Термін "рівноцінність" у ст. і Директиви
На відміну від ст.119 (ЄС), Директива щодо однакової оплати праці кілька разів примусово впроваджувалася Комісією. Одна зі справ1 стосувалася законодавства Великої Британії, яке передбачає однакову оплату, коли люди виконують "подібну роботу" або роботи, які оцінюються як еквівалентні при визначенні розряду, що може проводитися тільки за згодою роботодавця.
Велика Британія вказувала, що право Співтовариства не надає повноважень оцінювати будь-яку роботу, а надає тільки право на однакову платню, якщо робота вважалася рівноцінною. У відповідь Європейський суд зазначав, що класифікація основних ставок заробітної платні є тільки одним з кількох методів визначення рівноцінності, що становлять суть права: "Тлумачення з боку Великої Британії є рівнозначним запереченню самого існування права на однакову заробітну платню за рівнозначну роботу, коли жодна класифікація не проводилась. Така позиція не збігається із загальною схемою і положеннями Директиви 75/117 щодо рівності в оплаті праці".У подальшому суд постановив, що у разі неузгодженості щодо застосування концепції рівноцінності робітник повинен мати можливість звертатися з позовом щодо визначення рівнозначності і в разі задоволення отримати зобов'язуюче рішення, що підтверджує його або її права на однакову оплату праці. Велика Британія не дотримувалася зобов'язань Директиви, не спромігшись забезпечити заходи, які робітник або робітниця могли застосувати у разі висунення ними претензій щодо рівноцінності.
Інша справа2 була пов'язана з тим, що уряд Данії не виконав Директиву належним чином, вживши заходів тільки стосовно однакової роботи, а не вимог щодо рівноцінності, і не створивши механізму для відшкодування робітникам. Датський уряд не міг покладатися на те, що більшість робітників
1 Справа 61/82, Commission v. United Kingdom [1982] ECR 2601.
2 Справа 143/83, Commission v. Denmark [1985] ECR 427.
охоплена колективними договорами, які впровадили принцип рівності заробітної платні: держава була зобов'язана стежити, щоб такий принцип стосувався усіх робітників, не охоплених колективним договором або коли такий договір недостатньо гарантує такий принцип. На думку суду, це саме той випадок, тому що нечлени профспілок є найвразливішими для зловживань.
В обох справах суд відкинув аргументи, засновані на заявах, які задекларували держави при прийнятті Директиви: односторонні декларації не можуть тлумачити або змінювати зобов'язання держави.