Стаття 160. Конституція України набуває чинності з дня її прийняття.

У статті 160 Конституції визначається початковий момент набуття чинності Основним Законом.

Визначенням у ст. 160 початку чинності Конституції України днем її прийняття, конституцієдавець відійшов від загальновиз­наної практики пов’язування набрання чинності конституцією з моментом її офіційної публікації або через встановлення кален­дарної дати чи строку, котрі настають (спливають) не раніше моменту офіційної публікації.

В Україні в першій половині 1996 р. конституційний процес відбувався у вкрай складних політичних умовах, які впливали на роботу Верховної Ради України. Визначаючи «день прийняття» як початок чинності Конституції України, конституцієдавець ви­ходив із ситуації, котра мала місце на момент схвалення Консти­туції України, зокрема, чинності на той час Конституції України від 20 квітня 1978 р. (із наступними змінами і доповненнями), і «Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функці­онування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

Указаний Конституційний Договір у статті І визначав, що він буде діяти «на період до прийняття нової Конституції України», а в статті II — «до прийняття нової Конституції України положен­ня чинної Конституції України діють лише в частині, що узгоджу­ється з цим Конституційним Договором».

Разом з тим визначення моменту набуття чинності Конститу­цією України «днем прийняття» — 28 червня 1996 р. (уперше Кон­ституція України була офіційно опублікована 13 липня 1996 р. у газеті «Голос України») призвело до певних ускладнень, пов’язаних із практикою застосування судами визначених Конституцією Укра­їни прав людини.

Один із таких випадків став навіть предметом розгляду Кон­ституційного Суду України.

За наслідками розгляду відповідної справи (про набуття чин­ності Конституцією України) 3 жовтня 1997 р. Конституційний Суд України прийняв Рішення, в якому зазначалося, що «частину п’яту статті 94 Конституції України щодо набуття чинності законом не раніше дня його опублікування потрібно розуміти так, що дія цієї частини статті не поширюється на набуття чинності Консти­туцією України». Окрім цього Суд зазначив, що «за статтею 160 Конституції України вона набула чинності в день її прийняття Верховною Радою України — 28 червня 1996 року».

При цьому Конституційний Суд виходив із того, що «Консти­туція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу», котра, в свою чергу, «по відношенню до так званих встановлених влад є первинною», а «закони є актами встановленої Конституцією України законодавчої влади і, більше того, актами єдиного органу законодавчої влади — Верховної Ради України», що «зумовлює їх субординацію відносно Конституції України».

Отже, моментом набуття чинності Конституцією України є «момент оголошення результатів голосування за проектом Кон­ституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради України». Стенограма пленарного засідання п’ятої сесії Верховної Ради України другого скликання від 28 червня 1996 р. та інші джерела дозволяють визначити цю мить — приблизно 9 годин 18 хвилин 28 червня 1996 р.

Набрання чинності Конституцією України 28 червня 1996 р. означає початок реальної дії її норм. Виходячи з правової позиції Конституційного Суду України, словосполучення «набуває чин­ності» у ст. 160 означає, що відповідний нормативно-правовий акт вступив у силу (п. З мотивувальної частини згаданого Рішення Конституційного Суду України).

При цьому чинність Конституції означає таку її властивість, яка полягає у здатності викликати у відповідних суб’єктів (адреса­тів) правову активність у певному напрямі, унаслідок чого реалізу­ються цілі як конституційного правопорядку загалом, так і окремих конституційних принципів і норм. Із початкового моменту чин­ності Конституції України її норми і принципи є обов’язковими для всіх суб’єктів права на території України, застосовуються сто­совно суспільних відносин, що виникли після вказаного моменту часу або до нього і тривали на момент набрання Конституцією України чинності. При цьому необхідно розрізняти чинність Кон­ституції України, котра розпочалася 28 червня 1996 р., та процес її реалізації, який виявляється зовні в юридичній діяльності (вико­нанні, дотриманні, використанні). Правова доктрина виходить із того, що чинність Конституції України (як і іншого нормативно­го правового акта) є передумовою її реалізації.

Із 28 червня 1996 р. чинність Конституції України почала ви­являтися в різних напрямах: а) конституювання правопорядку в Україні; б) правове регулювання суспільних відносин; в) безпо­середнє застосування її норм і принципів.

Конституювання правопорядку насамперед передбачало при­пинення чинності двох конституційних актів — Конституції Укра­їни від 20 квітня 1978 р., яка продовжувала діяти у частині, що не суперечила Конституційному Договору від 8 червня 1995 р., а та­кож власне Конституційний Договір від 8 червня 1995 р.

Верховна Рада України з цією метою того ж дня, 28 червня 1996 р., схвалила окремий Закон України «Про прийняття Кон­ституції України і введення її дію». У статті 1 цього акта було за­кріплено положення щодо «прийняття Конституції України», а у статтях 2 і 3 — визнано такими, що втратили чинність, два вище­названі конституційні акти.

Припинення чинності конституційних актів держави звичай­ним (поточним) законом України (актом Верховної Ради України) не може вважатися оптимальним підходом. Відповідно до право­вої позиції Конституційного Суду України (справа про набуття чинності Конституцією України) їх чинність була припинена 28 червня 1996 р. самим фактом прийняття (і набуттям чинності) Конституції України. При цьому Суд указав: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована одно- предметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повно­го або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що із прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. До того ж сам Конституційний Договір по суті передбачав втрату ним чинності і скасування чинної на момент його підписання Конституції із прийняттям нової Конституції України».

Набуття чинності Конституцією України означало, що народ України, по суті, підтвердив своє рішення про заснування нового конституційного ладу. Через закріплення в Основному Законі таких основоположних правових принципів, як суверенний, не­залежний, демократичний, соціальний і правовий характер дер­жави, цілісність її території, визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, верховенства права, ролі народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади, встановлення головного обов’язку дер­жави в утвердженні і забезпеченні прав і свобод людини, народ України визначив правові завдання і рамки подальшого розвитку державності, які є обов’язковими для законодавчої, виконавчої і судової влад.

Набуття чинності Конституцією України 28 червня 1996 р. мало наслідком здійснення нею правового регулювання. Її норми негайно набули поширення на всій території України, змінюючи права і обов’язки відповідних суб’єктів правовідносин (фізичних осіб, юридичних осіб, органів державної влади тощо). Коментова­ну статтю Конституції України необхідно розуміти у взаємозв’язку з положеннями ст. 8, частини друга і третя якої встановлюють, що Конституція України «має найвищу юридичну силу», закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй, а також те, що «норми Конституції України є нор­мами прямої дії».

При цьому необхідно врахувати, що негайно набувають чин­ності й такі конституційні норми, які для своєї реалізації перед­бачають прийняття законів України. Наприклад, частина п’ята статті 82 Конституції України передбачає: «Порядок роботи Вер­ховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України». Хоча реалізація цієї конституційної норми передбачає прийняття окремого за­кону України (закону про регламент Верховної Ради України), проте набуття нею чинності відразу після прийняття Конституції виявляється в покладанні обов’язку на відповідних суб’єктів що­до розробки, подання та схвалення такого закону, причому цей обов’язок виникає саме з моменту набуття чинності Конститу­цією України. Іншими словами, будь-яка конституційна норма є діючою, тобто такою, що здійснює регулятивний вплив на су­спільні відносини.

Уже в процесі прийняття Конституції Верховною Радою від­значалася необхідність прийняття для її реалізації 47 законів Укра­їни. Організаційна діяльність щодо реалізації бланкетних норм Конституції України розпочалася органами державної влади не­гайно після набуття нею чинності. 8 липня 1996 р. Кабінет Міні­стрів України видав перше розпорядження в цьому напрямі — «Про підготовку в першочерговому порядку проектів законів України у зв’язку з прийняттям Конституції України», яким перед­бачалося терміново підготувати Закон про Кабінет Міністрів України та ще 4 проекти законів України.

Крім наведеного, набуття Конституцією України чинності 28 червня 1996 р. означає, що з цього моменту її норми безпосе­редньо застосовуються судами, іншими правозастосовними органами. У частині третій ст. 8 Конституції України окремо за­уважується таке правило відносно прав і свобод людини і грома­дянина: «Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Кон­ституції України гарантується».

Винятки із загального правила початку чинності норм Конституції України в день її прийняття встановлені у розд. XV «Перехідні положення». При цьому набуття чинності відпо­відними нормами відстрочується або певним строком, або настанням іншого юридичного факту (прийняття того чи ін­шого закону в зазначений строк, введення національної ва­люти тощо).