Стаття 68. Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Коментована стаття присвячена загальному регулюванню одного із суттєвих аспектів взаємин людини й держави. У комен­тарі до ст.

Хоча у цій статті згадуються тільки такі нормативно-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов’язок слід тлумачити розширено та мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності під­законні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опро­тестовуватись) у встановленому законом порядку. А ось Консти­туція України (як було роз’яснено у коментарі до ст. 8) — це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням. Щодо громадян України така ж властивість визнається і за законами України: громадяни України не можуть безпосередньо звертатись до Конституційного Суду України для вирішення питання про відповідність законів Конституції.

У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні форми здійснення, реалізації дозволяючих, забороняючих та зобов’язуючих юридичних норм: їх використання, виконання й додержання. У коментованому приписі йдеться тільки про останню з цих форм правореалізації. Однак, як відомо, будь-яка забороняюча норма може бути сформульована як норма зобов’я­зуюча (заборона певної дії — це не що інше, як обов’язок утриму­ватись від вчинення такої дії) і навпаки: будь-який юридичний обов’язок може бути переформульовано на заборону (обов’язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватись від її невчинення). Тому коментований припис поширюється не тільки на забороняючі, але й на зобов’язуючі юридичні норми, що їх вміщено в Конституції України.

І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов’язок) для кож­ної людини встановлює положення, котре розглядається: не по­сягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на регулювання людських взаємин, дер­жава все ж покладає на себе підтримку певного режиму, стану цих взаємин (про що вже йшлося у коментарі до ст. 23).

Слід звернути увагу на те, що цей конституційний припис забороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей не­залежно від того, закріплені чи не закріплені вони в Конституції, у законах України. З цього надзвичайно важливого положення природно випливає й обов’язок держави забезпечити усе населен­ня інформацією, знаннями про права, свободи та обов’язки. Такий висновок є ще одним аргументом на користь охарактеризованої вище інтерпретації права кожного знати свої права й обов’язки (ч. 1 ст. 57 Конституції України), згідно з якою дане право стосу­ється також і знання загальносоціальних, «природних» (а не тіль­ки юридичних) прав, свобод і обов’язків людини.

До складу забороненого об’єкта посягання включено, крім прав та свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки пра­во на честь і гідність, на їх недоторканність і захист є одним із видів прав та свобод людини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатково акцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав (див.

Те явище, котре за традицією відображають поняттям мораль­ної шкоди, становить своєрідний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних суспільних відносин, що можуть виникати в будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітніший зміст. Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди — це, за його генезисом та сутністю, різновид загальносоціального, «природного» (а не виключно юридичного) права. Його юридич­не забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можли­вими.

Окрім цього, воно — навіть у його державно-юридичному (зо­крема, законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузе­вим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним). Виходячи з таких позицій, ви­дається можливим сформулювати такі положення.

Явище, яке відображається терміно-поняттям «моральна шко­да», складається принаймні із двох елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного. Сутність першого полягає в прини­женні оцінки гідності індивіда — як у його особистій самооцінці, так і в уявленнях інших суб’єктів (тобто в соціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання, «замах» на останнє, про його загрозу. Другий же складник феномена, що роз­глядається, має — з огляду на його онтологію, «субстанцію» — іншу природу, є явищем індивідуально-психічним. Йдеться про нега­тивні психічні стани і (чи) процеси людини.

Спираючись на щойно викладені міркування, видається підставним вважати, що моральна шкода — це приниження оцін­ки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани й процеси.

Моральну шкоду можна класифікувати за різними критерія­ми на певні види. Для цілей коментування найбільш важливим є її поділ на правомірну (не пов’язану із порушенням «природних» та юридичних прав і свобод «потерпілого») і неправомірну (тобто спричинену саме таким порушенням). Останній різновид шкоди саме і становить підставу для виникнення в людини, що потерпі­ла, права на її компенсацію, а в суб’єкта, неправомірними діями якого спричинено таку шкоду, — обов’язку компенсувати її.

Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно лю­дини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загально- соціальних («природних») прав чи свобод, певних дій, які спря­мовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів і процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) при­ниженням оцінки її гідності.

Що ж до зазначеного обов’язку, то слід зауважити таке. По- перше, він має насамперед загальносоціальну природу, оскільки коріниться в соціумі, у реальних суспільних відносинах (хоча по­тім, за певних умов, може набути й юридичного характеру). По- друге, реалізуватись цей обов’язок може цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою держав­ного примусу або ж унаслідок застосування останнього).

Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість лю­дини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загаль- носоціальних («природних») прав чи свобод, вимагати від поруш­ника виконання його обов’язку вчинити певні дії, спрямовані на усунунення або ж на послаблення у неї негативних психічних ста­нів та процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) прини­женням оцінки її гідності; а також її можливість звернутись, у разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів по примусове забезпечення виконання зазначеного обов’язку.

У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об’єктом умисного, ціле­спрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення накле­пу, образи).

Але ця оцінка страждає також і тоді, коли відбувається по­рушення яких би то не було прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони в національному законодав­стві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини — це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на усяке її пра­во, оскільки й у таких випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у цьому випадку гідність вражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об’єктом правопорушення. Там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає її гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоши­ренішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається по­терпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці — ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи люди­ни, яке не призвело б до виникнення в неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації. У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістич­на місія означеного права, покликаного оберігати гідність люди­ни — фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без ви­нятку її прав та свобод.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Припис ч. 2 коментованої статті тісно пов’язаний із прокоменто­ваним положенням ч. 1 ст. 57 Конституції України про гарантуван­ня кожному права знати свої права й обов’язки. Ця норма, не пере­творюючи згадане право на обов’язок, все ж зобов’язує людину зазнати юридичної відповідальності і «перетерпіти» певні позбав­лення, обмеження в разі порушення нею законів — незалежно від того, чи був відомий громадянину їхній зміст, чи ні.

Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві та забезпечуваний державою юридичний обов’язок правопоруш­ника зазнати примусового додаткового позбавлення певних цін­ностей, що йому належали.

У зв’язку з цим є підстави вирізняти такі ситуації.

З одного боку, є значна частина законів, які безпосередньо втілюють, відображають вимоги моралі — як загальнолюдської, так і тієї, котра панує в даному суспільстві. І тоді, якщо людина поводить себе відповідно до таких моральних вимог (а вони за­звичай стають відомими їй вже з дитинства), вона тим самим до­держується і відповідних законів (навіть якщо вона не знайома з їхнім змістом). З другого ж боку, є й такі закони, що вміщують специфічні правила поводження, скажімо, із технічними засо­бами, з об’єктами природи — правила, котрі самі по собі не мають безпосередньо морального змісту. Тому знання й додержання лише принципів моралі не забезпечать «автоматичного» додер­жання таких законів. У цих випадках певна юридична обізнаність вже стає необхідною передумовою правомірної поведінки.

Отже, коментований припис, окрім усього іншого, стимулює, орієнтує громадян до здобуття юридичних знань. Він також своє­рідно зобов’язує державу забезпечити доступність законодавства для найширших верств населення. І держава дійсно «пов’язала» себе таким обов’язком настільки, що заздалегідь оголосила не­чинними ті закони (та інші нормативно-правові акти), які не доведені нею до відома населення.

У розглядуваному положенні йдеться про незнання законів. Чи можна звідси зробити висновок, що незнання інших нормативно- правових актів вже може бути підставою для звільнення від юри­дичної відповідальності? Безперечно, ні, але, знову ж таки, за умо­ви, що вони були доведені до відома населення у встановленому законом порядку і тому вважатимуться чинними.