Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і роз­поряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуаль­ної, творчої діяльності.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користувати­ся об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необ­хідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умо­ви попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішен­ням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршува­ти екологічну ситуацію і природні якості землі.

Категорія власності посідає особливе місце в суспільній сві­домості та загалом у суспільному житті. Беззаперечним є поло­ження про те, що тільки в країні, де недоторканність власності не лише декларується, але й гарантована громадянину, можуть бути забезпечені вільний розвиток особистості, інтелектуальної, твор­чої діяльності, добробут і спокій.

Держава зобов’язана забезпечити такий правопорядок шля­хом створення ефективного нормативно-правового регулювання відносин власності.

Коментована стаття Основного Закону України на політич­ному рівні закріплює право кожного її громадянина на власність як на важливий атрибут правової держави і демократичного, гро­мадянського суспільства.

Ці конституційні положення створили фундаментальне під­ґрунтя для їх подальшого розвитку в цивільному законодавстві України.

Правом власності визнається право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону, незалежно від волі третіх осіб.

Відповідно до ст. 319 ЦК України власник вправі вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Водночас законодавець закріплює й певні обмеження цих можливостей: власник не може використовувати своє право на шкоду правам, свободам, гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Іншими словами, власник не може зловживати належним йому правом власності. Закон також передбачає, що власність зобов’язує. Це означає, що кожен власник має нести витрати по утриманню майна, а якщо це обов’язково — здійснювати його страхування, сплачувати вста­новлені обов’язкові платежі і податки (ст. 322 ЦКУ).

Право власності належить до абсолютних цивільних прав. Кожен, хто не є власником майна, не вправі створювати пере­шкоди власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які дії, що спрямовані на порушення або обмежен­ня правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню майном.

Глава 24 ЦКУ розкриває конституційне положення про за­конні способи набуття права власності. До них належать: ство­рення нової речі (в тому числі в процесі виробничої діяльності), переробка існуючих речей, привласнення загальнодоступних дарів природи, укладення договорів про відчуження речі (купів­ля — продаж, міна, дарування тощо).

ЦКУ визначає також особливі випадки набуття права влас­ності в разі знахідки; відмови власника від належної йому речі; скарбу; затримання бездоглядної домашньої худоби.

Конституція України визнає непорушність права власності — ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Відповідно до ч. 2 ст. 321 ЦКУ особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в по­рядку, встановлених виключно законом. Слід особливо підкрес­лити, що перелік цих випадків, як і порядок вилучення майна у власника, не можуть визначатися іншими нормативно-право­вими актами.

Законодавчими актами України передбачені випадки можли­вого вилучення майна у власників, зокрема:

— вилучення майна у власника при зверненні стягнення на це майно за зобов’язаннями власника у випадках і в порядку, перед­баченими ЦКУ, ЦПК України та іншими законами України;

— вилучення (реквізиція) майна у власника в інтересах сус­пільства за обставин надзвичайного характеру (стихійне лихо, аварія, епідемія, епізоотія) за рішенням органів державної влади в порядку та на умовах, передбачених ст. 353 ЦКУ;

— сплатне вилучення майна за рішенням суду або іншого компетентного органу у випадках, передбачених законодавчими актами України, з виплатою власникові вартості цього майна в розмірі, встановленому законодавством;

— безоплатне вилучення (конфіскація) майна у власника за рішенням або вироком суду чи іншого компетентного органу як санкція за вчинення правопорушення (злочину).

Стягнення на майно за зобов’язаннями власника, як правило, накладається за рішенням суду або іншого уповноваженого орга­ну в разі відмови або неспроможності власника виконувати свої зобов’язання. Прикладами проведення такого стягнення є звер­нення стягнення на майно боржника, передане в заставу креди­тору; звернення стягнення на майно, яке перебуває в податковій заставі; примусове виконання органами державної виконавчої служби судових рішень про відібрання речі або стягнення грошо­вих сум з боржника на користь кредитора; задоволення вимог кредиторів з майна боржника при проведенні процедури банкрут­ства тощо.

Реквізиція майна у власника в разі обставин надзвичайного характеру регулюється положеннями низки законодавчих актів. У частині 5 ст. 17 Закону України «Про оборону України» зазна­чено, що в умовах воєнного стану відповідно до закону допуска­ється примусове вилучення приватного майна та відчуження об’єктів права приватної власності громадян з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості у порядку та строки, встановлені Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про мобілізаційну під­готовку та мобілізацію» підприємства, установи та організації зобов’язані виділяти будівлі, споруди, комунікації, транспортні та інші матеріальні засоби згідно з мобілізаційними планами з від­шкодуванням збитків у порядку, визначеному Кабінетом Міні­стрів України. Стаття 19 цього Закону зобов’язує громадян України надавати на воєнний час будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, Збройним Силам України, іншим військовим формуванням з наступним відшкодуванням дер­жавою збитків.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану», у разі введення надзвичайного стану при виникненні особливо тяжких надзвичайних ситуацій техноген­ного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, осо­бливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, епізоотій тощо), які створюють загрозу життю і здоров ’ю значних верств населення, уповноважені органи можуть здійснювати низ­ку заходів, у тому числі пов’язаних з обмеженням права власнос­ті та реквізицією майна. Зокрема, може здійснюватись мобілізація та використання ресурсів підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності для відвернення небезпеки та ліквідації надзвичайних ситуацій з обов’язковою компенсацією зазнаних втрат.

Конфіскація майна є санкцією за вчинення злочину і засто­совується виключно у випадках, спеціально передбачених Кри­мінальним кодексом України, на підставі вироку суду.

Стаття 59 Кримінального кодексу України встановлює, що по­карання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому без­оплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна передбачена за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кодексу. Слід зазначити, що законодавством України визначено перелік майна, що не піддягає конфіскації, а так само на нього не може бути звернено стягнення за зобов’язанням власника.

Новий Цивільний кодекс України певного мірою впорядкував питання примусового відчуження майна від власника. Так, ст. 321 передбачає, що особа може бути позбавлена права власності або об­межена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попередньо­го й повного відшкодування їх вартості.

У статті 346 ЦКУ наводиться докладний перелік підстав при­пинення права власності. До цього переліку включені і підстави припинення права власності незалежно від волі самого власника. Такими підставами, зокрема, є:

а) припинення власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

б) викуп пам’яток історії та культури;

в) викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхід­ністю;

г) викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспіль­ної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

ґ) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

д) реквізиція;

е) конфіскація.

Припинення власності на майно, яке за законом не може на­лежати цій особі, полягає в покладенні на особу, котра з підстав, що не були заборонені законом, набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати, обов’язку здійснити відчуження цього майна протягом строку, встановленого законом (ст.

Викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю регулюється ст. 350 ЦК України. Підставою для викупу є рішення, яке приймається компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування. Здійснюється викуп за згодою власника або за рішенням суду в порядку, передбаченому законом. Викупна ціна за земельну ділянку включає вартість самої ділянки, нерухомого майна, що розміщене на ній, та упущену вигоду влас­ника.

Право власності на нерухоме майно, яке розміщене на земель­ній ділянці, що підлягає викупу, може бути припинене за рішен­ням суду шляхом його викупу і з обов’язковим попереднім від­шкодуванням збитків у повному обсязі (ст. 351 ЦК України). Підставою ддя відповідного рішення суду є неможливість вико­ристання земельної ділянки, викупленої у зв’язку із суспільною необхідністю, без припинення права власності на це майно.

Стаття 352 ЦК України регулює питання викупу пам’яток іс­торії та культури. Якщо в результаті дій або бездіяльності власни­ка пам’ятки історії і культури їй загрожує пошкодження або зни­щення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження.

Якщо, незважаючи на це, заходи власником не будуть ужиті, за рішенням суду може бути здійснений викуп цієї пам’ятки. У разі невідкладної необхідності забезпечення умов ддя збережен­ня пам’ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред’явлено без попередження. Викупна ціна визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом. Викуплена пам’ятка історії та культури переходить у власність держави.

Положення про непорушність права власності, закріплене в Конституції України та деталізоване іншими законодавчими актами, повного мірою кореспондується із Європейською кон­венцією про захист прав людини і основоположних свобод, рати­фікованою Україною 11 вересня 1997 р.

Відповідно до ст. 1 Першого Протоколу до Європейської кон­венції передбачається, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути по­збавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами між­народного права...».

У силу того, що Україна є учасником Європейської конвенції і її положення імплементовані в національне законодавство України та складають його невід’ємну частину, наведена норма ст. 1 Першого Протоколу може розглядатися як відповідна гарантія забезпечення в нашій державі права власності кожної особи. У разі порушення цього права вона може звертатися за захистом не тільки в національ­ні судові органи, а й у Європейський суд з прав людини.