Стаття 86. Народний депутат України має право на сесії Вер­ховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України,

до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на те­риторії України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

Керівники органів державної влади та органів місцевого само­врядування, підприємств, установ і організацій зобов’язані повідо­мити народного депутата України про результати розгляду його запиту.

Коментована стаття присвячена однієї з найстаріших форм парламентського контролю — депутатському запиту. Саме завдя­ки цій формі народний депутат України отримує можливість звертатися до Уряду, міністерств, інших посадових осіб з вимогою дати роз’яснення щодо їх політичного курсу або будь-якої іншої проблеми. Історично цей інститут було започатковано ще в ан­глійському парламенті в 1721 р. Право запиту згадувалося також у декреті Установчих зборів Франціївід 21 липня 1791 р., що вста­новлював обов’язок міністрів повідомляти депутатам ті відомості, якими вони зацікавляться.

На сьогоднішній день депутатський запит широко викорис­товується у світовій парламентській практиці. Як правило, ви­різняють два його види: інтерпеляція (від латин, іпіегреііаііо — пере­ривання мови) і запитання. Інтерпеляція існує переважно в за­конодавстві країн — членів ЄС, зокрема в Італії, Польщі, Бельгії, Іспанії. Суттєвими її ознаками є те, що предметом інтерпеляції можуть бути принципові проблеми зовнішньої та внутрішньої політики, суб’єктом відповіді на інтерпеляцію є лише уряд, а за наслідками її розгляду парламент може прийняти резолюцію не­довіри, що, як відомо, тягне за собою відставку всього складу уряду або окремого урядовця. Запитання ж, на відміну від інтер­пеляції, є більш оперативним контрольним засобом: відповідь на нього дається урядовцем одразу на пленарному засіданні (напри­клад, під час так званої «години запитань»). При цьому сама проб­лема, яку піднімають у запитанні, може бути менш значущою, ніж у випадку з інтерпеляцією.

У вітчизняному законодавстві норма щодо депутатських за­питів вперше була включена до Конституції УРСР 1937 р. Згідно з нею Уряд УРСР або Міністр УРСР, до якого направлений запит депутата Верховної Ради УРСР, повинен був у строк не пізніше трьох днів надати усну або письмову відповідь. Аналогічні при­писи містилися й у Конституції УРСР 1978 р. Але за радянських часів цей інститут не спрацьовував належним чином, оскільки в умовах партійного диктату нівелювалося його основне призна­чення. Адже і депутат, і урядовець належали до однієї політичної сили, що унеможливлювало сам факт здійснення неупереджено- го контролю за діяльністю виконавчої влади.

Сучасне українське законодавство не використовує термін «інтерпеляція», але розрізняє депутатський запит (ст. 15 Закону України «Про статус народного депутата України») і депутатське звернення (ст. 16 цього ж Закону) — письмову пропозицію народ­ного депутата до суб’єктів права здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти позицію з певних питань, віднесених до їх компетенції. Основна різниця між цими формами парламент­ського контролю полягає не тільки в імперативності запиту і реко­мендаційному характері звернення, а й у тому, що депутатський запит може бути подано лише на пленарному засіданні Верховної Ради України, яка повинна підтримати його певного кількістю голо­сів, у той самий час як звернення є індивідуально-вольовим актом народного депутата, направлення якого не потребує узгодження з парламентом. Таким чином, депутатське звернення може спира­тися лише на політичний авторитет депутата, а не парламенту в цілому У статтях 229, 230 Регламенту Верховної Ради України передбачена також можливість усного чи письмового запитання представників депутатських фракцій (груп) до членів Кабінету Міністрів України під час «години запитань до Уряду» на пленар­ному засіданні Верховної Ради України.

Отже, депутатський запит визначається в українському за­конодавстві як вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верхов­ної Ради України до органів Верховної Ради, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, неза­лежно від їх підпорядкування, форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Частково це питання було вирішено за рахунок тлумачення, здійсненого Конституційним Судом України. Так, у своєму Рі­шенні від 5 березня 2003 р. у справі про звернення народних де­путатів до Національного банку України Суд сформулював право­ву позицію, згідно з якою у разі надходжень депутатських запитів або звернень, зміст яких не відповідає закону або виходить за межі компетенції адресата, останній не зобов’язаний задовольняти вимоги запиту або приймати пропозицію, яка міститься у звер­ненні; б) спосіб заявлення запиту: виключно і безпосередньо на сесії Верховної Ради України; в) суб’єкти направлення запиту: народний депутат, народні депутати чи комітети Верховної Ради України; г) широке коло адресатів запиту: фактично будь-який орган державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації будь-якої форми власності.

Разом з тим Конституційний Суд України в ряді своїх рішень звузив коло адресатів депутатського запиту.

Зокрема, згідно з Рішенням від 19 травня 1999 р. у справі про запити народних депутатів України народний депутат не може звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ. Така позиція поясню­ється тим, що відповідно до частин 1,2 ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України, а вплив на них у будь-який спосіб забороня­ється. Викладені ж у запиті чи зверненні відповідні вимоги чи пропозиції можуть опосередковано справити певний вплив на суддів. Саме тому, що запит має контрольний характер, його за­боронено адресувати представникам судової влади, адже суди не повинні бути підконтрольними ні законодавчій, ні виконавчій владі, ні главі держави.

У зазначеному Рішенні вказується, що вимога чи пропозиція народного депутата до керівників органів СБУ не може бути до­рученням щодо перевірки будь-якої інформації про окремих громадян, а в разі відсутності в зазначених документах достатньої інформації про злочин така вимога чи пропозиція не може бути підставою для прийняття рішення про проведення оперативно- розшукових заходів.

У Рішенні Конституційного Суду України від 11 квітня 2000 р. у справі про запити народних депутатів до прокуратури вказано, що народний депутат не має права звертатися до органів прокура­тури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками в кон­кретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді, нагляду за додержанням законів органами, які проводять опера- тивно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримі­нальних справах, при застосуванні інших заходів примусового ха­рактеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, а також до слідчих прокуратури з питань досудового слідства в конк­ретних кримінальних справах. У разі ж надходження таких вимог, пропозицій чи вказівок до працівників прокуратури останні мають діяти відповідно до чинного законодавства. При цьому Конститу­ційний Суд особливо підкреслив, що народні депутати не мають права втручатися в діяльність органів прокуратури, а запити на­родних депутатів можуть стосуватися лише питань, пов’язаних саме з депутатською діяльністю. Оскільки законодавчо визначена компетенція органів прокуратури не є питанням, що пов’язане з депутатською діяльністю, то й такі запити не можуть бути направ­лені до прокуратури. Отже, прокуратура за ступенем самостійнос­ті фактично аналогічна судам.

У Рішенні Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. у справі про запити і звернення народних депутатів до органів ді­знання і досудового слідства викладена правова позиція, згідно з якою народний депутат не має права звертатися до органів і по­садових осіб, що здійснюють функції дізнання і досудового слід­ства, з вимогами і пропозиціями з питань, які стосуються кон­кретних кримінальних справ. У разі ж надходження до зазначених органів таких вимог і пропозицій їх керівники, слідчі і посадові особи мають діяти з дотриманням вимог, передбачених КПК України, і не пов’язані обов’язком розглядати їх у порядку роз­гляду запитів і звернень, а також не несуть відповідальності за невиконання викладених у них вимог та пропозицій.

Разом з тим Конституційний Суд визнав за можливе звернен­ня депутатів із запитами до Міністра внутрішніх справ України, керівників головних управлінь, управлінь і відділів МВС України як керівників органів державної влади, а також до керівників тих підприємств і установ, що належать до сфери управління МВС.

У Рішенні від 5 березня 2003 р. у справі про звернення на­родних депутатів до Національного банку України Конституцій­ний Суд виклав правову позицію, згідно з якою народний депутат має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до Голови Нацбанку України про надання інформації, яка стано­вить банківську таємницю, а також про здійснення наглядових дій та застосування заходів впливу до банків та осіб, які охоплю­ються наглядовою діяльністю Нацбанку. Також народний депутат може звернутися із депутатським зверненням до Нацбанку або його посадових осіб про надання інформації, яка становить бан­ківську таємницю, а також про здійснення наглядових дій та за­стосування заходів впливу до банків та осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Нацбанку. При цьому Голова та інші по­садові особи Нацбанку мають діяти з додержанням вимог чинно­го законодавства і дати письмову вмотивовану відповідь про ре­зультати розгляду запиту (звернення) незалежно від того, чи будуть задоволені викладені в них пропозиції, чи ні.

У поточному законодавстві визначаються механізм внесення депутатського запиту і процедура його проходження. Так, у ч. З ст. 15 Закону України «Про статус народного депутата України» вказується, що депутатський запит вноситься в письмовій формі народним депутатом, а у випадку направлення запиту до Прези­дента України — також на вимогу народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, і розглядається на засіданні Верховної Ради. Відповідно до ч. 2 ст. 224 Регламенту Верховної Ради Украї­ни короткий зміст належним чином підготовленого і внесеного депутатського запиту оголошується головуючим на найближчому після дня його внесення пленарному засіданні Верховної Ради, на якому відведений час для оголошення депутатських запитів.

Закон України «Про статус народного депутата України» пе­редбачає дві принципово різні процедури внесення депутатських запитів: одну — для запитів до Президента України, другу — до усіх інших органів державної влади й місцевого самоврядування, їх посадових осіб, підприємств, організацій, установ. Так, у ч. 4 ст. 15 вказаного Закону міститься положення, згідно з яким Верховна Рада приймає рішення про направлення депутатського запиту відповідному органу або посадовій особі, до яких його звернуто, однією п’ятою від її конституційного складу. Ця норма повністю відповідає світовій парламентській практиці, адже функцією контролю наділений не окремий депутат, а парламент в цілому або одна з його палат; депутат або група депутатів лише ініціює акт контролю. Ось чому депутатський запит завжди повинен бути підтриманий певного кількістю голосів від складу парламенту. Ця норма є певним запобіжником низькій якості запитів, їх формаль­ному використанню, маскуванню в них особистих інтересів на­родних обранців. Разом з тим Конституційний Суд України у сво- ему Рішенні від 14 жовтня 2003 р. у справі про направлення за­питу до Президента України встановив, що направлення запиту народного депутата до органів Верховної Ради, до Кабінету Мініст­рів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, неза­лежно від їх підпорядкування і форм власності, не потребує прий­няття рішення Верховною Радою України. Наявна колізія між приписами Закону та Рішенням Суду від 14 жовтня 2003 р. в пар­ламентській практиці вирішується сьогодні на користь правової позиції Суду.

Що стосується направлення депутатських запитів до Прези­дента України, то згідно з ч. 2 ст. 225 Регламенту Верховної Ради України після оголошення короткого змісту запиту головуючий на пленарному засіданні оголошує голосування щодо попередньої підтримки такого запиту. У зв’язку з цим варто зазначити, що п. 34 ч. 1 ст. 85 Конституції встановив, що прийняття такого рі­шення можливо лише на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради, попередньо під триману не менш як однією третиною від конституційного скла­ду парламенту. Як роз’яснив у своєму Рішенні від 14 жовтня 2003 р. Конституційний Суд України, рішення про направлення запиту до Президента України приймається Верховною Радою більшістю від її конституційного складу. Саме тому в ч. 4 ст. 225 Регламенту Верховної Ради України з’явилася норма, згідно з якою рішення про направлення попередньо підтриманого не менш як однією третиною від складу парламенту депутатського запиту до Пре­зидента вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість народних депутатів від конституційного складу Верхов­ної Ради, і оформлюється постановою Верховної Ради. Апарат Верховної Ради надсилає текст депутатського запиту до Прези­дента України разом з відповідною постановою Верховної Ради.

У законодавстві детально врегульований порядок надання відповіді на запит. Так, згідно з ч. 5 ст. 15 Закону України «Про статус народного депутата України» Президент України, керівни­ки органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, до яких звернуто запит, зобо­в’язані повідомити народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України у письмовій формі про результа­ти розгляду їх запиту у п’ятнадцятиденний строк з дня його одер­жання або в інший, встановлений Верховною Радою України строк. Якщо запит з об’єктивних причин не може бути розгляну­то у встановлений строк, Президент України, керівник відповід­ного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, до якого звернуто запит, зобов’язаний письмово повідомити про це Голову Верховної Ради України та народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України, які внесли запит, і запропонувати інший строк, який не повинен перевищувати одного місяця після одер­жання запиту

Народний депутат має право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним запиту керівником органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, уста­нови та організації. На вимогу народного депутата керівник орга­ну державної влади чи органу місцевого самоврядування, підпри­ємства, установи та організації, якому адресовано запит, зобо­в’язаний повідомити народному депутатові про день розгляду порушених у запиті питань завчасно, але не пізніше ніж за три дні до їх розгляду.

Відповідь на депутатський запит, внесений народним депута­том, надається відповідно Голові Верховної Ради України і на­родному депутату, який його вніс, а відповідь на депутатський запит, внесений групою народних депутатів, комітетом Верховної Ради України, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, підпис якого під запитом значиться першим, голові комітету Верховної Ради України. Відповідь надається в обов’язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було на­правлено запит, за підписом його керівника чи посадової особи, керівником підприємства, установи та організації, об’єднання громадян, на ім’я яких було направлено запит.

Народний депутат, представник групи народних депутатів, комітет Верховної Ради України мають право дати оцінку відпо­віді на свій депутатський запит. За відповіддю на депутатський запит може бути проведено обговорення, якщо на ньому наполягає не менше однієї п’ятої від конституційного складу Верховної Ради України. При обговоренні відповіді на депутатський запит на за­сіданні Верховної Ради України повинні бути присутні в порядку, встановленому Регламентом Верховної Ради України, керівники, до яких звернуто запит. Вони можуть уповноважувати інших осіб бути присутніми при обговоренні відповіді на запит лише у ви­няткових випадках із вмотивованим обґрунтуванням. За резуль­татами обговорення відповіді на депутатський запит Верховна Рада України приймає відповідне рішення.

Як бачимо, депутатський запит є ефективним засобом парла­ментського контролю за станом справ у різних сферах суспільно­го життя, що широко застосовується як у вітчизняній, так і за­рубіжній конституційно-правовій практиці.