Стаття 152. Закони та інші правові акти за рішенням Консти­туційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України про­цедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Консти­туційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридич­ним особам актами і діями, що визнані неконституційними, від­шкодовується державою у встановленому законом порядку.

Статтею 152 Конституції України визначаються підстави для визнання Конституційним Судом України неконституційними повністю чи в окремій частині законів та інших правових актів.

Однією з таких підстав є невідповідність Конституції України змісту цих правових актів. Аналіз рішень Конституційного Суду свідчить, що, вирішуючи питання щодо конституційності право­вого акта, Суд виходить не лише з буквального змісту приписів Основного Закону, а також із його духу, розкриваючи зміст окре­мих понять, принципів тощо. Так, з’ясування змісту визначення України як соціальної, правової держави стало однією з підстав визнання неконституційними положень Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про Державний бюджет України на 2001 рік» та інших законів щодо зупинення дії положень деяких законодавчих актів у частині надання пільг, компенсацій і гарантій для певних категорій громадян (рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 р. № 5-рп). Надалі, розвиваючи свої правові позиції щодо визнання України як демократичної, соціальної, правової держави, дії принципу верховенства права, невідчужу­ваності та непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій від їх скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, Конституційний Суд України постановив низку рішень, яким відновив у повному обсязі права громадян обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцево­го самоврядування, права вільно утворювати на підприємствах та установах профспілки, соціально-економічні права громадян, заборонивши, по суті, при прийнятті законів про Державний бюджет на конкретний рік зупиняти дію законів щодо надання пільг, компенсацій і гарантій, які є складовою частиною консти­туційного права громадян на соціальний захист і достатній рівень життя (див., напр., рішення Конституційного Суду України від 17 квітня 2003 р.

Конституцією України (ст. 27) проголошено невід’ємне право кожної людини на життя. У цьому контексті та виходячи з того, що Україна є соціальною, демократичною, правовою державою, в якій життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнані найвищою соціальною цінністю, Конституцій­ний Суд України своїм рішенням від 29 грудня 1999 р. № 11-рп визнав неконституційним положення чинного на той час Кримі­нального кодексу України в частині, що передбачала смертну кару як вид покарання.

Конституційний Суд України, визнавши неконституційним затверджене Кабінетом Міністрів України Положення про пас­портну службу органів внутрішніх справ, яка застосовувала до­звільний порядок вибору особою місця проживання, забезпечив кожному, хто на законних підставах перебуває на території Укра­їни, вільне пересування і вільний вибір місця проживання як суттєвої гарантії свободи особистості, умови її професійного і ду­ховного розвитку (рішення від 14 листопада 2001 р. № 15-рп).

Наведена практика Конституційного Суду України свідчить про те, що підставами для визнання законодавчих та інших право­вих актів неконституційними є не лише невідповідність їх нормам, але й духу, принципам Конституції України стосовно прав та сво­бод людини і громадянина.

Слід відмітити і таку обставину, що значну частину категорії справ щодо конституційності актів складали і складають розгляд спорів стосовно повноважень парламенту, Президента, Кабінету Міністрів України, інших конституційних органів державної вла­ди України, Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Особливо це було характерно для перших років функціонування Суду, коли відпрацьовувалися на практиці кон­ституційні положення, які регламентували статус і питання вза­ємодії зазначених органів.

Другою підставою для визнання неконституційними законів та інших правових актів є порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Згідно з іншою правовою позицією Суду, офіційне оприлюд­нення, опублікування закону є конституційно встановленою процедурою, необхідною для набрання ним чинності. За цією підставою, зокрема, рішенням від 17 липня 2009 р. № 17-рп Судом було визнано неконституційним Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо повноважень Конституцій­ного Суду України, особливостей провадження у справах за кон­ституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання».

Узагальнюючи підходи Конституційного Суду, слід вказати, що:

— неконституційним може бути визнаний лише той правовий акт, у процесі прийняття чи ухвалення якого або набрання ним чинності були порушені процедурні вимоги, що встановлені без­посередньо Конституцією України, а не іншими правовими акта­ми, зокрема Законом про Регламент Верховної Ради України. Посилання на порушення положень Регламенту як на порушення конституційної процедури є безпідставним;

— встановлення фактів правопорушень з боку народних де­путатів України чи посадових осіб Верховної Ради України та порушень Регламенту до компетенції Конституційного Суду не належить, рівно як і проведення слідчих дій; з’ясовувати наявність спірного правопорушення і давати йому оцінку повинні відповід­но до своїх повноважень правоохоронні органи та суди загальної юрисдикції.

Принципово важливим для розуміння позиції Конституцій­ного Суду України щодо «процедурної» підстави визнання не­конституційним правового акта є його рішення від ЗО вересня 2010 р.

Ухвалення рішення Конституційним Судом України про ви­знання неконституційними законів, інших правових актів або їх окремих положень зумовлює втрату ними чинності з дня ухвален­ня такого рішення. Як зазначив Конституційний Суд, закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконсти­туційними окремим рішенням органу конституційного контролю (рішення від 24 грудня 1997 р. № 8-рп). Правовий акт або його окремі положення, що визнані неконституційними, не можуть бути прийняті повторно в тій самій редакції. Відхилення від тако­го підходу свідчило б про порушення конституційних приписів щодо обов’язковості виконання рішень Конституційного Суду України.

Визнання законів, інших правових актів або їх окремих по­ложень неконституційними є підставою для скасування в уста­новленому порядку положень правових актів, які ґрунтуються на актах, визнаних неконституційними. Такий підхід відповідає за­кріпленим у чинній Конституції України принципам правової держави, а також ієрархії джерел (форм) права. Не можуть також виконуватись і рішення право застосовних органів, що були при­йняті відповідно до правового акта, визнаного пізніше неконсти­туційним, а якщо виконання було розпочато, воно має бути при­пинено.

Важливим для врегулювання відповідних правовідносин є по­ложення ст. 74 Закону України від 16 жовтня 1996 р. «Про Кон­ституційний Суд України», згідно з яким Конституційний Суд може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносина­ми, що виникли внаслідок дії неконституційного акта. Водночас незалежно від такої вказівки відповідно до ст. 361 Цивільного процесуального кодексу України визнання неконституційним закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, який був застосований судом при вирішенні справи, є підставою для перегляду рішень або ухвал судів, а також судових наказів за ново- виявленими обставинами.

Не можна не згадати про правові наслідки визнання неконсти­туційним закону, застосовані Конституційним Судом України у вже згадуваних рішеннях від 7 липня 2009 р. № 17-рп та від ЗО верес­ня 2010 р. № 20-рп. Суд, зокрема вказав, що визнання неконсти­туційним Закону № 2222 означає відновлення дії попередньої ре­дакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені зазначеним Законом. Аналогічні правові наслідки мали місце після ухвалення рішення від 7 липня 2009 р., у результаті якого положення Закону України «Про Конституційний Суд Укра­їни» відновили свою дію у попередній редакції.

Конституційний Суд України за всієї юридичної сили своїх рі­шень та висновків не наділений правовими механізмами, здатними змусити у необхідних випадках виконувати їх. Безумовне виконання зазначених актів повинно ґрунтуватися на високому і непохитному авторитеті Суду, твердій позиції органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб щодо не­ухильного додержання Конституції України, а також на належному рівні виконавської дисципліни, правової культури.

Частиною 3 коментованої статті передбачається відшкоду­вання державою у встановленому законом порядку матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами чи діями, визнаними неконституційними.

До його прийняття відшкодування шкоди, завданої, напри­клад, фізичній особі, може здійснюватися в загальному, зокрема судовому порядку, адже ст. 56 Конституції України передбачено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, за­вданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Це право може бути реалізовано шляхом звернення до суду загальної юрисдикції із позовом про відшкодування відповідної шкоди, який відповідно до ч. 8 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України може застосувати закон, що регулює подібні відносини, зокрема положення ст. 1175 Цивільного кодексу України.

Конституційний Суд України, даючи в рішенні від 25 листо­пада 1997 р. у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Г. П. офіційне тлумачення положення частини 2 ст. 55 Конституції України, зазначив, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дію чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або об­межують його права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню. Такі скарги піддягають безпосередньому розгляду в судах.