ВІРУСНІ ЗАХВОРЮВАННЯ

Останнім часом значно зросла кількість захворювань статевих органів, спричинених вірусами, особливо серед молоді. Вірусні інфекції можуть про­ходити в латентній, малосимптомній та клінічно маловираженій формі, тому їх нелегко діагностувати.

Герпетична інфекція

Герпетичні захворювання статевих органів викликаються вірусом про­стого герпесу, головним чином другого типу — ВПГ-2. Джерелом інфекції є хворі та носії. Збудник частіше трапляється у молодих жінок, які живуть статевим життям, можливе інфікування вірусом простого герпесу при оро- генітальних контактах. Вірус локалізується переважно у слизових оболон­ках сечостатевого тракту — у чоловіків, та каналу шийки матки — у жінок, а також у нервових гангліях поперекового і сакрального відділів симпатич­ної нервової системи. Генітальний герпес передається статевим шляхом. Під час вагітності ВПГ-2 може викликати її невиношування та вади роз­витку плода.

Герпетичний вірус відносять до пожиттєво персистуючих інфекцій, тому захворювання має схильність до рецидивів.

Клініка. За клінікою виділяють типовий, атиповий та безсимптомний перебіг інфекції (вірусоносійство).

Для типового перебігу захворювання характерні генітальні та екстра- генітальні ознаки. Екстрагенітальні симптоми: підвищення температури ті­ла, міалгія, головний біль, нудота, герпетичні висипання на обличчі, пору­шення сну.

Клінічні прояви перебігають у трьох формах:

• І — гостра первинна;

• II — хронічна рецидивна;

• III — атипова.

Залежно від локалізації, розрізняють три стадії герпетичного процесу:

• І стадія — ураження герпесом зовнішніх статевих органів;

• II стадія — ураження піхви, шийки матки, уретри;

• III стадія — ураження матки, придатків, сечового міхура.

Діагностика грунтується на даних анамнезу, скарг, об’єктивного дослідження, виявленні ВПГ-2 чи його антитіл у сироватці крові хворої. Найбільш достовірним вважається метод знаходження збудника у виділен­нях з піхви, шийки чи порожнини матки та уретри. Для експрес-діагности- ки застосовують метод флуоресціюючих антитіл та імунопероксидазний метод. Існує електронно-мікроскопічний шлях розпізнавання ВПГ-2 та метод вирощування вірусів у культурі тканин з наступним вивченням його властивостей.

Лікування викликає труднощі у зв’язку з частими рецидивами захво­рювання та можливістю реінфекції.

Противірусні препарати за механізмом дії належать до трьох основних груп:

• інгібітори реплікації вірусної нуклеїнової кислоти;

• інтерферон і сполуки, що мають інтерфероніндукуючу активність;

• сполуки з іншим механізмом противірусної дії.

Складність лікування зумовлена специфікою вірусів як класу облігат- них внутрішньоклітинних паразитів. У результаті розкриття природи вірусів на молекулярному рівні, що дозволило цілеспрямовано втручатися в цикл репродукції вірусів, створено нові препарати, що мають вплив на ріст і роз­виток вірусів, зокрема зовіракс (ацикловір, віролекс).

Місцева терапія: сидячі ванни, спринцювання розчинами перманганату калію, відваром ромашки тощо. Місцево застосовують мазі: мегасин-3%, бонафтон-3%, алпізарин-3%, вагінальні тампони з протефлазидом — 3,0 мл (72-75 крапель) розводять на 10 мл фізіологічного розчину. Тампон вво­дять у піхву 2 рази на добу протягом 14 днів.

Для лікування рецидивів використовуються противірусні хіміопрепа­рати, герпетичні вакцини, протирецидивну імунотерапію.

Папіломавірусна інфекція

Етіологія. Збудником гострокінцевих кондилом (condylomata acumi­nata) є папіломавіруси 6/11, 16/18, 31/33, 35 типів, які передаються стате­вим шляхом. Ці надзвичайно стійкі до дезінфекційних речовин віруси зни­щує висока температура при автоклавуванні. Інкубаційний період гострокін­цевих кондилом триває від 1 до 9 місяців. Захворювання часто трапляють­ся в осіб, які ведуть активне статеве життя з багатьма сексуальними парт­нерами. Папіломавіруси є причиною генітального раку. Ці пацієнтки ризи­кують у 1-2 тисячі разів більше захворіти на рак, ніж здорові. Гострокін­цеві кондиломи можуть перероджуватись у рак у 6-26 %.

Клініка. На початку захворювання над поверхнею шкіри великих ста­тевих губ, пахових та міжсідничних складок, періанальної ділянки та сли­зової оболонки уретри, ануса, піхви, шийки матки з’являються поодинокі, рожеві, іноді із сірим відтінком утвори, які мають тонку ніжку, рідше — широку основу. Гострокінцеві кондиломи можуть розростатися, зливатися між собою (рис. 15.13). Ці утворення нагадують цвітну капусту з дрібноча- сточковою поверхнею, характеризуються тривалим перебігом. У хворих із задавненим процесом кондиломи можуть бути настільки великими, що на­гадують пухлину.

Діагностика клінічна. Враховують часточкову поверхню, м’яку кон­систенцію, розміщення на тонкій ніжці. Диференційний діагноз в основно­му проводять із широкими сифілітичними кондиломами (рис. 15.14, 15.15, 15.16), які щільно розміщуються на широкій основі, бурого, іноді мідно- червоного кольору, немають часточкової структури.

Рис. 15.13. Гострокінцеві кондиломи (Condylomata acuminata)

Рис.15.14. Широкі сифілітичні кондиломи (Condylomata Iata)

Рис. 15.15. Широкі сифілітичні кондиломи (Condylomata Iata)

Рис. 15.16. Широкі сифілітичні кондиломи (Condylomata Iata)

Лікування. При великих кондиломах проводять лазерокоагуляцію. Вона набагато ефективніша, ніж кріодеструкція і діатермокоагуляція. Для ліку­вання невеликих кондилом можна застосовувати солкодерм, який наносять на уражену ділянку аплікатором або скляною трубочкою, а потім пенетру- ють пластмасовим аплікатором до повного всмоктування розчину. Високо­ефективним противірусним імуномодулювальним препаратом є проте- флазид, який застосовують за такою схемою: 1-й тиждень — по 5 крапель З рази на добу; 2-3-й тиждень — по 10 крапель 3 рази на добу; 4-й тиждень — по 8 крапель 3 рази на добу. Через 1 місяць після останнього прийому повторюють курс. Місцево застосовують вагінальні тампони з протефла- зидом — 3,0 мл (72-75 крапель) розводять на 10 мл фізіологічного розчину.

Контагіозний молюск

Етіологія. Збудником захворювання (molluscum Contagiosum) є вірус, який передається при безпосередньому контакті із хворим або при корис­туванні предметами, що були у хворих. У дорослих основний шлях зара­ження — статевий. Діти хворіють частіше. Інкубаційний період — від 2 тижнів до 1-9 місяців.

Клініка. На шкірі утворюються маленькі напівсферичні, щільні вузли­ки діаметром 5-7 мм, які можуть зливатися, утворюючи конгломерати діа­метром 1-3 см. Поверхня вузликів може бути напівпрозора або тілесного кольору з восковим відтінком (рис. 15.17). Місця локалізації: зовнішні ста-

Рис. 15.17. Контагіозний молюск (гістологічна картина)

теві органи, промежина, лобок, стегна, обличчя. Контагіозний молюск може існувати тривалий час.

Діагностика клінічна. При стискуванні пінцетом з вузлика виділяєть­ся біла сироподібна маса.

Лікування. Елементи видавлюють пінцетом, змащують розчином йоду, 10% бетадином, соком часнику, використовують кріотерапію.

Цитомегаловірусна інфекція

Збудником є цитомегаловірус. Відсоток інфікування жінок, за даними світової літератури, дуже високий. У Західній Європі він становить від 50 до 85 %. Серед вагітних із звичним невиношуванням інфікованих 70%.

Цитомегаловірус, який проник в організм, персистує в ньому трива­лий час, виділяючись при цьому зі слиною, передається при статевих кон­тактах.

Клініка. Основними ознаками інфікування є екстрагенітальні симпто­ми: ураження ЦНС, тромбоцитопенія, ураження печінки, часті пневмонії. Інфікування плода під час вагітності призводить до вроджених вад розвитку плода (мікроцефалія, глухота), захворювань, що виявляються в новонарод­жених та в дитячому віці (церебральний параліч, м’язова слабкість).

Виявляється у вигляді цервіциту й ерозій шийки матки, кольпіту, вуль- віту й інших запальних захворювань, які перебігають у субклінічній формі.

Діагностика: проводять вірусологічне дослідження крові, сечі. Ци- тоскопічний аналіз осаду слини, сечі ґрунтується на властивості цитомега- ловірусу проникати в клітину і утворювати великі внутрішньоядерні вклю­чення. Розміри інфікованої клітини значно збільшуються, утворюється так звана цитомегалічна клітина, яку образно називають «совине око».

Серологічні методи: дослідження компонентів зв’язуючих антитіл до ЦМВ (позитивним вважається титр 1:8 і вище). Використовують метод не­прямої імунофлуоресценції, ДНК-діагностики (полімеразна ланцюгова ре­акція).

Лікування. Основною метою є корекція порушень імунного статусу орга­нізму. Застосовують препарати для стимуляції імунітету (левамізол, Т-ак- тивін, імуноглобулін, настоянка женьшеню). Можна проводити мазеві аплі­кації та ін’єкції в шийку матки лейкоцитарного інтерферону, імуноглобулі- ну з підвищеним титром антицитомегаловірусних антитіл — препарат «Ци- тотект». Специфічні противірусні препарати широкого спектра дії (вальт- рекс, ацикловір, рибавірин, ганцикловір, бонафтон) малоефективні. При лі­куванні цитомегаловірусної інфекції високоефективним препаратом є про- тефлазид, особливо у жінок з обтяженим акушерським анамнезом (часті невиношування вагітності та інші прояви цитомегаловірусної інфекції) за такою схемою: 1-й тиждень — по 5 крапель 3 рази на добу; 2-3-й тиждень — по 10 крапель 3 рази на добу; 4-й тиждень — по 8 крапель 3 рази на добу. Через 1 місяць після останнього прийому повторюють курс.

Профілактичні заходи: уникнення випадкових дошлюбних і поза­шлюбних статевих зв’язків, використання презервативів, дотримання пра­вил особистої та загальної гігієни.

Туберкульоз статевих органів

Туберкульоз статевих органів є захворюванням вторинним. Первинне вогнище локалізується найчастіше в легенях. Захворювання спричиняють мікобактерії туберкульозу, які заносяться у статеві органи з легень або кишечника переважно гематогенним шляхом. Хворіють здебільшого жінки віком 20-40 років. Туберкульозне ураження виявляють у 5-8 % хворих, які лікуються з приводу запальних захворювань статевих органів, і у 1-3 % хво­рих на сальпінгоофорит. Мікобактерії туберкульозу потрапляють у статеві шляхи найчастіше в дитячому віці, а клінічні ознаки захворювання з’явля­ються в період статевого дозрівання, з початком статевого життя, після пе­реохолодження, захворювань, що призводять до зниження імунітету тощо.

Туберкульоз уражає насамперед маткові труби (85-90%), рідше — мат­ку та яєчники (рис. 15.18, 15.19), іще рідше •— шийку матки, вагіну, зовнішні статеві органи.

Згідно із класифікацією Е. Абуреля, В. Петреску (1975) виділяють 4 основні форми специфічного процесу в статевих органах жінки:

• туберкульоз статевих органів з мікроураженнями, переважно продук­тивного характеру, що мають латентний перебіг;

• туберкульоз статевих органів з макроураженнями, переважно ексудатив- но-проліферативного або казеозного характеру, що проходять у вигляді ендосальпінгіту та ендометриту, супроводжуються асцитом або спайко- вим перитонітом;

• поєднаний туберкульоз статевих органів та туберкульозний процес у інших органах (легенях, нирках) або поєднання туберкульозу статевих органів з іншими гінекологічними захворюваннями (ендометріозом, склерополікістозом яєчників, міомою матки тощо);

• клінічно вичікуваний туберкульоз статевих органів з формуванням післятуберкульозних змін (петрифікатів, спайок, дегенеративних змін). При патоморфологічних дослідженнях виявляють запальні зміни, мор­фологічна специфічність яких виявляється утворенням туберкульозної гра-

нульоми в продуктивній фазі запалення або вогнищ казеозного розпаду, пов’язаного з ексудативною фазою процесу. При застосуванні протитубер­кульозних засобів у фазі ексудативного запалення відбувається розсмокту­вання ексудату з повним або майже повним відновленням структури ткани­ни органа. У фазі продуктивного процесу відбувається заміщення деструкції тканини рубцем. При казеозному ураженні відбувається розсмоктування перифокальних інфільтратів та фіброзне перетворення зони розпаду з утво­ренням капсули та відмежуванням вогнищ від здорових тканин. У таких вогнищах мікобактерії можуть знаходитися тривалий час і при несприят­ливих умовах викликати рецидив захворювання.

Клініка. При малих формах туберкульозу больовий синдром спершу відсутній. Домінуючою ознакою бувають розлади менструального циклу у вигляді гіпоменструального синдрому та альгодисменореї. При макроура- женнях виникає біль. Майже усі хворі на туберкульоз статевих органів страждають на розлади репродуктивної функції, серед яких переважають первинна та вторинна безплідність, невиношування вагітності, позаматко­ва вагітність. При виражених змінах в ендометрії у хворих розвивається аменорея (маткова форма).

Загальні зміни в організмі хворих виявляються ознаками туберкульоз­ної інтоксикації: порушенням загального стану, швидкою втомлюваністю, підвищеною пітливістю, субфебрилітетом.

Діагностика. Діагноз встановлюють на підставі даних анамнезу (кон­такт із хворими на туберкульоз, перенесені раніше туберкульоз кісток, ле­гень, часті бронхіти, пневмонії, тривалий субфебрилітет), об’єктивного об-

Рис. 15.19. Туберкульоз матки, маткових труб, яєчників, параметральної клітковини

стеження (туберкульозні зміни в органах або їх наслідки), бактеріологічно­го дослідження, додаткових методів дослідження, включаючи гістологічні.

Для уточнення туберкульозної природи захворювання використовують туберкулінові проби (Манту і Koxa). Проба Манту свідчить лише про специ­фічну сенсибілізацію хворої і самостійного діагностичного значення не має. Діагностичне значення має проба Koxa, яка полягає у введенні під шкіру 20 ТО туберкуліну. У відповідь на це у хворих на туберкульоз виникають загальна, місцева та вогнищева реакції. Загальна виявляється підвищен­ням температури, головним болем, нездужанням. Вогнищева реакція про­являється через 48-72 год у вигляді збільшення інфільтратів у ділянці при­датків, підвищенням болючості тощо. Об’єктивно пробу Koxa можна під­твердити характерними змінами гемограми (підвищення кількості лейко­цитів за рахунок моноцитів та еозинофілів, зниження кількості лімфоцитів), протеїнограми (зменшення кількості альбумінів та збільшення кількості глобулінів), імунограми. У крові з’являється С-реактивний білок, збільшу­ється вміст сіалових кислот.

Надзвичайно важливим є бактеріологічний метод, що полягає у вияв­ленні мікобактерій туберкульозу в тканинах матки і придатків. Матеріалом для посіву є виділення з матки та піхви, вміст, отриманий при пункції пух­лин яєчників чи при лапароскопії, тканина видалених органів.

Цінним методом є лапароскопія, яка дозволяє провести візуальний ог­ляд органів черевної порожнини та взяти для бактеріологічного та гістоло­гічного дослідження частинки патологічно зміненої тканини.

Обов’язковим для хворих на туберкульоз є рентгенологічне досліджен­ня як статевих органів, так і органів грудної порожнини, особливо у хворих, у яких клінічно першим маніфестує вогнище у матці чи придатках (рис. 15.20). Гістеросальпінгографія дозволяє оцінити стан порожнини матки, стан матко­вих труб, їх прохідність та інші зміни, притаманні туберкульозному процесу.

Важливе також гістологічне дослідження ендометрія, отриманого при вишкрібанні порожнини матки. Використовують ультразвукову ехографію, що дозволяє неінвазивним шляхом оцінити ступінь морфологічних змін у матці та придатках.

Рис. 15.20. Кальцифікати при туберкульозі

Лікування туберкульозу статевих органів повинно були комплексним і включати відповідний режим, повноцінне харчування, вітаміни, симпто­матичне та санаторно-курортне лікування. Лікування проводять у спеціалі­зованих стаціонарах.

Основним є проведення антибактеріальної терапії. Призначають проти­туберкульозні засоби (рифампіцин, ПАСК, етамбутол, препарати ізоні- котинової кислоти). Для запобігання виникненню стійкості мікобактерій до препаратів використовують їх комбінації (ізоніазид + рифампіцин). Якщо процес уперше виявлено або він має гострий чи підгострий перебіг, при­значають три препарати — антибіотик, один із похідних ізонікотинової кислоти (ізоніазид, салюзид) і ПАСК. Останній засіб не лише має вираже­ну бактеріостатичну дію, але і попереджує виникнення стійкості мікробак- терій до антибіотиків та похідних ізонікотинової кислоти, за рахунок чого їх можна вживати протягом більш тривалого часу. Лікування проводять про­тягом 1,5-2 років — спочатку 3-6 місяців застосовують комбінації трьох, потім 6-8 місяців — двох препаратів. Після цього підтримується терапія до двох років.

Внутрішньом’язове та пероральне введення препаратів поєднують із вве­денням певної дози безпосередньо у вогнище ураження. З цією метою мож­на використовувати лідазу у поєднанні з антибіотиками та гідрокортизо­ном. їх вводять через заднє склепіння, підводячи безпосередньо до вогни­ща. Ці ж ліки можна вводити шляхом гідротубацій. Застосовують також 1 % розчин хімотрипсину — як у заднє склепіння так і у вигляді електрофо­резу. У деяких випадках вдаються до хірургічного лікування. Щороку на­весні і восени проводять протирецидивне лікування.

Реабілітацію хворих проводять у спеціалізованих санаторіях (Одеса, Алупка). Для розсмоктування залишкових явищ після перенесеного тубер­кульозу застосовують фізіотерапевтичні методи та пелоїдотерапію.

Площиці

Площиці (лобкова вошивість). Лобкові воші паразитують на волоссі лобкової ділянки нижньої частини живота, стегон, можуть переповзати на волосся під пахвами, брови. Зараження відбувається переважно при стате­вих контактах. У дітей вони можуть розміщуватись на бровах, потилиці, в ділянці вух. Площиці прикріплюються до коренів волосків і заглиблюють­ся у вічка фолікулів. Основним симптомом є помірна сверблячка. На місці укусів площиць з’являються блакитні або сірі плями діаметром до 1 см.

Діагностика лобкової вошивості базується на результатах паразито- логічного обстеження та оцінці клінічної картини захворювання.

Лікування. Ефективним методом лікування є одноразове використан­ня аерозолю СПРЕЙ-ПАКСА, який наносять на ЗО хв і змивають теплою водою з милом. Для лікування застосовують також шампунь «СІД», аеро­золь «Пара-плюс», 20% водно-мильну емульсію бензилбензоату, нітифор, дезоцид, педилін.

Профілактика передбачає проведення дезінфекції одягу, білизни, при­міщень, огляду контактних осіб, санітарно-протиепідемічних заходів, проф- оглядів в організованих колективах.