Стаття 53. Кожен має право на освіту.

Повна загальна середня освіта є обов’язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, віщої освіти в державних і комунальних навчальних закладах;розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на ви­вчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Частина 1 коментованої статті закріплює право кожного на освіту без обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Право на освіту розглядається як комплекс специфічних прав, до якого входить: право на обов’язкову й безоплатну початкову освіту для всіх; право на відкритість і доступність середньої осві­ти з поступовим уведенням безкоштовної освіти; право на одна­кову доступність для всіх на конкурсній основі до вищої освіти; право на інтенсифікацію елементарної освіти для тих, хто не про­ходив або не завершив повного курсу початкової освіти; право на встановлення задовільної системи стипендій; право дитини на навчання; право батьків і законних опікунів вільно вибирати для своїх дітей засновані державою учбові заклади та приватні закла­ди, які відповідають вимогам для освіти, що встановлюється дер­жавою; право батьків на забезпечення релігійного й морального навчання та виховання своїх дітей відповідно до їх власних пере­конань; право національних меншин на рівний доступ до освіти усіх рівнів, на створення приватних освітніх та навчальних за­кладів, на вивчення чи, коли це можливо, викладання мовою меншини; право дітей з вадами здоров’я (зору, слуху та ін.) на здобуття освіти спеціальними засобами, право не бути свавільно виключеним з учбового закладу та ін.

Основний Закон формулює позитивну відповідальність дер­жави в забезпеченні: 1) доступної й безоплатної дошкільної, пов­ної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних й комунальних навчальних закладах; 2) розвитку таких форм освіти, а також позашкільної освіти, післядипломної освіти, різних форм навчання; 3) надання державних стипендій та пільг учням і студентам; 4) права безоплатно здобути на конкурсній основі вищу освіту в державних і комунальних навчальних закла­дах; 5) навчання рідною мовою чи її вивчення в державних і ко­мунальних навчальних закладах громадянами — представниками національних меншин в Україні та ін.

У своєму рішенні в справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини третьої статті 53 Конституції України «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної серед­ньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комуналь­них навчальних закладах» (справа про доступність і безоплатність освіти) Конституційний Суд України так розкрив зміст цих термі­нів: «доступність освіти як конституційна гарантія реалізації пра­ва на освіту на принципах рівності, визначених статтею 24 Кон­ституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено в праві на освіту, держава має створити можливості для реалізації цього права, безоплатність освіти як конституційна гарантія реа­лізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в дер­жавних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги визначених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена частиною третьою статті 53 Конституції України».

У Конституції розрізняється «повна загальна середня освіта» (яка є обов’язковою) і професійно-технічна, вища освіта в дер­жавних і комунальних закладах (яку можна здобути на конкурсній основі).

Виходячи з положень частин 2 та 3 ст. 53 Конституції України, за якими повна загальна середня освіта є обов’язковою і безоплат­ною, витрати на забезпечення навчально-виховного процесу в державних і комунальних загальноосвітних навчальних закладах здійснюється на нормативній основі за рахунок коштів відповід­них бюджетів у повному обсязі.

Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без вне­сення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53 Конституції України) в межах об­сягу підготовки фахівців для загальних потреб (державного за­мовлення). Конституція України не забороняє вищим учбовим закладам державної й комунальної форм власності здійснювати підготовку фахівців з вищою освітою окрім державного замов­лення і за рахунок інших джерел фінансування, якщо така під­готовка не заборонена законом, відповідає створеній в Україні системі безперервної освіти, забезпечена належною кількістю кваліфікованих фахівців, відповідною матеріально-технічною і виробничою базою та ін.

Право на освіту включає чотири фундаментальних поло­ження: 1) конкретне (суб’єктивне) право на освіту; 2) навчання; 3) освіту і 4) релігійні і філософські переконання (ст. 26 Загаль­ної декларації прав людини 1948 р., ст. 2 Протоколу до Конвен­ції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні пра­ва 1966 р. та ін.).

Навчання є широким комплексом заходів, які здійснюються за участю та під контролем держави, з надання такого обсягу знань, культурних навичок, професійної орієнтації, який необ­хідний у суспільстві на період підготовки людини для її нормаль­ної життєдіяльності. Освіта є процесом набуття встановлених державою певного рівня таких знань, навичок і професійної орі­єнтації. Суб’єкт отримання освіти може: вибирати державну, ко­мунальну, приватну чи конфесійну форму здобуття освіти, але з обов’язковим одержанням загальної середньої освіти; вимагати визнання здобутого рівня освіти, за умови повного засвоєння встановлених програм навчання; отримати для здобуття освіти такі засоби одержання знань, культурних навичок, професійної орієнтації, які існують у державі на час вивчення; вимагати на­вчання державною мовою й мовою національної меншини, пред­ставником якої він є; домагатися, щоб реалізація права на освіту не суперечила іншим гарантованим суб’єкту правам, та ін.

Повага релігійних і філософських переконань у процесі реа­лізації права на освіту означає: повагу відповідних переконань батьків при здобутті освіти дитиною, але з правом держави нада­вати в процесі навчання інтегровану інформацію та плюралістич­ні погляди; надання й отримання в процесі навчання таких знань, навичок і орієнтацій, які відповідають стандартам демократично­го суспільства, сумісні з гідністю людини і не суперечать, власне, праву на освіту; надавати інформацію загального характеру, що має суспільний інтерес, на об’єктивній, науковій основі без про­пагандистських спрямувань та ін.

Коментовану статтю 53 слід тлумачити системно в першу чергу погоджено з такими статтями Конституції України, як: стаття 3 (про права й свободи людини та їх гарантії як зміст і спря­мованість діяльності держави), стаття 8 (про норми Конституції як норми прямої дії), стаття 9 (про чинні міжнародні договори), стаття 10 (про державну мову та мову меншин), стаття 11 (про іс­торичну свідомість, традиції і культуру української нації, корінних народів і національних меншин), стаття 15 (про ідеологічну бага­томанітність), стаття 19 (про заборону примушувати робити те, що не передбачено законодавством), стаття 21 (про рівність усіх у своїй гідності і правах), стаття 22 (про гарантованість прав, не­можливість їх скасування чи звуження змісту та обсягу), стаття 23 (про вільний розвиток особистості), стаття 24 (про заборону при­вілеїв чи обмежень за дискримінаційними ознаками), та ін.

Право на освіту забезпечується розгалуженою мережею на­вчальних закладів, заснованих на державній та комунальній фор­мах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером освіти, створенням умов для вільного ви­бору профілю навчання відповідно до здібностей та інтересів громадянина; різними формами навчання — очною (денною), вечірньою, заочною (дистанційною), а також екстернатом та пе­дагогічним патронажем. Розвиток різних рівнів освіти та форм навчання здійснюється як через мережу державних і комунальних навчальних закладів, так і через державне фінансування й під­тримку наукових досліджень у галузі освіти, підготовку педагогіч­них і науково-педагогічних кадрів для всіх видів навчальних за­кладів, видання підручників, виготовлення наочних і навчальних посібників, матеріально-технічне забезпечення навчальних за­кладів на рівні встановлених нормативів.

Для сприяння в забезпеченні конституційного права громадян на освіту держава надає стипендії окремим категоріям учнів професійно-технічних та студентів вищих навчальних закладів. Певна частина учнів середніх інтернатних закладів, професійно- технічних училищ перебуває на повному державному утриманні. Це передусім такі соціально незахищені категорії, як діти-сироти, діти, які залишились без піклування батьків, інваліди та діти, які за станом здоров’я потребують особливих умов навчання.

У розвиток положень Конституції законодавство України ви­значило необхідність створення при загальноосвітніх навчальних закладах фондів загального обов’язкового навчання для надання матеріальної допомоги учням, їх оздоровлення, проведення куль­турних заходів, інших витрат. Особливо обдарованим учням дер­жава надає підтримку через мережу спеціалізованих навчальних закладів (гімназій, ліцеїв, училищ, колегіумів тощо), а також у формі виділення стипендій, направлення на навчання і стажуван­ня до провідних вітчизняних та закордонних освітніх, культурних центрів тощо. Учням і студентам держава надає ряд пільг, серед яких: безоплатне харчування в початкових школах, безкоштовне підвезення учнів сільських шкіл до місця навчання, знижена оплата проїзду в громадському та залізничному транспорті, піль­гова оплата проживання в гуртожитках.

Як вже зазначалося, право на освіту в державних закладах реалізується через проведення конкурсу при прийомі до вищих навчальних закладів всіх рівнів акредитації, загальні умови якого затверджуються Кабінетом Міністрів України і конкретизуються правилами прийому до кожного вищого навчального закладу. Умови прийому на конкурсній основі передбачають фактично єдиний шлях вступу до вищого навчального закладу. Пільги при зарахуванні до вищих навчальних закладів суттєво обмежені і стосуються лише окремих категорій громадян, зокрема випускни­ків шкіл із сільської місцевості, постраждалих внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, учасників бойових дій, інвалідів, перемож­ців всеукраїнських учнівських олімпіад.

Частина 5 коментованої статті гарантує громадянам, які на­лежать до національних меншин, право на навчання рідною мо­вою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних на­вчальних закладах або через національні культурні товариства. Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. це правило тлумачиться в «негативному» розумінні: «у навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин».

Стаття 53 Конституції України 1996 р. врахувала не лише вітчизняну теорію й практику розвитку права на освіту, а й по­ложення міжнародно-правових актів, які Україна вважає для себе обов’язковими. У першу чергу це Загальна декларація прав людини 1948 р. (ст. 26) і Міжнародний пакт про економічні, со­ціальні і культурні права 1966 р. (ст. 13). На відміну від попередніх радянських конституцій, вона поширює право на освіту не лише на громадян України, а й на іноземців і осіб без громадянства. Обмеження для іноземців і осіб без громадянства збережені ли­ше у двох випадках: 1) безоплатно здобувати вищу освіту в дер­жавних і комунальних навчальних закладах; 2) гарантовано отримувати в системі освіти національних меншин навчання своєю рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні куль­турні товариства, не будучи громадянином України і членом такої меншини.

Хартія основних прав Європейського Союзу закріплює право на освіту як основоположне право системи свобод лю­дини (ст. 14). Звідси й компактний набір прав, свобод і зобо­в’язань, що відображають його зміст: право кожного на освіту, доступ до професійно-технічного навчання, право на підви­щення кваліфікації, можливість одержувати безоплатну обо­в’язкову освіту і навчання дітей згідно зі своїми релігійними, філософськими й педагогічними переконаннями, обов’язок дотримуватися національних законів, які регулюють здійснен­ня права на освіту, та ін.

Для України обов’язковими для виконання є ратифіковані нею конвенції трьох категорій: двосторонні, регіонального рівня (загальноєвропейського чи в рамках СНД) і універсальної сфери дії. Двосторонні конвенції України, як правило, надають націо­нальний режим у забезпеченні права на освіту. Регіональні кон­венції загальноєвропейського рівня не рідко надають режим менш сприятливий, ніж передбачено українським законодавством, і в таких випадках слід застосовувати останнє, але знову ж таки у випадках, коли воно встановлює більш сприятливий режим. Так, Європейська соціальна хартія, ратифікована Україною 14 вересня 2006 р., передбачає право на освіту в дещо звуженому контексті, ніж це надає наше законодавство, зокрема, такі права: «кожна людина має право на належні умови для професійної орієнтації, метою якої є допомогти їй вибрати професію згідно зі своїми осо­бистими здібностями та інтересами» (ч. І, п. 9); «кожна людина має право на належні умови для професійної підготовки» (ч. І, п. 10); зобов’язання держави «забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм» (ч. II, ст. 1, п. 4); встановлення мінімального віку прийняття на робо­ту — 15 років, за винятком дітей, яким така робота завдасть шкоди їхній освіті (ст. 7, п. 1); заборона застосування праці осіб, які здобувають обов’язкову освіту, на роботах, що можуть пору­шити процес їхнього повного навчання (ст. 7, п. 3); обмеження тривалості робочого часу для осіб молодше 18 років відповідно до потреб їхньої професійної підготовки (ст. 7, п. 4); зарахування як робочий час, витрачений підлітками, за згодою роботодавця на професійну підготовку (ст. 7, п. 4); безкоштовна допомога під­літкам, включаючи школярів, повнолітнім особам, включаючи інвалідів у вирішенні проблем, пов’язаних із вибором професії та набуттям професійних навичок, з належним урахуванням здіб­ностей кожної особи та потреби в них на ринку праці (ст. 9, право на професійну орієнтацію).

Як окреме право Європейська соціальна хартія передбачає право на професійну підготовку (ст. 10). У ній, зокрема, йдеться про: започаткування професійно-технічної підготовки або спри­яння професійно-технічній підготовці всіх осіб, включаючи інвалідів; створення умов для доступу до вищої технічної та уні­верситетської освіти виключно на основі особистих здібностей; започаткування системи виробничого навчання та інших регу­лярних програм професійної підготовки підлітків — хлопців та дівчат — з їхніх різних професій або сприяння функціонуванню такої системи; започаткування чи заохочування належних та легкодоступних програм професійної підготовки повнолітніх працівників, спеціальних програм професійної перепідготовки повнолітніх працівників, необхідність в яких виникає внаслідок технологічного прогресу або нових тенденцій у сфері зайнятос­ті, а також спеціальних програм перепідготовки та деінтеграції осіб, які є безробітними протягом тривалого часу; заохочення повного використання існуючих програм шляхом вжиття таких належних заходів, як зменшення або скасування будь-яких внесків або зборів; надання у відповідних випадках фінансової допомоги; зарахування до нормованих робочих годин часу, ви­траченого працівником на вимогу його роботодавця на додат­кову професійну підготовку без відриву від виробництва; за­безпечення шляхом адекватного контролю, після консультацій з організаціями роботодавців і працівників, ефективності ви­робничого навчання та інших програм професійної підготовки молодих працівників і в цілому належного захисту молодих працівників.

Крім того, Європейська соціальна хартія вимагає: для забез­печення права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства — вжити необхідних заходів щодо забезпечення інвалідам орієнтування, освіти та професійної під­готовки, коли це можливо, у межах загальних програм або, коли це видається неможливим, у державних або приватних спеціа­лізованих закладах; для забезпечення права дітей та підлітків на соціальний, правовий та економічний захист — забезпечення дітям і підліткам з урахуванням прав і обов’язків їхніх батьків, догляду, допомоги, освіти та підготовки, яких вони потребують, зокрема, шляхом створення або забезпечення функціонування закладів і служб, достатніх та адекватних для досягнення цієї мети; забезпечення дітям і підліткам безкоштовної початкової, середньої освіти, а також заохочення до регулярного відвідуван­ня школи; для забезпечення права на рівні можливості та рівне ставлення у вирішенні питань щодо працевлаштування та про­фесій без дискримінації за ознакою статі — забезпечення про­фесійної орієнтації, підготовки, перепідготовки та перекваліфі­кації; для забезпечення права працівників із сімейними обов’язками на рівні можливості та рівне ставлення до них — надання можливості влаштуватися на роботу й працювати, а також повертатися до роботи після відсутності, зумовленої та­кими обов’язками, включаючи заходи в галузі професійного орієнтування та підготовки; для забезпечення прав на захист від бідності та соціального відчуження — надання таким особам і членам їхніх сімей, в тому числі і ефективного доступу до про­фесійної підготовки й освіти та ін.

Серед угод регіонального рівня, окрім вже згадуваної Євро­пейської соціальної хартії (Переглянутої), можна вказати на: Протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 2), Рамкову конвенцію про захист національних мен­шин (статті 6, 12, 13, 14), Європейську хартію регіональних мов або мов меншин (статті 7, 8, 10, 11 та ін.), Європейську культурну конвенцію (ст. 2), Конвенцію про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні (преамбула, стаття 1.1) та ін. Основ­ні стандарти, що стосуються змісту права на освіту в Європей­ському регіоні, визначені Європейським судом з прав людини в цілому ряді справ, зокрема: «Справа про мови в Бельгії», «Костелло-Робертс проти Великої Британії», «Валсаміс проти Греції», «Єфстратіу проти Греції», «К’єлдсен, Буск Мадсен і Пе­дерсен проти Данії», «Кемпбелл і Козанс проти Великої Британії», та ін. З них можна зробити висновок про наявність таких прав: право доступу до існуючих освітніх інститутів, право на ефектив­ну освіту, право офіційного визнання успішного завершення на­вчання, право здобувати освіту в офіційно визнаних приватних учбових закладах, право навчати дітей відповідно до переконань батьків тощо.

На універсальному рівні, окрім зазначених актів, Україна взяла на себе зобов’язання забезпечити право на освіту згідно з Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дис­кримінації, Конвенцією ООН про ліквідацію всіх форм дискри­мінації щодо жінок, Конвенцією про права дитини 1989 р., Кон­венцією про технічну та професійну освіту 1989 р., Конвенцією про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти 1960 р., Конвенцією МОП № 142 «Про професійну орієнтацію та професійну підго­товку в галузі розвитку людських ресурсів» та ін.