Основні форми та способи (правові інструменти) вирішення приватноправових спорів
Розвиток будь-якого суспільства не може бути безконфліктним. Водночас невід’ємним елементом конструктивного суспільного розвитку є пошук шляхів впорядкування суспільних відносин на засадах взаєморозуміння та взаємної згоди в діяльності людей, їх об’єднань, держави й світової спільноти.
Саме на такий результат у багатьох країнах зорієнтовано механізм правового регулювання. Цій меті слугує і сформований у більшості країн механізм захисту членів суспільства від неправомірного посягання на їх права і свободи, покликаний мирним шляхом вирішувати можливі правові спори між учасниками правовідносин, що складаються в суспільстві.Як свідчить вітчизняна практика становлення ринкових відносин, спори (конфлікти) можуть роз’язуватися по-різному: цивілізованим шляхом, який передбачає застосування правових механізмів (узгодження розбіжностей при укладенні договорів, пред’явлення претензії, подання позову до суду тощо), і нецивілізованими – із застосуванням сили, погроз, обману, що кваліфікуються законом як правопорушення і забезпечують не розв’язання конфлікту, а його придушення, переведення в іншу площину і навіть загострення. Юридичним спором визнається перший з названих шляхів роз’язання конфлікту (цивілізований). Правовим спором можна визнати такий правовий конфлікт, врегулювання та/або розв’язання якого здійснюється за допомогою правових засобів.
Будь-який із способів захисту порушених чи оспорюваних прав можна віднести до юрисдикційної чи неюрисдикційної форми захисту прав. Крім того, деякі способи захисту можуть бути реалізовані в рамках як юрисдикційної, так і неюрисдикційної форми.
Принципова різниця між юрисдикційною і неюрисдикційною формами захисту виявляється через суб’єкта захисту. Якщо юрисдикційна форма передбачає захист прав державними чи іншими органами, що володіють правозастосовними повноваженнями (в судовому або адміністративному порядку), то при неюрисдикційній формі уповноважена особа (фізична чи юридична особа, чиї права порушені) здійснює захист самостійними діями, без звернення до державних та інших уповноважених державою органів.
Юрисдикційний захист є одним з найважливіших аспектів ефективного вирішення спорів у суспільстві. Невипадково забезпечення реалізації права на доступ до правосуддя визнається у ст. 6 Конвенції Ради Європи 1950 року про захист прав людини і основних свобод (Європейської конвенції про права людини), а також Суд ЄС визнав право на дієві засоби правового захисту в якості загального принципу права ЄС, і це було підкріплено ст. 47 Хартії основних прав ЄС.
Право на юрисдикційний захист у межах судової системи має будь-який учасник правовідносин відповідно до підвідомчості справ, встановленої процесуальним законодавством. Така форма захисту реалізується загальними, господарськими, адміністративними судами.
Право на юрисдикційний захист у межах адміністративного порядку реалізується через ухвалення органом державної влади, що наділений відповідними повноваженнями, рішення про застосування певного засобу захисту порушеного чи оспореного права з дотриманням встановленої законом та іншими правовими актами процедури, а також через можливість оскарження дій посадових осіб і актів органів державної влади, в т.ч. у суді.
Процедури розгляду справ як у суді, так і в органах державної влади мають певні переваги в порівнянні з іншими формами захисту, серед яких звертають на себе увагу:
- наявність владних повноважень органу, який вирішує спір;
- чітко розроблена процедура встановлення та перевірки фактичних обставин справи і ухвалення рішення;
- нормативна основа всієї діяльності;
- обов’язковість ухвалених рішень для виконання як сторонами конфлікту, так й іншими юридичними та фізичними особами.
Водночас юрисдикційний порядок вирішення правових спорів не позбавлений багатьох недоліків. Зокрема, як свідчить судова практика, в умовах сьогодення суди перевантажено, а сам судовий процес перетворюється в досить коштовну «тяганину», оскільки провадження в багатьох справах часто навмисно затягуються на тривалий час, а послуги висококваліфікованих юристів, як правило, недоступні для більшості громадян.
Механізм примусового виконання теж часто не спрацьовує, особливо коли зобов’язана сторона не бажає виконувати приписи суду.У переважній більшості випадків така ситуація обумовлена не стільки недосконалістю законодавства, скільки людським фактором, але найбільшим недоліком судового захисту є те, що навіть тоді, коли суд постановляє цілком законне та обґрунтоване рішення у встановлені законом строки, правовий конфлікт не вичерпується. Адже правове регулювання не може охопити всі сфери суспільного життя, а отже, не до всіх конфліктів можуть бути застосовані юрисдикційні процедури розгляду та вирішення правових спорів. Ще одним недоліком судового чи адміністративного порядку розгляду та вирішення спорів є те, що вони орієнтовані більше на забезпечення засобами державного примусу вимоги однієї зі сторін спору, ніж на повну ліквідацію конфлікту між суб’єктами спірних правовідносин.
Під способами (правовими інструментами) вирішення правових спорів розуміються відокремлені правові інститути, що мають загальну спрямованість на врегулювання правових конфліктів і подібні методи регулювання. Іноді такі окремі блоки іменують не тільки способами, але й засобами, методами чи процедурами вирішення правових конфліктів (спорів).
2.