ЗАПАЛЬНІ ЗАХВОРЮВАННЯ СПЕЦИФІЧНОЇ ЕТІОЛОГІЇ

До специфічних запальних захворювань жіночих статевих органів на­лежать туберкульоз та хвороби, що передаються статевим шляхом. Таких захворювань, згідно із класифікацією ВООЗ, є 21 (табл.

Хвороби, що передаються статевим шляхом

(класифікація ВООЗ)

Гонорея (gonorrhoeae)

Гонорея — інфекційна контагіозна хвороба, яку спричиняють гоноко­ки. Серед специфічних запальних захворювань жіночих статевих органів гонорейна інфекція займає друге місце і трапляється у 5-25 % випадків.

Етіологія і патогенез. Збудником гонореї є гонокок (рис. 15.8), відкри­тий у 1879 році А. Нейссером. Він грамнегативний. Гонококи нестійкі у зовнішньому середовищі і швидко гинуть під впливом дезінфекційних роз­чинів, кип’ятіння, висушування, проте досить стійкі в організмі людини. За несприятливих умов гонококи трансформуються у L-форми, які у разі сприятливих умов можуть перетворюватись у звичайні гонококи. У випад­ках хронічної гонореї гонококи містяться, переважно, всередині лейкоцитів і позаклітинно, а при гострій формі — у лейкоцитах.

Рис. 15.8. Збудник гонореї — гонокок

Гонококи в жінок ушкоджують здебільшого ті відділи сечостатевої си­стеми, які вистелені циліндричним епітелієм: слизову оболонку сечівника і каналу шийки матки, вивідні протоки бартолінових залоз, слизову оболон­ку порожнини матки, маткові труби, покривний епітелій яєчників, очере­вину малого таза. Під час вагітності, у дитячому віці і в період менопаузи може виникнути також гонорейний кольпіт.

Джерело зараження — хвора на гонорею людина.

Шляхи зараження:

• захворювання передається здебільшого статевим шляхом;

• при статевих збоченнях: гомосексуальні контакти, орогенітальні кон­такти;

• рідше побутовим шляхом — через ванні губки, рушники, брудну бі­лизну;

• під час пологів від хворої на гонорею матері (ураження очей, піхви у дівчаток).

Інкубаційний період при гонореї триває 3-7 діб, рідше — до 2-3 тижнів.

За перебігом розрізняють такі форми гонореї:

• свіжа гонорейна інфекція з гострим, підгострим, торпідним перебігом, яка триває не більше двох місяців;

• хронічна гонорейна інфекція, яка триває більше двох місяців;

• латентна гонорейна інфекція.

У жінок клінічна картина гонореї неоднорідна і залежить від локалі­зації процесу, вірулентності збудника, віку хворої, реактивності її організ­му, стадії захворювання (гостра, хронічна). Свіжа гонорея в гострій формі виявляється яскравою клінічною картиною. Підгостра форма супроводжу­ється субфебрилітетом, нерідко спостерігаються виразні клінічні симпто­ми. До неї умовно відносять захворювання, що почалося не більше 2 тиж­нів тому. Торпідна гонорея характеризується незначними клінічними про­явами або перебігає безсимптомно, проте у хворої виявляють гонококи. При латентній гонореї бактеріологічного і бактеріоскопічного підтвердження немає, симптоми захворювання практично відсутні, проте хворі є джере­лом зараження. Хронічною гонореєю вважають захворювання, яке триває понад 2 місяці від моменту зараження або з невстановленим початком.

Гонорейний уретрит. Клінічна картина захворювання виявляється че­рез 3-5 днів після зараження у вигляді болю і печії при сечовипусканні, частими покликами до нього. Спостерігаються набряк і гіперемія зовніш­нього отвору сечівника, гнійні чи слизово-гнійні виділення з нього.

Гонорейний бартолініт. Виникає вторинно внаслідок попадання в бар­толінову залозу виділень, що містять гонококи. Виявляється набряком, гіпе­ремією навколо зовнішнього отвору вивідної протоки цієї залози. При за­купорюванні протоки утворюється справжній або несправжній абсцес бар­толінової залози, який супроводжується симптомами, характерними для гнійних процесів.

Гонорейний ендоцервіцит.

Гонорейний проктит спостерігається дуже рідко. Ураження прямої кишки відбувається внаслідок затікання у пряму кишку інфікованих виді- лень зі статевих органів. Клінічно виявляється тенезмами, болем у задньо­му проході.

Гонорейний ендометрит — це перший етап висхідної гонореї з ура­женням функціонального і базального шарів ендометрія. Проявляється бо­лем унизу живота, високою температурою тіла, іноді нудотою, блюванням. Біль часто має переймоподібний характер. Виділення кров’янисто-гнійні чи серозно-гнійні. Матка при бімануальному обстеженні болюча. Хроніч­ний ендометрит характеризується порушенням менструальної функції.

Гонорейний сальпінгіт—ураження маткових труб, переважно двобіч­не. У гострій стадії захворювання хвору турбують біль унизу живота, який посилюється при рухах, нудота, підвищення температури тіла. Менструаль­ний цикл порушується.

Гонорейний пельвіоперитоніт — специфічне запалення очеревини малого таза, яке часто є продовженням сальпінгоофориту. Початок захворю­вання гострий. Виявляється сильним болем унизу живота, симптомами под­разнення очеревини, блюванням, метеоризмом, затримкою випорожнень, високою температурою тіла. Гонорейний запальний процес характеризуєть­ся схильністю до утворення спайок, що обмежує поширення процесу за межі малого таза.

Гонорея у вагітних часто перебігає безсимптомно. Може призвести до ускладнень вагітності, пологів та післяпологового періоду, а також є фак­тором ризику для плода і новонародженого. Можливі ускладнення в матері (хоріоамніоніт, субінволюція матки, ендометрит), у плода (недоношеність, анофтальмія, внутрішньоутробний сепсис, смерть). Штучне переривання вагітності небезпечне з огляду на можливе інфікування матки, яєчників, труб, появу інших ускладнень.

Гонорея в дітей. Механізм зараження: у новонароджених зараження відбувається під час проходження дитини через інфіковані пологові шляхи, або внутрішньоутробно через навколоплодові води, а також від хворої ма­тері при догляді за новонародженим. Старші діти можуть заразитися при користуванні спільним туалетом або загальним рушником, губкою, ванною. Гонорея у дівчаток перебігає гостро із значним набряком та гіперемією сли­зових оболонок, слизисто-гнійними виділеннями, відзначаються часте і бо­люче сечовипускання, печія, свербіж. Може підвищуватись температура тіла, але можливий і безсимптомний перебіг. Гонорея у дівчаток дає такі самі ускладнення, які спостерігаються в дорослих хворих жінок.

Особливості гонорейної інфекції:

• збільшення кількості капсулярних та L-форм гонококів;

• зниження чутливості гонококів до антибіотиків пеніцилінової групи;

• великий відсоток асимптомних та торпідних форм;

• часті реінфекції;

• часті рецидиви внаслідок неякісного лікування;

• урогенітальна інфекція часто змішана (гонококи, трихомонади, кандида, хламідії, мікоплазми). При призначенні терапії цей факт необхідно враховувати.

Діагностика процесу ґрунтується на даних комплексного обстеження. Характерними є такі прояви захворювання: уретрит, бартолініт, ендоцерві- цит, двобічний сальпінгіт, проктит, пельвіоперитоніт. Але встановлювати діаг­ноз гонорейної інфекції без лабораторного підтвердження не можна.

Діагноз гонореї підтверджується позитивними результатами бактеріо­логічного та бактеріоскопічного досліджень виділень з каналу шийки мат­ки, піхви, сечівника. При хронічній гонореї з метою загострення процесу проводять так звану провокацію:

• змащування слизової оболонки каналу шийки матки, піхви і сечівника

0,25% розчином нітрату срібла;

• введення гоновакцини, пірогеналу, продигіозану;

• діатермія.

Мазки рекомендується брати на 2-4-й день менструації, після прово­кації — через 24, 48, 72 год, що дає змогу виявити гонококи.

Лікування проводять в умовах спеціалізованого стаціонару.

З метою виявлення інших хвороб, що передаються статевим шляхом, та одночасного їх лікування необхідно здійснити всебічне клінічне та ла­бораторне обстеження хворої. При призначенні лікування слід врахувати клінічну форму, тяжкість процесу, наявність ускладнень. Лікування спря­мовують на ліквідацію збудника, підвищення імунобіологічної реактивності організму, усунення вогнищевих проявів запальної реакції.

Основними препаратами при лікуванні гонорейної інфекції є антибіо­тики. При цьому потрібно врахувати, що гонорея часто поєднується з іншими захворюваннями, що передаються статевим шляхом: трихомоніаз, хламі- діоз, кандидоз, мікоплазмоз. Бажано призначати антибіотики, які діють од­ночасно і на вказані збудники: озерлік, полімік, доксициклін, тробіцин, су- мамед, цефтріаксон, офлоксацин у поєднанні з метронідазолом, либералом, наксоджином. Дозування антибіотиків з метою лікування гонореї в жінок здійснюють згідно з методичними рекомендаціями МОЗ України, а також анотаціями до ліків.

Гоновакцину використовують після неефективної антибіотикотерапії, а також при рецидивах із млявим перебігом, свіжих торпідних і хронічних формах захворювання (по 200-300 млн. мікробних тіл через 2-3 дні внут- рішньом’язово). Для лікування вагітних жінок з гонореєю не застосовують імунотерапію та антибіотики, які негативно впливають на плід. Для туале­ту зовнішніх статевих органів призначають 0,002 % розчини хлоргексиди- ну, рекутану, балізу-2. Місцеве лікування проводять при хронічній гонореї після ліквідації ознак гострого запалення. У хронічній і підгострій стадіях використовують фізіотерапевтичні методи: лазерне опромінювання, аплі­кацію парафіну, грязі, діатермію, індуктотермію, УВЧ.

Критерії вилікування від гонореї: зникнення суб’єктивних відчуттів та збудників інфекції у виділеннях з усіх вогнищ ураження, припинення виді­лень. На 7-10-й день після закінчення лікування антибіотиками визначають ефективність вилікування. Це роблять за допомогою бактеріоскопічного та бактеріологічного методів. Якщо в досліджуваному матеріалі гонококи відсутні, то проводять комбіновану провокацію: ін’єкцію гоновакцини, що містить 500 млн. мікробних тіл, змащування отвору сечівника 1 % розчином Люголя, а шийкового каналу — 0,5% розчином срібла нітрату. Досліджу­ють виділення із зазначених органів протягом 3 днів. Під час менструації беруть мазки, після її закінчення проводять провокацію і через 24, 48, 72 год досліджують виділення. Такі обстеження проводять упродовж 2-3 менстру­альних циклів. При негативних результатах дослідження хвору знімають з обліку. Хвора на гонорею повинна перебувати під наглядом дерматовене­ролога. Жінок, які мають тісний контакт з дітьми, зокрема тих, що працю­ють у дитячих закладах, на час лікування усувають від роботи.

Профілактика. Надійним методом профілактики гонореї є викорис­тання презерватива при випадкових статевих зносинах. У разі пошкоджен­ня останнього чи здійснення статевого акту без його застосування слід ре­тельно обмити зовнішні статеві органи теплою водою з милом, а потім після сечовипускання провести спринцювання 0,05% розчином хлоргексидину біглюконату.

Урогенітальний трихомоніаз

Урогенітальний трихомоніаз (trichomoniasis Urogenitalis)—паразитарна хвороба, що розвивається внаслідок проникнення піхвових трихомонад у нижні відділи статевих органів і сечівника.

Етіологія. Збудником трихомоніазу є піхвова трихомонада (Trichomo­nas vaginalis) (рис. 15.9, 15.10), яка паразитує тільки в організмі людини, у зовнішньому середовищі нестійка, при обробці дезінфекційними розчи­нами гине через кілька секунд, у водопровідній воді — через 15—45 хв, чут­лива до висихання, гине при митті рук з милом. У людському організмі

Рис. 15.9. Збудник трихомоніазу — піхвова трихомонада

піхвова трихомонада може існувати у трьох формах: звичайна (грушоподі­бна), у вигляді кулькових тіл (форма розмноження), амебоїдна з вираже­ною фагоцитарною активністю (може фагоцитувати мікоплазми, гонококи та інші мікроорганізми, які є причиною рецидивів мікоплазмозу, гонореї).

Це найпоширеніше захворювання з-поміж тих, що передаються при статевих зносинах. Серед жінок, які живуть активним статевим життям, трихомоніаз сягає 50-70%. За даними ВООЗ, на цю хворобу хворіє 10% населення. Позастатеве зараження можливе в рідкісних випадках: у ліку­вальних закладах — при використанні для дослідження недостатньо знеза­ражених рукавичок, інструментів тощо, в побуті — при користуванні чу­жими губками, білизною, рушниками і т. ін.

Інкубаційний період триває 5-15 днів. Основним місцем паразитуван­ня трихомонад є слизова оболонка піхви, канал шийки матки, порожнина матки, маткових труб, вивідних проток бартолінових залоз, сечівника, се­чового міхура. В інфікованих слизових оболонках виникає запальний про­цес: набряк, гіперемія, ексудація, десквамація ушкоджених епітеліальних клітин.

Клініка. Частіше спостерігаються кольпіт, уретрит, ендоцервіцит, про­ктит, рідше — висхідна інфекція.

Форми генітального трихомоніазу:

• свіжий (гостра, підгостра і торпідна форми);

• хронічний трихомоніаз (з торпідним перебігом і тривалістю захворю­вання понад 2 міс.);

• трихомонадоносійство (характеризується відсутністю симптомів за наявності трихомонад).

При гострій і підгострій формах хворі скаржаться на появу пінистих білей з неприємним запахом, відчуття свербіння і печії у зовнішніх стате­вих органах і піхві, печія і болючість при сечовипусканні.

Об ’єктивні дані: почервоніння, мацерація, розчухи шкіри вульви, про­межини, малих і великих статевих губ, наявність ерозії на шийці матки, по­червоніння і набряк слизової оболонки піхви, пінисті гнійні білі. При торпідній (малосимптомній) формі прояви захворювання незначні або відсутні. Хроніч­ний трихомоніаз характеризується появою білей, свербінням, при цьому оз­наки запального процесу незначні, спостерігаються часті рецидиви.

Діагностика. Діагноз підтверджують даними анамнезу, об’єктивного дослідження, мікроскопії вагінальних мазків.

Особливості змішаної трихомонадно-гонорейної інфекції: більш три­валий інкубаційний період. Лікування доцільно проводити в такій послідов­ності: спочатку лікують трихомоніаз, а потім — гонорею.

Лікування. Основні його засади:

• одночасне лікування хворої та її статевого партнера;

• заборона статевого життя в період лікування;

• використання протитрихомонадних засобів на тлі загальних і місцевих гігієнічних процедур: зголювання волосся на зовнішніх статевих орга­нах, щоденна зміна білизни;

• лікування супровідних запальних захворювань статевих органів.

Протитрихомонадними засобами є метронідазол (трихопол, кліон, мет- рогіл, флагіл), фазижин (тинідазол), атрикан, наксоджин, либерал, солко- триховак, тержинан. Високоефективним засобом є оргіл з доведеною біоеквівалентністю та клінічною ефективністю.

Для лікування свіжого трихомоніазу призначають оргіл за схемою 500 мг двічі на день протягом 10 днів. Тинідазол приймають після вживання їжі за однією з таких схем: а) одномоментно в дозі 2 г (4 табл. по 0,5 г); б) по 0,5 г через кожні 15 хв 4 рази; в) по 0,15 г — 2 рази на день протягом 7 днів. Курс лікування наксоджином — 500 мг 2 рази на день протягом 6 днів. Під час вагітності і грудного вигодовування дитини зазначені препарати проти­показані.

Кліон Д використовують у вигляді вагінальних таблеток по 1 табл. на ніч протягом 10 діб. Місцево можна застосовувати антисептичні розчини: баліз-2, 0,002% розчин хлоргексидину, трихомонацид.

Контроль вилікування проводять упродовж 2-3 менструальних циклів.

Профілактика. Надійним методом профілактики трихомоніазу є ви­користання презерватива при випадкових статевих зносинах. У разі пошко­дження останнього чи здійснення статевого акту без його застосування слід ретельно обмити зовнішні статеві органи теплою водою з милом, а потім після сечовипускання провести спринцювання 0,05 % розчином хлоргекси­дину біглюконату.

Урогенітальний хламідіоз

Урогенітальний хламідіоз (chlamidiosis Urogenitalis) — досить поши­рена інфекційна хвороба, що передається, в основному, статевим шляхом. Спостерігається в жінок (уретрит, кольпіт, бартолініт, ендоцервіцит, ерозії, ендометрит, сальпінгіт, пельвіоперитоніт, проктит тощо) і навіть у новона­роджених (зараження відбувається під час пологів). Частота цього захво­рювання у жінок із запальними процесами складає 50%, крім того, хламідії є частою супровідною патологією у хворих на гонорею (40%) і трихомоні- аз (40%). За даними ВООЗ, щорічно у світі реєструється близько 90 млн. нових випадків цієї хвороби. Причина широкого розповсюдження хламіді- озу — малосимптомний перебіг, складність діагностики і лікування. Хворі­ють переважно жінки у віці 20-30 років.

Етіологія та патогенез. Збудником урогенітального хламідіозу є хла­мідії — грамнегативні бактерії (chlamidia trachomatis), які мають виражену тропність до циліндричного епітелію, розмножуються внутрішньоклітин­но. Є дві основні форми хламідій — елементарні та ретикулярні тільця. Елементарні тільця — це інфекційна форма збудника, яка забезпечує пе­редачу інфекції, може існувати позаклітинно. У клітину може проникнути декілька елементарних тілець, які мають тенденцію до злиття, утворюючи у ній одне включення. Протягом 48-72 год відбувається руйнування інфіко­ваних клітин з ушкодженням мембрани. Елементарні тільця, які виходять із клітин, інфікують нові клітини. Ретикулярні тільця — вегетативна фор­ма хламідій, які утворюються в процесі розмноження всередині інфікова­ної клітини і є попередниками нового покоління елементарних тілець. Вони практично не спричиняють зараження. Мікроскопія дозволяє диференцію­вати обидва види тілець. Хламідії мають складну антигенну структуру.

Хламідії дуже чутливі до дезінфекційних речовин. При температурі 35-37 ^oC упродовж 24—26 год позаклітинні хламідії втрачають вірулентність, а при температурі 95-100 ^oC упродовж 5-10 хв. — гинуть. У бавовняній тканині вони можуть зберігатися до двох діб при 19-20 °С.

Джерело зараження — хвора людина.

Шляхи зараження:

• статевий (основний);

• інтранатальний (уроджений, при проходженні через пологові шляхи);

• позастатевий (забруднені інфікованим матеріалом руки, інструменти, білизна, предмети туалету, спільна постіль).

Урогенітальний штам хламідій, крім ураження сечостатевих органів, може викликати також фарингіт, кон’юнктивіт, перигепатит, отит, пневмонії та інші захворювання, зокрема синдром Рейтера.

Клініка. Інкубаційний період триває від 5 до ЗО діб.

Основною первинною формою захворювання при хламідійному ура­женні є ендоцервіцит, який може проходити безсимптомно або малосимп- томно. У гострій стадії спостерігають гнійні (серозно-гнійні) виділення з каналу шийки матки, набряк і гіперемію її піхвової частини. У хронічній стадії виникають слизисто-гнійні виділення і псевдоерозія шийки матки. Хламідійний уретрит може перебігати безсимптомно або проявлятися ди- зуричними явищами. Специфічних симптомів, які б дозволили клінічно діаг­ностувати хламідіоз, немає.

Сальпінгіт, спричинений хламідіями, характеризується такими сами­ми симптомами, як і процес, викликаний іншими мікроорганізмами. На­слідком хламідійного сальпінгіту є безплідність.

Діагностика ґрунтується на даних анамнезу (тривало хворіють обид­ва партнери, безплідність). Остаточний діагноз встановлюють при виявленні хламідій у зішкрібку з каналу шийки матки, піхви. Найточнішими є імуно- ферментні та імунофлюоресцентні методи.

Лікування. Необхідно одночасно лікувати жінку та її статевого парт­нера. На час лікування забороняють статеве життя, вживання алкогольних напоїв, гострої їжі, тривалі фізичні й психічні перевантаження.

Призначають препарати тетрациклінової групи (доксициклін, рондомі- цин, морфоциклін), цифран, сумамед, таривід, антибіотики — макроліди (клацид, еритроміцин). Високоефективним у лікуванні хламідіазу є фтор- хінолон IV покоління озерлік. Необхідно проводити також профілактику кандидозу фуцисом — 150 мг, або ізолом — 100 мг двічі на добу протягом 5 днів.

Урогенітальний мікоплазмоз

Етіологія. Збудниками є Mycoplasma hominis, Mycoplasma genitalium, Ureaplasma urealyticum.

В етіології запальних захворювань жіночих статевих органів мають зна­чення асоціації мікоплазм із трихомонадами, гонококами, хламідіями, ана­еробами. Мікоплазми передаються статевим шляхом, широко розповсю­джені серед населення.

Клініка. Мікоплазмова інфекція перебігає в гострій і хронічній фор­мах та не має симптомів, специфічних для даного збудника, а також часто виявляється в практично здорових жінок. Для неї характерний торпідний перебіг, нерідко спостерігаються латентні форми інфекції репродуктивної системи. У жінок збудники можуть активізуватись під впливом менстру­ацій, оральних контрацептивів, вагітності, пологів. Уреаплазми виділяють у пацієнток із кольпітом, цервіцитом, уретритом, частіше в асоціації з інши­ми мікроорганізмами, симптоматику яких див. у підрозділі «Запальні захво­рювання неспецифічної етіології».

Діагностика. Для виявлення уреаплазми використовують бактеріологі­чний метод. Матеріал отримують із гнійних виділень запальної бартолінової залози, вмісту маткових труб при сальпінгіті, тубооваріальних утворень із гнійним вмістом чи інших гнійниках малого таза. Проводять тест на уреазу (кольоровий показник), що ґрунтується на здатності уреаплазм виділяти уре­азу, яка, впливаючи на реакцію середовища, змінює колір індикатора. Також використовуються серологічна діагностика (дослідження парних сироваток в PCK і РИГА), дослідження імунограми та обстеження на інші види інфекцій (хламідії, гонококи, трихомонади, вірус простого герпесу).

Лікування: етіотропне—використовуються протимікробні засоби з груп макролідів (еритроміцин, сумамед, рокситроміцин), тетрациклінів (тетра­циклін, доксициклін), фторхінолони (ципрофлоксацин) тощо. Препарати цих груп застосовують не менше 10-14 днів з наступним лабораторним конт­ролем. Іншим напрямком лікування є стимуляція імунітету (імуноглобулін, левамізол, Т-активін, настоянка женьшеню).

Профілактика. Обстеження жінок із групи ризику (повій, безплідних, із запальними процесами статевих органів), а також інші заходи, спільні для хвороб, що передаються статевим шляхом.

Кандидозний вульвовагініт

Кандидоз — поліорганне захворювання, яке викликається дріжджови­ми грибами, найчастіше роду кандида (Candida albicans, C. glabrata, C. tropi- calis) (рис. 15.11), може передаватися статевим шляхом. Поширена локалі­зація — в ділянці піхви, вульви, але бувають кандидозні ендоцервіцити, ендометрити, сальпінгіти.

Виникненню кандидозу сприяють:

• ендогенні фактори (захворювання, які перебігають протягом тривалого часу, знижують опірність організму, як-от: цукровий діабет, авітамі­нози);

• екзогенні чинники, що сприяють проникненню грибків в організм жінки і знижують загальну реактивність організму (тривале лікування антибіотиками), та фактори місцевого імунітету в слизовій піхви;

• висока патогенність грибків.

Виділяють такі види кандидозного вульвовагініту:

• первинний;

• антибіотикозалежний (що розвинувся внаслідок дисбалансу мікро­флори після лікування антибіотиками);

• пов’язаний зі змінами в різних системах організму (приймання естро­генів, діабет, вагітність).

На фоні зниження захисних сил організму гриби, що раніше були са­профітами, набувають патогенних властивостей. Унаслідок посилення ад- гезивності вони прикріплюються до поверхневого шару епітелію, виклика­ючи поверхневу запальну реакцію та десквамацію вагінальних клітин. Гені­тальний кандидоз переважно не викликає глибокого ураження слизової і дисемінації процесу, але при високій патогенності збудники проникають в інтра- і субепітеліальні ділянки, можливе розповсюдження і у вкрай важ­ких випадках — дисемінація кандидозу.

Клініка. Для кандидозного вульвовагініту характерні скарги на відчуття свербіння, печії, болючості у вагіні, значні сирнисті виділення.

При огляді — слизова оболонка геніталій гіперемійована, набрякла, в складках — накопичення білих нашарувань, які являють собою псевдомі- целій грибка, злущені епітеліальні клітини та лейкоцити. Виникають вези­кули, які зливаються між собою, на їх місці утворюються ерозії, що покри­ваються кірочками.

Діагностика. Діагноз базується на клінічній симптоматиці, даних ог­ляду, кольпоскопії, бактеріоскопічних та бактерологічних методів.

Лікування. При гострій формі захворювання лікування проводиться орунгалом — по 200 мг 2 рази на день — 3 дні; при хронічній формі — по 100 мг 2 рази на день упродовж 6-7 днів, потім протягом 3-6 менструаль­них циклів — по 1 капсулі у перший день циклу. Висока ефективність ліку­вання спостерігається при використанні дифлюкану — 150 мг на 1 прийом, а також Гіно-Певарилу по одній свічці (150 мг) на ніч протягом 3-х днів, при рецидивах — по 1 свічці (50 мг) 2 рази на добу 7 днів, а також нанесен­ня крему на голівку статевого члена статевому партнеру — 10 днів. Другим етапом лікування є нормалізація мікробіоценозу піхви.

Профілактика. Раціональне проведення антибактеріальної терапії — дотримання оптимальних доз та тривалості курсу лікування антибіотиками, вчасне застосування протигрибкових засобів із профілактичною метою. Уник­нення дошлюбних та позашлюбних статевих зв’язків, використання презер­ватива для запобігання потраплянню грибків у статеві шляхи жінки.

Ентеробіоз (гострики)

Етіологія. Збудник ентеробіозу — гострик, двостатевий гельмінт, дов­жина якого — 2-12 мм. Яйця виділяє самка.

Епідеміологія. Джерелом інвазії є людина. Гострики належать до кон­тактних гельмінтів. Шлях зараження — фекально-оральний. Паразити се­ляться у дистальному відділі тонкої кишки, у сліпій і проксимальній части­нах ободової кишки. Запліднена самка опускається у пряму кишку, звідси виповзає назовні й відкладає яйця у періанальних складках і на шкірі про­межини. Виникають сильне свербіння, печія, хворі розчухують промежи­ну. Яйця можуть потрапляти також на постіль, у воду, харчові продукти, зараження відбувається через рот.

Клініка. Інкубаційний період триває близько 15 діб. Хворі скаржаться на свербіння і печію, частіше вночі, в періанальній ділянці. У дівчаток гос­трики, заповзаючи до вульви, можуть призводити до вульвовагініту. Хворі скаржаться на розлади функції кишок, головний біль, безсоння, дратівли­вість.

Діагностика. Діагноз підтверджують овоскопією матеріалу, отрима­ного з періанальних складок і піднігтьових просторів.

Лікування. Зовнішні статеві органи обробляють антисептичними роз­чинами. Одночасно використовують піперазин, мінтезол, вермокс, ірвіній, памоат для видалення гельмінтів з кишечника. Обов’язковою умовою є ліку­вання всіх членів сім’ї.

Профілактика. Профілактичні заходи спрямовані на запобігання інвазії інших людей. Велике значення має санітарно-гігієнічне виховання дівча­ток. У дитячих садках та яслах систематично оглядають дітей. В епідосеред- ку проводять хіміопрофілактику, вологе прибирання, знезаражують дитячі горщики, стільчики, іграшки ошпарюванням або 5 % розчином хлорного вапна.

Сифіліс

Сифіліс (syphilis) — інфекційне венеричне захворювання, що переда­ється переважно статевим шляхом.

Етіологія. Збудником хвороби є мікроорганізм бліда трепонема (Tre­ponema pallidum), яка при дослідженні під мікроскопом має вигляд тоне­сенької блідої хвилястої ниточки, що здатна до поступальних і коливаль­них рухів. Оптимальною для розмноження блідої трепонеми є температура 37 ⁰C. Вона дуже чутлива до різноманітних зовнішніх впливів. Миттєво гине при кип’ятінні. Швидко гине при висиханні, під впливом різних дезінфек­ційних речовин, а також 90% спирту. Тому при роботі із хворими на сифіліс негайно протирають руки спиртом і це оберігає від зараження під час ви­падкового контакту із сифілітичною висипкою, на поверхні якої можуть знаходитись збудники.

При температурі +4 ⁰C (температура зберігання крові для переливання в холодильнику) бліда трепонема у донорській крові зберігається протягом доби, а потім гине.

Джерело зараження — хвора людина.

Можливі шляхи зараження:

• статевий — основний;

• при статевих збоченнях (орально-генітальні, гомосексуальні контакти).

• побутовий—переважно у дітей, при тісному побутовому контакті (коли дитина спить разом із хворими, користується спільними гігієнічними предметами тощо). Побутовий шлях зараження у дорослих трапляється надзвичайно рідко, наприклад при поцілунках, коли на слизовій обо­лонці губ рота є сифілітична висипка з вологою поверхнею, де знахо­диться багато збудників;

• професійний — під час обстеження хворих на сифіліс, у яких на шкірі чи слизовій оболонці є висипка з вологою поверхнею;

• трансплацентарний (через плаценту) — у випадках, коли вагітна хвора на сифіліс, особливо вторинний. Тоді в дитини розвивається вроджений сифіліс;

• трансфузійний (надзвичайно рідко) — внаслідок переливання крові, взятої від хворого на сифіліс.

Клініка. Із часу проникнення збудника в організм і до перших проявів хвороби минає в середньому 3-4 тижні. Це так званий інкубаційний пері­од. Збудник уже потрапив до організму, але у хворої немає жодних скарг і проявів хвороби.

Після закінчення інкубаційного періоду тільки на місці заглиблення збуд­ника з’являються перші прояви. Це так званий твердий шанкр (рис. 15.12). У самій назві підкреслюється важлива особливість — щільність в основі шанкру. Твердий шанкр — це поверхневий дефект шкіри чи слизової обо­лонки (ерозія), рідше — глибокий (виразка, яка при загоєнні залишає ру­бець). Твердий шанкр круглої або овальної форми, щільний в основі з чітки­ми, дещо піднятими краями і відсутністю запальних явищ навколо нього, неболючий, із гладенькою поверхнею і незначними серозними виділення­ми, може нагадувати блюдце. Величина — від кількох міліметрів до кількох сантиметрів. Можливі варіанти, коли шанкр вкритий біло-жовтим нальо­том кольору старого сала, рідко — кірочкою. У складках слизової оболон-

ки статевих органів або ануса він може мати форму тріщини. У випадках, коли на поверхні шанкру утворюється чорна кірочка, яка не знімається, го­ворять про його ускладнення — гангренізацію (змертвіння). До атипових шанкрів відносять індуративний набряк: збільшується статева губа, вона щільна, при натискуванні ямка не залишається, суб’єктивних відчуттів немає. Рідко шанкр може розміщуватись на шийці матки, на стегнах, у ділянці лобкового горба.

Приблизно через тиждень при локалізації шанкру на статевих органах збільшуються пахові лімфатичні вузли (склероаденіт, бубон) з одного боку. Вони щільні, рухомі, неболючі, не з’єднуються із шкірою, не нагноюються. Рідше спостерігається двобічне збільшення пахових лімфовузлів. Це пер­винний період сифілісу, який від часу появи шанкру триває 6-8 тижнів (перші 3-4 тижні первинний серонегативний період, коли реакція Вассер­мана негативна, і наступні 3-4 тижні, коли реакція Вассермана позитивна). Діагностика у цьому періоді ґрунтується на анамнестичних даних (стате­вий контакт, наявність відповідного інкубаційного періоду, обстеження ста­тевого партнера, виявлення блідої трепонеми на поверхні шанкру), пози­тивних серологічних реакціях (Вассермана, РІБТ, імунофлуоресценції). Без виявлення збудника чи позитивних серологічних реакцій встановлювати діагноз сифілісу не можна.

Через 6-8 тижнів після розвитку твердого шанкру у хворих може підви­щуватися температура тіла, розвиватись нічний головний біль, біль у кістках. Це так званий продромальний період. У цей час збудники інтенсивно роз­множуються, потрапляють у кров (трепонемний сепсис) і у хворих на шкірі і слизових оболонках з’являється розсіяна висипка. Це означає, що сифіліс перейшов у вторинний період. Першою висипкою є розеоли — невеличкі (0,5-1 см) запальні червоні плями на шкірі тулуба, живота, кінцівок, які не спричиняють сверблячки, тимчасово зникають при натискуванні пальцем, не підвищуються над рівнем шкіри, не лущаться. Згодом з’являються вуз­лики (папули), дуже рідко — гноячки, може випадати волосся. У цей час на шкірі і слизових оболонках жіночих статевих органів можуть з’являтись ерозивні вузлики (папули). Вони негострозапальні, щільні, діаметром від кількох міліметрів до 1 см, з вологою поверхнею, на якій є багато збудників (блідих трепонем), тому вони інфекційні. Вони теж не спричиняють суб’єк­тивних відчуттів. У результаті тертя і подразнення ці вузлики збільшують­ся, ущільнюються і перетворюються у так звані гіпертрофічні папули або широкі кондиломи, діаметром 0,5-1 см і більше, щільні, які підвищуються над рівнем шкіри, негострозапальні, неболючі при пальпації, поверхня рівна або горбиста, іноді волога.

На поверхні широких кондилом також є дуже багато збудників — вони надзвичайно інфекційні. їх треба відрізняти від вірусних гострокінцевих кондилом (м’які, на ніжці, поверхня часточкова, як цвітна капуста). У цьо­му періоді сифілісу діагноз підтверджується виявленням на поверхні еро­зивних папул і широких кондилом блідих трепонем, а також позитивними серологічними реакціями (реакція Вассермана, РІФ, РІБТ — реакція іммо­білізації блідих трепонем).

Лікування сифілісу проводять препаратами пеніциліну (біцилін, ре- тарпен, екстенцилін) у шкірно-венерологічних диспансерах, відповідно до інструкцій, затверджених МОЗ України.

Профілактичні заходи: уникнення випадкових дошлюбних і поза­шлюбних статевих зв’язків. При випадкових статевих зносинах методом профілактики сифілісу є використання презерватива. У разі пошкодження останнього чи здійснення статевого акту без його застосування слід ретельно обмити зовнішні статеві органи теплою водою з милом, а потім після сечо­випускання провести в перші дві години обробку статевих органів 0,05 % розчином хлоргексидину біглюконату.

снід

Збудником СНІДу є вірус (ретровірус), який має здатність уражати імун­ну систему організму. Розрізняють два типи вірусу імунодефіциту людини, що викликають синдром набутого імунодефіциту (скорочено СНІД): ВІЛ-1, ВІЛ-2. ВІЛ-1 набув розповсюдження у всіх країнах світу. ВІЛ (вірус імуно­дефіциту людини) дуже чутливий до нагрівання, при кип’ятінні він гине відразу, на нього згубно діють 70% спирт, 0,2% розчин гіпохлориту натрію та інші дезінфекційні розчини. Однак цей вірус зберігає життєздатність у висушеному стані впродовж 4—6 діб за температури 22 ⁰C, а за нижчої тем­ператури — ще довше.

Джерелом зараження ВІЛ-інфекцією є хвора на СНІД людина або віру­соносій. Хворі на СНІД заразні впродовж усього життя. Кількість інфікова­них ВІЛ у багато разів перевищує кількість хворих на СНІД. Інфікована лю­дина досить швидко стає заразною, іноді через 1-2 тижні після зараження.

Шляхи зараження:

• статевий, який забезпечує природний перехід вірусу від однієї людини до іншої, у тому числі при статевих збоченнях (гомосексуалізм);

• парентеральний шлях зараження трапляється при недотриманні сані­тарних умов проведення ін’єкцій, особливо внутрішньовенних, коли ін’єкції роблять одним шприцом, змінюючи тільки голку, часто це трапляється в ін’єкційних наркоманів;

• професійний шлях зараження медичних працівників, коли кров хворого на СНІД потрапляє на ушкоджену шкіру (мікротравми, тріщини тощо) чи слизові оболонки медика при внутрішньовенних маніпуляціях тощо;

• трансфузійний шлях передачі при переливанні здоровій людині крові хворого на СНІД. Це трапляється рідко;

• трансплацентарний — від хворої на СНІД вагітної її дитині.

Отже, ВІЛ може передаватись від людини до людини при прямому кон­такті: «кров-кров» або «сперма-кров». Передача вірусу зі слиною під час поцілунку малоймовірна. Через укуси комах вірус не передається.

Клінічні прояви СНІДу. Прихований (інкубаційний) період може три­вати від 1 місяця до 10 і більше років. Клінічні прояви хвороби можуть бути різні, їх можна поділити на кілька періодів. У 30-50% інфікованих осіб через 2-4 тижні спостерігається гострий період: гарячка, ангіна, збіль­шення шийних лімфовузлів, печінки, селезінки, які минають через 7-10 днів і хвороба переходить у латентний (прихований) період. У цей час єди­ною ознакою хвороби може бути збільшення периферичних лімфатичних вузлів. Вони рухомі, не з’єднуються із тканинами, деякі з них можуть бути болючими при пальпації. Таке збільшення лімфовузлів може вказувати на СНІД, якщо воно триває понад 1,5-2 місяці.

Надалі розвивається так званий СНІД-асоційований симптомокомплекс, або преСНІД. Він може тривати від 1-6 місяців до кількох років. У цей час у хворих розвивається багато різноманітних симптомів і хвороб (до 200), ознаки, які є неспецифічними, тобто властивими не тільки СНІДу. Це три­вала гарячка з нез’ясованих причин, генералізоване (повсюдне) збільшення периферичних лімфовузлів, періодичний пронос, втрата маси тіла (більше 10%), кандидоз ротової порожнини (пліснявка), лейкоплакія язика, фоліку­літи, різні ураження шкіри. Цей період перебігає хвилеподібно з настан­ням значного поліпшення здоров’я аж до клінічної ремісії, коли люди вва­жають себе абсолютно здоровими.

Останній період — це власне СНІД. У таких хворих виникають різні інфекційні хвороби (до 170) на ґрунті імунодефіциту, що спричиняє BIJI- інфекція. Уражається нервова система (у 30-90% хворих), спостерігають втрату орієнтації, послаблення пам’яті, розвивається недоумкуватість. Ча­стою є так звана пневмоцистна пневмонія (запалення легень) — близько 60% із тяжким, іноді блискавичним перебігом. У 60% спостерігають тяжкі і тривалі проноси. Часто у хворих розвивається саркома Капоші, яка швид­ко прогресує і призводить до смерті в молодому віці. У значної частини хворих на СНІД розвиваються злоякісні процеси у вигляді лімфом та інших злоякісних пухлин внаслідок пригнічення вірусом захисних імунних меха­нізмів людини. У таких хворих виникають ураження шкіри і слизових обо­лонок дріжджовими грибками (кандидози), вірусами простого й оперізу- вального герпесу із впертим, рецидивним і тяжким перебігом, що не підда­ються звичайним методам лікування.

Діагностика. У діагностиці СНІДу враховують:

• епідеміологічний анамнез (гомосексуалізм, наркоманія, проституція, внутішньовенні маніпуляції тощо);

• наявність тривалого збільшення периферичних лімфовузлів, втрату маси тіла, тривалі проноси і гарячку;

• виявлення в крові антитіл до вірусу СНІДу шляхом імунодефіцитного аналізу та інших. Для дослідження беруть 5 мл крові з вени у стерильну пробірку, закорковують її і ставлять у холодильник при температурі 2-4 ⁰C. Після утворення згустка відсмоктують сироватку в стерильну пробірку і направляють не пізніше ніж через 1-3 доби у лабораторію. Лікування. На сьогодні немає засобів, які вилікували б хворих на СНІД.

Проте, застосовують препарати, які гальмують розвиток хвороби і продов­жують тривалість життя. Нині ефективним препаратом для терапії BIJI- інфекції та СНІДу є Криксиван — інгібітор протеази. Хворим призначають потрійну терапію на основі Криксивану (криксиван + АЗТ + ЗТС), яка має високу ефективність, зменшує вміст вірусу в крові до рівня нижче порога визначення. Застосовують також імуностимулятори, імуномодулятори, сим­птоматичне лікування, залежно від виявленої патології. Одним із ком­понентів при комплексному лікуванні хворих на СНІД є протефлазид.

Профілактичні заходи:

• широка санітарно-освітня робота серед населення;

• уникнення дошлюбних і позашлюбних статевих зв’язків, гомосексуаль­них зв’язків;

• використання презервативів (знижує ймовірність зараження у 200-500 разів);

• профілактика наркоманії, зокрема парентерального (підшкірного чи внутрішньовенного) введення наркотиків, особливо при груповому користуванні одним шприцом;

• правильна стерилізація медичного інструментарію, колючих і ріжучих предметів, широке застосування шприців і голок одноразового викорис­тання;

• використання медичними працівниками, лаборантами, які контактують із кров’ю та іншими біологічними рідинами пацієнтів, індивідуальних засобів захисту (спецодяг, пластмасові фартухи, подвійні рукавички, захисні окуляри, маски тощо);

• ретельний контроль донорської крові.