Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні зло­чину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо до­веденості вини особи тлумачаться на її користь.

Уразі скасування вироку суду як неправосудного держава від­шкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Коментована стаття закріплює одно з найважливіших демо­кратичних положень, які характеризують правову державу та її кримінальне судочинство — презумпцію невинуватості особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину. Нормативне положення про те, що особа, яка обвинувачується у вчиненні злочину, вважаєть­ся невинуватою, доки її вину не буде встановлено у визначеному законом порядку, знайшло своє відображення насамперед у най­важливіших міжнародно-правових актах, які закріпили універ­сальні стандарти основних прав і свобод людини, зокрема: За­гальній декларації прав людини (п. 1 ст. 11); Міжнародному пак­ті про громадянські і політичні права (п. 2 ст. 14); Європейській конвенції прав людини і основоположних свобод (п. 2 ст. 6). Влас­не, перелічені міжнародні нормативно-правові акти визначили той універсальний перелік прав і свобод, який у своїй єдності має забезпечити нормальну життєдіяльність людини в суспільстві і який знайшов своє закріплення переважно в основних законах держав, що визнали названі акти, в тому числі і в Конституції України. При цьому слід наголосити, що право особи на презумп­цію невинуватості у вітчизняній Конституції визначено більш повно і чіткіше, аніж у перелічених міжнародно-правових актах. Крім Конституції України, презумпція невинуватості обвинува­ченого у вчиненні злочину знайшла своє закріплення і в галузе­вому законодавстві, зокрема у Кримінальному кодексі України (ч. 2 ст. 2) та опосередковано в Кримінально-процесуальному кодексі України (ч.

Формула презумпції невинуватості, яка міститься в ч. 1 ст. 62 Конституції — особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль­ним вироком суду, — це об’єктивне правове положення, конста­тація і вимога закону, насамперед Основного — Конституції Укра­їни, звернена до всіх державних і громадських формувань, поса­дових і службових осіб, громадян, до загальної суспільної думки: обвинувачений вважається невинуватим доти, доки той, хто вва­жає його винним на суб’єктивному рівні (слідчий, прокурор, по­терпілий чи інший суб’єкт процесу), не доведе у встановленому законом порядку (тобто в кримінально-процесуальній формі) його вину перед судом належними, допустимими і достовірними доказами. Лише коли суд погодиться з ними, на їх основі ухвалить обвинувальний вирок щодо обвинуваченого (у суді він підсудний), і цей вирок набере законної сили, лише з цього моменту обви­нувачений вважається винним у вчиненні злочину і лише з цього часу можна вважати і називати його злочинцем.

Таким чином, призначення презумпції невинуватості насам­перед полягає в тому, щоб протистояти в кримінальному судочин­стві обвинувальному ухилу, суб’єктивізму, тенденційності чи на­віть свавіллю всьому, що перетворює кримінальне судочинство на знаряддя розправи над обвинуваченим, ототожнює обвинува­ченого з винуватим, робить його фактично безправним.

Визнання обвинуваченого винним у вчиненні злочину за умо­ви доведеності у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку його вини характеризує демократичну суть кри­мінального судочинства, надійно захищає його від необгрунтова­ного, свавільного притягнення до кримінальної відповідальності. Увесь сенс презумпції невинуватості полягає не в тому, що слідчий чи прокурор, який погоджується з його висновками про наявність вини обвинуваченого, вважають його винним.

Стаття 62 Конституції України є спеціальною правовою нор­мою, яка зберігає свою дію лише у сфері кримінального судочин­ства. Вона не поширюється на випадки притягнення особи до будь-якої іншої юридичної відповідальності. Свою регулятивну дію вона поширює не лише на таких учасників кримінального судочинства, як обвинувачений, підозрюваний, підсудний та за­суджений (цей до набрання вироком законної сили). Під її за­хистом перебуває будь-яка особа в кримінальному судочинстві, стосовно якої ведуться дії інкримінаційного характеру. Це, зо­крема, особа, щодо якої лише ставиться питання про порушення кримінальної справи, а також свідок, якого допитують про об­ставини, що можуть бути використані проти нього.

Не припиняє своєї дії презумпція невинуватості й щодо осіб, звільнених від кримінальної відповідальності у зв’язку із закрит­тям кримінальних справ за так званими нереабілітуючими під­ставами, зокрема у зв’язку з: амністією або помилуванням; дійо­вим каяттям; примиренням винного з потерпілим; застосуванням до неповнолітньої особи примусових заходів виховного характеру. Незважаючи на те, що в перерахованих випадках у постанові суду про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальнос­ті та закриття кримінальної справи не констатується висновок про його невинуватість, а радше навпаки — він передбачається, дія презумпції невинуватості поширюється на такого обвинувачено­го. У перелічених випадках вина особи встановлюється, але не для визнання її винною вироком суду і покарання, а з метою закрит­тя кримінальної справи. Тож суд при цьому не визнає особу ви­нуватою у вчиненні злочину своїм вироком. Він ухвалює поста­нову про закриття кримінальної справи, яка не замінює вироку суду, а отже, вона й не є тим судовим актом, яким згідно зі ст. 62 Конституції особа визнається винуватою у вчиненні злочину. Не випадково, що в цих випадках особа визнається такою, що не має судимості (ст. 88 КК України). Саме так тлумачить коло осіб, на яких поширює свою дію презумпція невинуватості, Європейський суд з прав людини (далі — Суд). У справі Хужін та інші проти Ро­сії (2008 р.) він вважає, що кримінальне переслідування настає не лише з моменту затримання особи за підозрою у вчиненні зло­чину, але й до нього, якщо для неї у цьому зв’язку можуть настати певні негативні наслідки. Власне, у названій справі особа була допитана як свідок про обставини ніби нею вчиненого злочину. В іншій справі (Адольф проти Австрії, 1982 р.) Суд визнав неза- конною постанову суду, якою стосовно заявника справа була за­крита в суді за ініціативою обвинувачення внаслідок зміни обста­новки, але при цьому на обвинуваченого були віднесені судові витрати. Таке рішення Суд вважав непрямим підтвердженням вини обвинуваченого, тобто порушенням презумпції невинуватості.

Незважаючи на те, що принцип презумпції невинуватості за своїм регулятивним впливом поширюється на сферу криміналь­ного судочинства, де особа перебуває в статусі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого (до набрання вироком законної сили), і виходить за його межі в тій мірі, в якій щодо особи вчиняються інкримінаційні дії, він (принцип) впливає на правовий статус особи не лише в кримінально-процесуальних, але й інших правових відносинах, у яких вона виступає суб’єктом. Так, за обвинуваченим у вчиненні злочину до набрання обвину­вальним вироком законної сили зберігаються трудові, житлові, сімейні та інші права і свободи людини (п. 7 ст. 36 Кодексу законів про працю, ст. 71 Житлового кодексу). Загалом ст. 62 Конституції України, як норма прямої дії, забороняє поводитися з особою як винною до набрання законної сили обвинувальним вироком. Про­те за наявності передбачених законом підстав до неї можуть вжи­ватися заходи процесуального примусу, в тому числі запобіжні заходи, інші заходи, що обмежують деякі права особи. Так, серед заходів процесуального примусу чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає відсторонення обвинуваченого від по­сади з санкції прокурора в разі, якщо обвинувачений є посадовою особою і завдяки своєму становищу може негативно впливати на хід досудсвого слідства (ст. 147 КПК України). Якщо в справі є до­кази того, що такий обвинувачений дійсно вчиняє протиправні дії (знищує чи фальсифікує документи, впливає на інших обви­нувачених, потерпілих чи свідків з метою надання ними неправ­дивих показань тощо), то застосування до нього такого заходу буде ґрунтуватися на легітимній основі, оскільки він викликаний неправомірною поведінкою самого обвинуваченого.

Але нерідко бувають ситуації, коли обвинуваченого не лише без достатніх (передбачених законом) підстав відсторонюють, але й звільняють з роботи відразу після порушення (або й до цього) кримінальної справи, мотивуючи тим, що його дії дискредитують займану посаду, звання чи установу (організацію), в якій він пра­цює.

В іншій справі (Хужін та інші проти Росії, 2008 р.) Європей­ський суд у своєму рішенні про прийнятність заяви про порушен­ня презумпції невинуватості ще більш широко підтвердив свою позицію. Обставини справи в контексті визначення наявності порушення презумпції невинуватості полягали в такому: заявни­ки стверджували про те, що слідчий у їх справі, інші працівники прокуратури надали телепрограмі необмежений доступ до мате­ріалів кримінальної справи, а також особисто брали активну участь у телевізійній програмі, під час якої характеризували вчинені за­явником дії як «злочини», і що вони є винуватими в їх вчиненні.

У своєму рішенні Суд нагадує, що положення ч. 2 ст. 6 Кон­венції (презумпція невинуватості) спрямоване на те, щоб убез­печити обвинувачену особу від порушень її права на справедливий процес упередженими твердженнями, що тісно пов’язані з роз­глядом її справи в суді. Презумпція невинуватості є одним із еле­ментів справедливого судового розгляду. Цей принцип забороняє формування передчасної позиції суду, яка б відображала думку про те, що особа, обвинувачена у вчиненні злочину, є винуватою ще до того, коли її вина буде доведена відповідно до закону.

Суд чітко дотримується тієї позиції, що презумпція невину­ватості буде порушена у випадку, коли твердження посадової особи стосовно обвинуваченого відображає думку про те, що во­на є винуватою, тоді як її вина не була попередньо доведена від­повідно до закону. Навіть за відсутності формальної думки про винуватість особи достатньо, щоб були певні підстави вважати, що суд чи посадова особа ставиться до обвинуваченого як до ви­нуватого у вчиненні злочину.

Суд звертає свою увагу на те, що всі посадовці в аналізованій ситуації описували вчинені дії саме як «злочин». Такі твердження не обмежувалися повідомленням про стан розслідування справи чи «висловленням підозри» щодо заявника, а чітко і без жодного застереження відображали факт причетності заявників до вчинен­ня інкримінованих їм злочинів.

За часом презумпція невинуватості зберігається до набрання обвинувальним вироком законної сили. Тільки з цього часу об­винувачений, а тепер він вже є засудженим державою (вирок ухвалюється іменем держави), суспільством, вважається винним у вчиненні злочину. До цього часу будь-які публічні твердження про винуватість особи є протиправними, оскільки вони будуть порушувати принцип презумпції невинуватості. Так, Європей­ський суд з прав людини в справі Аллене де Рібермон проти Фран­ції визнав порушенням п. 2 ст. 6 Євроконвенції («Кожен обви­нувачений у вчиненні злочину вважається невинуватим, доки його вину не доведено в законному порядку») повідомлення по­ліцейського високого рівня на прес-конференції про те, що за­явник є «підбурювачем вбивства». Суд у своєму рішенні наголо­сив, що названа посадова особа у своєму повідомленні прямо заявила про винність заявника, а це, з одного боку, спонукало громадськість повірити у неї, а з другого — передувало оцінці фактів компетентними суддями.

Суд переконаний, що такі твердження з боку посадової особи правоохоронного відомства є «декларацією/проголошенням ви­нуватості» заявників і що ці висловлювання спотворили оцінку фактичних обставин справи судом. Беручи до уваги той факт, що зазначені особи обіймали важливі публічні посади в місті та регі­оні, вони змушені були виявити неабияку увагу і обережність у виборі слів, описуючи процес розслідування кримінальної спра­ви. Виходячи з наведених міркувань, Суд наголосив на необхід­ності чіткого розмежування між твердженням про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим ви­знанням того, що особа його вчинила. Він неодноразово наголо­шував на важливості вибору слів у твердженнях посадових осіб про обвинуваченого (Вогмері проти Німеччини, Нестакі проти Словакії та ін.). Отже, уданому випадку Суд дійшов висновку про порушення презумпції невинуватості заявників.

За часом дія презумпції невинуватості не завершується з на­бранням сили виправдовувальним вироком. Вона діє і після цьо­го. Тому якщо органи чи посадові особи публічної влади вислов­люють думку всупереч виправдовувальному вироку, то вони порушуватимуть принцип презумпції невинуватості (справа Мі- неллі проти Швейцарії, 1983 р.).

У той же час, на думку Суду, презумпція невинуватості не за­бороняє представникам влади інформувати громадськість про порушення кримінальної справи, що ведеться її розслідування, про наявність підозри, про арешт певних осіб, про визнання ними своєї вини. Але вона вимагає, щоб влада робила це стримано і де­лікатно, «як цього вимагає повага до презумпції невинуватості».

Таким чином, презумпція невинуватості за своєю правовою природою є гарантією права особи, щодо якої розпочато кримі­нальне переслідування, на визнання її невинуватою з боку держа­ви в особі її публічних органів та посадових осіб до часу, коли вину її визнає суд своїм вироком, що набрав законної сили.

Важливим щодо розуміння презумпції невинуватості є також питання про те, чи можуть медіа-засоби та журналісти, зокрема у своїх публікаціях, порушити презумпцію невинуватості особи у вчиненні злочину. Оскільки презумпція невинуватості є скла­довою частиною більш широкого права особи — права на спра­ведливий судовий розгляд, то вважається, що поширення ними інформації щодо ходу кримінального розслідування і вини підо­зрюваних чи обвинувачених здатне підірвати право особи на справедливий суд. Тому не випадково, що Рекомендація Коміте­ту Міністрів Ради Європи № (2003) 13 «Про надання інформації щодо кримінального судочинства через засоби масової інформа­ції» задекларувала окремий принцип № 2 «Презумпція невинува­тості» такого змісту: «Повага до принципу презумпції невинува­тості є невід’ємною частиною права на справедливий суд. Згідно з цим, погляди та інформація стосовно судових процесів, що від­буваються, мають передаватися або розповсюджуватися через засоби масової інформації тоді, коли це не зашкоджує презумпції невинуватості підозрюваного, обвинуваченого або підсудного».

Серед українського інформаційного законодавства лише в Законі України «Про телебачення і радіомовлення» йдеться фрагментарно про презумпцію невинуватості. Так, у його ст. 59 «Обов’язкителерадіоорганізації» уп. І-з нателерадіоорганізацію покладається обов’язок «не поширювати матеріали, які порушу­ють презумпцію невинуватості підсудного або упереджують рі­шення суду». Буде цілком логічним поширити такий підхід на всі засоби масової інформації.

Європейський суд з прав людини досить гнучко підходить до вирішення питання про те, чи була порушена презумпція неви­нуватості щодо конкретної особи в контексті її права на справед­ливий суд, через оцінку збалансування інтересів суспільства мати відповідну інформацію через засоби масової інформації про ді­яльність певних осіб, особливо тих, які виконують публічні функ­ції, та самих цих осіб. На підставі аналізу його рішень, ухвалених в аналізованому контексті, можна дійти висновку, що Суд вико­ристовує принаймні два важливих підходи до оцінки оприлюд­нення в засобах масової інформації відомостей про злочини та осіб, які їх вчинили. Один з них: якщо стосовно особи ще не була порушена кримінальна справа, то інформація про суспільно- небезпечні діяння та осіб, які їх вчинили, не може порушити пре­зумпцію невинуватості, оскільки вона є частиною права особи на справедливий суд, а про нього ще не йдеться. У такому випадку правова ситуація може знаходитись і вирішуватись під кутом зору захисту честі й гідності особи за нормами цивільного права. Дру­гий підхід: якщо проти особи порушена кримінальна справа і ве­деться досудове розслідування чи справа надійшла до суду для її розгляду і вирішення, то «журналісти, які висвітлюють криміналь­ні процеси, що ще не завершились, мають впевнитися, що вони не переходять певні межі, встановлені в інтересах правосуддя, і що вони поважають право обвинуваченого на презумпцію невинува­тості (справа Дю Рой та Малорі проти Франції, 2000 р.). В іншій справі (Флукс проти Молдови, 2008 р.) Європейський суд зазна­чив: «...право на свободу вираження поглядів не може сприйма­тися як таке, що надає газетам необмежене право безвідповідаль­но звинувачувати осіб у вчиненні кримінально караних діянь за відсутності підтвердження фактів на момент публікації... і без надання їм можливості особисто спростовувати обвинувачення. Існують межі права газет розповсюджувати інформацію, а тому потрібно знаходити баланс між цим правом та правом осіб, на яких поширюється інформація».

Таким чином, медійні засоби, журналісти вправі, і як «вартові демократії» навіть зобов’язані, інформувати громадськість про вчинені злочини та осіб, щодо яких порушені кримінальні справи і ведеться досудове розслідування, а також про перебіг судового процесу, але при цьому вони мають уникати висловлювань та формулювань, які б налаштовували суспільну думку на те, що особа є злочинцем, що вона заслуговує суворої міри покарання ще до розгляду та вирішення справи судом і що від суду очікують саме такого вироку. Саме за таких умов буде збережений баланс між правом суспільства бути проінформованим про суспільно- небезпечні діяння, та осіб, що їх вчинили, з одного боку, та правом осіб, яким інкримінуються ці дії, на презумпцію невинуватості та справедливий суд — з другого.

Крім загального чіткого формулювання поняття (формули) презумпції невинуватості, що міститься у ч. 1 ст. 62 Конституції України, ця конституційна норма закріплює ряд правових поло­жень, що випливають з неї і позначаються не лише на правовому статусі особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, але й є гарантіями від безпідставного та необгрунтованого обвинувачен­ня. До таких, зокрема, належать положення (правила): про недо­пустимість доказування вини доказами, що одержані незаконним шляхом, та припущеннями; про тлумачення сумнівів щодо вини особи на її користь (ч. З ст. 62 Конституції). Перелічені положен­ня конкретизуються і більш детально регулюються кримінально- процесуальним законодавством.

Презумпція невинуватості як об’єктивне право положення покладає на сторону обвинувачення обов’язок підтвердити вину обвинуваченої особи об’єктивними доказами.

Закріплюючи правило, згідно з яким особа, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, не зобов’язана доводити свою невинуватість, ч. 2 ст. 62 Конституції тим самим покладає обов’язок (тягар) доказування її вини на сторону обвинувачення. При цьому доказування вини охоплює не лише формування у встановленому законом порядку доказів вини обвинуваченого, але й спростування доводів його невинуватості, поданих стороною захисту. Такий підхід, сформульований у зазначеному правилі презумпції невинуватості, має гуманістичну основу і обумовлений тим, що сторона обвинувачення у справах публічного та приватно- публічного обвинувачення за своїми матеріальними, організацій­ними й процесуальними (зокрема, на досудовому розслідуванні) можливостями набагато сильніша у формуванні доказової бази, аніж її опонент — сторона захисту Завдяки цьому обставини, які їй належать доказати, для неї об’єктивно більш доступніші. Саме тому презумпція невинуватості захищає особу, яка піддається кримінальному переслідуванню, покладаючи обов’язок доведен­ня її вини на сторону обвинувачення, оскільки за своїми можли­востями, як вже зазначалось, вона набагато сильніша — на її боці знаходиться вся організаційно-матеріальна сила держави, що за­безпечує її фактичну перевагу особливо при вирішенні питання про порушення кримінальної справи та під час її досудсвого роз­слідування, де, власне, й формується обвинувачення особи у вчи­ненні злочину. Кримінально-процесуальний закон зобов’язує особу, яка проводить дізнання, слідчого і прокурора дослідити обставини справи всебічно, повно і об’єктивно, виявляючи як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинува­ченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК України). Під загрозою кри­мінальної відповідальності (ст. 373 КК України) органам, що ведуть кримінальний процес на досудовому розслідуванні, за­боронено домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та неза­конних заходів.

Проте, звільняючи особу від обов’язку доказування своєї не­винуватості, цей же закон наділяє її правом брати участь у дока­зуванні, в тому числі і своєї невинуватості. Власне, презумпція невинуватості не позбавляє обвинуваченого можливості подавати будь-які докази, але вона забороняє органам, які ведуть процес, вимагати від нього доказів його вини чи невинуватості. Тому й відмова обвинуваченого надати чи вказати, де знаходяться такі докази, не може бути розцінена як підтвердження його вини. По­давати докази будь-які — це право обвинуваченого, яке він використовує на свій власний розсуд.

Обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Консти­туції). Кримінально-процесуальне законодавство насамперед визначає, що є доказом у кримінально-процесуальній справі. Ним визнаються будь-які фактичні дані (відомості), на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий, про­курор і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються: показаннями свідка, потерпіло­го, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речо­вими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органа­ми за результатами оперативно-розшукових заходів, іншими до­кументами (ст. 65 КПК України). Отже, кримінально-процесу­альний закон не лише надає поняття доказу, але й перераховує джерела, з яких вони можуть бути одержані, та встановлює чіткий порядок їх збирання та одержання за допомогою відповідних процесуальних дій. Іншими словами, він встановлює вимоги до відомостей, які можуть бути доказом у кримінальній справі. Від­повідність цим вимогам дає можливість використовувати ці відо­мості (фактичні дані) як доказ, робить їх допустимими. І навпаки, порушення таких вимог тягне за собою недопустимість їх вико­ристання як доказу. Вимоги стосуються: належного джерела; на­лежного суб’єкта; законності процесуальної форми збирання й закріплення доказів.

Вимога належного джерела полягає в тому, що закон (ч. 2 ст. 165 КПК України) дає чіткий і вичерпний перелік тих джерел, з яких можна одержувати фактичні дані (відомості) як доказ для підтвердження або спростування відповідної обставини. Тому одержання даних не з джерела, передбаченого законом, або з не­відомих джерел робить ці дані недопустимими як доказ. Як зазна­чив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регулює судовий розгляд кримінальних справ» від 27 грудня 1985 р. (п. 12): «Посилання суду у вороку або ухвалі (постанові судді) на дані, одержані з інших джерел, є недопустимим, оскільки вони не мають доказової сили».

Недопустимим, тобто одержаним незаконним шляхом, буде і доказ, якщо він був одержаний не уповноваженим на його одер­жання суб’єктом процесу. До суб’єктів, які уповноважені вчиняти передбачені кримінально-процесуальним законом дії, спрямова­ні на збирання доказів, належать: особа, яка проводить дізнання, слідчий, начальник слідчого підрозділу, прокурор. Результатом цих дій (слідчих дій) можуть бути, власне, докази. Інші учасники процесу — підозрюваний, обвинувачений, їхній захисник, потер­пілий, цивільний позивач і цивільний відповідач та їхні представ­ники, вправі подавати відомості (документи, речі), які стануть доказами після їх перевірки та долучення до матеріалів справи органом, що веде досудове розслідування, або судом.

Збирання доказів не уповноваженим на це суб’єктом (слідчим, який не прийняв справи до свого провадження, чи піддягав від­воду, оперативними працівниками органу дізнання без відповід­ного доручення слідчого тощо) тягне за собою незаконність одер­жання такого доказу і його недопустимість для обґрунтування відповідних висновків та рішень.

Вимога законності процесуальної форми збирання і закрі­плення доказів є гарантією, з одного боку, одержання достовірної доказової інформації, а з другого — дотримання прав і законних інтересів суб’єктів, від яких одержують докази. Недотримання встановленої законом процесуальної форми, її порушення підчас проведення слідчих дій, спрямованих на збирання доказів та їх закріплення в матеріалах кримінальної справи, викликає обґрун­товані сумніви в достовірності таких доказів, а права та законні інтереси учасників слідчих дій можуть бути істотно і незворотньо порушені. Отже, недотримання цієї вимоги тягне за собою, як правило, недопустимість доказів, одержаних з порушенням про­цесуальної форми.

Судова практика чітко дотримується такої вимоги. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про посилення су­дового захисту прав та свобод людини і громадянина» від ЗО трав­ня 1997 р. (п. 4) зазначив: «Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У зв’язку з цим судам при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи досудового слідства обґрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України».

Обвинувачення не може ґрунтуватись на припущеннях. Це конституційне положення, що випливає з презумпції невинуватос­ті, знаходить свій розвиток у ч. 1 ст. 327 КПК України, яка зазначає: «обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і по­становляється лише при умові, коли в ході судового розгляду вин­ність підсудного у вчиненні злочину доведена». Отже, будь-які припущення, думки, догади, якими б вони привабливими не були і кому б вони не належали, при вирішенні питання про вину особи доказами не можуть бути і значення не мають. Вони можуть бути використані лише для висунення версій, але не для обґрунтування вини. Такі припущення лише підтверджують сумнів, а він має бути витлумачений тільки на користь обвинуваченої особи.

Зміст презумпції невинуватості включає серед інших і правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини особи у вчиненні злочину. Це правило є невід’ємною його частиною, і воно полягає в тому, що такі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченої осо­би. Категорії «сумнів» і «впевненість» характеризують ставлення людини до наявності чи відсутності певної обставини. У криміналь­ному судочинстві — до наявності чи відсутності хоч би однієї з об­ставин, які належать до предмета доказування в кримінальній справі, але насамперед події злочину, особи, яка його вчинила, та її вини (ст. 64 КПКУкраїни). Впевненість — це психологічний стан особи, яка веде кримінальний процес, і зокрема судді, коли вона без вагань виражає своє ставлення до результату пізнання як іс­тинного або неістинного. Почуття сумніву є протилежним почуттю впевненості, переконаності. Воно характеризується невпевненістю, усвідомленням непереконаності, незадоволенням стосовно того, що приймається за істину, за вирішення певного завдання.

Сумнів не приводить до формування «чистого» внутрішнього переконання про винуватість особи. Будь-який висновок суддів, який містить сумнів, є свідченням невпевненості в істинності знань, на основі яких формується висновок та на його основі рі­шення. Ухвалювати будь-які рішення про винуватість обвинува­ченого без переконання в ній на основі зібраних доказів презумп­ція невинуватості забороняє категорично.

Зміст терміна «сумнів» не розкривається в законодавстві. Не дають його і роз’яснення Пленуму Верховного Суду, в постановах якого вживається термін «сумнів». Так, в постанові «Про практи­ку застосування судами України законодавства, що регулює по­вернення кримінальних справ на додаткове розслідування» від 11 лютого 2005 р. Пленум роз’яснив (п. 10), що кримінальна спра­ва не може бути повернена на досудове розслідування «у випадках, коли немає доказів, які б підтверджували обвинувачення, і ви­черпані всі можливості одержання додаткових доказів. За таких обставин суд має витлумачити всі сумніви на користь підсудного і постановити згідно з ч. 4 ст. 327 КПК виправдувальний вирок».

З наведених роз’яснень найвищого судового органу України вбачаються окремі властивості (ознаки), які має термін «сумнів» при ухваленні судового рішення. Це, зокрема, те, що «сумнів» має бути таким, якого неможливо усунути за допомогою додатково одержаних доказів, оскільки вичерпані всі можливості для їх зби­рання чи одержання, або ж сторона обвинувачення не вживає всіх можливих у її розпорядженні заходів для їх виявлення. Суд, зреш­тою, не повинен за власного ініціативою усувати недоліки доказів обвинувачення, оскільки не вправі виконувати в змагальному про­цесі цю функцію. Звичайно, вживаючи термін «сумнів», який має тлумачитись на користь обвинуваченого, законодавець має на увазі не будь-який, а сумнів непереборний, «розумний».

Непереборний, розумний сумнів — це такий сумнів, який за­лишається в слідчого, прокурора, судді щодо винуватості обви­нуваченого чи підсудного після всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи. Такий сумнів ґрунтується на нор­мальному (звичайному) стані речей, на звичайному ході подій, які характерні для здорового глузду тих, хто обвинувачує чи судить. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачен­ня не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує за належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого чи під­судного винним.

Непереборний сумнів може виникати як щодо пред’явленого обвинувачення в цілому, так і стосовно окремих його обставин (окремих епізодів злочинної діяльності, причетності до злочину інших осіб тощо). Зрозуміло, що наявність непереборного сумні­ву щодо пред’явленого обвинувачення в цілому потягне за собою закриття кримінальної справи за недоведеністю участі обвинува­ченого у вчиненні злочину на досудовому слідстві (п. 2 ст. 213 КПК України), а в суді — ухвалення виправдувального вироку (ч. 4 ст. 327 КПК України). При цьому ухвалення за таких обставин рішення про закриття кримінальної справи чи постановлення виправдувального вироку судом означає не що інше, як доведен­ня невинуватості особи. Кримінально-процесуальний закон без­посередньо забороняє в мотивувальній частині виправдувального вироку використовувати формулювання, які ставлять під сумнів невинуватість виправданого (ч. 4 ст. 334 КПК України). Постано­ва про закриття кримінальної справи за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину також може бути оскаржена обвинуваченим прокуророві або до суду в частині, яка стосується підстав і мотивів закриття справи (ст. 215 КПК України).

Непереборний сумнів щодо окремих обставин, які входять до складу обвинувачення, не тягне за собою виправдання обвинува­ченого, але він має правове значення: сумнівні обставини виклю­чаються з обвинувачення, що може мати своїм наслідком пере­кваліфікацію діяння обвинуваченого на статтю кримінального кодексу з м’якішою мірою покарання, а при збереженні поперед­ньої кваліфікації — відповідне пом’якшення міри покарання.

Таким чином, у судовому пізнанні сумнів відіграє позитивну роль. Правило про тлумачення сумнівів щодо доведеності вини обвинуваченого на його користь стимулює діяльність сторін кри­мінального процесу — обвинувачення і захисту — на належне ви­конання покладених на них функцій. Що ж стосується суддів, то оскільки сумнів виникає в них у зв’язку з недостатніми знаннями про певні обставини, які (знання) формуються на підставі зібра­них доказів, то для його усунення необхідні додаткові докази, для одержання яких суд вправі вживати відповідних процесуальних заходів: на клопотання сторін, а в передбачених законом випадках і за власного ініціативою, проводити слідчо-судові дії; призначати додаткові або повторні експертизи; дати судові доручення орга­нові, який проводив досудове розслідування; витребувати від різних адресатів відповідні документи тощо. Тож діяльність сторін та суддів, спрямована на усунення сумнівів, сприяє встановленню істини та формуванню обґрунтованого їх внутрішнього переко­нання в цьому. Коли ж все-таки сумніви щодо вини обвинуваче­ного не були усунуті й спростувати їх неможливо, він вважається відповідно до презумпції невинуватості невинуватим: недоведена вина рівнозначна й рівносильна доведеній невинуватості.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідстав­ним засудженням. Ця конституційна норма є правовою гарантією захисту порушених безпідставним засудженням майнових та осо­бистих немайнових прав особи.

Кримінально-процесуальна діяльність, як і будь-який інший вид людської діяльності, не застрахований від можливих помилок, в тому числі від незаконного, необґрунтованого засудження. Без­умовно, такого роду помилки вимагають не лише їх негайного усунення, скасування неправосудного вироку, але й наявності відповідних юридичних способів захисту порушених прав особи. До таких способів захисту прав необгрунтовано засудженого Основний Закон відносить відшкодування державою завданої йому матеріальної та моральної шкоди.

Цей обов’язок держави є втіленням принципу її відповідаль­ності перед особою, який закріплений у ст. З Конституції України, де чітко зазначено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Він знаходить свій розвиток в інших нормах Основно­го Закону, зокрема, в його ст. 56, яка закріплює право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самовря­дування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (див. коментар до ст. 56 Кон­ституції України).

Визначальною при застосуванні ч. 4 ст. 62 Конституції Укра­їни є та обставина, що відповідальність за безпідставне засуджен­ня особи нестиме саме держава, а не її органи, посадові чи служ­бові особи, оскільки останні здійснюють свої функції не як при­ватні особи у своїх інтересах, а від імені держави та в межах по­кладеної на них державою компетенції.

Правовою основою реалізації обов’язку держави на відшко­дування особі матеріальної і моральної шкоди, завданої їй безпід­ставним засудженням, крім Конституції України, є КПК України (ст. 53^і), ЦКУкраїни (ст. 1176), Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, про­куратури і суду», Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, про­куратури і суду», затверджене наказом Міністерства юстиції Укра­їни, Генеральної прокуратури України і Міністерства фінансів України 4 березня 1996 р. № 6/5,3,41, а також ряд міжнародно- правових актів, зокрема, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (статті 5,6), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (статті 9, 14), Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув’язненню у будь-якій формі (принцип 35 та ін.).

Власне, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (далі — Закон) встанов­лює випадки, умови та порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові внаслідок незаконного засудження, встановлює порядок поновлення порушених у зв’язку з цим його трудових, службових, пенсійних, житлових, інших особистих і майнових прав, а також визначає органи, на які покладається вчинення дій по забезпеченню відшкодування шкоди.

Стаття 1 Закону наводить перелік підстав відшкодування осо­бі шкоди, з-поміж яких передбачає таку підставу, як незаконне засудження. У разі виникнення права на відшкодування завданої шкоди за цією підставою суд зобов’язаний роз’яснити особі по­рядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди.

Відповідно до ст. З Закону у випадку незаконного засудження громадянинові відшкодовуються (повертаються): 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; 2) майно (у тому числі гроші, грошові вклади й відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка в статутному фонді гос­подарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в доход держави судом, ви­лучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв’язку з поданням йому юридич­ної допомоги; 5) моральна шкода.

Розмір сум, які передбачені п. 1 ст. З Закону і піддягають від­шкодуванню, обчислюється виходячи з середньомісячного за­робітку громадянина до вчинення щодо нього незаконних дій — неправосудного засудження з заліком заробітку (інших відповід­них доходів), одержаного за час відбування кримінального по­карання.

Майно, зазначене в п. 2 ст. З Закону, повертається в натурі, а в разі неможливості повернення в натурі його вартість відшкодову­ється за рахунок тих підприємств, установ, організацій, яким воно передано безоплатно. У разі ліквідації підприємств, установ, організацій, яким майно було передано безоплатно, або недо­статності в них коштів для відшкодування шкоди, вартість майна (частина вартості) відшкодовується за рахунок державного бю­джету.

Крім відшкодування заробітку та інших грошових доходів, реабілітованому громадянинові згідно з п. З ст. З Закону піддягають поверненню суми штрафу, стягнуті на виконання вироку суду як міри покарання, судові витрати та інші витрати. Відповідно до п. 4 ст. З Закону громадянинові піддягають також поверненню суми, сплачені ним у зв’язку з поданням юридичної допомоги.

Підлягає відшкодуванню також завдана необгрунтовано за­судженому моральна шкода. У Законі під моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фі­зичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. № 4 (п. 3) містить більш чітке визначення моральної шкоди: «...під мораль­ною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру вна­слідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними ді­ями або бездіяльністю інших осіб».

Розмір шкоди (передбаченої пп. 1, 3, 4 ст. З Закону) визнача­ється в місячний термін з дня звернення громадянина тим орга­ном державної влади, який провадив слідчі дії чи розглядав справу. У випадку незаконного засудження розмір шкоди буде визначати суд, який розглядав справу й ухвалив неправосудний вирок, про що виноситься відповідна постанова (ухвала). Якщо справу закри­то судом при розгляді її в апеляційному або касаційному порядку, зазначені дії провадить суд, що розглядав справу в першій інстанції. Виплата громадянинові суми відшкодування проводиться устано­вою банку на підставі чека, виданого органом Державного казна­чейства, після подання громадянином копії постанови (ухвали) суду про розмір відшкодування шкоди.

Питання ж про відшкодування моральної шкоди, в тому числі і у зв’язку з незаконним засудженням, в будь-якому випадку буде вирішуватись судом першої інстанції, який розглядав кримінальну справу або якому вона мала бути підсудна відповідно до чинного законодавства. Розмір моральної шкоди визначається з урахуван­ням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодав­ством. Крім цього, Закон передбачає відновлення тимчасово втра­чених прав особи у зв’язку з її незаконним засудженням, зокрема: відновлення на попередньому місці роботи (посаді), повернення житла, відновлення військових та інших звань, повернення дер­жавних нагород. У разі незгоди з винесеною постановою (ухвалою) про відшкодування шкоди особа, відповідно до положень цивіль­ного процесуального законодавства, може оскаржити постанову (ухвалу) до суду вищої інстанції в апеляційному порядку.

Таким чином, встановлюючи конституційну норму про від­шкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпід­ставним засудженням особи, повне відновлення порушених її прав і законних інтересів, держава забезпечує дотримання законності та виконання свого головного конституційного обов’язку, закрі­пленого в ст. З Конституції України — утвердження й забезпечен­ня прав і свобод людини.