Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Наведене положення втілює соціально-філософські засади рівноправності всіх людей. Воно майже дослівно відтворює зміст ст. 1 Загальної декларації прав людини.

Вільність, або свобода — фундаментальна якісна характерис­тика людини, яка відображає її властивості (стан) як суб’єкта власних дій, власної долі. Вона виявляється через свободу волі, тобто здатність свідомо, самостійно й добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності — як інтелектуальної, розу­мової, так і фізичної. Вільність (свобода) — це завжди й насампе­ред реальна можливість вибору. Проте ця можливість людини ніколи не була й не буде абсолютною, безмежною. Вона має пев­ні об’єктивні рамки, які визначаються природними та соціальни­ми закономірностями, явищами, обставинами, умовами. Вихід за ці рамки, їх ігнорування може створити небезпеку для існування й розвитку людини, соціальних груп, суспільства. У кожний конкретно-історичний період ці межі не є однаковими, але вони завжди існують. У деяких випадках прямі застереження щодо них зроблено, як вже зазначалось, у міжнародно-правових актах, у на­ціональних конституціях та іншому національному законодавстві. Одним словом, людина має бути відносно вільною від волевияв­лення держави чи інших носіїв влади. Якщо зважати на природний та соціальний детермінізм, то не можна не бачити, що людина має відносну свободу прояву й реалізації своєї волі. Межі цієї свободи мають бути засадничо однаковими для всіх людей.

Головний пафос, «дух» коментованого припису полягає в ак­центуванні того, що не може бути людей, не вільних у принципі, засадничо. Всезагальність свободи людини («усі люди є вільні») — ось основна ідея цього положення.

Іншою стороною такої свободи й умовою її здійснення є рів­ність людей, але не фактична, а рівність саме з точки зору їхньої свободи. «Рівність у свободі» є засадничою умовою співіснування людей у сучасному цивілізованому суспільстві. Її проявом є рів­ність усіх людей у гідності та правах.

Гідність людини — це її цінність як такої, самої по собі, тобто незалежно від будь-яких її індивідуальних — біологічних чи со­ціальних властивостей. А звідси й випливає засада рівності всіх людей з огляду якраз на їхню «антропну», тобто загальнолюдську гідність.

Антропна (загальнолюдська) гідність — це самоцінність лю­дини як такої: гідність людини визначається не її походженням, освітою, соціальним чи майновим станом, а притаманній їй сво­бодою. Змістовно вона зумовлювана, насамперед, існуючими суспільними відносинами, а також іншими факторами людсько­го буття. Психічним (інтелектуальним) відображенням цієї орга­нічної, «природженої» властивості кожної людини є її власні, а також інших суб’єктів суспільства оціночні судження стосовно зазначеної властивості, тобто оцінки гідності людини.

Отже, гідність — це об’єктивна властивість людини, яка відо­бражає її унікальну, неперевершену цінність. З моменту народжен­ня кожного індивіда його гідність є однаковою, «рівною» із гід­ністю інших людей. Усвідомлення цього усіма суб’єктами при­зводить до формування у кожної особи почуття власної гідності, до очікування поваги до неї з боку інших людей, до вироблення установки на відстоювання своїх прав, а також до визнання нею рівних прав усіх інших людей.

Однаковість гідності кожної людини відображена й у тій нор­мі Конституції, за якою «кожен має право на повагу до його гід­ності» (ст. 28).

Уявлення про рівну гідність усіх людей — ідеологічне джерело їх «рівноправності» (включаючи й рівноправність юридичну), за­слін посяганням на рівність, тобто встановленню безпідставних привілеїв (позитивній дискримінації) чи обмежень (негативній дискримінації).

Поняття рівноправності людей (і громадян) докладніше роз’яснюється у коментарі до ст.

Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Невідчужуваність прав і свобод людини — це їх внутрішня, іма­нентна, «неминуча» притаманність людині, їх невід’ємність від неї. Ця властивість прав і свобод полягає в тому, що можливості людини, які в них відображаються, є неодмінною, закономірною приналежністю кожної людської істоти. Вони притаманні люди­ні як такій та «набувають чинності» з моменту її народження. Тому права людини — у їх виникненні та існуванні — не потребу­ють дозволу, схвалення з боку будь-кого, у тому числі й з боку держави. Вони лише можуть бути визнані юридичним законом (державою) задля їх гарантування. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей: без них вона — незалежно від місця, часу й умов її існування — не зможе сформувати, розви­нути, проявити себе саме як особистість. Оскільки ніхто не дарує людині її прав та свобод — ані держава, ані якесь інше об’єднання, угруповання, ані та чи інша особа, то й відібрати, позбавити їх людину не може ніхто. Більш того, сама людина не може від них відмовитися. «Права людини та основні свободи є невід’ємним правом кожної людини, даним їй від народження», — зазначаєть­ся у п. 2 ч. 2 Декларації та Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася під егідою ООН у Відні 1993 р.

Непорушність прав людини — це «незменшуваність», «недо­торканність» можливостей людини, котрі відображені тими чи іншими її правами. З поняттями невідчужуваності та непоруш­ності прав людини тісно пов’язані (але не тотожні їм) неприпус­тимість їх скасування та обмеження (останнє положення роз’яс­нюється у коментарі до наступної статті).

Можна сказати, що невідчужуваність та непорушність прав людини характеризують їх як такі права, які існують навіть неза­лежно від їх юридичного визнання (тобто як права «природні», або загальнеє оціальні). А неприпустимість їх скасування й об­меження — як такі, котрі вже закріплені в Основному Законі держави (тобто як права позитивні), в якому таку формальну за­борону встановлено.