Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охоро­ни здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Установлене ст. 34 Конституції України право на свободу думки і слова належить до групи громадянських прав і свобод людини і громадянина і передбачає надання кожному можливос­тей на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Це право визнається невід’ємним правом людини і громадянина не лише в теорії конституційного права, а й у цілому ряді міжнародних нормативно-правових актів.

На його значущість одними з перших вказали мислителі доби Нового часу і Просвітництва, коли, стоячи у джерел ліберальної думки, Дж. Локк писав про те, що свобода думки прямо пов’язана з притаманним людині типом існування. Звісно, словосполучен­ня «свобода думки» не означає, що держава або будь-хто інший може встановити контроль над процесом мислення людини, який є внутрішнім за своєю суттю. Свобода думки означає насамперед свободу у виборі своєї власної думки, а також своїх власних пере­конань, які виражаються у зовнішній формі. Таким чином, люди­ну не можна примусити думати в той чи інший спосіб і будь-яка держава не повинна ставити перед собою подібну мету. Дещо пізніше ці ідеї набули свого розвитку в роботах І. Канта та Й. Г Фіхте, а також у працях практично всіх без винятку представників лібе­ральної правової думки.

Утім, характеризуючи право на свободу думки і слова, слід на­голосити, що воно пов’язане не лише з індивідуальною природою людини (у цьому розумінні воно органічно входить до системи так званих «природних прав людини»), а й з її соціальним існуванням, адже це право забезпечує появу і розвиток громадянського суспіль­ства.

Водночас із реалізацією права на свободу думки і слова пов’я­зане становлення в Україні інформаційного суспільства. Цей на­прям розвитку суспільних відносин є важливим з огляду на те, що вони дають можливість забезпечити позитивні зміни в життєді­яльності суспільства і людини в Україні, а саме: збільшити рівень захисту прав і свобод людини та її добробуту, активізувати участь громадян в управлінні державою, сприяти розвитку демократії; підвищити конкурентоспроможність України, ефективність дер­жавного управління, продуктивність праці у всіх сферах економі­ки, рівень інформаційної безпеки людини, суспільства, держави, ступінь розвитку інформаційно-телекомунікаційної інфраструк­тури, зокрема українського сегмента Інтернету; забезпечити пере­хід економіки до моделі науково-технічного та інноваційного розвитку, збільшити частку наукоємної продукції, сприяти якос­ті та доступності послуг освіти, науки, культури, охорони здоров’я за рахунок упровадження інформаційних технологій; розширити можливості людини отримувати доступ до національних та світо­вих інформаційних електронних ресурсів; створити нові робочі місця, поліпшити умови роботи і життя людини; поглибити за­провадження нормативно-правових засад інформаційного сус­пільства.

Відповідно до норм Конституції України кожен має право віль­но збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Разом із тим Основний Закон у ч. З коментованої статті передбачає, що відповід­не право може обмежуватись законом в інтересах національної без­пеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я на­селення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобіган­ня розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Усі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Реалізація права на ін­формацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціаль­ні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до ін­формації, яка стосується його особисто, крім випадків, передба­чених законами України. При цьому право на інформацію забез­печується: обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встанов­леному порядку доступ до інформації; вільним доступом суб ’ єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, біблі­отечних і музейних фондів (обмеження цього доступу зумовлю­ються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством); створенням ме­ханізму здійснення права на інформацію; здійсненням державно­го контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

На сьогоднішній день у конституційному законодавстві Укра­їни питання, пов’язані з реалізацією даного права, регулюються цілим рядом нормативно-правових актів. Основним із них є Закон України «Про інформацію», який встановлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інфор­мації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспіль­ного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регу­лює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації. Дія цього Закону по­ширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, викорис­танні, поширенні та зберіганні інформації. Відповідно до Закону доступ громадян до відкритої інформації забезпечується шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бю­летенях, збірниках); поширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання заінтересованим громадянам, держав­ним органам та юридичним особам. Порядок і умови надання громадянам, державним органам, юридичним особам і представ­никам громадськості відомостей за запитами встановлюються законом або договорами (угодами), якщо надання інформації здій­снюється на договірній основі. Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом. Переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інфор­мація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків.

Водночас законом визначено ще такий специфічний вид ін­формації, як інформація з обмеженим доступом. За своїм правовим режимом вона поділяється на конфіденційну і таємну.

Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до пе­редбачених ними умов. Стосовно інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та орга­нізацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути, відповідно до закону, встановлено обмежений доступ — надано статус конфіденційної.

Щоправда, до конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та орга­нізацій усіх форм власності, не можуть бути віднесені відомості: про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші над­звичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують без­пеці громадян; про стан здоров’я населення, його життєвий рі­вень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговуван­ня та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; сто­совно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та служ­бових осіб; інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією про­фесійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківсько­го, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встанов­люють для неї систему (способи) захисту. Виняток становить ін­формація комерційного та банківського характеру, а також інфор­мація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою Укра­їни за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої становить загрозу життю і здоров’ю людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відо­мості, які становлять державну та іншу передбачену законом та­ємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здій­снюється відповідно до закону про цю інформацію. Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, установлених законом. Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом. Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю ін­формацію переважає право її власника на її захист.

При цьому, відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка) від ЗО жовтня 1997 року, частина друга статті 32 Конституції України не допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інфор­мації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Але вітчизняним законодавством не повністю визначено режим збирання, зберігання, використання та поши­рення інформації, зокрема щодо психічного стану людини, її примусового огляду та лікування, не створено процедуру захисту прав особи від протизаконного втручання в її особисте життя психіатричних служб. Закон України «Про інформацію» закріплює лише загальні принципи доступу громадян до інформації, що стосується їх особисто. Механізм реалізації зазначеного права належним чином не визначений. Відсутнє й регулювання вико­ристання конфіденційних даних у сфері психіатрії.

Водночас, характеризуючи норми Закону України «Про ін­формацію», необхідно ще раз згадати Рішення Конституційного Суду України № 5-зп від ЗО жовтня 1997 року, в якому, зокрема, було дано тлумачення статей 23 та 48 цього Закону. На думку Конституційного Суду України, частину п’яту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою за­хищеною законом таємницею. Медична інформація, тобто свід­чення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз мож­ливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ри­зику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов’язаний на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі. В особливих випадках, як і передбачає частина третя стат­ті 39 Основ законодавства України про охорону здоров’я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім’ї або за­конного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у не­притомному стані. У випадках відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім’ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи безді­яльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров’я. Правила викорис­тання відомостей, що стосуються лікарської таємниці — інформації про пацієнта, на відміну від медичної інформації — інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40 Основ законодавства Укра­їни про охорону здоров’я та частиною третьою статті 46 Закону України «Про інформацію».

У статті 48 Закону України «Про інформацію» визначальними є норми, сформульовані у ч. 1 цієї статті, які передбачають оскар­ження встановлених Законом України «Про інформацію» проти­правних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також по­літичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридични­ми особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Части­на 2 ст. 48 Закону України «Про інформацію» лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звер­нення до органів вищого рівня, а ч. З цієї статті акцентує увагу на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є пе­репоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину 3 у контексті всієї ст. 48 Закону України «Про інформацію» не можна розуміти як вимогу обов’язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім — до суду. Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.

Важливим етапом юридичного розвитку та конкретизації норм і положень Конституції України та Закону України «Про інформацію» в частині правового регулювання відносин щодо доступу до інформації стало прийняття у 2011 р. Закону України «Про доступ до публічної інформації», метою якого є забезпечення прозорості та відкритості суб ’єктів владних повноважень і створен­ня механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної ін­формації. Як зазначається у ст. 1 цього Закону, публічна інформа­ція — це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством, або яка зна­ходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших роз­порядників публічної інформації. При цьому право на доступ до публічної інформації гарантується: обов’язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім ви­падків, передбачених законом; визначенням розпорядником ін­формації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє; максимальним спрощенням про­цедури подання запиту та отримання інформації; доступом до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім ви­падків, передбачених законодавством; здійсненням парламент­ського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації; юридичною відповідаль­ністю за порушення законодавства про доступ до публічної ін­формації.

Таким чином, згідно з нормами даного Закону кожна особа має право: знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом; доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається; вимагати ви­правлення неточної, неповної, застарілої інформації про себе, знищення інформації про себе, збирання, використання чи збе­рігання якої здійснюється з порушенням вимог закону; на озна­йомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно ддя реалізації та захисту прав та законних інтересів; на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю осо­бу з порушенням вимог, визначених законом. Обсяг інформації про особу, що збирається, зберігається і використовується розпо­рядниками інформації, має бути максимально обмеженим і ви­користовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом. Розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов’язані: надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом; використовувати її лише з метою та у спосіб, визначений законом; вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого до­ступу до неї інших осіб; виправляти неточну та застарілу інфор­мацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосу­ється. Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно ддя досягнення мети, задля якої ця інформація збиралася. Відмова особі в доступі до інформації про неї, прихо­вування, незаконне збирання, використання, зберігання чи по­ширення інформації можуть бути оскаржені.

Відповідно до ст. 12 Закону, суб’єктами відносин у сфері до­ступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації — фізич­ні, юридичні особи, об’єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб’єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації. При цьому розпорядниками інформації ддя цілей цього Закону визна­ються: 1) суб’єкти владних повноважень — органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодав­ства та рішення яких є обов’язковими ддя виконання; 2) юридич­ні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, — стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони ви­конують делеговані повноваження суб ’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, — стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків; 4) суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є при­родними монополіями, — стосовно інформації щодо умов поста­чання товарів, послуг та цін на них. Також до розпорядників ін­формації, зобов’язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію у порядку, передбаченому цим Законом, прирівню­ються суб’єкти господарювання, які володіють: інформацією про стан довкілля; інформацією про якість харчових продуктів і пред­метів побуту; інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров’ю та безпеці громадян; іншою інфор­мацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).

Серед інших законів, які врегульовують відносини, що ви­пливають із норм коментованої статті, слід назвати Закон України «Про інформаційні агентства». За законом інформаційними агентствами є зареєстровані як юридичні особи суб’єкти інфор­маційної діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг. Відповідно до ст. 2 цього Закону свобода діяльності інфор­маційних агентств гарантується Конституцією України та чинним законодавством. Забороняється цензура інформації, поширюваної інформаційними агентствами. Інформаційні агентства не мають права у своїх матеріалах розголошувати дані, що становлять дер­жавну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється зако­нодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної ці­лісності України, підриву її безпеки, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювати расову, національну, релі­гійну ворожнечу, розповсюджувати порнографію або іншу інфор­мацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопо­рушень, принижує честь і гідність людини, а також інформацію, яка ущемляє законні права й інтереси громадян, давати оцінку щодо винуватості осіб у здійсненні злочину, вказувати на особу, яка ніби скоїла злочин до рішення суду, публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування.

Важливим елементом реалізації права на інформацію у від­носинах між особою (громадянським суспільством у цілому) і дер­жавою є наявність об’єктивної та неупередженої інформації про діяльність органів державної влади. У цьому розумінні необхідно вказати на норми Закону України «Про порядок висвітлення ді­яльності органів державної влади та органів місцевого самовря­дування в Україні засобами масової інформації». Згідно із Законом засоби масової інформації України відповідно до законодавства України мають право висвітлювати всі аспекти діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов’язані надавати засобам масової інформації повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування, забезпечувати журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю», не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес. Засоби масової інформації можуть проводити власне дослідження й аналіз діяльності органів державної влади та органів місцевого самовря­дування, їх посадових осіб, давати їй оцінку, коментувати. Розрив чи змішування змісту офіційної інформації, що оприлюднюється, коментарями засобу масової інформації або журналістом не до­пускається.