Президент як глава держави в країнах ЄС

Інститут президента походить зі Сполучених Штатів Аме­рики, де наприкінці XVIII ст. він зародився і став одним із найважливіших складників політичної системи. На відміну від інших тогочасних держав, де виконавча влада повсюдно була монархічною, спадковою, у США главу держави почали обира­ти під час загальних виборів^[189].

У середині XIX ст. інститутом президента зацікавилися євро­пейці. Аналогічні посади з'явилися в структурі влади Франції, Швейцарії. Упровадження республіканської форми правління з інститутом президента відбувається у XX ст. після закінчення двох світових воєн.

Інститут глави держави чи президентства низка вчених визначає як інтеграційний правовий інститут, мета якого полягає в узгодженні діяльності інститутів державної влади^[190]. Серед основних рис, які його відокремлюють від інших владних інститутів, виділяють:

- виборність глави держави, який може очолювати виконав­чу владу або бути арбітром у системі розподілу влади;

- високий рівень незалежності від будь-яких інших органів держави;

- важливе місце у формуванні політики держави, здійснення верховного політичного керівництва державними справами.

Статус президента в державах-членах ЄС визначається їхні­ми конституціями. Зазвичай президент має певні привілеї: свою резиденцію (почасти не одну), особливий транспорт, включаючи літаки, охорону, свій штандарт - прапор, який є символом президентської влади. У багатьох країнах існує особливе звер­нення до президента - «Ваше превосходительство». Грошове утримання президенту встановлюється законом парламенту і є найвищим серед посадових осіб.

Президент, як зазначалося, обирається, здійснює свої повноваження впродовж певного терміну і є відповідальним за свої дії.

Обрання президента здійснюється:

- всенародним голосуванням;

- парламентом;

- особливим форумом;

- колегією виборників.

За всенародньої системи голосування у виборах президента бере участь кожен громадянин, що має право голосу. У Польщі, відповідно до ст. 127 її Конституції, президент обирається все­народно (нацією) загальними, рівними, безпосередніми вибора­ми, таємним голосуванням. У Франції також президент обира­ється на п’ятирічний термін на загальних, прямих виборах. У Португалії також вибори відбуваються всенародно, зокрема й португальськими громадянами, які проживають за кордоном, щоправда, за однієї умови: мають існувати тісні зв’язки з націо­нальним співтовариством (ч. 2 ст. 121 Конституції Португалії).

Парламентом президент обирається в парламентських рес­публіках, інколи в змішаних - Греція, Угорщина, Естонія. Цей спосіб обрання має як свої переваги, так і недоліки. До переваг відносять факт відповідальності президента перед парламентом. Президент таким чином поставлений у жорсткі конституційні рамки. Легітимність обраного в такий спосіб президента забез­печується всенародним обранням парламенту. У ньому пред­ставлені різноманітні політичні партії і громадські рухи, що відображають багатогранність політичного розвитку країни.

До недоліків такого способу обрання президента можна віднести той факт, що під час вибору президента парламентарі можуть керуватися не загальнонародними, а корпоративними чи іншими інтересами.

Ключові держави-члени ЄС (ФРН, Італія) належать до парламентських республік, характерними рисами яких є:

- президент очолює державу, є її главою;

- прем’єр-міністр очолює уряд;

- президент обирається парламентом або колегією вибор- ників, яка частково формується з депутатів парламенту;

- на посаду прем’єр-міністра президентом призначається кандидатура, запропонована правлячою партією або правлячою коаліцією депутатських фракцій;

- міністрів призначає парламент за поданням прем’єр-

• • 192

міністра.

В одних парламентах при виборах президента необхідна абсолютна більшість голосів парламентарів, у інших - кваліфі­кована більшість у 2/3 голосів (Угорщина, Греція, Естонія).

Число представників місцевих самоврядувань у Колегії вибірників залежить від чинного адміністративного поділу та кількості громадян, що мають право голосу, у місті або повіті. У 2021 році до Колегії вибірників входило 107 представників зборів та 101 депутат парламенту (Рійгікогу). Разом - 208 чле-

192

Сухонос В. В. Інститут глави держави в умовах республіки: конституційно-правовий та історико-теоретичні аспекти: монографія. Суми : Університетська книга, 2011. С. 25. нів. У першому турі голосування в Колегії вибірників автома­тично висуваються два кандидати, які брали участь у третьому турі голосування у Рійгікогу. Крім цього, Колегія вибірників має право висунути нового кандидата. Для цього потрібний 21 голос членів колегії. Обраним вважається той кандидат, за якого про­голосує більшість членів Колегії вибірників, що брали участь у виборах. У разі, якщо в першому турі голосування жоден канди­дат не набере необхідної кількості голосів, проводиться другий тур, у якому беруть участь два кандидати, які набрали найбіль­ше голосів під час першого туру голосування. Обраним вважа­ється кандидат, за якого проголосує більшість членів Колегії ви­бірників, що брали участь у виборах. Якщо і цьому випадку жодного з кандидатів не буде обрано, процедура повторюється заново.

Вибори особливим форумом полягають у тому, що президен­та обирає спеціальний форум представників державних органів. Зазвичай у ньому беруть участь депутати парламентів і пред­ставники провінцій. Такий порядок існує у ФРН, Італії. У ФРН збирається спеціальний орган, що називається Федеральними Зборами, до якого належать депутати бундестагу, а також ана­логічна кількість депутатів, обраних ландтагами.

В окремих державах-членах ЄС поєднуються риси прези­дентської і парламентської республік. Такі держави називають змішаними, вони поділяються на президентсько-парламентські та парламентсько-президентські. Для змішаних республік (Польща, Франція, Португалія, Румунія) ключовими є такі риси:

- президент і парламент обираються, причому глава дер­жави здебільшого обирається народом на загальних і відкритих виборах;

- законодавчий орган і президент мають рівні повноважен­ня в управлінні, спори між ними вирішує конституційний суд;

- уряд формується президентом та парламентом: глава держави висуває кандидатури, парламент їх затверджує. Очолює виконавчу гілку прем’єр-міністр, друга посадова особа в країні; він виконує доручення глави держави, хоча також має широкі повноваження;

- виконавча влада виявляється у повноваженнях уряду. Юридично президент главою виконавчої влади не є, але фактично саме він здійснює керівництво урядом;

- уряд звітує перед парламентом, але відповідальний перед президентом;

- парламент має право відправити уряд у відставку разом із прем’єр-міністром;

- глава держави має широкі повноваження, що виражаються в праві розпуску парламенту та організації дострокових парламентських виборів;

- президент - головний арбітр держави та гарант, він отримує владу з рук народу незалежно від парламенту.

Попри розмаїтість систем виборів, кандидат на посаду пре­зидента має відповідати певним вимогам:

- він обов’язково має бути громадянином тієї країни, прези­дентом якої обирається. В одних країнах існують жорсткі вимо­ги: громадянство лише за народженням, тобто натуралізований громадянин не може бути президентом (Естонія, Польща тощо); громадянство за народженням як самого кандидата, так і його батьків; у Польщі та Литві дозволено кандидату мати грома­дянство кількох країн (біпатризм);

- постійне проживання в країні впродовж певного терміну (5-15 років);

- вік, зазвичай 35 років, але існують і більш високі обме­ження - 40-45 років.

- наявність виборчого права. В Австрії пасивного виборчого права на виборах президента позбавлені родичі колишньої цісарської династії. В Естонії, Литві, Португалії, Фінляндії кан­дидатом на пост президента можуть бути лише громадяни цих країн за народженням. У Греції президентом може бути лише той, батьком якого є громадянин Греції. У Чехії президентом не може бути особа, яку за вчинення державної зради Консти­туційний Суд довічно позбавив права бути обораним на посаду глави держави.

Президент щодо обирається на певний термін, у державах- членах ЄС він становить здебільшого 4-5 років (Латвія - 4 роки, Греція, Болгарія, Литва, Португалія, Угорщина - 5 років,

Австрія - 6 років, Італія - 7 років).

Питання кількості термінів перебування на посаді президента є одним з непростих конституційно-правових і політичних питань в окремих державах-членах ЄС. Так, відповідно до Конс­титуції Мальти президент призначається на п’ятирічний термін рішенням Палати представників і не має права обіймати зазначену посаду повторно.

В окремих конституціях регулюється порядок повторного терміну повноважень президента (глави держави), причому використовуються різноманітні формулювання для закріплення положення про кількість термінів перебування на посаді глави держави. Так, у Конституціях Болгарії, Румунії, Хорватії йдеться про два терміни, у Конституціях Австрії і Чехії про два терміни поспіль. У Португалії допускається обрання на посаду президента після дворазового її обіймання, але тільки в тому разі, коли мине певний час після закінчення другого консти­туційного строку повноважень.

Існують певні конституційні гарантії статусу президента. Насамперед це недоторканність, що означає недопущення або особливу процедуру притягнення до кримінальної відповідаль­ності й обмеження особистої свободи. Поки особа перебуває на посту президента, недоторканність має абсолютний характер.

Президентом визнається глава держави, який виступає від її імені всередині країни та на міжнародній арені, конституційний орган і посадова особа, що посідає найвище місце в ієрархії інститутів державної влади, арбітр нації. У сучасних консти­туціях, чинних у державах-членах ЄС, прямо закріплено норму, що визначає конституційно-правовий статус глави держави з республіканською формою правління. Так, Конституція Італії визнає, що президент республіки є главою держави. Аналогічно визначений статус президента і в Конституції Угорщини: «Главою держави Угорщина є Президент республіки». Щоправ- да, в окремих конституціях держав-членів ЄС не акцентується увага на статусі президента. Так, відповідно до ст. 120 Консти­туції Португальської Республіки, яка називається «Визначення статусу президента», вказано, що президент представляє Португальську Республіку, забезпечує національну незалеж­ність, єдність держави і нормальне функціонування демокра­тичних інститутів та, за посадою, є верховним головнокоман­дувачем збройних сил. У ст. 12 Конституції Ірландії визнано, що президентові належить першість стосовно всіх інших осіб у державі. У Конституції Польщі (ч. 1 ст. 126) зафіксовано, що президент Республіки Польща є верховним представником країни та гарантом безперервності державної влади.

За Конституцією Греції президент визнається регулятором державного устрою (ч. 1, ст. 30), а також зобов’язується «оберігати права і свободи греків і служити інтересам і прогресу грецького народу» (ст. 33). Ст. 80 Конституції Румунії на пре­зидента покладає обов’язки здійснювати посередництво між гілками влади в державі, а також між державою і суспільством. Ст. 101 Конституції Словаччини визначає, що президент своїми рішеннями забезпечує належне функціонування конституційних органів.

З огляду на взаємини президента як глави держави з органа­ми державної влади (парламентом, урядом, судам) він має право у сфері організації діяльності органів державної влади:

— виступати суб’єктом законодавчої ініціативи;

— підписувати й опубліковувати закони;

— брати участь у формуванні уряду і вирішувати питання про його відставку (Австрія, Литва, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Франція);

— брати участь у формуванні органів судової влади.

У конституціях окремих держав-членів ЄС президент має номінальне значення, виконуючи переважно церемоніальну функцію, і володіє незначними повноваженнями, що характерно для Італії та Німеччини. Так, Конституція сучасної Німеччини передбачає висунення Федеральним Президентом кандидатури Федерального Канцлера на розгляд парламенту, затвердження Федерального Канцлера на посаді та звільнення його з посади.

При цьому ч. 1, ст. 63 гарантує обрання Канцлера Бундестагом без дебатів. Федеральні міністри призначаються та звільняються зі своїх посад також Федеральним Президентом, щоправда за поданням Федерального Канцлера (ч. 1, ст. 64). Конституція Німеччини не наділяє Федерального Президента правом законо­давчої ініціативи. Він також усунутий від призначення суддів федеральних судів і державних службовців. Ч. 4 ст. 82 надає Федеральному Президенту право санкціонувати проєкт закону своїм підписом, після оприлюднення якого в засобах масової інформації він набирає чинності. Вважається, що за Федераль­ним Президентом Німеччини Конституція закріпила представ­ницькі функції.

Дещо інша за формою правова конструкція міститься в Конс­титуції Австрії. Тут у ст. 19.1 указано, що найвищими органами виконавчої влади є Федеральний Президент, федеральні мініст­ри, державні секретарі, а також члени урядів земель. Це фор­мулювання не розмежовує повноважень глави держави - Федерального Президента і глави уряду - Федерального Канц­лера. Воно досягається достатньо детальним переліком повно­важень Федерального Президента, з якого випливає що він є лише номінальним главою виконавчої влади.

У Фінляндії президент наділений вищою виконавчою вла­дою, він може навіть проігнорувати рішення, що було одностай­но прийняте членами Державної ради (уряду), проте не має права ухвалювати самостійні рішення ні щодо парламенту, ні щодо уряду. Президент залежний як від одного, так і від іншого. Параграф 64 Конституції Фінляндії свідчить про несамостій­ність глави держави під час ухвалення ключових політичних рішень. Так, президент зобов’язаний ухвалити рішення про від­ставку уряду або міністра лише в тому разі, якщо парламентом висловлена недовіра, але президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори з власної ініціативи, а лише на підставі умотивованої пропозиції прем’єр-міністра.

У Литві інститут президента регулюється Конституцією Литовської Республіки, Законом «Про Президента Республіки», Законом «Про вибори Президента Республіки». Згідно зі ст. 84 Конституції президент за згодою парламенту (сейму) призначає і звільняє прем’єр-міністра, міністрів, інших державних посадо­вих осіб, які відповідають перед ним, приймає відставку уряду, подає до Сейму кандидатури суддів Верховного Суду та суддів інших судових інстанцій, у передбачених законом випадках вно­сить до Сейму пропозиції про звільнення суддів, зі схвалення Сейму призначає та звільняє генерального прокурора Литов­ської Республіки, подає до Сейму кандидатури трьох суддів Конституційного Суду тощо.

За нормами конституцій Польщі та Словаччини президент виступає суб’єктом законодавчої ініціативи, він має право накладати вето на ухвалені законопроєкти. У Румунії, Словач­чині, Хорватії президент має право розпуску парламенту та оголошення проведення всенародного референдуму. Останнє покладається на президентів Польщі та Франції, але за згодою їхніх урядів.

У сфері цивільно-правових відносин на главу держави покладаються:

- питання громадянства, у тому числі отримання, поновлення, виходу;

- надання політичного притулку іноземним громадянам;

- помилування засуджених;

- нагородження державними нагородами.

У сфері оборони і безпеки глава держави:

- очолює збройні сили країни, є її головнокомандувачем;

- вживає термінові заходи із забезпеченню безпеки країни.

Вищевказані повноваження президента знайшли відобра­ження в усіх без винятку конституціях держав-членів Євро- союзу.

У сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики глава держави:

- укладає міжнародні договори;

- приймає вірчі грамоти і грамоти про відкликання дипломатичних представників;

- акредитує і відкликає своїх дипломатичних представників у зарубіжних країнах і міжнародних організаціях.

На підтвердження висловленого зазначимо, що у ст. 133 Конституції Республіки Польща основні сфери повноважень президента у сфері зовнішньої політики визначені так: він ратифікує та денонсує міжнародні договори, про що повідомляє Сейм і Сенат; призначає та відкликає повноважних представни­ків Республіки Польща в інших державах, а також у міжна­родних організаціях; приймає вірчі грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників інших держав і міжнарод­них організацій; до ратифікації міжнародного договору може звернутися до Конституційного трибуналу з пропозицією роз­глянути питання відповідності Конституції.

Відповідно до ст. 36 Конституції Грецької Республіки, окрім названого, президент має право оголошувати війну та укладати мир за умови контрасигнації відповідного міністра, «який одним своїм підписом перебирає відповідальність на себе».

В умовах федеративної держави повноваження федерального президента у сфері зовнішніх зносин нічим не відрізняються від конституційних повноважень президентів унітарних держав- членів ЄС. Відповідно до ч. 1 ст. 65 Конституції Австрії, Феде­ральний Президент має право представляти республіку у зов­нішніх зносинах, приймати та призначати послів, надавати згоду на призначення іноземних консулів, призначати консульських представників за кордоном та укладати державні договори. Федеральний президент Німеччини акредитує і приймає послів, а також укладає міжнародні договори за умови «схвалення чи сприяння органів, компетентних у сфері федерального законо­давства» (ст. 59 Конституції ФРН).

Для більшості країн ЄС вагомою юридичною ознакою є контрасигнатура (міністерський підпис). Характерна риса контр - асигнації, що закріплена в конституціях Болгарії, Литви, Польщі, Румунії, Словаччини, полягає в тому, що їй підлягають не всі акти глави держави, а тільки певна частина. Найчастіше не мають потреби в контрасигнатурі і реалізовуються президен­том самостійно такі акти, як законодавча ініціатива, призна­чення референдуму, підписання закону або відмова в цьому, опублікування закону або міжнародного договору, послання до парламенту або окремих його палат.

Інститут президента в державах-членах ЄС потребує соціаль­ного забезпечення. Зазвичай воно не врегульоване конститу­цією. У Словенії, наприклад, соціальне забезпечення регулю­ється Законом «Про Президента». Фінансування діяльності президента та його канцелярії здійснюється відповідно до статей державного бюджету. В Ірландській Республіці, за аналогією з монархічними державами, акт парламенту, що визначає розмір грошових витрат на утримання президента і його родини, називається цивільним листом.

Місце президента в державах-членах ЄС залежить від обраної країною форми державного правління, що визначається особливостями її історичного розвитку, специфікою її політичної культури, глибиною державницьких традицій, спів­відношенням різноманітних політичних сил у період ухвалення конституції. Саме тому в одних державах-членах ЄС запрова­джена парламентська система правління, за якої функції глави держави виконує конституційний монарх чи президент, але реальна влада зосереджена в руках уряду, підзвітного парла­менту.

Повноваження президента припиняється узвичаєним поряд­ком - із закінченням терміну перебування і вступом на посаду новообраного президента. Дострокове припинення повноважень можливе у разі:

- смерті;

- власної відставки;

- усунення від влади через звинувачення у зраді чи внаслідок іншого злочину;

- нездатності за станом здоров'я здійснювати президентські

193

повноваження.

У разі, коли президент складає свої повноваження у зв'язку із закінченням терміну перебування на посаді, за ним зберігаються

Захарченко П. Підстави та порядок дочасного усунення з посади президента (на прикладі конституцій держав-членів Європейського Союзу). Правова наука і держа­вотворення в Україні в умовах сучасних викликів, породжених російською воєнною агре­сією: теорія, практика, перспективи розвитку : зб. матер. ІІІ Всеукр. наук. -практ. конф. (м. Кропивницький, м. Кривий Ріг, 19 травня 2023 року). Кропивницький : ДонДУВС, 2023. С. 69-70.

окремі гарантії і привілеї. Такі питання для колишніх прези­дентів Франції регулюються Законом від 3 квітня 1955 року, який зазнав деяких змін лише 2016 року. Конституція країни встановлює тимчасову недоторканність глави держави протягом його повноважень. Так, наприклад, проти Ніколя Саркозі прово­дилося кримінальне провадження в рамках справи про «пасивну корупцію та нелегальне фінансування передвиборчої кампанії у 2012 р.», унаслідок чого йому 2021 року винесений вирок, яким колишнього президента Франції було засуджено до одного року з відтермінуванням ув’язнення на один рік. Термін він відбував під домашнім арештом і під контролем електронних засобів спостереження. Апеляційний суд Парижа 18 травня 2023 року розглянув скаргу засудженого і не задовольнив її. Це перший і єдиний випадок у сучасній Франції, коли колишній глава держави отримав термін ув’язнення.

Відповідно до Конституції Франції президент, що пішов у відставку внаслідок закінчення терміну перебування на посаді, може залишитися на державній службі та стати довічним чле­ном Конституційної ради. Це передбачає юридичну недотор­канність, якщо колишній глава держави відмовиться від полі­тичної діяльності і не претендуватиме на виборні посади. У цьому випадку він отримуватиме пенсію та оклад - 6 тис. та 11,5 тис. євро на місяць відповідно. Також екс-президенту нада­ються безкоштовна мебльована квартира, охорона, два автомо­білі з водіями та штат із семи постійних співробітників - поміч­ники, секретарі, начальник штабу. Утримання колишніх прези­дентів коштує державі 10,3 млн євро на рік.

Президента можна дочасно усунути з посади внаслідок застосування процедури імпічменту, тобто через застосування особливої процедури притягнення до відповідальності вищих посадових осіб держави за порушення норм законодавства краї­ни або за невиконання чи неналежне виконання покладених на них обов’язків, у багатьох країнах - лише президента.

194

Справи Саркозі: проросійського політика засудили за корупцію. URL:

https://www.ukrinform.ua/rubric-world/3202975-spravi-sarkozi-prorosijskogo-politika- zasudili-za-korupciu.html.

Політико-правовий інститут імпічменту виник в Англії у XIV ст. як засіб парламентського контролю за діями королів­ських міністрів, публічної оцінки їхньої діяльності. Звідси його назва: англ. impeachment - осуд, звинувачення. Процедура імпічменту була запроваджена угодою між парламентом і королем ще у 1338 році і полягала в тому, що будь-хто з коро­лівських міністрів міг бути усунений з посади за вчинення «тяжких злочинів і проступків». Палата громад отримала право притягувати до відповідальності королівських міністрів, пере­даючи їх до суду палати лордів. До цього таке право належало винятково королю. Уперше процедура імпічменту була засто­сована у 1386 році щодо королівського канцлера, якого звинува­тили в недотриманні обіцянки, узятої перед парламентом, про підготовку проєкту нормативно-правового акту про покращення становища короля і королівства, а також у зловживанні мате­ріальними ресурсами країни, які було спрямовано на викуп міста Гента, через що воно було для Англії втрачене.

Нині процедура імпічменту здійснюється парламентом або за його участю. В окремих країнах проведення імпічменту не обмежується стінами парламенту. Поширеною практикою є долучення до процесу конституційних судів (ФРН, Хорватія) чи спеціальних трибуналів (Польща).

Підставою для застосування імпічменту є лише здійснення президентом правопорушення. Так, Конституція ФРН 1949 року містить таку підставу імпічменту як умисне порушення Феде­ральним Президентом Основного Закону або іншого федераль­ного закону (ч. 1 ст. 61). Отже, у Німеччині обов’язковою умовою процедури імпічменту є не будь-яке, а лише свідоме порушення законодавства федерації чи її суб’єкта.

Аналіз положень конституцій держав-членів ЄС щодо поряд­ку проведення імпічменту президента свідчить про різноманітні підстави для нього^[191]. Так, у Франції достатньою умовою для цього є порушення президентом своїх обов’язків, явно несуміс­ного з його мандатом (ч. 1 ст. 68-3 Конституції Французької Республіки). В Італії порушення процедури дочасного усунення президента від своїх обов’язків можливе за умови учинення главою держави державної зради або посягання на Конституцію (ч. 1 ст. 90).

Доцільно в цьому контексті навести формулювання Консти­туції Словаччини 1992 року, яка розширює підстави порушення процедури імпічменту щодо глави держави. У ст. 106 читаємо: «Національна Рада Словацької Республіки може відкликати Президента за діяльність проти суверенітету та територіальної цілісності Словацької Республіки або за дії, спрямовані на розвал демократичного конституційного ладу Словацької Республіки»^{[192] [193].}

У Конституції Мальти міститься положення про негідну поведінку глави держави, що дає підстави для початку про­цедури імпічменту. У Литві такою підставою визначено пору- 197 шення присяги.

Нині процедура дочасного припинення президентських повноважень не застосовується лише в конституціях обмеженої кількості держав-членів ЄС з республіканською формою прав­ління (наприклад, Естонії).

Навіть у монархічних державах ЄС допускається застосу­вання інституту імпічменту, проте не проти глави держави. Так, у Данії король володіє верховною владою, але здійснює її через міністрів, на яких покладена відповідальність за управлінські рішення. За неналежне виконання членами уряду посадових обов’язків, на підставі окремого закону, вони можуть бути усунені з посади в порядку імпічменту (ст. 16 Конституції). Його може оголосити король або парламент (фолькетинг), а здійснити Високий суд Королівства, що є єдиною установою, яка, на основі спеціального закону, притягує міністрів до кримі­нальної відповідальності.

Високий суд у Данії був запроваджений ще першою Консти­туцією держави у 1849 році і зберіг свою чинність у нині чинній. За півтора століття він виконував свої функції лише п'ять разів. Відповідно до спеціального закону, він складається із суддів Верховного суду, що запрошуються тимчасово для здійснення правосуддя у Високому Суді, а також легманів (авт. - юристів за освітою), які обираються на шестирічний термін від кожної партії, представленої в парламенті.

Коло правопорушень як підстав для початку проведення процедури дочасного припинення президентських повноважень в окремих державах-членах ЄС коливається в межах від дер­жавної зради до порушень конституції і законів. У Франції чи Чехії президент може бути дочасно усунутий з поста тільки в разі вчинення ним державної зради, а в Австрії, Італії, Польщі, Словаччині, Угорщині, ФРН до підстав дочасного припинення главою держави своїх повноважень конституції цих країн зараховують не лише державну зраду чи інший тяжкий злочин, а й навмисне (чи грубе) порушення ним конституції і законів. У цьому разі притягнення президента до відповідальності в порядку імпічменту є більш реальним, оскільки «навмисне порушення конституції і законів» відбувається значно частіше, ніж скоєння злочину. Однак випадки усунення президента з поста на такій підставі є вкрай рідкісними. Єдиний випадок, зафіксований в державах-членах ЄС, стався на початку нинішнього століття в Литві.

У 2003 році президентом Литви був обраний колишній прем'єр-міністр, льотчик цивільної авіації, що народився в Литві, а навчався в Академії цивільної авіації в м. Ленінграді (нині Санкт-Петербург) Р. Паксас. Обійнявши посаду глави держави, він підтвердив курс на інтеграцію з НАТО та ЄС, але в процесі політичної діяльності намагався зблизитися з Росією. Своїм пріоритетом Р. Паксас вважав внутрішні реформи, спря­мовані на подолання безробіття, низьких пенсій, бюрократії, корупції. Опозиція, до якої входили проєвропейські політичні сили, звинуватила главу держави в грубих порушеннях Конституції, зокрема, у незаконному наданні литовського грома­дянства Ю. Борисову та його сім'ї, а згодом в інформуванні останнього про те, що стосовно нього правоохоронні органи ведуть розслідування і контролюють його телефонні розмови. Офіційно у зв'язках з російською мафією і міжнародним теро­ризмом Р. Паксаса звинуватив голова литовського Сейму. Ли­товські політики вбачали в підписаній Р. Паксасом у 2003 році російсько-литовській угоді щодо калінінградського транзиту поступки Росії. До цього додалися звинувачення в намаганні Р. Паксаса корегувати зовнішню політику, втручатися в еконо­мічні справи республіки. Саме на цих фактах висувалося голов­не звинувачення порушення Конституції і присяги президента Литовської Республіки.

Для відсторонення президента від посади в Конституції Литви виписано певні умови. Насамперед спеціальна парла­ментська комісія має виявити ознаки грубих порушень прези­дентом присяги і Конституції країни. По-друге, четверта части­на від загальної кількості парламентарів має підписати звернен­ня про початок процедури імпічменту. По-третє, Конституцій­ний суд повинен обґрунтувати звинувачення президенту щодо ознак грубих порушень присяги і Конституції. Насамкінець понад половини депутатів мають проголосувати за визнання президента винним принаймні по одному з пунктів звинувачень.

Р. Паксаса неодноразово викликала комісія литовського Сейму з проведення імпічменту для подання пояснень за пунктами звинувачень, проте жодного разу він на її засідання не з'явився. Виклики Конституційного Суду, який розглядав висновки Сейму щодо порушення главою держави Конституції Литви, також ним були проігноровані.

Отже, на основі висновків комісії Сейму і Конституційного суду Сейм Литви 6 квітня 2004 року шляхом голосування схвалив імпічмент президента. Після усунення Р. Паксаса з посади суд звичайної юрисдикції повністю його виправдав як особу, яка не здійснювала кримінальних правопорушень. Тобто його провина полягала в порушенні норм Конституції та присяги, але без вчинення кримінального злочину.

Р. Паксаса не тільки усунули з посади президента, а й позбавили права висуватися на посади президента, прем’єр- міністра, міністра, спікера парламенту, тобто на посади, де потрібно складати присягу. Згодом колишній глава Литовської Республіки оскаржив винесений йому імпічмент до Європей­ського суду з прав людини (ЄСПЛ). Лише 7 січня 2011 року. Велика колегія суддів Європейського суду з прав людини ухвалила постанову про те, що рішення про довічну заборону Р. Паксасу брати участь у парламентських виборах Литви є не­пропорційним і не відповідає Європейській конвенції 1950 року, що гарантує право на вільні вибори. Страсбурзький суд виніс Р. Паксасу довічну заборону на участь у парламентських вибо­рах. Водночас ЄСПЛ відмовився оцінювати процес імпічменту і заборону на участь у президентських виборах і відхилив заявку потерпілого на отримання стотисячної компенсації^[194]. Щоправ­да, згодом Р. Паксас став депутатом Європарламенту.

Незначна кількість випадків усунення президента з поста в порядку імпічменту свідчить про те, що стримувальним чинни­ком у системі стримувань і противаг інститут імпічменту висту­пає не як засіб притягнення глави держави до відповідальності, а як сама можливість такого притягнення. «Вважається, - зазна­чають сучасні українські дослідники, - що інститут імпічменту має насамперед запобіжне значення, бо притягнення президента до відповідальності в порядку імпічменту трапляється у політичній практиці держав порівняно рідко»^[195].

За наявності в кожній країні специфічних особливостей процедура імпічменту має певні спільні риси. Ініціювати розгляд у парламенті питання про імпічмент президента в біль­шості держав-членів ЄС може щонайменше третина парламен­тарів. У ФРН достатньо четвертої частини від загальної кіль­кості депутатів. На основі проведеного із залученням тією чи іншою мірою судових і правоохоронних органів парламент­ського розслідування формулюється звинувачення проти прези­дента, з якого проводиться голосування. Для підтримання звину­вачення й усунення президента з поста в більшості країн потрібно, щоб за це проголосували не менше двох третин парламентарів. Є країни, де для підтримання звинувачення необхідна абсолютна більшість голосів (Італія, Франція), а є такі, де потрібно три четвертих голосів парламентарів (Ісландія, Фінляндія). Після усунення з поста на підставі скоєного злочину президент притягується до кримінальної відповідальності, як звичайний громадянин.

Не скрізь процедура ухвалення остаточного рішення про дочасне припинення главою держави президентських повнова­жень однакова. У конституціях Італії, Словаччині, Угорщині, ФРН, Чехії ця місія покладена на конституційний суд, а в Греції, Польщі, Франції - на спеціальний суд.

У небагатьох країнах ЄС остаточне рішення щодо усунення президента з поста в порядку імпічменту ухвалює народ (вибор­ці), голосуючи на референдумі. Так, у разі вчинення протиправ­них діянь, якими порушуються положення Конституції Румунії, щодо її президента може розпочатися процедура усунення з посади на спільному засіданні палати депутатів і сенату. Пропозицію про усунення з посади можуть висувати не менше однієї третини від кількості депутатів і сенаторів. Якщо пропо­зиція схвалюється, то не пізніше ніж через 30 днів признача­ється референдум для усунення президента (ст. 95 Конституції Румунії 1991 року). Такий референдум відбувся 2007 року щодо Президента Румунії Т. Бесеску. На ньому виборці підтримали 200 главу держави.

У Польщі президент звільняється з посади постановою Дер­жавного трибуналу. Тимчасово, до зайняття посади новообра­ним президентом, його функції виконує маршал Сейму, а якщо

²⁰⁰ Малкіна Г. М. Імпічмент президента: міфи і реальність. Вісник Київського національ­ного університету імені Тараса Шевченка. Політологія. 2008. № 89-90. С. 117. він не може їх виконувати, - маршал Сенату (ст. 131 Консти­туції).

За порушення Конституції або законів, а також за вчинення злочину президент може бути притягнутий до відповідальності Державним трибуналом. Постанова про його притягнення до відповідальності може бути ухвалена Національними зборами не менш як двома третинами голосів від законної кількості членів і за умови, що пропозиція про це буде внесена не менш як однією чвертю всіх членів Національних зборів. Від моменту прийняття постанови про висунення обвинувачення проти президента він відсторонюється від виконання своїх функцій. У разі дострокового чи тимчасового припинення президентом своїх повноважень їх здійснює віцепрезидент або глава верхньої палати чи всього парламенту. Повноваження особи, що виконує функції президента, обмежені. Він не має права розпуску парламенту, призначення референдуму, ініціювання змін до Конституції.

Дочасне усунення президента від виконання обов’язків у державах-членах ЄС є доволі дієвим, хоч і мало викорис­товуваним інститутом конституційно-правової відповідальності глави держави, та створює відповідні умови для необхідності правомірно й ефективно виконувати ним свої функції. Попри незначний досвід реалізації процедури імпічменту в державах- членах ЄС, його наявність у конституціях є потужним фактором стримання від учинення протиправних діянь очільниками країн названої спільноти.

Отже, у державах-членах ЄС президенту належить місія забезпечувати цілісність держави, дбати про оптимальне і збалансоване функціонування законодавчої, виконавчої, судової влади, бути арбітром у разі виникнення спорів між окремими гілками влади. Повноваження президента як глави держави закріплюються в конституціях і поширюються на цілу низку напрямів державної діяльності.

У разі вчинення президентом тяжкого протиправного діяння майже в усіх конституціях ЄС передбачено інститут дочасного усунення глави держави з республіканською формою правління від виконання своїх обов’язків, який є радше застереженням, ніж видом юридичної відповідальності. У монархічних держа­вах процедура імпічменту може застосовуватися винятково до глави уряду та членів його кабінету.