Преамбула конституції

— це звичайна для світової конститу­ційної практики невелика за обсягом, урочиста, написана навіть з певним пафосом вступна частина до її основного змісту Пре­амбула виконує переважно дві основні функції: по-перше, вказує на те, хто і в якому порядку прийняв конституцію, і, по-друге, містить коротку характеристику умов і мотивів прийняття конституції та цілей, які при цьому переслідуються.

Ці риси преамбули властиві також невеликій вступній части­ні, якою відкривається Конституція України 1996 р. Преамбула є її складовою частиною і має для законодавчої, виконавчої і су­дової влади не тільки моральну, а й юридичну силу.

На відміну від Конституції УРСР 1978 р., яка називалася «Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціа­лістичної Республіки» (після проголошення незалежності назву змінено на «Конституція (Основний Закон) України»), у назві чинної Конституцїї України термін «Основний Закон» не вико­ристовується. Зовнішні термінологічні зміни певного мірою відо­бражують якісні зрушення в самих основах соціально-політичного розвитку та статусу України як незалежної держави, невід’ємним атрибутом суверенності якої є Конституція.

Проте справа не тільки в цьому. Поняття «Конституція» і «Основ­ний Закон» у сучасній юридичній науці і практиці вживаються як тотожні. З цього виходить і Конституція України, фіксуючи цю тотожність не в назві (внаслідок тавтології), а в завершальних ряд­ках преамбули (ч. 9). Як Основний Закон Конституція України становить ядро національної правової системи, є юридичною базою для розвитку всього українського законодавства, правозастосовної діяльності, правосвідомості і правової культури.

Преамбула виходить з того, що Конституція України є актом установчої влади Українського народу.

У преамбулі (ч. 1) констатується, що, приймаючи Конституцію, Верховна Рада діяла від імені Українського народ у, виражаючи його суверенну волю, а не від власного імені як органу законодавчої влади. При цьому під Українським народом як основоположною категорією Конституцїї слід розуміти не національно-етнічну спіль­ність, а сукупність громадян України всіх національностей. По­няття «Український народ» (преамбула) і «народ» у подальшому тексті Конституції вживаються як юридично тотожні.

Положення преамбули, відповідно до яких саме народу як суверену належить установча влада, знайшло своє поглиблене розкриття. Зокрема, у Рішенні Конституційного Суду України (далі — КСУ) у справі щодо конституційності тлумачення Верхов­ною Радою України статті 98 Конституції України від 11 липня 1997 р. №3-зп наголошено на тому, що прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповно­важив Верховну Раду України на її прийняття.

Це положення було розвинуте КСУ у Рішенні у справі про набуття чинності Конституцією України від 3 жовтня 1997 р. № 4-зп та деяких інших рішеннях, з яких випливає, що недопустимо ототожнювати функції Верховної Ради України як органу установчої влади з її постійними функціями як органу законодавчої влади.

Преамбула акцентує увагу на історико-політичних і юридич­них підставах виникнення України як незалежної держави. Ними є багатовікова історія українського державотворення та невід’ємне право української нації на самовизначення, яке історично здій­снено усім Українським народом.

Саме на основі такого правового підґрунтя була реалізована ідея щодо прийняття Конституції України як Основного Закону незалежної держави.

У преамбулі зазначається також безпосереднє правове джерело, керуючись яким Верховна Рада України прийняла Конституцію. Ним є Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схвалений 1 грудня 1991 р.

Преамбула стисло визначає генеральні цілі, задля досягнення яких приймається Конституція:

— забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя;

— зміцнення громадянської злагоди на землі України;

— розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Названі цілі визначають цінності, які посідають провідне місце в усій ієрархії суспільних цінностей, а тому слушно вважа­ються загальнолюдськими, загальноцивілізаційними. Будучи закріпленими у преамбулі Конституції України, вони становлять ціннісну основу як її самої, так і всього суспільного ладу, визна­чають обличчя незалежної України.

У формулі преамбули «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власного совістю, попередніми, нинішніми та прийдеш­німи поколіннями» відображена воля як Верховної Ради України, так і всього Українського народу взяти на себе відповідальність за стан справ у країні, за долю Вітчизни. І хоча відповідальність, про яку йдеться в даній частині преамбули, за своєю сутністю є відпо­відальністю морально-політичною, а не юридичною (той, хто знехтував нею, може бути судимий лише судом історії), все ж не слід применшувати значення цієї конституційної формули. Її втілення в практичні дії органів державної влади і органів міс­цевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій та інших громадських об’єднань, всіх громадян України — вагома гарантія того, що майбутнє України стане таким, яким його хоче бачити Український народ. На жаль, за роки незалежності досяг­ти цього з різних причин не вдалося.

Положення преамбули в концентрованому вигляді виражають вихідні політико-правові ідеї, які пронизують весь зміст Консти­туції. Вона є єдиним, цілісним за своєю юридичною природою документом, а тому відривати преамбулу від основного змісту Конституції, а тим більше протиставляти йому юридичну при­роду преамбули, як це інколи трапляється в літературі, немає підстав. Як і інші положення Конституції, положення її преамбу­ли мають нормативний характер, хоча їх нормативність виражена в найзагальнішій формі.

Преамбула насамперед є орієнтиром у практичній діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, посадових і службових осіб та громадян, визначає за­гальну лінію правотворчої діяльності, вказує стратегічний напрям конституційного і нормативно-правового регулювання в цілому.

Положення преамбули сприяють більш глибокому з’ясуванню літери і духу Основного Закону України, що особливо важливо при його тлумаченні, а отже, більш послідовному втіленню кон­ституційних норм, а також приписів конкретизуючого їх законо­давства в життя.

Нестабільність, а тим більше систематичні порушення Кон­ституції, які ми спостерігаємо сьогодні, неминуче призводять до того, що вся система правил, за якими живе суспільство, починає піддаватися ерозії, розмиватися. А це у свою чергу становить ве­личезну загрозу для самого існування держави.