Норми професійної етики
Професійні правила не тільки захищають суспільство, але також можуть бути засобом недопущення громадян іншої країни ЄС до обраної професійної діяльності у будь-якій країні-члені.
У вищезгаданій справі Van Binsbergen1 Європейський суд підтвердив, що специфічні вимоги щодо провайдера послуг не порушують ст.59 і 60 (ЄС), де ці вимоги передбачали застосування професійних правил для загальної користі, зокрема таких, що пов'язані з організацією, етикою, кваліфікацією, контролем і відповідальністю, які зобов'язують будь-якого провайдера послуг у цій країні ЄС. Для осіб, зайнятих певною діяльністю (наприклад, здійсненням правосуддя) передбачено навіть постійне проживання, коли це об'єктивно необхідно, щоб забезпечити нагляд за виконанням норм професійної етики. Однак, якщо досягти мети можна обмеженішими засобами, вимога щодо проживання може не висуватися.
Європейський суд застосував у подальших справах "формулу Ван Бінсберген". Так професійні правила, які перешкоджають вільно надавати послуги, отримують право на існування, тільки якщо вони мають недискримінаційний характер, об'єктивно виправдані в інтересах суспільства і пропорційні2. У справі Webb3 Європейський суд додав, що при застосуванні власних професійних правил країна перебування також повинна враховувати вплив національних професійних правил власної країни щодо поведінки прохача.
Ці норми далі уточнювались у так званих Insurance Cases4, де норми і порушення, допущені у кожній країні, були
Справа 33/74.
2 Справа 39/75, Соепеп [1975] ECR 1547.
3 Справа 279/80, Webb [1981] ECR 3305.
4 Справа 205/84, Commission v. Germany [1986] ECR 3755; справа 206/84,
Commission v. Irland [1986] ECR 3817; справа 220/83, Commission v. France
[1986] ECR 3663; справа 252/83, Commission v. Denmark [1986] ECR 3713.
177
схожими.
Наприклад, у справі Commission v. Germany1 закон, що регулював надання страхових послуг на території Німеччини, вимагав, щоб усі страховики постійно працювали у Німеччині і отримали дозвіл займатися цією діяльністю від німецької влади.Усвідомлюючи розбіжності між правами відповідно до ст.52 і 59 (ЄС)2, Європейський суд зазначив, що у сфері послуг національне законодавство, яке застосовувалося до постійно працюючих підприємців, не обов'язково повинне також поширюватися на бізнес-послуги з інших країн ЄС, тому що подібне регулювання може зашкодити свободі надання послуг. Таке національне законодавство може застосовуватися тільки відповідно до трьох критеріїв: 1) у разі імперативної необхідності захисту суспільних інтересів; 2) норми країни-члена, де перебуває провайдер послуг, вже не забезпечують суспільні інтереси; 3) той же результат не можна отримати менш обмежувальними засобами.
Існують чіткі паралелі між цим рішенням і прецедентним правом у справі Касіс де Діжон3 на основі ст.ЗО (ЄС). Посилання схоже: якимось чином кожна країна-член вимагає дотримання її норм. Хоч усі фірми повинні дотримуватися цих вимог, страждатимуть імпортери-мігранти — провайдери послуг, тому що вони вже мусили виконувати норми власних країн. Внаслідок цього перед ними виникли додаткові труднощі, оскільки відмінності у нормах створюють торговельні бар'єри. У рішеннях Європейського суду в справах Комісія проти Німеччини і Касіс де Діжон відверто визнавалося, що коли предметом захисту є справжні інтереси, обмежувальні норми можуть розглядатися як сумісні з Договором. У цьому випадку професійні вимоги, призначені для зберігання відповідних стандартів та цілісності, можуть обмежувати свободу, залишаючись у той же час законними.
1 Справа 205/84.
Щодо надання послуг суд постановив, що ст.59 та 60 (ЄС) вимагають скасування не тільки будь-якої дискримінації на грунті національності, але також усіх обмежень свободи надання послуг, запроваджених тому, що провайдер послуг перебуває в іншій країні-члені, ніж та, де надаються послуги.
3 Справа 120/78, Cassis de Dijon [1979] ECR 649. 178