Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Однією із ключових засад конституційного ладу є закріпле­ний у ст. 5 Основного Закону принцип народовладдя. Законода­вець конструював конституційну модель здійснення демократії в такій спосіб, щоб унеможливити конкуренцію між її безпосе­редньою та представницькою складовими.

Коментована стаття має своїм призначенням акцентування уваги на формах безпосередньої реалізації народного сувереніте­ту. Перелік таких форм є відкритим, оскільки після згадування таких інститутів демократії, як вибори та референдум, викорис­товується конструкція «та інші форми безпосередньої демократії», що має на меті підкреслити можливість існування інших каналів народного волевиявлення.

У науці існує позиція, згідно з якою такими формами можуть бути народні законодавчі ініціативи, мирні зібрання, місцеві ініці­ативи, консультативні референдуми та інші заходи, які не мають своїм наслідком ухвалення імперативних для органів влади рішень. Вважаємо, що така позиція має право на існування, попри це не може повного мірою стосуватись норми ст. 69 Конституції. У ній ідеться виключно про ті форми, які пов’язані із волевиявленням народу, тобто ті з форм безпосередньої демократії, результати яких є обов’язковими, остаточними і не потребують затвердження або схвалення будь-якими органами державної влади України (Рішен­ня Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 р.

Перша із згаданих форм, вибори, має своєю формальною метою обрання глави держави, формування корпусу представ­ницького органу влади чи наділення представницьким мандатом посадової особи. У сучасних умовах вибори є також формою ле­гітимації політичного курсу розвитку держави. Підтвердженням цього є обов’язкова майже для всіх типів виборів вимога для реє­страції кандидата (виборчого списку кандидатів) на виборну по­саду подання передвиборної програми. При цьому ця сутність інституту виборів характерна для всіх демократичних країн неза­лежно від форми правління.

Народне волевиявлення в ході виборів здійснюється через голосування виборців за тих чи інших кандидатів. У такий спосіб вони надають перевагу їм як особистостям та як носіям певних політичних ідей, поглядів тощо. Результати виборів є обов’язко­вими й остаточними з тієї позиції, що за підсумками підрахунку голосів виборців визначається переможець на виборну посаду (чи здійснюється пропорційний розподіл мандатів колегіального органу між партіями). Окрім цього, жоден владний суб’єкт чи політична сила не вправі переглянути результати виборів. Ви­нятком із цього правила є можливість визнання судом голосу­вання недійсним.

Практика законотворення останніх п’яти років свідчить про намагання законодавця гарантувати остаточність волевиявлення виборців через невключення до гарантій виборчого права можли­вості визнання в судовому порядку (чи за рішенням Центральної виборчої комісії) голосування недійсним по країні в цілому (а саме, по загальнодержавному багатомандатному (одномандатному) ви­борчому округу). Допускається лише визнання голосування не­дійсним по окремих виборчих дільницях.

Важливим з точки зору розуміння виборів як способу народ­ного волевиявлення є питання про встановлення на рівні закону мінімальної кількості виборців, які повинні взяти участь у голо­суванні для того, щоб вибори вважались такими, що відбулись. Сьогодні виборче законодавство не передбачає мінімально необ­хідної явки виборців (аналогічна ситуація спостерігається і в ін­ших європейських країнах).

Аналогічним чином можна ставити питання і про легітимність обраних осіб незалежно від типу виборчої системи. У даному ви­падку мажоритарна система відносної більшості (яка передбачає те, що для обрання кандидату достатньо набрати кількість голосів більшу відносно інших претендентів на виборну посаду) з юри­дичної точки зору має такий же ступінь демократичності та легі­тимності, як і система абсолютної більшості.

Разом з тим, на думку Конституційного Суду України, не­можливим (неконституційним) є закріплення у виборчому за­конодавстві норми, відповідно до якої «вважається, що виборці, які не брали участі у голосуванні на виборах, підтримують ре­зультати волевиявлення тих виборців, які взяли участь у голо­суванні на виборах», оскільки «це положення не є визначенням народного волевиявлення, як і волевиявлення окремих грома­дян, виходячи з того, що виборці повинні здійснити його на виборах особисто» (Рішення Конституційного Суду України від 26 лютого 1998 р. № 1-рп/98).

Вибори в Україні є способом формування Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, селищних та сільських рад. Пост Президента України, посади міських, селищних та сільських голів заміщуються шляхом проведення виборів.

Слід зауважити, що сформувавши загальнонаціональні органи влади (Верховна Рада України та Президент України), народ України не може використовувати форми безпосередньої демократії (референдум) для дострокового припинення їх пов­новажень (Рішення Конституційного Суду України від 27 бе­резня 2000 р. № З-рп/2000). Однак ця позиція не стосується можливостей виборців по припиненню повноважень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, про що йтиметь­ся нижче.

Референдум як форма народного волевиявлення полягає в тому, що громадяни шляхом безпосереднього голосування прий­мають рішення з важливих питань державного та місцевого зна­чення. Референдуму, як і виборам, притаманна остаточність їх результату та неможливість перегляду рішень, прийнятих на ре­ферендумі, будь-яким органом влади. Чинне законодавство, а са­ме Закон України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», передбачає, що зміна або скасування за­конів, інших рішень, прийнятих референдумом, проводиться виключно референдумом (ч. 1 ст. 45). Суттєвою відмінністю ре­ферендуму від виборів як форми волевиявлення є те, що під час референдуму громадянин може обрати лише із двох варіантів по­ведінки — підтримати чи ні рішення (питання), що є предметом референдуму. Натомість у ході виборів альтернативність суттєво збільшується за рахунок значної кількості кандидатів (партій), а отже, і курсів розвитку країни (окремої місцевості), серед яких виборець може обрати найбільш прийнятний для нього.

Наступною відмінною ознакою є те, що на противагу виборам явка громадян у день голосування є чи ненайвагомішим фактором визнання легітимності результатів референдуму: згідно з чинним законодавством референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для голосування (ч. 8 ст. 41 Закону України «Про все­український та місцеві референдуми»), В окремих країнах участь у голосуванні менше 50 % громадян, внесених до списків виборців, автоматично перетворює референдум із імперативного на кон­сультативний (Португалія, Польща).

Іншим фактором легітимності є кількість громадян, які ви­словились «за» щодо питання, котре було предметом референду­му. За загальним правилом вважається, що рішення було підтри­мане на референдумі, коли за нього висловилось більше 50 % тих, хто взяв участь у голосуванні. У законодавстві окремих країн пе­редбачаються додаткові умови визнання голосування схвальним. Зокрема, у таких федеративних країнах, як Австралія та Швей­царія, рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголо­сувала не тільки більшість громадян, що взяли участь у плебіс­циті, але й більшість штатів (кантонів) (правда, йдеться не про всі референдуми, а лише про ті, на які виносяться питання, що стосуються функціонування країни саме як федерації).

Референдум може бути використаний для дострокового при­пинення повноважень, обраних громадянами депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів (ч. 2 ст. 78, ч. З ст. 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»),

Що стосується «інших форм безпосередньої демократії», які становлять собою народне волевиявлення, то серед існуючих на сьогодні й таких, що відповідають конституційним механіз­мам народовладдя, єдиною є відкликання виборцями депутатів місцевих рад. Фактично йдеться про існування імперативного мандата на рівні місцевого самоврядування. Хоча такий тип мандата не є характерним для країн зі сталими демократични­ми традиціями, попри те за своєю природою, саме як елемент правового статусу членів муніципалітету, не може бути на сто відсотків охарактеризований як рудимент радянського мину­лого. Останнє пов’язано з відсутністю в місцевих рад статусу суто політичних органів, де свобода голосування дозволяє ухва­лювати непопулярні, попри те вагомі для подальшого розвитку рішення.

Сутність інституту відкликання депутатів місцевих рад по­лягає в тому, що на вимогу місцевої ради чи зборів громадян, під­триману підписами не менш як п’яти відсотків виборців округу, від якого був обраний депутат, проводиться голосування щодо його відкликання.

Матеріальними підставами для проведення такого голосуван­ня може бути: порушення депутатом місцевої ради положень Конституції і законів України, що встановлено судом; пропуск депутатом місцевої ради протягом року більше половини пленар­них засідань ради або засідань постійної комісії, невиконання ним без поважних причин рішень і доручень ради та її органів; невід­повідність практичної діяльності депутата місцевої ради основним принципам і положенням його передвиборної програми (після проведення чергових місцевих виборів 31 жовтня 2010 р. останню підставу досить проблематично буде використати, оскільки перед­виборна програма не мала подаватись до територіальних комісій для реєстрації кандидатами в депутати).

Депутат місцевої ради вважається відкликаним, якщо за його відкликання проголосувало більше половини виборців, які взяли участь у голосуванні (ч. 2 ст. 45 Закону України «Про статус депу­татів місцевих рад»).