ТЕМА 3. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

1. Сутність і основні принципи конституційного ладу України.

2. Конституційне закріплення суверенітету України, його види і форми реалізації.

3. Сутність і принципи державного ладу України.

4. Форма і функції української держави.

5. Сутність і конституційні принципи суспільного ладу України.

1. Сутність і основні принципи конституційного ладу України

Конституційний лад України являє собою систему суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією та законами, прийнятими на її основі. Цей тип конституційно-правових відносин зумовлений рівнем розвитку суспільства, держави і права.

Нинішній конституційний лад України за своєю суттю перехідний, змішаний, що зумовлено насамперед відповідним станом суспільства, поєднанням рис різних соціально-економічних формацій, типів держави і права.

За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені та гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини й громадянина, систему безпосереднього народовладдя, системи державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин України.

За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації та діяльності держави, суспільства й інших суб’єктів конституційно-правових відносин. Насамперед конституційний лад опосередковує передбачену Конституцією форму (форми) держави за характером державного устрою і державного керування й форми безпосереднього народовладдя (вибори, референдуми тощо).

В українській і зарубіжній науковій літературі правового, політологічного, філософського спрямування існує ряд визначень конституційного ладу. Неоднозначність поглядів зумовлена істотними змінами в конституційному ладі України та інших держав, особливо колишніх РСР, а також зрушеннями в науковій конституційній думці щодо суті конституційного ладу.

На думку більшості українських науковців-конституціоналістів, конституційний лад опосередковує насамперед суспільний і державний лад. Як стверджує Ю.М. Тодика, поняття конституційного ладу розвилося з категорій суспільного і державного ладу.

З прийняттям нових конституцій, тобто зі змінами в конституційному ладі країн колишнього СРСР, було посилено увагу до проблем конституційного ладу і відповідно збагачено наукову думку з цих питань. Так, В.Т. Кабишев зазначає, що конституційний лад - це система суспільних відносин як предмет конституційного регулювання, а також система конституційних норм і принципів, що регулюють окремі види суспільних відносин чинного ладу. Дане визначення значно повніше і точніше, ніж традиційне, хоча загалом становить розширене тлумачення конституційного ладу, оскільки враховує конституційні норми і принципи.

О.Г. Рум’янцев вважає конституційний лад цілісною системою соціально- правових відносин інститутів, підпорядкованою зумовленим моральним і конституційним вимогам й заснованою на сукупності основних регуляторів, які сприяють закріпленню в суспільній практиці і правосвідомості стабільних, справедливих, гуманних правових зв’язків між людиною, громадянським суспільством і державою.

К.І. Козлова та О.О. Кутафін визначають конституційний лад як певну форму або певний спосіб організації держави, закріплений в її конституції, фактично ототожнюючи його з державним ладом. Обґрунтовуючи своє визначення, вони зазначають, що кожну державу характеризують певні риси, у яких виявляється її специфіка. Саме сукупність таких рис, на думку авторів, дає змогу говорити про певний спосіб організації держави, який після закріплення конституцією стає конституційним ладом. Іншими словами, певна форма, певний спосіб організації держави після закріплення конституцією стає органічною складовою частиною конституційного ладу країни. Підсумовуючи, автори стверджують, що конституційний лад як форма або спосіб організації держави забезпечує її підпорядкування праву і характеризує її як конституційну.

Інші автори, М.В. Баглай і Б.Н. Габрічідзе, вважають, що існування конституційного ладу обумовлено не тільки наявністю конституції. На думку дослідників, він стає реальністю лише за умов, що конституція діє і є демократична. Порядок, за якого забезпечують права і свободи людини й громадянина, а держава діє відповідно до конституції, називають конституційним ладом. Звичайно, юридично й фактично конституційним ладом є порядок, встановлений і гарантований конституцією та такий, що існує відповідно до конституції, але поняття конституційного ладу значно ширше, ніж поняття конституційного порядку.

Чинний конституційний лад України, передбачений її Конституцією, характеризують певні загальні принципи, зокрема суверенність, демократичність, гуманізм, реальність, системність, наукова обґрунтованість, історизм, наступність, програмний характер, гарантованість.

Суверенність конституційного ладу полягає насамперед у його визначенні, встановленні народом і можливості його зміни лише волею народу. Право визначати та змінювати конституційний лад України, зазначене у Ст. 5 Конституції, належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами.

Оскільки конституційний лад як певний порядок встановлює Конституція, її прийняття вважають пріоритетним правом народу. Нинішня Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені українського народу - громадян України всіх національностей. Верховна Рада має право вносити зміни до більшості положень Конституції, але зміни щодо основ конституційного ладу - до розділу І («Загальні засади»), розділу ІІІ («Вибори і референдум») і розділу ХІІІ («Внесення змін до Конституції України») - вносять лише з волі народу, а саме не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради з подальшим затвердженням законопроектів про ці зміни на всеукраїнському референдумі.

Суверенність конституційного ладу означає суверенітет народу і держави (Ст. 1, 5 Конституції). Відповідно до Ст. 2 Конституції суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна являє собою позаблокову державу, отже, розташування на її території іноземних військових баз виключено. Використання наявних на території України військових баз для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою.

Демократичність конституційного ладу означає насамперед існування необмеженої влади народу. Відповідно до Ст. 5 Конституції України народ визнано єдиним джерелом влади. Він має право здійснювати її як безпосередньо, через вибори, референдуми й інші форми, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Держава, за Конституцією, гарантує свободу політичної діяльності (Ст. 15).

Нинішній конституційний лад допускає існування місцевого самоврядування, яке держава визнає та гарантує (Ст. 7). Існування місцевого самоврядування означає можливість безпосереднього здійснення влади як усім народом, так і окремими спільностями громадян в особі територіальних громад.

Основою та гарантом демократичності конституційного ладу є демократичність Української держави та державних інститутів, передбачених Конституцією: парламенту, судів та інших органів державної влади і державних організацій.

Безпосереднім показником демократичності держави є й система політичних прав і свобод громадян України (право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, брати участь у керуванні державними справами та ін.).

Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні Конституцією порядку, заснованого на всебічній повазі до особи, людини й громадянина, гарантуванні й забезпеченні прав і свобод особи. Відповідно до Ст. 3 Конституції України людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визначено найвищою соціальною цінністю.

Найбільшу частину передбачених Конституцією прав і свобод становлять громадянські, соціальні та культурні права і свободи: право на життя (Ст. 27), повагу до гідності (Ст. 28), свободу та особисту недоторканність (Ст. 29), працю (Ст. 43), відпочинок (Ст. 45), соціальний захист (Ст. 46), житло (Ст. 47), достатній життєвий рівень (Ст. 48), охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (Ст. 49), свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів та переконань (Ст. 34), свободу світогляду і віросповідання (Ст. 35) та ін.

Гуманізм конституційного ладу виявляється також у закріпленні Конституцією національної, економічної, соціальної, культурної та екологічної політики держави. Зокрема, відповідно до Конституції (Ст. 11) держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Крім того, Україна забезпечує задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави (Ст. 12).

Конституцією передбачене гарантування екологічної безпеки, підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, - одним словом, збереження генофонду Українського народу (Ст. 16), що також свідчить про винятковий гуманізм конституційного ладу України і самої держави загалом.

Важливою рисою конституційного ладу є його реальність, дійсність, тобто наявність де-юре і де-факто. Конституційний лад кожної країни - це офіційний державний і суспільний лад, офіційна система суспільних відносин, проголошених і закріплених актом вищої юридичної сили - конституцією. Отже, він має бути не формальним, а справжнім, реальним, тобто відображати суспільні відносини, актуальні на момент прийняття відповідної конституції і ураховувати перспективу.

Прикрим прикладом таких явищ були колишні Конституція СРСР і Конституція УРСР, які закріплювали народовладдя, повновладдя рад народних депутатів, політичні права і свободи громадян та інші інститути, в дійсності не визнані, ігноровані, деякі з яких практично не існували.

На жаль, певною мірою проблематичний характер мають і деякі положення, закріплені в нинішній Конституції України, зокрема положення про соціальний характер держави, соціальні права і свободи людини й громадянина, соціальну спрямованість економіки тощо. Ці та низка інших положень Конституції загалом символічні або справляють враження таких, оскільки їх реалізовано лише частково.

Іншим, не менш важливим принципом конституційного ладу є системність, тобто послідовність, логічність, всебічність і повнота закріплення в Конституції основних інститутів суспільства і держави. У чинній Конституції закріплено всі основні інститути українського суспільства і держави значно системніше, ніж в усіх попередніх загалом. Це стосується насамперед інституту влади, прав і свобод людини й громадянина, органів державної влади і місцевого самоврядування та ін.

Оскільки за народом закріплено статус основного суб’єкта влади і його визнано єдиним джерелом влади, у Конституції передбачено його право здійснювати владу як безпосередньо, так і через органи державної влади або місцевого самоврядування (Ст. 5). Крім того, визначено основні форми безпосередньої демократії (вибори, референдуми), передбачено здійснення державної влади через її поділ на законодавчу, виконавчу і судову та закріплено систему місцевого самоврядування.

Відповідно до міжнародно-правових актів у новій Конституції закріплено основні види прав і свобод людини й громадянина та їх гарантії. На відміну від колишньої радянської соціалістичної системи, якій було притаманно три основні види прав та свобод - соціально-економічні, політичні і особисті, у чинній Конституції України закріплено громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи. Слід зазначити, що абсолютну більшість основних прав людини і громадянина у чинній Конституції зафіксовано не фрагментально й розпорошено, а системно, що особливо характерно для політичних і економічних прав та свобод. Натомість у колишніх Конституціях СРСР і УРСР право на особисту власність громадян було закріплено не в загальній системі прав і свобод, а в розділі, присвяченому економічній системі (Ст. 13).

Теоретичні основи нової Конституції і передбаченого та гарантованого нею конституційного ладу можна умовно поділити на три частини.

Першу частину становлять надбання світової наукової конституційної думки, зокрема теорії, ідеї та вчення про конституцію (конституціоналізм), права і свободи людини й громадянина, суверенну, правову, демократичну, соціальну державу, форми безпосередньої демократії, парламентаризм, інститут глави держави, конституційне судочинство, місцеве самоврядування та ін.

Другу частину теоретичних основ становлять окремі надбання науки радянського державного (конституційного) права, зокрема вчення про значення держави та права, їх основні риси, демократію і законність, права та обов’язки громадян, політичну й економічну систему, ради як представницькі органи, правосуддя і прокуратуру та ін.

Третю частину теоретичних основ конституційного ладу становлять надбання конституційної думки з часу проголошення незалежності України: ідеї, концепції суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової, унітарної держави, форм держави за характером керування і державного устрою, громадянства, державної мови, Збройних Сил, державних символів та інших атрибутів держави, системи прав і свобод людини й громадянина та їх гарантії, виборів і референдумів, системи органів державної влади і місцевого самоврядування та ін.

Важливим принципом конституційного ладу України також є наступність, поетапне акумулювання позитивних чинників українського державотворення, державного і суспільного ладу України. Цей принцип випливає як з Преамбули Конституції, так і з її змісту, зокрема положень щодо державних символів, прав і свобод людини й громадянина, форм прямого народовладдя, місцевого самоврядування та інших інститутів, характерних для України в минулому, передбачених і закріплених її попередніми конституціями, починаючи з Конституції гетьмана Пилипа Орлика (1710 р.)

Однією з істотних рис чинного конституційного ладу України є наявність елементів програмного характеру щодо розвитку держави, суспільства та їх окремих інститутів. Конституція, проголошуючи нашу державу суверенною, демократичною, соціальною, правовою, не лише закріплює досягнуте, реальне в її функціонуванні, а й визначає напрями її подальшого розвитку, її перспективи. Це стосується, зокрема, соціального, правового характеру держави, якою вона має набути, системи передбачених і закріплених Конституцією соціальних і культурних прав та свобод людини й громадянина, що можна буде реалізувати лише з часом. Певною мірою програмними є положення щодо політичного, економічного та ідеологічного плюралізму суспільства, місцевого самоврядування тощо.

Для конституційного ладу України характерна також наявність певної системи гарантій конституційного порядку (організаційно-правових, нормативно-правових та ін.).

Поряд із зазначеними загальними принципами конституційному ладу України властиві деякі специфічні принципи: здійснення державної влади через її поділ на законодавчу, виконавчу і судову; верховенства права; прямої дії норм Конституції; визнання й гарантування місцевого самоврядування; судового захисту прав і свобод людини й громадянина; органічності міжнародних договорів щодо національного законодавства України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; єдиного громадянства; єдиної державної мови; цілісності і недоторканності території; непорушності права приватної власності; пріоритетності права власності українського народу на природні ресурси; захисту прав усіх суб’єктів права власності; свободи інформації; недопустимості використання Збройних Сил, інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян або повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності; адміністративної автономії окремих адміністративно-територіальних одиниць та ін.

2. Конституційне закріплення суверенітету України, його види і форми реалізації

Відповідно до Декларації про державний суверенітет України його проголошено як єдність, самостійність, повноту та неподільність влади республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Саме слово «суверенітет» (від франц. зоиуегаіпеїе, нім. ЗоиуегапіІаІ) дослівно означає «верховенство, вища влада».

У юридичній теорії розрізняють державний і національний суверенітет. Державний суверенітет - панування державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Народний суверенітет - повновладдя народу, тобто наявність засобів і механізмів, які забезпечують реальну участь населення в керуванні справами держави та суспільства; визнання народу єдиним джерелом влади.

Іншими словами, національний суверенітет - це повновладдя нації, її політична свобода, право і реальна можливість визначати характер свого національного життя, у тому числі політично самовизначатися аж до відокремлення та створення самостійної держави.

Без зазначених видів суверенітету неможливе існування справжньої демократичної держави.

3. Сутність і принципи державного ладу України

Державний лад - це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини. Оскільки держава сама становить політичну організацію суспільства, то державний лад іноді визначають як будівництво держави або її устрій.

Конституційним, офіційним, легітимним вважають державний лад, передбачений і закріплений Конституцією та такий, що реально існує.

Державний лад являє собою складову частину конституційного ладу. Він, як правило, найповніше визначений конституцією держави і найбільше гарантований нею. Водночас він становить один з найскладніших конституційних інститутів та несе найбільше суспільне навантаження. Це, звичайно, не дає підстав ототожнювати його з конституційним ладом, але потребує особливої уваги під час вивчення.

За змістом і формами державний лад становить багатогранне явище, яке охоплює структурні (організаційні) та функційні основи держави, насамперед політичну, економічну, соціальну та культурну, утворені відповідними механізмом і функцією (функціями).

Сучасному державному ладу України притаманно чимало особливостей.

Одна з них полягає у перехідному стані й суперечливому характері Української держави і державного ладу України, що перебувають і нині у стадії становлення. А втім Україна рішуче відходить від свого колишнього статусу - суб’єкта СРСР, держави (фактично напівдержави, квазідержави), у якій керівництво органами державної влади та іншими інститутами тривалий час здійснювала партія, якій не було підпорядковано більшість державних підприємств, установ і організацій, у якій було порушено права людини й громадянина та не існувало ряду органів державної влади або вони мали наддержавний (союзний) характер, у якій більшість органів мали формальний, символічний характер, яку було фактично усунуто від зовнішньої політики, значення якої всіляко принижували. Розвиток України спрямовано на утвердження суверенної, незалежної держави, повноправного суб’єкта світового співтовариства, держави, яка не визнає ніякої влади, окрім влади свого народу, служить йому і вважає утвердження й забезпечення прав і свобод людини своїм основним обов’язком, визнає право на існування різних політичних партій, форм власності, у тому числі приватної, різноманітних ідеологій, учень, теорій, сприяє підприємництву і розвитку ринкових відносин.

За роки незалежності в українській державі відбулися істотні зрушення майже в усіх сферах - політичній, соціальній, культурній, - але, на жаль, у жодній з них нові суспільні відносини не було сформовано остаточно.

Це дає підстави стверджувати, що Українська держава й досі перебуває у перехідному стані та має суперечливий характер. Конституція 1996 р. підбила певний підсумок розвитку нашої держави та створила необхідні передумови для її подальшого поступу, розбудови й утвердження в ній якісно нових рис, притаманних істинно суверенній, демократичній, соціальній, правовій державі, і відповідно встановлення якісно нового державного ладу.

Друга особливість полягає в утвердженні національності України через державний лад. Вона обумовлена передусім тим, що сучасне державотворення в Україні ґрунтується на реалізації багатовікової української ідеї створення самостійної, соборної, вільної, демократичної, справедливої, правової, соціальної, розвинутої держави. Формуючи політичну українську націю - Український народ - держава водночас дбає про розвиток етнічної української нації та інших етносів.

Відповідно до Конституції держава, виникла на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Крім того, Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Державна мова, державні символи та інші інститути за своїм походженням становлять переважно національні інститути етнічних українців.

Третя особливість полягає в утвердженні України як європейської держави, якій притаманні істотні риси більшості європейських держав і держав світу. Цю особливість відбито у Конституції України 1996 р., яка значною мірою сприяла, хоча подекуди й критично, багатовікові здобутки європейської наукової конституційної думки і практики в галузі державотворення, зокрема вчення, ідеї, положення про правову державу, про верховенство права, розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, про демократію, парламентаризм, місцеве самоврядування, вибори, референдуми та інші форми прямого народовладдя, про конституційне судочинство, правосуддя тощо. Форми нашої держави за характером керування, тобто організації державної влади, та державного устрою було обрано під час підготовки Конституції 1996 р. з максимальним урахуванням досвіду європейських держав.

Четверта особливість державного ладу України полягає у її функціонуванні як важливого міжнародного фактора, який впливає на інші держави і міжнародні організації й відповідно зазнає значного впливу з їх боку. Міжнародне значення України зумовлено, зокрема, її роллю в розпаді колишнього СРСР, її колишнім фактичним статусом ядерної держави, Чорнобильською катастрофою і ліквідацією її наслідків, успішною миротворчою місією на території колишньої Югославії, бурхливими і неординарними внутрішньополітичними та внутрішньоекономічними подіями, відносинами зі Сходом і Заходом, з усіма державами та міжнародними і регіональними організаціями: СНД, НАТО, Радою Європи, геополітичним положенням та іншими факторами.

Будівництво української держави, утвердження її державного ладу відбувається під постійним впливом цих чинників як щодо державних структур, так і щодо їх функцій та завдань.

Принципи державного ладу

Конституція кожної країни визначає, регулює, закріплює й охороняє насамперед основи державного ладу, його основні засади. Ці основи являють собою систему передбачених і закріплених конституцією принципів організації (будівництва) і діяльності держави та її головних інститутів. Основні принципи державного ладу відображають суть держави, її тип, місце і значення в суспільстві.

За Конституцією України, до основних принципів державного ладу належать: принцип суверенності й незалежності, демократизму, соціальної і правової держави, унітарності (єдності, соборності) та республіканської форми керування.

Згідно зі Ст. 1 Конституції Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава. У наступних статтях її проголошено унітарною державою і республікою (Ст. 5). Крім того, Україну опосередковано визнано національною і світською державою.

Пріоритетним принципом державного ладу України є принцип суверенності і незалежності, подвійна назва якого зумовлена неоднаковим змістом, вкладеним у поняття «суверенітет» і «незалежність» в теорії і нормативно-правових актах, у тому числі міжнародно-правових, а також історичними обставинами проголошення суверенітету й незалежності України та іншими факторами об’єктивного й суб’єктивного характеру.

Зазначений принцип забезпечує внутрішній і зовнішній суверенітет, незалежність нашої держави в усіх основних сферах: політичній, економічній, соціальній та культурній (духовній, інформаційній). За своєю суттю суверенітет, незалежність означає верховенство, повноту і самостійність державної влади всередині країни та рівноправність й незалежність у відносинах з іншими державами.

Внутрішній суверенітет - це суверенітет у внутрішньополітичній сфері, незалежність держави від інших суб’єктів політичної системи, насамперед від політичних партій та їх блоків, верховенство, повнота і самостійність державної влади відносно статусу і політики цих суб’єктів. Держава залежить лише від одного суб’єкта політичної системи - народу України. За Конституцією 1996 р., державу позбавлено колишньої залежності від партії, керівну роль якої певний час було визнано у попередній Конституції.

Окрім внутрішнього суверенітету, Україна має у повному обсязі суверенітет зовнішньополітичний.

Утвердження зовнішньоекономічної незалежності та суверенітету в інших сферах зовнішньої діяльності нашої держави ще значною мірою становить її намір, програму, мету.

Принцип демократизму держави характеризує передусім взаємовідносини держави і суспільства, держави і особи. Він відповідає традиціям українського державотворення і виявляється в сучасних принципах формування органів державної влади, у їх системі, структурі, складі та основних засадах функціонування.

Демократичною є держава, яка всебічно і повно виражає волю народу, організація (будівництво) і діяльність якої постійно їй відповідають. Це стосується як загальної волі народу, так і волі окремих соціальних груп, спільностей та кожної окремої особи - людини й громадянина. Тобто демократичною є держава, яка здійснює владу народу з його волі і відповідно до його волі.

Вихідним моментом демократизму держави є проголошення його на найвищому конституційному рівні, що здійснюється в Основному законі та являє собою конституційне визнання державою статусу народу як єдиного джерела влади, його права реалізувати свою владу як через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо (шляхом виборів, референдумів тощо), а також закріплення за народом виключного права визначати й змінювати конституційний лад України.

А втім головною умовою є забезпечення державою реального демократизму. Цього досягають як конституційно визначеним порядком формування органів державної влади й інших інститутів держави, так і характером організації та діяльності держави.

Першочергове значення у становленні та функціонуванні демократичної держави, як уже було зазначено, має порядок формування органів державної влади (державного апарату), зокрема порядок виборів до органів державної влади та інші засоби їх формування. Відповідно до Конституції, шляхом вільних і демократичних виборів обирають народних депутатів України до парламенту - Верховної Ради, Президента, а також органи місцевого самоврядування України. Вибори відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування (Ст. 71).

Ряд органів формує представницький орган державної влади - парламент України (безстрокове призначення суддів до судів загальної юрисдикції та ін.) або Президент як глава держави (перше призначення на посаду професійного судді суду загальної юрисдикції на п’ять років).

Вибори можуть відбуватися за поданням, згодою одного органу державної влади щодо іншого, на паритетних засадах тощо. Зокрема, Прем’єр-міністра і Генерального прокурора призначає Президент України за згодою Верховної Ради. Суддів Конституційного Суду України (18 суддів) призначають Президент, Верховна Рада та з’їзд суддів України на паритетних засадах (по шість суддів).

Основним показником демократизму держави є наявність виборних представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. Виборними органами державної влади в Україні є Верховна Рада і Президент. Виборними представницькими органами місцевого самоврядування є сільські, селищні та міські ради. Районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст незалежно від порядку їх формування.

Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в Україні і становить головний структурний елемент демократизму держави, є Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український народ - громадян України всіх національностей - і виступати від його імені. Верховна Рада являє собою єдиний загальнонаціональний, колегіальний орган законодавчої влади України, що постійно діє.

Президент України, якого також обирає безпосередньо народ, представляє державу у відносинах з іншими державами і міжнародними організаціями, а також у внутрішніх (внутрішньодержавних) відносинах і виступає від її імені.

Демократизм держави виявляється також у принципах діяльності її органів і в основних засадах здійснення державної влади загалом: у гласності, відкритості роботи парламенту та інших органів державної влади, періодичності сесій і пленарних засідань парламенту, у системності роботи інших органів державної влади і т. ін..

Принцип соціальної держави полягає в тому, що держава являє собою виразника, представника і захисника інтересів як усього суспільства, народу, тобто публічних, загальних інтересів, так і інтересів кожної людини. Соціальною вважають державу, яка бере на себе зобов’язання дбати про соціальну справедливість, добробут громадян, їх соціальну захищеність.

Соціальна держава дбає насамперед про соціально незахищених або найменш соціально захищених осіб і відповідні верстви населення (безробітних, непрацездатних тощо). Щодо більшості громадян, то соціальна держава створює сприятливі умови для їх діяльності, виявлення їх професійних, ділових, творчих здібностей у власних інтересах і в інтересах держави та суспільства.

Визнаючи основні засади соціальної політики, приймаючи закони із соціальних питань, затверджуючи загальнодержавні програми соціального розвитку та державний бюджет, здійснюючи соціальну політику, держава в особі її відповідних органів має враховувати як загальні, так і особливі, специфічні інтереси всіх громадян, всіх корінних народів і національних меншин.

Найважливішою рисою соціальної держави є принципово нове ставлення до особи, її інтересів, визнання її пріоритетом серед соціальних цінностей.

Відповідно до Ст. 3 Конституції України людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнано найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, відповідно утвердження й забезпечення

прав і свобод людини становить головний обов’язок держави. Найповніше соціальний характер держави виявляється в системі соціальних прав і свобод людини й громадянина, передбачених і закріплених Конституцією (Ст. 43-49) та в системі їх гарантій. Зокрема, Конституцією передбачені такі соціальні права, як право на працю (Ст. 43), відпочинок (Ст. 45), соціальний захист (Ст. 46), житло (Ст. 47), достатній життєвий рівень (Ст. 48), охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (Ст. 49) тощо. На жаль, зазначені соціальні права людини й громадянина нині значною мірою не реалізовано, не забезпечено або залишено символічними.

Ідеї демократичної держави було сформульовано в тому чи іншому вигляді практично з моменту виникнення самої держави, вони існують вже тисячі років. Натомість теорія і практика соціальної держави становлять порівняно нові явища. Поняття «соціальна держава» з’явилось у конституціях ряду країн (ФРН, Франція, Італія та ін.) переважно після Другої світової війни. Воно означало не лише розширення кола соціально-економічних прав громадян, а й створення системи або систем їх гарантій.

Соціальна держава має створювати умови для забезпечення громадян роботою, перерозподіляти доходи через державний бюджет, забезпечувати прожитковий мінімум, сприяти збільшенню кількості дрібних і середніх власників, охороняти найману працю, дбати про освіту, культуру, сім’ю, охорону здоров’я, поліпшувати соціальне забезпечення тощо. Зазначені обов’язки являють собою своєрідні висновки з наслідків Другої світової війни, з поразок і перемог у ній. Держава має боротися не з багатством, а з бідністю та забезпечувати соціальну функцію приватної власності, надавати соціальну орієнтацію (спрямування) всій економічній політиці держави, не заперечуючи при цьому конкуренцію й економічну свободу, заохочуючи індивідуальну ініціативу.

Ці риси соціальної держави поступово було утверджено в більшості країн Заходу. У результаті такої соціалізації було дещо знижено напруженість між працею і капіталом. Профспілки стали діяти переважно методами партнерства, було поліпшено добробут чималої частини населення.

Конституція України 1996 р., вперше закріпивши соціальність нашої держави, передбачила ряд заходів з її утвердження, розширення кола соціально- економічних прав і гарантій їх реалізації: захист усіх суб’єктів власності і господарювання, соціальна спрямованість економіки, рівність усіх суб’єктів власності перед законом (Ст. 13), державний захист прав споживачів, здійснення контролю за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт (Ст. 42), захист працівників від незаконного звільнення та гарантування права на вчасне одержання винагороди за працю (Ст. 43), захист того, що пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що становлять основне джерело існування, забезпечуватимуть рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (Ст. 46), охорона сім’ї, дитинства, материнства та батьківства (Ст. 51) і т. ін.

Правовий характер нашої держави виявляється насамперед у передбаченому Конституцією верховенстві права (Ст. 8), здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (Ст. 6), взаємній відповідальності держави та особи (ст. 3), гарантуванні прав і свобод людини й громадянина тощо.

Верховенство права означає його пріоритет щодо держави, політики, економіки, культури та інших інститутів (основ) держави, а також інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо).

Політику держави мають визначати і здійснювати у правових формах: у вигляді законів, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів тощо. У правовій державі політика, яка не має правових форм, не є обов’язкова для виконання. Правова держава підтримує зв’язок з особою та суспільством через правові акти і насамперед закони, які мають відповідати Конституції. Часто верховенство права як принцип правової держави називають верховенством закону, що виправдано лише в тому разі, якщо слово «закон» вжити в широкому (загальному) його сенсі - будь-який нормативно-правовий акт. Якщо ж термін вжити у вузькому сенсі - акт, прийнятий Верховною Радою, тлумачення принципу верховенства права буде спрощеним.

Принцип унітарності нашої держави означає її єдність, соборність у політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відношеннях. Вузловим чинником унітарності держави є її територіальна єдність. У Конституції зазначено, що територія України у межах сучасного кордону цілісна і недоторканна (Ст. 2). Наявний поділ України - адміністративно-територіальний і такий, що не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави, але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави.

Тривалий час у процесі підготовки нової Конституції перед Україною стояла проблема вибору форми держави за характером державного устрою. Пропозиції щодо федералізації України, поділу на землі через об’єднання ряду областей було відкинуто, що цілком закономірно, адже в умовах, коли наша держава і суспільство, економіка й культура переживають кризу, вкрай необхідно об’єднати всі ресурси і зусилля на загальнодержавному рівні. До того ж федералізація держави доцільна лише тоді, коли вичерпано можливості місцевого самоврядування та інших регіональних інститутів. В Україні ж нині відбувається становлення системи місцевого самоврядування та інших регіональних інститутів (державних адміністрацій, спеціальних вільних економічних зон, прийняття статутів міст та інших адміністративно- територіальних одиниць, утворення різних асоціацій і державних і самоврядних органів адміністративно-територіальних одиниць).

Принцип республіканської форми держави полягає в організації державної влади (форми керівництва), за якої главу держави (Президент) обирає народ або парламент шляхом прямих або непрямих виборів на певний строк (4, 5, 6, 7 років). Україна відповідно до Ст. 5 Конституції являє собою республіку, оскільки главу держави, Президента, обирають громадяни України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

Відповідно до змісту Конституції наша держава за своїми основними рисами становить президентсько-парламентську республіку, оскільки Президента обирають громадяни України, він формує Кабінет Міністрів (уряд), відповідальний перед ним, але не очолює його, не є глава виконавчої влади. Верховна Рада - парламент України - може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, що спричиняє його відставку За відповідних умов Президент має право розпустити парламент.

Названа форма нашої держави не випадкова. Сучасні держави являють собою переважно республіки: президентські, парламентські або змішані - президентсько-парламентські чи парламентсько-президентські (статус інституту президентства в них неоднаковий).

Президентською є республіка, у якій президента обирає народ - безпосередньо чи опосередковано, він очолює водночас і державу, і виконавчу владу - уряд (адміністрацію), підзвітний йому. Парламент не має права виносити вотум недовіри уряду, а президент - розпускати парламент.

Парламентською є республіка, у якій президента обирає парламент і він є глава лише держави. Главою уряду стає, як правило, лідер партії, яка перемогла на виборах. Парламент здійснює контроль над урядом. У разі винесення парламентом вотуму недовіри уряду він має піти у відставку. Міністрів призначають із членів парламенту із збереженням статусу.

Змішані види республік частково поєднують риси обох видів з тими чи іншими перевагами. Зокрема, у змішаних республіках президента обирають, як правило, безпосередньо громадяни держави і він сам формує уряд, підзвітний йому. Парламент має право висловити недовіру уряду, президент - розпустити парламент. Міністри не є члени парламенту.

Вибір форми держави залежить від багатьох факторів: історії, традицій, економічних, ідеологічних, соціальних та інших - внутрішніх і зовнішніх.

Так, президентську республіку було утверджено у США і країнах Латинської Америки в результаті прагнення їх народів до сильної, міцної, але демократичної влади на противагу монархічній форми правління.

У Європі ж президентську республіку, за окремими винятками, практично не було утверджено, адже європейські демократії (політичні системи) і відповідні держави було сформовано у жорстокій і часто безкомпромісній боротьбі з абсолютизмом, а потім з диктатурою і тоталітаризмом. Тому народи Європи обрали форми держав (республік), які не спричинять повернення до диктатури, тоталітаризму, а саме - парламентські республіки або змішані види республік.

Серед держав Європи парламентські республіки утверджено переважно у тих країнах, які нещодавно пережили диктатуру (фашистську,«чорних полковників» та ін.), зокрема у Німеччині, Італії, Австрії, Греції та ін. Ці факти заслуговують на увагу. Парадоксальними в цьому плані є прагнення окремих держав колишнього СРСР і колишньої соціалістичної співдружності будувати президентські республіки.

Для України на даному етапі її розвитку найбільш прийнятною об’єктивно є форма президентсько-парламентської республіки, закріплена в Конституції.

Названі принципи нашої держави і державного ладу є пріоритетні, основні, але не єдині. Прямо чи опосередковано Конституція закріплює й ряд інших принципів, скажімо, принципи національної та світської держави та інші.

Про національний характер української держави свідчать передусім основні напрями її національної політики, передбачені і закріплені Конституцією України. Зокрема, у Ст. 111 Конституції зазначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин.

Національний характер виявляється також у втіленні в Конституції 1996 р. багатовікової української ідеї та ідеології, у тому числі ідеології українського державотворення. Мріючи про створення своєї держави та борючись за неї, український народ прагнув мати дійсно суверенну, самостійну, демократичну, справедливу, соборну державу. Таку державу нині й має український народ - юридично і фактично.

Світський характер нашої держави в Конституції закріплено опосередковано. Зокрема, у Ст. 35, поряд з проголошенням права на свободу світогляду і віросповідання, зазначено, що церкву і релігійні організації в Україні відокремлено від держави, а школу - від церкви, і жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова, тобто державна.

4. Форма і функції української держави

Як уже було зазначено, важливе значення має форма держави (керівництва, державного устрою, державний політичний режим). Україна становить парламентсько-президентську республіку, унітарну державу з демократичним режимом.

Характер державного ладу відображено у функціях (діяльності) держави (вони опосередковують собою суть, тип, природу і призначення держави). Тому Конституція, визначаючи державний лад, закріплює поряд з механізмом держави і її основні функції. Їх закріплено як прямо, безпосередньо, так і опосередковано, до того ж під різними назвами: зміст і спрямованість діяльності держави, обов’язок держави (Ст. 3), здійснення державної влади (Ст. 6), державне забезпечення, піклування (Ст. 11, 12, 13); найважливіші функції держави (Ст. 17) та ін.

Зазначимо, що основні функції держави не зафіксовано повною мірою в якомусь одному розділі, вони становлять зміст практично всіх розділів Конституції, проте насамперед їх закріплено в розділі І, присвяченому загальним засадам Конституції і конституційного ладу.

Система цих функцій значною мірою відрізняється від відповідної системи функцій колишніх СРСР і УРСР у зв’язку як зі зміною природи, характеру нашої держави, державного ладу, так і з певними зрушеннями у теорії функцій держави, зокрема у національній науковій правовій думці.

Нині визнано, що функції держави, опосередковуючи собою її діяльність, відображають насамперед основні напрями і види останньої. Критеріями класифікації функцій держави є основні елементи її діяльності: суб’єкти, об’єкти, способи, засоби, мета, завдання та ін.

Основними суб’єктами діяльності держави є держава загалом, суб’єкти федерації (якщо держава федеративна), органи державної влади та інші складники її механізму. Відповідно розрізняють загальнодержавні функції, функції суб’єктів федерації, органів державної влади та інші.

Основними об’єктами діяльності держави є її сфери, зокрема політична, економічна, соціальна, культурна й екологічна. Відповідно до них розрізняють такі функції держави, як політична, економічна, соціальна, культурна (духовна), екологічна та зовнішня (зовнішні) функції, які умовно можна назвати об’єктними. Тривалий час майже у всій соціалістичній правовій науковій літературі їх вважали чи не єдиними функціями соціалістичної держави, поділяючи на внутрішні та зовнішні. Відповідно до етапів розвитку держави змінювались кількість і назви функцій. Наприклад, серед внутрішніх функцій розрізняли, принаймні останнім часом, господарсько-організаторську, культурно-виховну, соціальну, правоохоронну тощо, серед зовнішніх - функції захисту, оборони Вітчизни, боротьби за мир і мирне співіснування держав з різним соціальним ладом, взаємодопомоги і братерського співробітництва з державами соціалістичної співдружності тощо.

Назви функцій значною мірою свідчили про приниження значення держави і перекручення її фактичного змісту діяльності.

Так, політичну функцію держави називали правоохоронною, унаслідок чого державу було відсторонено від вироблення внутрішньої та зовнішньої політики, від творчої, позитивної діяльності. Їй було відведено переважно функцію охоронця державного і суспільного ладу та інших інститутів.

Економічну функцію було названо господарсько-організаторською, чим було підкреслено виконавчий, другорядний характер діяльності держави у сфері економіки.

Культурну (духовну) функцію було названо культурно-виховною, чим було спрощено зміст відповідного напряму діяльності держави, принижено значення держави в духовній, ідеологічній сфері.

Зовнішню діяльність держави, навпаки, - було гіпертрофовано, перебільшено (вона передбачала 4-5 зовнішніх функцій відповідно до основних сфер зовнішньої, міжнародної діяльності).

Але цю систему об’єктних функцій було визнано у повному обсязі лише за колишнім СРСР загалом. Щодо союзних республік, нинішніх суверенних держав, у тому числі й України, то навіть ці, обмежені об’єктні функції не було визнано за ними в повному обсязі, оскільки значну частину їх змісту брали на себе союзні (загальносоюзні) державні органи й організації. Найбільш обмеженими функціями колишніх союзних республік з числа внутрішніх були господарсько-організаторська і культурно-виховна.

Щодо зовнішніх функцій, то союзним республікам було відведено допоміжну функцію у їх здійсненні.

За новою Конституцією, Україна здійснює цілісну, повноцінну систему об’єктних (внутрішніх і зовнішніх) функцій: політичну, економічну, соціальну, культурну, екологічну і т. ін. Найповніше в Конституції закріплено політичну функцію (Ст. 1, 5, 6, 15, 36, 39, 102, 116 та ін.). Зокрема, держава в особі відповідних органів державної влади визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики (Ст. 85), здійснює внутрішню та зовнішню політику (Ст. 116) тощо.

Досить повно зафіксовано в Конституції також економічну функцію держави (Ст. 13, 14, 41, 42, 85, 106, 116 та ін.). Так, держава в особі відповідних органів державної влади здійснює від імені українського народу права власника на природні ресурси, забезпечує захист прав всіх суб’єктів права власності і господарювання (Ст. 13), охорону основного національного багатства - землі (Ст. 14), захист конкуренції у підприємницькій діяльності (Ст. 42), розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку України (Ст. 85, 116), встановлює порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального (Ст. 92) тощо.

Найдетальніше у Конституції визначено соціальну функцію (Ст. 1, 3, 13, 24, 43, 46, 47, 49, 85, 92, 116), оскільки нашу державу проголошено насамперед соціальною (Ст. 1), а людину, людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку було визнано найвищою соціальною цінністю. Визначальними щодо змісту і спрямованості діяльності держави є права і свободи людини та їх гарантії (Ст. 3). Держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (Ст. 13), належні умови для повного здійснення громадянами права на працю (Ст. 43), достатній життєвий рівень (Ст. 48), соціальний захист (Ст. 46), створює умови для ефективного і доступного всім громадянам медичного обслуговування (Ст. 50), розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми соціального розвитку України (Ст. 85, 116) тощо.

Всебічно закріплено й культурну (духовну) функцію держави (Ст. 10, 11, 12, 53, 54, 85, 116 та ін.). Зокрема, держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (Ст. 11), забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (Ст. 10), доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти, різних форм навчання, надання державних стипендій та пільг учням і студентам (Ст. 53), сприяє розвитку науки, охороняє культурну спадщину (Ст. 54), розробляє, затверджує та здійснює загальнодержавні програми національно- культурного розвитку (Ст. 85, 116).

Порівняно новим явищем у конституційному регулюванні функцій держави є закріплення екологічної функції (Ст. 16, 50, 85, 92, 116 та ін.). Зокрема, у Конституції зазначено що гарантування екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українського народу становить обов’язок держави (Ст. 16).

Досить повно визначено в Конституції зовнішні функції держави: оборони, захисту суверенітету і територіальної цілісності (Ст. 17), а також зовнішньополітичну (Ст. 18) й зовнішньоекономічну функції, функцію культурного співробітництва (гуманітарну) і т. ін. Серед них особливо детально закріплено оборонні функції, а саме зазначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, гарантування її економічної та інформаційної безпеки являють собою найважливіші функції держави (Ст. 17).

Щодо зовнішньополітичної функції в Конституції зазначено: зовнішньополітичну діяльність України спрямовано на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (Ст. 18).

Держава в особі Верховної Ради визначає засади зовнішньоекономічної діяльності, послуговуючись виключно законами (Ст. 92), в особі Кабінету Міністрів - організовує й забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності (Ст. 116).

Зовнішньокультурна (гуманітарна) функція держави полягає у встановленні наукових зв’язків України зі світовим співтовариством, збереженні історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживанні заходів для повернення до України культурних цінностей народу, які перебувають за її межами (Ст. 54).

Звичайно, не всі названі об’єктні функції, насамперед внутрішні, мають належну правову й організаційну основу, і це негативно позначається на рівні й ефективності їх втілення. Особливо це стосується економічної, культурної та соціальної функції, хоч їх основи закладено в Конституції.

Проблема цілісності і повноти закріплення й здійснення державою системи об’єктних - внутрішніх і зовнішніх - функцій досить багатопланова. Першочерговим тут є питання доцільності й необхідності безпосереднього закріплення об’єктних функцій держави як головних. У конституціях більшості країн їх передбачено і визначено також опосередковано: шляхом закріплення політичної, економічної та інших систем або основ суспільства і держави й відповідних функцій і повноважень органів державної влади.

Відсутність у Конституції цілісного, системного визначення економічних, соціальних, культурних та інших основ держави й суспільства може істотно знизити - прямо чи опосередковано - відповідальність держави за здійснення її головних - внутрішніх і зовнішніх об’єктних функцій, принизити її значення і тим самим об’єктивно спричинити виникнення нових соціальних інститутів.

Проблеми основних об’єктних функцій держави не зводяться до формально-юридичних аспектів, навіть конституційного рівня. Головне - суть і зміст цих функцій. Українська держава і українське суспільство переживають перехідний період, перебувають у стадії становлення. Залежно від того, яке суспільство і яку державу буде сформовано, буде складено та закріплено відповідну систему основних об’єктних функцій держави і визначено державні пріоритети.

Мова не йде, звичайно, про суспільство - буржуазне чи соціалістичне - в чистому вигляді. Головне, які відносини - буржуазні, ринкові чи соціалістичні - переважатимуть у суспільстві, будуть визначальними, пріоритетними, складатимуть певну соціальну систему. Хоч ці відносини, зрозуміло, можуть тривалий час гармонійно і рівномірно поєднуватись.

У разі утвердження в Україні суспільства і держави, заснованих переважно на приватній власності, система об’єктних функцій держави і їх зміст будуть значно вужчими, а їх значення - меншим, що об’єктивно пов’язано з роздержавленням (приватизацією, муніципалізацією) значного кола об’єктів (підприємств, установ, організацій) в економічній, соціальній, духовній та інших сферах. За таких умов об’єктні функції, принаймні основні внутрішні, перестануть бути головними функціями держави, а їх закріплення в Конституції - пряме чи опосередковане - втратить актуальність.

У разі становлення соціалістичних суспільства і держави у державній власності буде зосереджено переважну частину об’єктів економіки, духовної та інших сфер. Відповідно значення держави у більшості сфер зростатиме. Об’єктні функції держави набуватимуть значення головних і їх закріплення в Конституції в тій чи іншій формі стане актуальним. Звичайно, відсутність у новій Конституції закріплення економічних, соціально-культурних та інших основ суспільства і держави і відповідного розділу, присвяченого суспільству, суспільному ладу, об’єктивно сприяє утвердженню України як традиційної європейської держави, у якій об’єктні функції мають, як правило, другорядне значення.

За способами діяльності держави розрізняють законодавчу, виконавчу і судову функції, які умовно називають владними (організаційними, технологічними чи процесуальними).

Зазначимо, що тривалий час їх розглядали лише як форми здійснення інших функцій держави, внутрішніх і зовнішніх, до яких було зведено всю систему радянської соціалістичної держави і соціалістичної держави загалом.

Натомість у західній науковій правовій і політологічній літературі владні (технологічні) функції розглядали як практично єдині або принаймні головні функції держави, до яких іноді додавали фінансову, військову, дипломатичну, споріднені з ними. Нині ці розходження здебільшого подолано.

Переконливо доведено, що держава здійснює як об’єктні, так і технологічні (владні, організаційні) функції, але залежно від значення і місця держави в суспільстві системи цих функцій інколи не збігаються. Це зумовлено різним співвідношенням державних і недержавних об’єктів у різних сферах.

Технологічні функції - законодавчу, виконавчу, судову - хоча тривалий час і не визнавали головними, проте закріплювали у Конституціях більшості держав через функції і повноваження органів державної влади шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Класифікація функцій держави за способами її діяльності ще не дістала загального визнання, її ще не було утверджено. Функції, об’єктивно виділені за цими критеріями, зокрема фінансова, територіальна та інші, належать зазвичай до технологічних функцій або їх зовсім не називають, оскільки чітко не визначено критерії такої класифікації, а також систему (сукупність) основних засобів діяльності держави, за винятком бюджету і фінансів.

Як наслідок, у конституціях більшості країн не існує належного закріплення видів діяльності держави (функцій), які можна і необхідно розрізняти за засобами її діяльності: бюджетно-фінансової, адміністративно- територіальної тощо.

Такий недолік слід подолати або внесенням змін до Конституції, або прийняттям окремих законів: у них прямо чи опосередковано має бути системно закріплено всі основні функції держави, що певною мірою підвищить значення і рівень відповідальності держави у всіх сферах її діяльності.

5. Сутність і конституційні принципи суспільного ладу України

Суспільний лад України являє собою організацію і діяльність суспільства, передбачені й гарантовані Конституцією та законами. Він становить основну складову частину конституційного ладу і визначає характер інших його складників, у тому числі державного ладу. Народ є єдине джерело влади і має право здійснювати її як безпосередньо, так і через органи державної влади й місцевого самоврядування (Ст. 5).

Суспільний лад характеризують, як багатогранне явище за його суттю, змістом і формами. За своєю суттю суспільний лад України, як і будь-якої іншої країни, становить передбачену Конституцією і законами загальнонаціональну систему суспільних відносин, організаційних та функційних, зумовлену внутрішніми і зовнішніми факторами: політичними, економічними, соціальними, духовними, історичними, географічними, національними та ін.

Нинішній суспільний лад України фактично поєднує елементи кількох типів суспільного ладу. Українське суспільство перебуває на початку свого шляху до громадянського суспільства, поєднуючи риси нового з рисами попереднього. Громадянським суспільством вважають зазвичай соціально неоднорідне, структуроване (стратифіковане) суспільство, відносно незалежне від держави. Крім того, це спільність вільних і рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником та брати активну і всебічну участь у політичному житті.

Більшість сучасних політичних, економічних, соціальних, духовних (культурних, ідеологічних) та інших суспільних відносин в Україні має перехідний, змішаний характер, спричинений кризою колишнього суспільного ладу і становленням нового в політичному, економічному, соціальному, духовному та інших відношеннях.

Нинішній суспільний лад України характеризують не лише як змішаний, перехідний і такий, що перебуває на початковому етапі свого реформування, але й як такий, що сформовано, утверджено як самостійний, суверенний суспільний лад відповідно до статусу українського народу.

До проголошення незалежності України українське суспільство було складовою частиною радянського соціалістичного суспільства, а суспільні відносини - складовою частиною радянських соціалістичних суспільних відносин, що визначало зрештою обумовленість суспільного ладу України суспільним ладом СРСР.

Як наслідок цієї єдності суспільства, усіх типів суспільних відносин і суспільного ладу загалом, Україна не мала самостійного суверенного ладу, самостійних політичних партій і громадських організацій, власної економіки (95 % промислових підприємств були союзними), власної інформаційної системи.

Отже, сьогодні українське суспільство певною мірою лише формується, створюється. Відповідно складаються й утверджуються українські суспільні відносини й суспільний лад України.

Значний вплив на суспільний лад, його сутність має національний склад українського суспільства, його багатонаціональність в етнічному відношенні. В Україні, як відомо, проживають громадяни майже ста національностей (корінних народів і національних меншин). До того ж українська нація (в етнічному відношенні) ще остаточно не утвердилася як титульна, а український народ ще не повністю сформувався як політична спільність, як українська нація у політичному відношенні.

Крім того, на суспільний лад України сьогодні помітно впливають процеси структуризації українського суспільства, тривале протистояння політичних сил (політичних партій та їх блоків), порушення соціальних та інших прав громадян, релігійні відносини, особливо внутрішня боротьба релігійних конфесій, регіональні тенденції, зокрема тенденції сепаратизму (в Криму, Закарпатті тощо), боротьба в інформаційному просторі України, правовий нігілізм, аполітичність і байдужість до національної ідеї певної частини українського суспільства та інші фактори.

Негативний вплив на становлення, функціонування і розвиток сучасного суспільного ладу також чинять нелегітимні, неофіційні, тіньові суспільні відносини, які набули в Україні значного поширення («тіньова економіка» тощо). Вони істотно впливають на офіційне (легальне) політичне, економічне, соціальне і духовне життя, деформують його, перетворюють легітимні інститути на символічні, а нелегітимні - на фактичні, реальні.

Зміст суспільних відносин України нині істотно змінюється. Так, приватизація і ринкові відносини в економіці зумовили значне зростання впливу економічних відносин та збагачення їх змісту. Багатопартійність і свобода політичної діяльності значно розширили й поліпшили політичне життя суспільства. Звичайно, далеко не у всіх відношеннях нові суспільні відносини позитивні й ефективні, конституційні й законні, гарантовані й стабільні, проте утвердження нового суспільства, нових суспільних відносин, нового за своїм змістом суспільного ладу є очевидне, масове й інтенсивне.

За формою суспільний лад являє собою систему організаційних і функційних форм усіх сфер життя та діяльності суспільства, останнім часом істотно збагачених. Про це свідчить, зокрема, прихід до політичного життя більше 70 політичних партій, утвердження системи недержавних підприємств в економічній, соціальній і духовній (культурній) сферах: недержавних підприємств соціальних послуг, навчальних закладів, засобів масової інформації тощо.

Суспільний лад, як і державний, визначений і гарантований Конституцією і законами. Але його визначення має ряд відмінностей порівняно з визначенням державного і конституційного ладу.

Якщо організацію і діяльність держави, органів державної влади й інших її інститутів мають регулювати за Конституцією і законами всебічно та повно, то організацію і діяльність суспільства - мінімально, адже у Конституції проголошено свободу (багатоманітність) політичного, економічного й ідеологічного життя суспільства, максимально можливе невтручання в життя та діяльність особи і суспільства. Повністю відмовитися від регулювання суспільних відносин держава, звичайно, не може, проте вона може й має визначати основні їх засади, створюючи тим самим необхідні передумови для їх функціонування і розвитку.

Правове визначення, закріплення і гарантування основ суспільного ладу України здійснено насамперед у Конституції.

Основні принципи суспільного ладу

Конституційні основи суспільного ладу виявляються насамперед в основних принципах організації та діяльності суспільства (суспільного ладу), а саме: у принципі суверенності суспільства, народу, тобто народного (національного) суверенітету, демократизму суспільства, суспільного ладу, конституційності, законності суспільного ладу, політичного, економічного й ідеологічного плюралізму (багатоманітності), етнічної багатонаціональності і політичної єдності українського народу, соціальної справедливості тощо.

Принцип суверенності суспільства означає суверенність народу, його волі та інтересів. Проголошений у Преамбулі, він знаходить подальший розвиток у нормативних положеннях, насамперед у Ст. 2 Конституції, у якій зазначено, що суверенітет України поширено на всю територію і, природно, опосередковано виражено всіма громадянами України, а також у Ст. 5, у якій народ визнано носієм суверенітету України.

Принцип демократизму суспільства полягає у належності влади народу та його участі у здійсненні влади. За Ст. 5 Конституції, влада в Україні належить безпосередньо її народу як єдиному її першоджерелу і до того ж всьому народу, а не будь-якій його частині, оскільки народ України складають громадяни усіх національностей і об’єктивно усіх соціальних груп. Народ здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування (Ст. 5). Основними формами безпосереднього здійснення влади народом, прямого народовладдя, є вибори і референдуми (Ст. 69), у яких мають право брати участь усі повнолітні громадяни України.

Демократизм суспільства виявляється також у системі політичних прав і свобод громадян України, проголошених і гарантованих Конституцією (Ст. 33-40), та в інших правах і свободах людини й громадянина.

Одним з важливих принципів суспільного ладу, нині утверджуваних в Україні, є принцип плюралізму, багатоманітності, зокрема в політиці, економіці та ідеології. Політичний плюралізм виявляється насамперед у багатопартійності та свободі політичної діяльності, економічний - у багатоманітності форм власності й господарювання, свободі підприємницької діяльності, ідеологічний - у різноманітності ідеологій. Особливістю плюралізму в Україні на сучасному етапі є багатоманітність форм різних типів. Зокрема, політичний плюралізм полягає в наявності як буржуазних (правих) партій, так і соціалістичних, комуністичних (лівих), тобто має місце політичний плюралізм щодо і форм, і суті політичних явищ. Крім того, утверджують розмаїття форм і типів власності (державна, комунальна, приватна власність).

Принцип конституційності, законності суспільного ладу України означає, що основні засади організації та діяльності нашого суспільства передбачені й гарантовані Конституцією, і основні форми суспільної діяльності та інших суспільних відносин - політичних, економічних, соціальних - також визначені законами. Держава і державне право України не втручаються в суспільне життя надміру, натомість мають максимально сприяти його функціонуванню і розвитку з урахуванням всіх або принаймні більшості основних внутрішніх і зовнішніх факторів, особливо - ментальності українського народу, його можливостей і потреб, традицій і рівня розвитку, минулого, сучасного і майбутнього тощо.

Держава на конституційному рівні гарантує свободу суспільної діяльності: політичної, економічної (підприємницької), культурної (духовної, ідеологічної), зокрема релігійної, літературної, художньої, наукової й технічної творчості, інформаційної діяльності тощо.

Разом з тим правопорядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких нікого не можна примусити робити щось не передбачене законодавством. Органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише у межах своїх повноважень на підставі Конституції та законів України (Ст. 19).

Принцип етнічної багатонаціональності й політичної єдності українського народу полягає у конституційному визнанні наявності в Україні ряду етносів (поряд з українською нацією), у визначенні їх статусу та ставленні до них держави і суспільства загалом, у проголошенні українського народу спільністю громадян усіх національностей, що проживають на території України. Це чітко зазначено у Преамбулі: Верховна Рада приймає Конституцію від імені українського народу - громадян України всіх національностей.

У Конституції українську націю проголошено титульною, яка дає назву державі та визначає характер ряду інститутів держави і суспільства (державну мову, державні символи тощо). До того ж чинна Конституція закріплює національну політику держави щодо всіх етносів в Україні та всіх етнічних українців, які проживають за її межами. Зокрема, у Ст. 11 Конституції зазначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також етнічної культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Крім того, Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави (Ст. 12).

Усі природні ресурси України визначені чинною Конституцією (Ст. 13) об’єктами права власності всього українського народу. Водночас захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки становить справу всього українського народу (Ст. 17).

Принцип соціальної справедливості полягає в конституційному вираженні й захисті інтересів всього суспільства, кожної людини й громадянина та кожної соціальної спільності. Зокрема, чинна Конституція проголошує й надійно гарантує велике коло громадянських, соціальних, економічних та інших прав і свобод людини й громадянина.

Пріоритетними гарантами цих прав і свобод є конституційні норми - принципи щодо вільності та рівності людей у гідності й правах (Ст. 21), невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, рівності конституційних прав і свобод громадян України перед законом. Так, відповідно до Ст. 24 Конституції не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичними, релігійними та іншими переконаннями, статтю, етнічним чи соціальним походженням, майновим станом, місцем проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечено наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї тощо.

Охорону сім’ї, дитинства, материнства й батьківства забезпечено у Ст. 51 Конституції.