Зародження та розвиток конституціоналізму в Україні та світі

Вважається, що термін "конституція" походить від латинського слова "сonstitutіо" — "установа", "установлення", "устрій". Разом з тим існує думка, що він бере початок від звороту "rem publicum constituire", з якого починаються акти римських імператорів.

Зокрема, у працях Платона і Арістотеля міститься багато елементів змісту конституції. Це, наприклад, стосується питань належності влади певним верствам населення, механізму її здійснення; форм державного устрою; форм правління. Арістотель, узагальнивши досвід більшості міст Стародавньої Греції, на цій основі по суті підготував нормативний акт, багато в чому подібний до чинних конституцій. Елементи конституційності можна також знайти в настановах та указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерел права. Нарешті, в деяких феодальних державах можна знайти окремі елементи майбутніх конституцій, які містилися у хартіях, що являли собою компроміс між королівською владою і мешканцями вільних міст, що виявилося у закріпленні у відповідних актах повноважень цих міст.

Прикладом таких хартій були так зване магдебурзьке право, яке протягом XIII—XVIII ст. поширювалося на Південну Європу, зокрема й на Україну, і любекське право, яке використовували країни Північної Європи. Мешканці вільних міст здобували це право від князів, гетьманів.

В Україні протягом XVI—XV ст. магдебурзьке право здобули такі міста, як Володимир-Волинський, Санок, Львів, Дубно, Кременець, Вінниця, Житомир, Бердичів, Звенигородка, Овруч, Стародуб, Чернігів, Полтава, Гадяч, Глухів, Лубни, Ніжин та Козелець. Києву магдебурзьке право було надано у 1497 р., і воно проіснувало до 1835 р., в якому Микола І скасував його.

Відповідно до магдебурзького права міста звільнялися від управління феодалів. Воно закріплювало права та обов'язки основних верств мешканців міст (купців, міщан, ремісників), встановлювало порядок виборів і функції органів місцевого самоврядування, суду, купецьких об'єднань і цехів.

Ідея створення конституції виникла в Англії у XIII ст. Важливим етапом у передісторії становлення конституції як основного закону держави стали конституційні акти, які було прийнято в Англії у XVII ст.: Хабеас Корпус (акт 1679 р.) та Білль про права 1688 р., а також конституційні акти, прийняті у період англійської буржуазної революції (1640— 1658), зокрема "Форма

правління Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління" (1653 р.). У цих актах встановлювалися основи побудови вищих органів держави, їх компетенція, принципи виборчого права та основи законодавства про релігію. Проте, незважаючи на зазначені елементи конституціоналізму, ні феодальний, ні рабовласницький лад не знали конституції як кодифікованого основного закону.

Історія світового конституційного розвитку охоплює чотири основних етапи:

Перший етап (XVII - XVIII ст.) - це період утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи і Америки. На даному етапі з'являються перші формально-юридичні конституції: США - 1787 р., Франції - 1791, 1792 рр., Польщі - 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав:

американська для конституцій країн Латинської Америки (першу з них було прийнято у Венесуелі вже 1811 р.), а французька — для конституцій

європейських країн. Англійська конституція мала значний вплив на зміст конституцій перших домініонів Великої Британії: Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р.

На першому етапі конституційний процес зосереджувався лише в країнах Європи та Америки. В Азії перші конституції з'явилися в Японії (1889 р.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 р.)_: Конституції даного етапу позначені тим, що вони закріплювали організацію державної влади у відповідності із принципом розподілу влад у двох його варіантах: «жорсткий» розподіл влад (американська модель) і «гнучкий» розподіл влад (континентальна модель) та визначили взаємовідносини особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що передбачало закріплення в конституції лише громадянських та політичних прав.

Другий етап конституційного розвитку (період між першою та другою світовими війнами) характеризується різкою активізацією конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними традиціями, що було пов'язане з демократизацією державно-політичних режимів (наприклад, Німеччина), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (наприклад, Ефіопія), або ж утворилися внаслідок розвалу Російської та Австро-Угорської імперій (Наприклад, Латвія, Чехословаччина, Естонія).

Для другого етапу також притаманне певне розширення предмету конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально- економічного розвитку. Зокрема, в Конституції Югославії 1921 р. передбачалося право держави втручатися в економічні відносини громадян, Конституція Ірландії 1937 р. встановлювала принципи зовнішньої політики держави. Розширення предмету регулювання було характерним також і для конституцій Мексики (1917 р.), Іспанії (1931 р.), Чехословаччини (1920 р.) тощо.

На основі повного відходу від загальновизнаних моделей (американської та континентальної) конституцій розроблялися так звані «соціалістичні конституції», зокрема конституції РСФСР (1918 р.), УРСР (1919 р.), СРСР (1936 р.), Монголії (1940 р.), Угорщини (1919 р.) тощо. Закріплені цими

конституціями принципи організації державної влади, правового становища особи, її взаємовідносин з державою суттєво відрізнялися від принципів, розроблених практикою світового конституційного розвитку. Так, фактично було знівельовано принцип народного суверенітету, відкинуто принцип розподілу влад, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму. Натомість на конституційному рівні закріплювалися належність влади трудящим, керівна роль компартії, панування соціалістичної власності, підпорядкованість особи міфічним інтересам суспільства та держави, право на виявлення яких брали на себе керівники компартії тощо. Одночасно соціалістичні конституції, хоча і формально, але дещо розширювали обсяг конституційних прав людини за рахунок деяких соціально-економічних прав.

Третій етап конституційного розвитку (1945 р. - кінець 80-х років XX ст.) пов'язаний з тим, що конституційний процес набуває загальносвітового характеру, до нього підключаються практично всі держави світу. Цей етап характеризується використанням різних конституційних моделей: ліберальної (західної), яка склалася на першому та другому етапах; соціалістичної, а також «нової», втіленої в конституціях країн, що розвиваються.

У свою чергу ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей. Зокрема, для «другої хвилі» ліберальних (західних) конституцій — конституцій держав, де були ліквідовані тоталітарні режими (ФРН, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції Франції - було характерним значне розширення предмету конституційного регулювання. Ці конституції, по-перше, значно розширили сферу державної діяльності, посиливши одночасно її відповідальність перед суспільством і людиною, по-друге, підвищили ступінь правового захисту прав і свобод людини.

Четвертий етап конституційного розвитку починається з кінця 80-х років XX ст. і пов'язаний з ліквідацією тоталітарних і авторитарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвиваються. Так, за період 1989-1995 рр. було прийнято близько 100 нових конституцій. За цей час фактично припинила своє існування соціалістична модель конституції. Нові конституції, прийняті в пострадянських країнах близькі до ліберальної (західної) моделі. Суттєво трансформувалися у напрямку до цієї моделі і конституції країн, що розвиваються.

Конституціоналізм в Україні має давні традиції, а час його зародження пов’язується з Гетьманською державою (середина XVII - кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після закінчення Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1654 рр. з’явився ряд актів, що мали конституційне значення та були спрямовані на побудову демократичної держави. Серед них Зборівська угода (1649 р.), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 р.), Гадяцький трактат (1658 р.), статті (конституції) пізніших років.

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено „Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. У вітчизняній літературі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». Документ, написаний під суттєвим впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природних прав, поділу влади тощо), передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка базувалася б на засадах принципу поділу влади (законодавча влада мала належати Раді, членами якої мали стати полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»; виконавча - Гетьманові, а судова - Генеральному суду). На жаль, положення цього документа не було реалізовано, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Період XIX - початок XX ст. характеризується появою кількох цікавих конституційних документів, розроблених українськими вченими, серед них: проекти Григорія Андрузького «Начерк Конституції Республіки» (1848­1850 рр.), Михайла Драгоманова «Проект основаній Устава украинского общества «Вольный Союз» - «Вільна Спілка» (1884 р.), Миколи Міхновського «Основний Закон Самостійної України» (1905 р.), Михайла Грушевського (викладений в його статті «Конституційне питання і українство в Росії», 1905 р.) та інші.

Період відродження національної Української держави (1917-1920 рр.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р.

До цієї групи конституційних актів можна віднести також і акти 30-40-х років XX ст., що були прийняті на українських землях, зокрема конституційні акти Карпатської України (березень 1939 р.), Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 р.) та інші.

За радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але ці документи під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно, вони були скоріше квазіконституціями. Така оцінка конституцій радянського типу пов’язана з тим, що вони: по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя; по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких посідали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністичного будівництва тощо; по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного гарантування прав та свобод людини і громадянина.

Період незалежності України характеризується модерним періодом конституційного розвитку, що отримав назву новітнього.

Сучасний конституційний розвиток нашої держави пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де утверджувалося здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити чотири основні етапи.

Перший етап сучасного конституційного процесу в Україні охоплює період від 16.07.1990 р. до 26.10.1993 р. (розпочалася робота з підготування проекту нової Конституції України). 24.10.1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розроблення нової Конституції Української РСР). Ця Комісія розробила Концепцію, де було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України. На її основі Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26.10.1993 р. Поряд з цим, до чинної на той час Конституції УРСР 1978 р. вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність із положеннями Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. та Акта проголошення незалежності України від 24.08.1991 р. Через загострення політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26.10.1993 р. конституційний процес було фактично перервано.

Другий етап почався після завершення дострокових парламентських і президентських виборів та охопив період від 10.10.1994 р. до 08.06.1995 р. (характеризувався відновленням конституційного процесу. 10.10.1994 р. Верховна Рада України затвердила новий склад Конституційної комісії). Одночасно з розробленням проекту Конституції України на другому етапі було вирішено питання про встановлення тимчасового конституційного правопорядку (укладено Конституційний договір між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України). Конституційний договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

Третій етап охопив період від 08.06.1995 р. (підписання Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України») до 28.06.1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою України). В юридичній літературі звертається увага на те, що на цьому етапі конституційний процес в Україні характеризується суттєвими особливостями, які відносно рідко трапляються в конституційній практиці. До них належать: а) створення Конституційною комісією України на своєму засіданні 24.10.1995 р. нової Робочої групи з підготування проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії; б) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, представленого Робочою групою, і передання його разом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України; в) представлення проекту Конституції України на спеціальному засіданні Верховної Ради України 20.03.1996 р.; г) створення Верховною Радою України 05.05.1996 р. Тимчасової спеціальної комісії з доопрацювання проекту Конституції України; д) колективне (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке тривало майже добу) обговорення більшості статей проекту Конституції України і прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України (Основного Закону) переважною, кваліфікованою більшістю голосів; ж) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради України та урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12.07.1996 р.; з) офіційне оприлюднення Конституції України 14.07.1996 р.

Четвертий (новітній) етап сучасного конституційного процесу в Україні розпочався після прийняття Конституції України 28.06.1996 р. і триває дотепер. Він пов'язаний з такими подіями.

16 квітня 2000 р. було проведено всеукраїнський референдум за народною ініціативою, проголошений Президентом України Л. Кучмою 15 січня 2000 р., щодо впорядкування взаємовідносин Президента з Верховною Радою України, зокрема визначення підстав права розпуску главою держави законодавчого органу та зміни структури Верховної Ради (зменшення кількості народних депутатів до 300 і запровадження двопалатного парламенту). Однак, результати цього референдуму з ряду політичних причин не були законодавчо закріплені.

Протягом 2002-2003 рр. до Верховної Ради України було подано ряд законопроектів, що передбачали внесення змін до Конституції України 1996 р., спрямованих на трансформацію форми правління в Україні (від президентсько- парламентської до парламентсько-президентської). 26 грудня 2002 р. Верховна Рада України утворила Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з опрацювання проектів законів України про внесення змін до Конституції України; 4 вересня 2003 р. народні депутати України внесли до парламенту проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України», що передбачав вдосконалення механізму функціонування державної влади, розподілу повноважень між Президентом України та органами державної влади; 24 грудня 2003 р. Верховна Рада України приймає рішення попередньо схвалити цей законопроект та направити його до Конституційного Суду України, а питання про прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» внести до порядку денного наступної чергової сесії Верховної Ради України. 8 квітня 2004 р. проект Закону про внесення змін до Конституції України (попередньо схвалений проект групи народних депутатів України з висновком Конституційного Суду України) не набрав необхідної кількості голосів під час голосування у Верховній Раді України.

8 грудня 2004 р. «пакетним голосуванням» разом із Законом «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р.» було прийнято Закон «Про внесення змін до Конституції України». Таким чином, було змінено конституційний статус Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України. Ці зміни передбачали розширення установчих та контрольних повноважень парламенту стосовно уряду, за формою правління Україна стала парламентсько-президентською.

Однак, внесені до Конституції України зміни не поліпшили взаємовідносини, а навпаки, поглибили протистояння між гілками влади: між Президентом України, з одного боку, та парламентською коаліцією й урядом, з іншого.

27 грудня 2007 р. Президент України В. Ющенко видав Указ «Про Національну конституційну раду», згідно з яким цей орган очолюється Президентом України і на який покладається завдання з підготовки проекту нової редакції Конституції України. Основні етапи роботи над проектом нової редакції Конституції України Президентом вбачалися такими: 1) підготовка пропозиції щодо концепції основних положень проекту нової редакції Конституції України; 2) громадське обговорення основних положень проекту за участі відомих громадських діячів, провідних фахівців у галузі конституційного права, у сфері суспільно-політичних наук, представників правозахисних громадських організацій та інших об’єднань громадян; 3) узагальнення внесених під час громадського обговорення пропозицій та підготовка з їх урахуванням проекту нової редакції Конституції України; 4) експертиза проекту нової редакції Конституції України відповідними міжнародними органами; 5) проходження проекту нової редакції Конституції України через Верховну Раду та винесення Президентом України прийнятого проекту на затвердження всеукраїнським референдумом.

31 березня 2009 р. у Верховній Раді України було зареєстровано внесений Президентом України В. Ющенком проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України». Серед пропонованих главою держави змін, зокрема, передбачалася нова назва парламенту - Національні Збори, який мав складатися з двох палат - Палати депутатів і Сенату. Однак, необхідної підтримки у Верховній Раді цей законопроект не отримав.

У 2010 р. суб'єкт права на конституційне подання - 252 народних депутати України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІУ у зв’язку з порушенням встановленої Конституцією України процедури його розгляду та ухвалення, оскільки відповідний проект закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 19 вересня 2003 року за реєстраційним № 4180 (Законопроект № 4180) з поправками був розглянутий та ухвалений Верховною Радою України як Закон № 2222 без обов'язкового у такому разі висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України (стаття 159 Основного Закону України). Це призвело до порушення статті 1, частин другої, третьої, четвертої статті 5, статті 6, частини першої статті 8, частини другої статті 19, пункту 1 частини першої статті 85, статті 159 Основного Закону України.

Тобто, відповідно до Конституції України, обов'язковою умовою розгляду законопроекту про внесення змін до Конституції України на пленарному засіданні Верховної Ради України, є наявність відповідного висновку Конституційного Суду України. Здійснення Конституційним Судом України попереднього (превентивного) контролю відповідності такого законопроекту вимогам, встановленим статтями 157 і 158 Конституції України, з усіма можливими поправками, внесеними до нього у процесі розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України, є невід'ємною стадією конституційної процедури внесення змін до Основного Закону України.

Згідно з частиною першою статті 152 Конституції України закони за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Таким чином, Верховна Рада України прийняла Закон №2222, не дотримавши встановленої Конституцією України процедури його розгляду та ухвалення, чим порушила положення її частини другої статті 6, частини другої статті 19, пункту 1 частини першої статті 85, статті 159.

Конституційний Суд України виходив із того, що Закон № 2222 «Про внесення змін до Конституції України» визнано неконституційним не за змістом, а в даному випадку була порушена процедура його розгляду та ухвалення, що встановлена Основним Законом. Прийняття такого рішення означало відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222. Це забезпечило стабільність конституційного ладу в Україні, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, цілісність, непорушність та безперервність дії Конституції України, її верховенство як Основного Закону держави на всій території України.

Отже, у зв'язку з порушенням конституційної процедури розгляду та прийняття було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-ІУ. Він втратив чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України даного рішення 30 вересня 2010 року, 1 жовтня 2010 року рішення було оприлюднене та була відновлена дія Конституції України 28 червня 1996 року.

Законом № 2952 від 1 лютого 2011 року в Конституцію України були внесені зміни, якими строк дії мандату народного депутата був збільшений від 4-х до 5-ти років та таким чином закріплений новий термін проведення чергових виборів до парламенту - остання неділя жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради України.

Зважаючи на необхідність підготовки пропозицій щодо вдосконалення змісту Основного Закону шляхом звлучення до цього громадськості, вчених, міжнародного експертного середовища, Президент України В. Янукович 21 лютого 2011 року № 224/2011 видав Указ «Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї».

Відповідно до п. 28 ч. І ст. 106 Основного Закону, що передбачає створення главою держави консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб, на основі напрацювань Науково-експертної групи з підготовки конституційної Асамблеї та рекомендацій Європейської комісії «За демократію через право», 25 січня 2012 року Президент України В. Янукович своїм Указом схвалив Концепцію формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї.

ВИСНОВОК З ДРУГОГО ПИТАННЯ: Конституціоналізм в Україні пройшов довгий та тернистий шлях, що обумовлюється виокремленням багатьох етапів його розвитку. Однак, на сьогодні в українській конституційно- правовій науці конституціоналізм не отримав єдиного визначення. Огляд різних його характеристик дозволяє зробити висновок про три основні підходи до визначення: політичний - як особливий характер відносин між державою та суспільством на основі консенсусу, як ідейно-політична доктрина і рух; філософсько-історичний - як вчення про конституцію, включаючи доконституційні ідеї божественного, природного права, договірного походження держави тощо; юридичний: у вузькому значенні - як особливий режим функціонування державної влади на основі конституційних методів, у широкому значенні - як складна політико-правова система, у якій представлені конституційно-правові норми та інститути у поєднанні з їх доктринальними основами, системою-політико-правових цінностей.

Таким чином, конституціоналізм - це теорія і практика конституційного будівництва; багаторівнева система, що функціонально виходить за межі конституції та права взагалі, відбиваючи особливості менталітету та буття народу.

3.