Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім 7 чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Стаття, що коментується, закріпила новий правовий інститут — імунітет свідка. Чинне законодавство не містить зазначеного тер­міна, однак він давно уведений у науковий обіг, широко викорис­товується в юридичній літературі і правозастосовній практиці.

Під правом імунітету свідка слід розуміти звільнення деяких категорій громадян від передбаченого законом обов’язку давати показання і пояснення щодо самого себе чи осіб, коло яких ви­значене законом.

Тривалий час імунітет свідка в такому обсязі, як він тепер за­кріплений у Конституції України, не одержував у нашій країні офіційного визнання і законодавчого вирішення, що породжува­ло на практиці велику проблему морального характеру. Саме тому, з огляду на роль цього інституту в суспільстві, його яскраво ви­ражену моральну спрямованість, законодавець відвів йому місце в Основному Законі країни.

Інститут імунітету свідка містить:

1) правові норми, що надають особі право відмовитися від дачі показань чи пояснень у випадках, що торкаються відносин спорідненості й свояцтва;

2) правові норми, що дозволяють особі не давати показання чи пояснення відносно себе особисто (свобода від самозвинува­чення);

3) правові норми, що звільняють особу від відповідальності за відмову від дачі показань під час провадження дізнання, до- судового слідства або в суді щодо себе, членів її сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом (ч. 2 ст. 385 КК України).

Правило імунітету свідка, що міститься в піди, «ц» п. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, сфор­мульовано як одна з гарантій при притягненні громадянина до кримінальної відповідальності. Стаття ж Конституції України, що коментується, не обмежує можливості здійснення права імуніте­ту свідка лише кримінальним судочинством і питаннями встанов­лення винуватості особи у вчиненні злочину, поширюючи свою дію і на інші сфери — цивільного процесу, адміністративного, дисциплінарного та інших видів провадження.

Звільнення допитуваного учасника кримінального судочинства від самозвинувачення виражається в його праві відмовитися відпо­відати на запитання, що викривають його у вчиненні злочину.

Важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі є право особи не давати показання що­до членів своєї сім’ї чи близьких родичів. При цьому не має значен­ня процесуальне положення допитуваного. Законодавство (п. 11 ст. 32, ч. 2 ст. 69 КПК України) до близьких родичів відносить бать­ків, чоловіків, дітей, рідних братів і сестер, діда, бабку, онуків, усиновителів і усиновлених. Поняття «член родини» КПК України не містить, через що необхідно звернутися до ст. З СК України і Рішення Конституційного Суду України в справі від 3 червня 1999 р. № 5-рп/99, де дається офіційне тлумачення терміна «член родини», яке до них відносить також осіб, які перебувають з суб’єктом права у правовідносинах, природа яких визначається: кровними (родин­ними) зв’язками або шлюбними відносинами; постійним прожи­ванням з ним; веденням з ним спільного господарства.

Право особи не свідчити проти самого себе, членів родини чи близьких родичів припускає не лише відмову від дачі показань, що мають прямо інкримінуючий характер, але поширюється та­кож на відомості про будь-які інші факти, що можуть прямо чи побічно, безпосередньо чи опосредовано бути використані проти інтересів зазначених осіб, а також містить право на відмову від надання органам досудового слідства чи суду інших доказів: до­кументів, об’єктів злочинних дій, знаряддя злочину та інших предметів, що можуть бути засобом викриття винних.

Суд, прокурор, слідчий, особа, яка проводить дізнання, зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому, підсудно­му, потерпілому, свідкам, цивільному позивачу, цивільному відпо­відачу їх права, що випливають з положень ч.

Гарантією імунітету свідка в кримінальному процесі є визнан­ня доказів, отриманих з порушенням перерахованих вище вимог, неприпустимими, такими, що не мають юридичної сили. Це положення прямо випливає з ч. З ст. 62 Конституції України, від­повідно до якої «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», а також знайшло своє відобра­ження в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», де роз’яснено судам, що якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обви­нуваченому, його дружині чи близькому родичу не було роз’яснено зміст ст. 63 Конституції, показання зазначених осіб повинні визна­ватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.

Крім цього, гарантією імунітету свідка є положення ч. 2 ст. 385 КК України і ч. 2 ст. 396 ККУкраїни, якими передбачається звіль­нення від кримінальної відповідальності особи за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів, а також за заздалегідь не обіцяне приховування злочину членами сім’ї чи близькими родичами особи, яка вчинила злочин.

Право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на за­хист належить до числа загальновизнаних принципів міжнарод­ного права і розглядається як необхідна умова забезпечення пра­ва на справедливий судовий розгляд (ст. 11 Загальної декларації прав людини, п. З ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, ч. З ст. 14 Міжнародного пак­ту про громадянські і політичні права, п.

Забезпеченню розглядуваного права надається в державі ви­нятково важливе значення, про що свідчить його конституційне закріплення (ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. З ст. 129 Конституції України), а також піднесення до рангу основоположного начала (принципу) кримінального судочинства (ст. 21 КПК України).

Широке розуміння розглянутого конституційного права ґрун­тується на визнанні певних вихідних положень.

1. Закон наділяє підозрюваного, обвинуваченого, підсудного як учасника кримінального процесу такою сукупністю проце­суальних прав, реалізація яких дозволила б йому самому ефективно захистити свої права й законні інтереси.

Якщо навіть у найзагальнішій формі говорити про конкрет­ний зміст права на захист, то необхідно зазначити, що воно як мінімум включає: право особи знати, у чому і на якій підставі її підозрюють чи обвинувачують; давати показання і відповідати на запитання (у тому числі і своєю рідною мові чи іншою мовою, якою особа володіє); мати захисника і побачення з ним до першо­го допиту; представляти докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затри­мання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії, дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду; право на забезпечення безпеки при наявності відповідних підстав; знайомитися по закінченні слідства чи дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді; підсудний має право виступати з останнім словом.

2. Право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на за­хист містить також право користуватися послугами захисника.

Захисником є особа, що в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів пі­дозрюваного, обвинуваченого, підсудного (засудженого, виправ­даного), зобов’язана використовувати передбачені законом засо­би захисту з метою з’ясування обставин, що спростовують підозру чи обвинувачення, які пом’якшують чи виключають їхню кримі­нальну відповідальність, і надавати необхідну юридичну допо­могу при провадженні по кримінальній справі.

Відповідно до ст. 44 КПК України як захисники допускають­ся три групи суб’єктів: особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні; інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи; близькі родичі об­винуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опі­куни або піклувальники.

Участь захисника в кримінальній справі можлива на підставі угоди чи за призначенням. Захисник за угодою запрошується пі­дозрюваним, обвинуваченим, підсудним чи засудженим, їх за­конними представниками, а також іншими особами на прохання чи за згодою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засу­дженого (ч. 1 ст. 47 КПК України). Відповідно до ч. 1 ст. 59 Кон­ституції України підозрюваний, обвинувачений, підсудний є віль­ними у виборі захисника своїх прав. Тому органи, що ведуть про­цес, зобов’язані забезпечити виконання цього права й доступ саме того захисника чи кількох захисників, яких обрав обвинува­чений, підозрюваний, підсудний (засуджений). Це положення відповідає прийнятим на 8-му Конгресі ООН з попередження злочинів у серпні 1990 р. у Нью-Йорку Основним положенням про роль адвокатів, які передбачають, що будь-яка людина впра­ві звернутися по допомогу для захисту своїх прав на всіх стадіях кримінальної процедури, а обов’язком уряду є забезпечення мож­ливості кожному бути поінформованим компетентною владою про його право одержати допомогу адвоката на вибір при арешті, затриманні чи поміщенні до в’язниці чи обвинуваченні в кримі­нальному злочині (п. 5). Крім того, на необхідність дотримання конституційного права громадянина, пов’язаного з свободою ви­бору захисника своїх прав, указав Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 р. (справа про право вільного вибору захисника).

Захисник за призначенням залучається до участі в справі осо­бою, що проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом через адвокатське об’єднання, якщо його участь є за зако­ном обов’язковою (ст.

Беручи участь у справі, захисник зобов’язаний діяти тільки в інтересах свого підзахисного. Наявність у захисника широкої можливості оспорювати висновки обвинувачення, представляти докази і доводи на користь підзахисного створює найкращі умови для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи, повноцінного функціонування принципу змагальності, захищає судову діяльність від суб’єктивізму й одно­бічності.

Захисник покликаний не лише особисто захищати обвинува­ченого, підозрюваного, підсудного (засудженого), але і, надаючи юридичну допомогу, допомагати йому ефективно використовувати надані законом права. Для успішного виконання обов’язків захис­ника закон установлює широкий перелік його процесуальних прав (ст. 6 Закону України «Про адвокатуру», ст. 48 КПК України): до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним конфіденційне побачення, а після першого допиту — такі ж по­бачення без обмеження їхньої кількості і тривалості. Європей­ський суд з прав людини в справах Кан проти Австрії (1985 р.), Кемпбелл і Фелл проти Великобританії (1984 р.) розцінив як по­рушення права особи на захист присутність поліцейських та інших охоронців під час переговорів між адвокатом і обвинуваченим, зазначивши, що такі переговори повинні відбуватися наодинці, з метою зберегти конфіденційність їхніх відносин і право на про­фесійну таємницю самого адвоката.

До прав захисника належить також його право знайомитися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрювано­го чи обрання запобіжного заходу або пред’явлення обвинувачен­ня, а після закінчення досудового слідства — з усіма матеріалами справи; бути присутнім при допитах підозрюваного, обвинуваче­ного і при провадженні інших слідчих дій, проведених з їхньою участю чи на їхнє клопотання або клопотання самого захисника, а при провадженні інших слідчих дій — з дозволу дізнавача, слід­чого; застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, у яких він бере участь; брати участь у судовому засі­данні; ставити запитання підсудним, потерпілим, свідкам, екс­перту, фахівцю, позивачу і відповідачу, брати участь у досліджен­ні інших доказів; представляти докази, заявляти клопотання і відводи, висловлювати свої думки про клопотання інших учас­ників судового розгляду, оскаржити дії і рішення особи, що про­водить дізнання, слідчого, прокурора і суду; виступати в судових дебатах; знайомитися з протоколом судового засідання і подавати на нього зауваження; знати про принесені в справі подання про­курора, апеляції, подавати на них заперечення; брати участь у за­сіданнях суду при апеляційному розгляді справи та інші.

Міжнародне співтовариство надає важливого значення реаль­ному виконанню захисниками покладених на них обов’язків. Так, у справах Артіко проти Італії (1980р.)і Годді проти Італії (1984 р.) Європейський суд з прав людини констатував порушення прав особи на захист, указавши, що просте призначення захисника ще не забезпечує ефективної допомоги, оскільки він може занедужа­ти чи ухилитися від виконання своїх обов’язків. У пункті 3 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод передбачена необхідність саме надання реальної «до­помоги» підзахисному (де факте), а не формального «призначен­ня» адвоката (де юре).

3. Право на захист невіддільне від гарантій його здійснення. Закон не лише надає підозрюваному, обвинуваченому, підсудно­му (засудженому) ряд прав, використовуючи які вони можуть захищатися від підозрінь, обвинувачення, але і створює гарантії того, що цих прав будуть дотримуватися.

Органи дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані до пер­шого допиту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного роз’яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, роз’яснити інші передбачені законом права, а також надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення і забезпечити охорону їх особистих і майнових прав (ч. 2ст. 21, ст. 53 КПК України). Без такого забез­печення права на захист з боку органів держави воно перетворить­ся на порожню декларацію.

Гарантією забезпечення права на захист є вимога закону, звер­нена до прокурора, слідчого і особи, що проводить дізнання, вжи­ти всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини, які як викривають, так і виправдовують обвинуваченого, а також пом’якшуючі й обтяжуючі його відповідальність обставини.

Право на захист забезпечується також і тим, що органи, які ведуть процес, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого, а також домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК України). Примушуван­ня давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, є кримі­нально караним діянням (ст. 373 КК України).

Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, да­вати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма мате­ріалами справи, виступати в суді рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, і користуватися послугами перекладача (ст. 19 КПКУкраїни). Позбавлення чи обмеження цього права є іс­тотним порушенням кримінально-процесуального закону.

Однією з гарантій здійснення підсудним права на захист є йо­го виступ з останнім словом у судовому розгляді після закінчення дебатів сторін (ст. 319 КПК України). В останньому слові підсуд­ний вправі сказати все, що, на його думку, важливо для справи: висловити своє ставлення до пред’явленого обвинувачення, пере­оцінити свою поведінку, покаятися чи залишитися на своїй ко­лишній позиції, просити суд про виправдання, врахування об­ставин, що пом’якшують вину, і призначення більш м’якого покарання тощо. Ненадання підсудному останнього слова є іс­тотним порушенням кримінально-процесуального закону.

Істотною гарантією забезпечення права особи на захист є по­передній судовий контроль суду за застосуванням примусових заходів і прийняттям рішень про проведення слідчих дій, пов’я­заних з обмеженням конституційних прав людини (статті 155,177, 178, 187, 190, 205 КПКУкраїни).

Як гарантію забезпечення права підозрюваного, обвинуваче­ного, підсудного на захист можуть розглядатися також і багато інших інститутів кримінального процесу.

Недотримання гарантованого Конституцією України права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону й у пе­редбачених законом випадках може спричинити скасування су­дових рішень.

За недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення прав підозрюваного, обвинуваченого, під­судного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слід­чим, прокурором або суддею, державою встановлена криміналь­на відповідальність (ст. 374 КК України).

Саме в такому сполученні — системи процесуальних прав об­винуваченого з обов’язком органів, що ведуть процес, забезпечи­ти дійсну можливість реалізації прав — принцип забезпечення обвинуваченому права на захист одержує свій найбільш повний, глибокий і дійовий зміст.

Право на захист — не лише гарантія інтересів особи, але й га­рантія інтересів правосуддя, це соціальна цінність. Розширення права на захист не є перешкодою розкриттю злочинів, не спри­чиняє ухилення злочинця від відповідальності, а, навпаки, сприяє здійсненню завдань кримінального судочинства, запобігає слід­чим і судовим помилкам.

Засудженим є особа, щодо якої винесений обвинувальний вирок суду Держава поважає й охороняє права, свободи й закон­ні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправ­лення і ресоціалізації, соціальну й правову захищеність та їх осо­бисту безпеку. Це повністю узгоджується з Основними принци­пами поводження з в’язнями, прийнятими резолюцією Генераль­ної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 р., зі Зводом принципів за­хисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі, затвердженим резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р., з Мінімальними стандартними правилами по­водження з в’язнями.

Одним з важливих положень статті, що коментується, є те, що, навіть відбуваючи покарання, засуджений залишається гро­мадянином України, і це має велике політичне і виховне значен­ня. У політичному значенні це означає, що суспільство не від­мовляється від засуджених як від своїх членів, не ставить їх поза законом, а розглядає як осіб, тимчасово обмежених у тих чи інших правах, або при покаранні у вигляді позбавлення волі — фізично ізольованих від зовнішнього світу. З огляду на викладене можна зазначити, що правове положення засудженого регламентується тими ж нормами права, що визначають правовий статус будь- якого громадянина (Конституцією України, нормами цивільного, сімейного, трудового, житлового й іншого законодавства), вклю­чає особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні, культурні права. Однак, звичайно, обсяг прав та обов’язків засу­джених не може повністю збігатися з обсягом прав та обов’язків усіх громадян, оскільки засуджений відбуває міру державного примусу, стосовно нього права й обов’язки громадянина обмежу­ються законом, вироком суду, режимом відбування покарання. Різні види покарань зумовлюють відповідно різні за обсягом об­меження в правах і обов’язках засуджених.

Відповідно до статей 8,10 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі — КВК України) засуджені мають право: на отри­мання інформації про свої права й обов’язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання; на гу­манне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості; звертатися відповідно до законодавства з пропози­ціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ ви­конання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини, суду, органів про­куратури, інших органів державної влади, органів місцевого само­врядування та об’єднань громадян; давати пояснення й вести листу­вання, а також звертатися з пропозиціями, заявами й скаргами рід­ною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона даєть­ся українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань.

Засуджений має право також на охорону здоров’я, соціальне забезпечення, у тому числі і на отримання пенсій, відповідно до законів України. Охорона здоров’я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. За­суджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вжи­вання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмо­вою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань.

Засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за за­коном мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Засуджені мають право також на особисту безпеку. У разі ви­никнення небезпеки життю й здоров’ю засуджених, які відбувають покарання у вигляді арешту, обмеження волі, тримання в дисци­плінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої поса­дової особи чи органу установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення осо­бистої безпеки засудженого.

Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними догово­рами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Обсяг правообмежень, які поширюються на засуджених, сут­тєво відрізняється залежно від виду кримінального покарання. Найсуворіше з усіх покарань — позбавлення волі, до змісту якого входять найбільш суттєві обмеження прав громадянина на осо­бисту свободу, свободу пересування, вибір місця перебування і проживання тощо.

Зокрема, істотно обмежуються права людини на свободу й особисту недоторканність, недоторканність житла, таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої корес­понденції (статті 29, ЗО, 31 Конституції України). Так, засуджені до позбавлення волі зобов’язані весь строк покарання перебувати в установі виконання покарань, де забезпечується певний ступінь ізоляції. У будь-який момент засуджені, їх речі й одяг, а також приміщення та територія можуть бути обшукані й оглянуті. Адмі­ністрація колонії має право використовувати аудіовізуальні, елек­тронні та інші технічні засоби для попередження втеч та інших злочинів. Уся кореспонденція засуджених підлягає перегляду, а посилки (передачі) і бандеролі, що надходять до них, — огляду (статті 102, 103, 112, 113 КВКУкраїни).

Законом установлені також обмеження у використанні таких громадянських прав, як свобода об’єднання в політичні партії і громадські організації, свобода зборів і мітингів, походів і демон­страцій (статті 36, 39 Конституції України). Самодіяльні органі­зації засуджених до позбавлення волі створюються в колоніях тільки з метою розвитку в засуджених корисної ініціативи, со­ціальної активності, здорових міжособистісних взаємовідносин, участі у вирішенні питань організації праці, навчання, відпочин­ку, побуту, впливу на виправлення засуджених, розвитку корисних соціальних зв’язків (ст. 127 КВКУкраїни). Проте ці організації не є громадськими й існують та працюють під контролем адміністра­ції. Походи та демонстрації в умовах кримінально-виконавчої установи виключаються через вимоги режиму та ізоляції. Разом з тим адміністрація має право проводити збори чи мітинги засу­джених у зв’язку з відзначенням певної події в житті держави.

Засудженим не може бути надане й конституційне право бути обраним народним депутатом. Згідно зі ст. 76 Конституції України не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Цілий ряд обмежень стосується економічних, соціальних і куль­турних прав засуджених. Наприклад, засуджений до позбавлення волі не позбавлений права на працю, яке закріплене в ст. 43 Консти­туції України, але через режим відбування покарання це право певного мірою змінюється та обмежується. Засуджені обмежені у виборі виду праці та повинні працювати на роботах, якими їх за­безпечує адміністрація установи. У вихідні та святкові дні засудже­ним надається відпочинок, але щорічні відпустки їм не надаються.

Громадянські права й обов’язки засуджених до позбавлення волі обмежені в меншому ступені, ніж права конституційні. За­суджені продовжують залишатися суб’єктами цивільних прав і обов’язків, хоча їх дієздатність, правоздатність і можливість здійснення деяких суб’єктивних прав дещо обмежені.

Залишаючись суб’єктами права власності, засуджені обмеже­ні в праві користування, володіння і розпорядження певними видами майна. Майном, що залишилося за місцем проживання, вони можуть розпоряджатися через представників за дорученням. Щодо майна, яке є при них, вони не можуть складати угоди (ку­півлі, продажу, застави, дарування, обміну) з іншими засуджени­ми. Зароблені гроші, за винятком сум, установлених законом, а також гроші, отримані у вигляді грошових переказів, на руки не видаються, а зараховуються на особистий рахунок. На гроші, за­роблені в колоніях, засуджені мають право придбати в обмеженій кількості та асортименті за безготівковим розрахунком продукти харчування й предмети першої необхідності.

Оскільки обмеження, пов’язані із засудженням, є винятком із загального правового положення особи, то, як уже зазначалося, вони можуть застосовуватися за рішенням суду і відповідно до Конституції України чи інших законів.