Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об’єд­нання у політичні партії та громадські організації для здійснен­ня і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, еконо­ мічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами полі­тичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з ме­тою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інте­ресів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього до­зволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках вста­новлюються виключно цією Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об’єднання громадян рівні перед законом.

Право на об’єднання є одним із невід’ємних прав людини, що закріплене в багатьох міжнародно-правових документах — За­гальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 20), Конвенції про сво­боду асоціації та захист права на організацію 1948 р. (статті 2, 10), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. 11), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 22).

Конституція України, відповідно до загальновизнаних між­народних стандартів, гарантує та захищає це право. Право на сво­боду об’єднання забезпечує проголошену ст. 15 Конституції еко­номічну, політичну та ідеологічну багатоманітність у суспільному житті та свободу політичної діяльності. Свобода об’єднання озна­чає, зокрема, правову і фактичну можливість добровільно, без примусу чи попереднього дозволу утворювати об’єднання грома­дян або вступати до них (див.: рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2001 р.

Гарантією права на об’єднання служить також відповідаль­ність за порушення цього права. Посадові особи легалізуючих органів об’єднань громадян та громадяни за порушення законо­давства про об’єднання громадян несуть дисциплінарну, цивільно- правову, адміністративну або кримінальну відповідальність. У Кримінальному кодексі України (ст. 170) встановлена відпові­дальність за перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій.

Метою утворення об’єднання громадян є здійснення, спри­яння у реалізації, захист прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Євро­пейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що ді­яльність асоціацій є також колективною реалізацією свободи вираження поглядів.

Дія коментованої статті Конституції поширюється на всі не­державні громадські об’єднання (організації) — так звані інститу­ти громадянського суспільства, незалежно від їх організаційно- правової форми. За метою створення вони можуть бути поділені на політичні та неполітичні, прибуткові та неприбуткові. До них, зокрема, належать політичні партії, громадські організації, релі­гійні організації, професійні спілки, благодійні організації, коо­перативи тощо.

У тексті Конституції суб’єктами цієї норми вказуються гро­мадяни України. Проте необхідно враховувати положення ст. 26 Конституції, яка передбачає, що іноземці та особи без громадян­ства, що перебувають в Україні на законних підставах, користу­ються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встанов­леними Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 16) закріплює, що іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами України підставах до лега­лізованих об’єднань громадян, якщо інше не передбачено зако­нами України і якщо це передбачено статутами цих об’єднань. Іноземці та особи без громадянства не можуть бути членами по­літичних партій України.

Право на об’єднання, закріплене в Конституції України, де­талізується в законодавстві. Верховна Рада України має право на основі Конституції України та міжнародно-правових актів, рати­фікованих Україною, додатково врегульовувати правовий статус громадських об’єднань шляхом встановлення нормами Закону процедури їх створення, порядку державної реєстрації та конт­ролю за їх діяльністю, але за умови, якщо ці норми не звужують обсяг конституційних прав на свободу об’єднання і не унемож­ливлюють реалізацію права кожного на прояв своєї суспільно- політичної позиції.

Відповідно до п. 11 ст. 92 Конституції України засади утворен­ня і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян віднесено до найважливіших суспільних відносин, які визнача­ються виключно законами України. Отже, ці питання не можуть регулюватися на подзаконному рівні. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України (рішення КСУ від 13 груд­ня 2001 р. №18) інші (що не є найбільш загальними) питання реалізації права на свободу об’єднання в громадянському суспіль­стві не підлягають державному регулюванню і мають вирішувати­ся на вільний розсуд його членів. Таким чином, ці питання регу­люються всередині самої організації корпоративними нормами.

Закони України «Про об’єднання громадян» (ст. 13), «Про по­літичні партії в Україні» (ст. 8), «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (ст. 14) та інші встановлюють вимоги до об’єд­нання прийняти відповідні статутні документи та закріплюють загальні вимоги до їх змісту, зокрема щодо неможливості цих норм суперечити законодавству України. Правова позиція Конституцій­ного Суду України, викладена у рішенні від 13 грудня 2001 р. № 18, була змінена у рішенні від 12 червня 2007 р. № 2, згідно з яким Суд визнав конституційним встановлення реєстраційного збору з по­літичних партій підзаконним нормативним актом — Постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 2001 р. № 840.

Діяльність недержавних громадських об’єднань регулюється численними законами України, які встановлюють особливості реалізації цього права стосовно різних організаційно-правових форм об’єднань.

Європейський суд з прав людини зазначив, що одним із важ­ливих аспектів права на свободу об’єднання є можливість грома­дян створювати суб’єкти права для спільних дій у галузі спільних інтересів. Спосіб, яким національне законодавство закріплює цю свободу, та практика його застосування владою показують стан демократії в кожній країні (рішення від 5 жовтня 2006 р., справа Московського відділення армії спасіння проти Росії).

Найбільш поширеним видом некомерційних об’єднань гро­мадян є громадські організації. За даними Міністерства юстиції України, на початок 2011 р. пройшло легалізацію більше 3 200 громадських організацій зі всеукраїнським та міжнародним ста­тусом та більше 15 000 з місцевим. їх правовий статус закріплено у законах України «Про об’єднання громадян», «Про молодіжні та дитячі громадські організації». Стаття 1 Закону «Про об’єд­нання громадян» визначає об’єднання громадян як добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єд­нання громадян незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), відповідно до цього Закону, визнається по­літичною партією або громадською організацією. Громадською організацією Закон визначає об’єднання громадян, утворене для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Засновниками громадських організацій можуть бути особи, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій — 15-річного віку. Членами громадських організацій можуть бути особи, які досягли 14 років, членами молодіжних громадських організацій — особи віком від 14 до 35 років, членами дитячих громадських організацій — особи віком від 6 до 18 років.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про об’єднання грома­дян» легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян є обо­в’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статусу юридичної особи. Політичні партії та міжнародні громад­ські організації піддягають обов’язковій реєстрації Міністерством юстиції України. Громадські організації, їх спілки можуть легалі­зувати своє заснування шляхом письмового повідомлення відпо­відних органів державної влади. Проте законодавча процедура реєстрації об’єднань потребує вдосконалення. Європейський суд з прав людини зазначив, що положення Закону «Про об’єднання громадян», які закріплюють процес реєстрації організацій, не є досконалими та дають можливість прийняття владою довільних рішень про відмову в реєстрації (рішення від 3 квітня 2008 р. у справі Корецький та ін. проти України).

Відповідно до ч. 1 коментованої статті обмеження права на об’єднання може бути встановлено лише Конституцією та зако­нами України в інтересах національної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Цей підхід узгоджується з міжнародно-правовими стандарта­ми в галузі прав людини. Стаття 22 Міжнародного пакту про гро­мадянські і політичні права передбачає, що користування правом на свободу асоціації не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і необхідні в демократичному сус­пільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, суспільного порядку, охорони здоров’я і моральності населення, для захисту прав і свобод інших осіб. Стаття 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також закріплює, що здійснен­ня цього права не піддягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному сус­пільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Держава, яка запроваджує відповідні обмеження, повинна узгодити їх із «Сиракузькими принципами тлумачення обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» (1984 р.), що деталізують вимоги Пакту, зокре­ма, щодо змісту понять «встановлені законом», «національна безпека», «громадський порядок», «здоров’я населення», «прав і сво­бод інших людей», та практикою Європейського суду з прав лю­дини, яка відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визнана джерелом права.

Закон України «Про об’єднання громадян» (ст. 4) встановлює загальні обмеження на створення і діяльність об’єднань громадян. Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється в судовому порядку, коли їх метою є: зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій про­тизаконній формі територіальної цілісності держави; підрив без­пеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворож­нечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини. Забороняється створення і ді­яльність політичних партій, керівні органи чи структурні осеред­ки яких знаходяться за межами України, а також будь-яких струк­турних осередків політичних партій в органах виконавчої та судо­вої влади, у Збройних Силах та Державній прикордонній службі України, Державній спеціальній службі транспорту, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України, на державних підприємствах, в установах і організаціях, державних навчальних закладах.

Закон України «Про політичні партії в Україні» (ст. 5) перед­бачає, що утворення і діяльність політичних партій забороняєть­ся, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на: ліквідацію неза­лежності України; зміну конституційного ладу насильницьким шляхом; порушення суверенітету і територіальної цілісності Укра­їни; підрив безпеки держави; незаконне захоплення державної влади; пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі; посягання на права і свободи людини; посягання на здоров’я населення. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Стаття 14 зазначеного За­кону накладає додаткові обмеження у джерелах фінансування — не допускається фінансування політичних партій: органами держав­ної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, зазначених законом; державними та комунальними підприєм­ствами, установами і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нере­зидентам; іноземними державами та їх громадянами, підприєм­ствами, установами, організаціями; благодійними та релігійними об’єднаннями та організаціями; анонімними особами або під псевдонімом; політичними партіями, що не входять до виборчо­го блоку політичних партій.

Деякі із законодавчих обмежень стали предметом розгляду Конституційного Суду України на предмет наявності порушення права на об’єднання та відповідності Конституції України. Рішен­ням від 12 червня 2007 р. № 2 вказані норми були визнані консти­туційними. Зокрема, Суд зазначив, що встановлені статтею 15 Закону обмеження, відповідно до яких не допускається фінансу­вання політичних партій органами державної влади та місцевого самоврядування (крім випадків, зазначених законом), державші - ми та комунальними підприємствами, анонімними особами та іншими суб’єктами, насамперед закладають рівні передумови для діяльності всіх політичних партій, мають забезпечити захист прав і свобод інших людей, які не є членами цих політичних об’єднань. Обмеження у фінансуванні політичної діяльності іноземними державами, їх громадянами, підприємствами, установами, орга­нізаціями введене пунктом 3 статті 15 Закону в інтересах націо­нальної безпеки.

Окремі обмеження права на об’єднання із зазначенням стро­ку їх дії можуть установлюватися також в умовах воєнного або надзвичайного стану відповідно до ст. 64 Конституції та законів України «Про правовий режим надзвичайного стану» та «Про правовий режим воєнного стану».

Необхідно також відрізняти поняття «обмеження основопо­ложних прав і свобод» від прийнятого в законотворчій практиці поняття «фіксація меж самої сутності прав і свобод», яка відбува­ється шляхом застосування спеціальних юридичних способів та прийомів. Така практика є допустимою, якщо додаткове унорму­вання процесу створення громадських об’єднань спеціальним законодавством ставить за мету не звузити обсяг прав і свобод, а уточнити зміст та регламентацію процедурних питань і окрес­лити загальні межі основоположних прав.

Частина 2 коментованої статті присвячена одному з видів об’єднань — політичним партіям. Головною їх відмінністю від всіх інших об’єднань є політична мета утворення та діяльності. Відпо­відно до ст. 2 Закону України «Про політичні партії в Україні» по­літична партія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння фор­муванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у ви­борах та інших політичних заходах. Конституційний Суд України зазначає, що політичні партії забезпечують участь усіх громадян України в політичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх ді­яльністю.

Проголошення політичної багатоманітності однією із загаль­них засад конституційного ладу означає визнання активної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні напрями соціаль­ного розвитку акумулюються і формуються передусім у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конку­ренції політичних поглядів та програм. За цих умов політичні партії виконують функції щодо:

- виявлення та акумуляції політичних настроїв;

- представництва політичних інтересів різних соціальних груп;

- формування політичних програм щодо можливих напрямів розвитку суспільства та держави;

- підвищення політичної та правової культури населення;

- забезпечення конкуренції політичних поглядів;

- підготовки кадрів для політичної діяльності;

- участі у виборах до органів державної влади;

- реалізації політичних програм через загальнонаціональні інститути влади та управління;

- політичного опанування та контролю за здійсненням влади.

Обов’язком держави є встановлення такого правового режи­му діяльності політичних партій, за якого вони можуть ефективно виконувати покладені на них функції.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 12 червня 2007 р. № 2, конституційний припис «політичні партії... беруть участь у виборах» разом з поло­женнями ст. 24 Закону України «Про політичні партії в Україні» необхідно розуміти як право політичної партії, яке кореспондуєть­ся з обов’язком протягом встановленого законом десятирічного терміну хоча б один раз взяти участь у висуванні своїх кандидатів по виборах Президента України та народних депутатів України.

Членом політичної партії може бути лише громадянин Укра­їни, який відповідно до Конституції України має право голосу на виборах, тобто досяг 18-річного віку. Обмеження права іноземців та осіб без громадянства бути членами політичних партій є загаль­новизнаним у світі та обумовлено інтересами національної без­пеки. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.

Обмеження щодо членства в політичних партіях встановлю­ються виключно Конституцією і законами України. На консти­туційному рівні міститься лише одна заборона: ст. 127 встанов­лює, що професійні судді не можуть належати до політичних партій, брати участь у політичній діяльності. Згідно зі ст. 6 Закону «Про політичні партії в Україні» членами політичних партій не можуть бути: судці; працівники прокуратури; працівники органів внутрішніх справ; співробітники Служби безпеки України; вій­ськовослужбовці; працівники органів державної податкової служ­би; персонал Державної кримінально-виконавчої служби України. Ці обмеження покликані деполітизувати роботу судових та право­охоронних органів, збройних сил держави, зробити їх незалежни­ми від будь-якого впливу з боку політичних партій. Відповідно до ст. 112 Конституції України Президент України не може обіймати посади в об’єднаннях громадян. Зазначена норма забороняє Пре­зиденту України очолювати будь-яке об’єднання громадян, у тому числі політичну партію, займати будь-яку іншу посаду в органі­зації — заступника голови, члена колегіального органу управління, керівника структурного підрозділу тощо, але не забороняє бути членом організації.

Обмеження права на об’єднання, що передбачає Конституція та закони України, узгоджується з міжнародно-правовими стан­дартами в галузі прав людини. Стаття 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає, що ця стаття не пере­шкоджає запровадженню законних обмежень користування цим правом для осіб, що входять до складу збройних сил і поліції. Стаття 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також закріплює, що ця стаття не перешкоджає запрова­дженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних ор­ганів держави.

Частина 3 коментованої статті присвячена правовому статусу та особливостям професійних спілок. Згідно із Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» професій­ною спілкою (профспілкою) вважається добровільна неприбутко­ва громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спіль­ними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання). Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Держава забезпечує реалізацію права громадян на об’єднання у професійні спілки і додержання прав та інтересів профспілок. Держава визнає профспілки повно­важними представниками працівників і захисниками їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів, співпрацює з профспіл­ками в їх реалізації, сприяє профспілкам у встановленні ділових партнерських взаємовідносин із роботодавцями та їх об’єднаннями. Європейський суд з прав людини зазначив, що внутрішнє законо­давство повинно надавати профспілкам можливість відстоювати інтереси своїх членів, але водночас держава має свободу вибору засобів досягнення цієї мети (рішення від 27 жовтня 1975 р., спра­ва Національної профспілки поліції Бельгії проти Бельгії).

Особливістю профспілок у порівнянні з іншими громадськи­ми об’єднаннями є наявність специфічних прав, закріплених законодавством, завдяки яким вони можуть більш ефективно за­хищати трудові та соціально-економічні права працівників.

Правовий статус профспілок установлюється Законом Укра­їни «Про об’єднання громадян», Законом України «Про профе­сійні спілки, їх права та гарантії діяльності», Кодексом законів про працю України, міжнародними договорами України тощо. Суспільні відносини за участю профспілок регулюються законо­давством тією мірою, в якій це необхідно для забезпечення пред­ставництва і захисту інтересів працівників, успішного функціо­нування профспілок. Відповідно до правової позиції Конститу­ційного Суду України, викладеної у рішенні від 18 жовтня 2000 р. №11, держава не може обмежувати право громадян України на свободу об’єднання у професійні спілки ні законодавством, ні на практиці такими вимогами, які виключають можливість утворен­ня професійної спілки як такої, якщо цих умов (вимог) об’єктивно не можна виконати. Така ситуація була б фактично частковою забороною реалізації права громадян на об’єднання у відповідну професійну спілку. Зазначеним рішенням Суду було визнано не­конституційними окремі умови щодо утворення профспілок, закріплені у ст. 11 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Усі профспілки рівні перед законом і мають рівні права щодо здійснення представництва і захисту прав та інтересів членів профспілки. У рішенні від 29 жовтня 1998 р. № 14 Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України не містить об­межень щодо утворення професійних спілок громадянами, які працюють на одному підприємстві, в установі, організації. Таким чином, у межах однієї організації можуть утворюватися декілька профспілок. Усі професійні спілки, які діють на одному й тому ж підприємстві, в установі, організації, мають рівні права і є рів­ними перед законом.

Громадяни України мають право на основі вільного вибору без будь-якого попереднього дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визна­чених їх статутами, брати участь у роботі профспілок. Законода­вець не має права встановлювати такий порядок реєстрації, який фактично був би попереднім дозволом на створення. Конститу­ційний Суд України у рішенні від 18 жовтня 2000 р. № 11 визнав неконституційним порядок легалізації, що був встановлений по­передньою редакцією ст. 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Суд дійшов висновку, що положення статті 16 Закону в частині встановлення таких умов легалізації профспілок, які фактично пов’язують початок діяль­ності профспілки з моментом її реєстрації у відповідних органах, рівнозначно вимозі про попередній дозвіл на утворення проф­спілки та є обмеженням права громадян на утворення профспілок без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Крім того, Конституційний Суд України зазначив, що встанов­лення реєстрації (із набуттям статусу юридичної особи) як єдино­го способу легалізації перешкоджає реалізації права утворювати професійні спілки «на основі вільного вибору їх членів», оскільки громадяни можуть визнати за потрібне об’єднатися з метою за­хисту своїх трудових і соціально-економічних прав у таку про­фесійну спілку (як правило, нечисленну), яка не обов’язково повинна мати права юридичної особи.

Громадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони бажають вступити. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть створювати профспілки, але можуть вступати до проф­спілок, якщо це передбачено їх статутами. Ніхто не може бути примушений вступати або не вступати до профспілки. Статутами (положеннями) може бути передбачено обмеження лише щодо подвійного членства у профспілках. Належність або неналежність до профспілок не тягне за собою будь-яких обмежень трудових, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян, гарантованих Конституцією України, іншими закона­ми України. Забороняється будь-яке обмеження прав чи встанов­лення переваг при укладанні, зміні або припиненні трудового договору у зв’язку з належністю або неналежністю до профспілок чи певної профспілки, вступом до неї або виходом із неї.

Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємстві, в установі або організації незалежно від форм влас­ності і видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, особи, які забезпечують себе роботою самостій­но, особи, які навчаються у навчальному закладі. Статутом (по­ложенням) профспілки може бути передбачено членство у проф­спілці осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів селянських (фермерських) господарств, фізичних осіб — суб’єктів підпри­ємницької діяльності, а також осіб, які навчаються у професійно- технічних або вищих навчальних закладах, осіб, які звільнилися з роботи чи служби у зв’язку з виходом на пенсію або які тимча­сово не працюють.

Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлю­ються виключно Конституцією і законами України. Конституція встановлює лише одне обмеження — згідно із ст. 127 не можуть бути членами профспілок професійні судді. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про Конституційний Суд України» судді Консти­туційного Суду України не можуть належати до профспілок. Закон України «Про Збройні Сили України» обмежує в цьому праві на період військової служби військовослужбовців. Ці обмеження по­ширюються, зокрема, на співробітників Служби безпеки України, що є військовослужбовцями. У Законі України «Про Службу без­пеки України» як виняток дозволяється членство у професійних спілках працівників, які працюють за трудовим договором.

Профспілки самостійно організовують свою діяльність, про­водять збори, конференції, з’їзди, засідання утворених ними ор­ганів, інші заходи, які не суперечать законодавству. Роботодавець зобов’язаний сприяти створенню належних умов для діяльності профспілкових організацій, що діють на підприємстві, в установі або організації.

Професійні спілки, їх об’єднання у своїй діяльності незалеж­ні від органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Забороняється втручан­ня органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об’єднань у статутну діяльність профспілок, їх організацій та об’єднань.

Діяльність профспілок будується на принципах законності та гласності, інформація щодо їх статутних і програмних документів є загальнодоступною. Діяльність профспілок, їх об’єднань, яка порушує Конституцію України та закони України, може бути за­боронена лише за рішенням суду Відповідно до Кодексу адміні­стративного судочинства України до повноважень адміністратив­них судів належать тимчасова заборона (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян та примусовий розпуск (ліквідація) об’єднання громадян.

Добровільність вступу чи перебування в будь-якому громад­ському об’єднанні гарантується законом. Конституція передбачає, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Це право також передбачає добровільність виходу із цих об ’єднань. Загальна декларація прав людини (ч. 2 ст. 20) закріплює, що ніхто не може бути примушений вступати в яку-небудь асоціацію. Єв­ропейський суд з прав людини у низці рішень зазначив, що не зважаючи на те, що у ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод прямо не вказана заборона від приму­сового членства, «негативне право на свободу асоціації» є части­ною змісту цієї статті та полягає у праві особи не вступати до ор­ганізації та вільно виходити з неї (рішення від ЗО липня 1993 р. у справі Сигурура А. Сигурйонсона проти Ісландії, рішення від 13 серпня 1981 р. у справі Юнга, Джеймса та Вебстера проти Спо­лученого Королівства, рішення від 29 квітня 1999 р. у справі Шас- сану та ін. проти Франції тощо). Водночас відповідно до п. 20 Основоположних принципів статусу недержавних організацій у Європі, прийнятих Комітетом міністрів Ради Європи, перед­бачається можливість держави встановлювати в національному законодавстві вимогу вступу в громадську організацію як умову для здійснення певних видів професійної діяльності (наприклад, для юристів або лікарів).

Належність чи неналежність особи до будь-якої політичної партії або громадської організації не може бути підставою для об­меження її прав і свобод. Ця вимога Конституції є складовою принципу рівності громадян у своїх правах і свободах та рівності перед судом, який закріплено у ст. 24 Конституції України. Стат­тя 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлює заборону дискримінації — користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дис­кримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою. Цей перелік не є вичерпним та відповідно членство у певному громадському об’єднанні може розглядатися як одна з ознак, за якою також за­бороняється дискримінація. Стосовно громадських об’єднань це означає, що членство або відсутність членства у відповідній орга­нізації не може визначатися законодавством як підстава надання певних додаткових прав чи переваг або, навпаки, встановлення додаткових обов’язків чи обтяжень. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про об’єднання громадян» вимога про зазначення в офі­ційних документах щодо членства (участі) в тому чи іншому об’єднанні громадян не допускається, крім випадків, передбаче­них законами України. Європейський суд з прав людини визнав порушенням права на асоціацію обов’язок, встановлений зако­ном, відповідно до якого члени однієї з легально існуючих гро­мадських організацій зобов’язані заявляти про свою належність до організації під час висування на регіональні адміністративні посади (рішення від 2 серпня 2001 р. у справі Гранде Ориенте Д’Італіа Ди Палаццо Джустініані» проти Італії).

Частина 5 коментованої статті закріплює, що усі об’єднання рівні перед законом. Ця рівність полягає у рівних правах та обов’язках однакових громадських об’єднань, рівному захисті їх прав з боку держави та рівній відповідальності за порушення за­конодавства. Рівноправність громадських об’єднань виражається рівністю загальних вимог закону до статутів цих об’єднань та до­даткових вимог до статутів їх окремих організаційно-правових форм, до їх завдань, структури, територіальної сфери їх діяльнос­ті, до умов і порядку прийому в їх члени, а також виходу з їх скла­ду, до порядку створення та повноважень керівних органів, джерел фінансування та майна громадських об’єднань, до порядку їх створення, реєстрації, реорганізації, а також призупинення їх ді­яльності та ліквідації. Рівноправність громадських об’єднань по­ширюється також на їх права й обов’язки у взаємовідносинах з державою та іншими об’єднаннями, відносини з органами під час представництва та захисту інтересів своїх членів.

Держава не може встановлювати ні в законодавстві, ні в право- застосовній практиці особливого ставлення до певної організації. Конституційний Суд України у рішенні від 13 грудня 2001 р. № 18 визнав неконституційними деякі положення Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації», якими встановлювали­ся додаткові права окремої спілки громадських організацій.

Рівність усіх об’єднань перед законом полягає також у рівно­му захисті їх прав з боку держави. Стаття 170 Кримінального ко­дексу України, яка встановлює відповідальність за перешкоджан­ня законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій, відповідно до принципу рівності повинна застосовуватися до всіх громадських об’єднань, як існують в Укра­їні, а не лише до трьох організаційно-правових форм, прямо вка­заних у тексті цієї статті.