Стаття 91. Верховна Рада України приймає закони, постано­ви та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім ви­падків, передбачених цією Конституцією.

Коментована стаття розглядає види правових актів, які прий­маються парламентом України. Конкретизація видів правових актів, які уповноважена приймати Верховна Рада України, про­довжена в Регламенті Верховної Ради України, затвердженому Законом від 10 лютого 2010 р., відповідно до якого актами Верхов­ної Ради є «закони, постанови, резолюції, декларації, звернення, заяви» (ч.

У Регламенті акти парламенту поділені на акти, що містять положення нормативного характеру, й інші акти, які випливають з установчих, організаційних, контрольних та інших функцій Верховної Ради України.

Під законопроектами розуміються проекти законів і постанов, які містять положення нормативного характеру (п. 1 ч. 6 ст. 89 Регламенту), під проектами інших актів — проекти постанов, ре­золюцій, декларацій, звернень, заяв, що випливають з установчих, контрольних та інших функцій Верховної Ради України (п. 2 ч. 6 ст. 89 Регламенту). Таким чином, законодавець надав парламенту України можливість визначати вид акта парламенту залежно від специфіки проблеми, яка вирішується. Такий підхід є виправда­ним з огляду на прийняття Верховною Радою актів з різних сфер державного та суспільного життя.

Верховна Рада приймає рішення виключно на її пленарних засіданнях після обговорення питань більшістю голосів народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради, крім ви­падків, передбачених Конституцією України та Регламентом (ч. 1 ст. 47 Регламенту).

У сучасній правовій системі України діють прийняті парла­ментом України акти з такими назвами: Конституція, закон, основи законодавства, кодекс, декларація, Акт проголошення незалежності України, заява, звернення, постанова.

Закон — нормативний акт вищої юридичної сили, прийнятий згідно з чітко визначеною законодавчою процедурою представ­ницьким органом влади і підписаний главою держави. Законами регулюються найбільш важливі суспільні відносини. В ієрархії правових актів закон посідає найвище місце після конституції. Право приймати закони в усіх країнах належить до виключних повноважень представницьких органів влади. У демократичній державі не може бути паралельного органу, який би мав право приймати акти аналогічної юридичної сили. Оскільки порівняно з іншими нормативно-правовими актами в державі закон має вищу юридичну силу, то всі підзаконні акти не повинні суперечи­ти його положенням. Закон регулює найбільш важливі суспіль­ні відносини загального характеру. Закони в Україні можуть прийматися також шляхом всеукраїнського референдуму. За­кон — основне джерело права національної правової системи України. До формальних ознак закону належить особливий по­рядок його прийняття парламентом. Цей порядок включає обов’язкові стадії законодавчого процесу, передбачені Консти­туцією України та Регламентом Верховної Ради України. Прий­няття закону обов’язково включає в себе такі стадії: внесення законопроекту в законодавчий орган; обговорення законопро­екту; прийняття закону; підписання закону; його опублікування (обнародування).

Закони України можуть бути змінені або скасовані лише Верховною Радою України, тобто органом, яким вони були прийняті. Конституційний Суд України може визнати закон неконституційним повністю або в окремій частині, внаслідок чого весь текст закону або окремі його положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність. Але це не означає скасування або зміни самого закону. Скасувати або змінити закон може тільки сам парламент України і ніхто інший, тому що тільки Верховна Рада України — єдиний орган законодавчої влади в Україні і тільки їй серед органів державної влади влас­тива законодавча функція.

В Україні ще жоден закон не був прийнятий шляхом всеукра­їнського референдуму. Така можливість не виключається, і якщо вона буде реалізована, то стадії і процедури прийняття закону в такий спосіб повинні відбуватися у відповідності до норм Конституції України і Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

Постанова Верховної Ради України — правовий акт парламен­ту, що приймається більшістю від його конституційного складу і підписується Головою Верховної Ради України.

Постанови Верховної Ради приймаються з конкретних питань з метою здійснення її установчої, організаційної, контрольної та інших функцій. Такі постанови Верховної Ради набирають чин­ності з дня їх прийняття, якщо інше не передбачено самою по­становою.

Постанови, як і інші акти (резолюції, декларації, звернення, заяви) Верховної Ради, визначені ст. 46 Регламенту, Верховна Рада приймає більшістю голосів народних депутатів від її конституцій­ного складу, крім випадків, визначених Конституцією України.

Постанови та інші акти Верховної Ради приймаються з до­триманням процедури, передбаченої для розгляду законопроектів у першому читанні з прийняттям їх у цілому, якщо Верховною Радою не прийнято іншого рішення. Постанови та інші акти, прийняті Верховною Радою, підписує та оприлюднює Голова Верховної Ради України.

Постанови, прийняті Верховною Радою, які містять положен­ня нормативного характеру, набирають чинності з дня їх офіцій­ного оприлюднення, якщо ними не передбачено інше.

Постанови, зокрема, приймаються з питань призначення все­українського референдуму, з питання, визначеного ст. 73 Консти­туції України; прийняття рішення щодо звіту про виконання Дер­жавного бюджету України; призначення виборів Президента Укра­їни у строки, передбачені Конституцією; розгляд і прийняття рі­шення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України; призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад у випадках, передбачених Конституцією України; призна­чення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Національного банку України; обрання суддів; призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування; призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; утворення тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України з відповідних питань тощо. Порядок прийняття постанов парламенту України визначається Регламентом Верховної Ради України.

Постанови Верховної Ради України розглядають в основному регулювання внутрішньопарламентських взаємовідносин, при­значення і звільнення відповідних посадових осіб, контроль Вер­ховної Ради за станом виконання відповідних урядових програм, реалізацію Кабінетом Міністрів України конкретних проблем. Прийняття постанов парламенту пов’язане з реалізацією Верхов­ною Радою законодавчої, установчої і контрольної функцій. Без прийняття постанов неможливо забезпечити оптимальну органі­зацію роботи парламенту.

Серед інших актів Верховної Ради України особливе значення мають декларації, у яких найбільшою мірою поєднуються політич­ні та правові аспекти регулювання суспільних відносин. Деклара­ція — політико-правовий акт, який офіційно проголошує певні наміри держави, обумовлює напрями, принципи державної право­вої політики, що реалізуються в Конституції і законах України. Декларація в загальній формі визначає спрямованість консти­туційно-правового регулювання у відповідній сфері суспільних відносин. Так, Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. визначила демократичний вектор розвитку Укра­їнської держави і суспільства, утвердження України як незалежної, суверенної, демократичної, правової, соціальної держави, визна­чила демократичну спрямованість національної правової системи України на сучасному етапі. Концептуальні положення Декларації лягли в основу чинної Конституції України. Декларація прав на­ціональностей України від 1 липня 1991 р. визначила вектор дер­жавної політики України у сфері національних відносин, гаранту­вання прав національних меншин. Положення декларацій реалі­зуються за допомогою більш конкретних правових приписів. Так, положення Декларації прав національностей України знайшли втілення насамперед у Законі України від 25 червня 1992 р. «Про національні меншини в Україні».

Заяви та звернення — акти Верховної Ради України, які містять заклики до парламентів, інших вищих органів іноземних країн здійснити певні дії або утриматись від певних дій з метою підтри­мання миру, подальшого розвитку двосторонніх та багатосторон­ніх відносин, усунення підстав ускладнення міжнародного стано­вища в цілому чи двосторонніх відносин.

Верховної Ради України від 5 липня 1991 р. давалась оцінка Заяві парламенту Румунії «Про пакт Ріббентропа-Молотова і його на­слідки ддя Румунії», де були висунуті територіальні претензії до України. У Заяві Верховної Ради України були сформульовані пропозиції щодо розвитку двосторонніх відносин з Румунією від­повідно до загальновизнаних принципів міжнародного права. Заклик до розвитку двосторонніх зв’язків між Україною та Росією міститься у Зверненні Верховної Ради України до Верховної Ради і Президента Росії від 24 серпня 1991 р.

Для розвитку української державності і правової системи особ­ливе значення має прийнятий 24 серпня 1991 р. Акт проголошен­ня незалежності України, у якому було визначено, що Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України, що територія Украї­ни є неподільною і недоторканною і що віднині на території Укра­їни мають чинність виключно Конституція і закони України. Положення цього документа знайшли втілення в Конституції України 1996 р., інших законах та підзаконних актах.

Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, тобто не менш як 226 голосами. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення положень статей 75, 82, 84, 91, 104 Конституції України (щодо повноважень Верховної Ради України) від 17 жовтня 2002 р. № 17-рп/2002 Верховна Рада Укра­їни правомочна приймати закони і реалізовувати інші конститу­ційно визначені повноваження за умови присутності на її пленар­них засіданнях на момент голосування тієї кількості народних депутатів України, яка згідно з Конституцією необхідна для прий­няття відповідного рішення. Конституційний Суд також вирішив, що положення частин 2, 3 ст. 84 та ст. 91 Конституції України щодо участі народних депутатів у прийнятті Верховною Радою України рішень треба розуміти так: коли за пропоноване рішення проголо­сувала визначена Конституцією України кількість народних депута­тів України, воно вважається прийнятим незалежно від того, скільки народних депутатів України не брали участі в голосуванні.

Конституція України встановлює деякі винятки із загального правила щодо прийняття рішень більшістю від конституційного складу парламенту. Так, не менш як двома третинами від консти­туційного складу Верховної Ради України приймаються закони щодо державних символів (ст. 20), не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України може бути подолане вето Президента України (ст. 94). Така ж кількість голо­сів необхідна для прийняття законопроекту про внесення змін до Конституції (статті 155 і 156). Три чверті голосів потрібно для прий­няття рішення про усунення Президента України з поста в по­рядку імпічменту (ст. 111).

Не менш як третиною народних депутатів України від кон­ституційного складу Верховної Ради України може бути прийня­то рішення про створення тимчасової слідчої комісії (ст. 89). Такі розбіжності в конституційному закріпленні необхідної кількості депутатів для підтримання тих чи інших актів зумовлені різними чинниками, але основоположна мета такого підходу в нормативній регламентації організації і діяльності Верховної Ради України — за­безпечення стабільності Конституції, нормального функціонуван­ня всього державного механізму, насамперед парламенту, ство­рення умов для оптимізації контрольної діяльності Верховної Ради України.