Поняття, предмет, метод та джерела галузі конституційного права.

Термін „конституційне право” використовується у правознавстві для позначення трьох явищ: по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної науки і, по-третє, навчальної дисципліни в системі вищої освіти.

Конституційне право - це провідна галузь права, яка являє собою систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя, закріплюючи при цьому основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, систему державних органів та основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні.

До кваліфікаційних ознак конституційного права, що в сукупності дають змогу виокремити цю галузь права як таку, належать предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення, роль і принципи конституційного права, його завдання та функції, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності.

Конституційне право має свій предмет правового регулювання. Він пов’язаний з регламентацією політико-правових відносин, що спрямовані на реалізацію державно-владних функцій, забезпечення прав і свобод особи. Отже, предмет галузі конституційного права - це особливе коло суспільних відносин, що виникають і діють у різних сферах життєдіяльності суспільства. Він є особливим, подвійним, що включає в себе дві найбільш важливі складові:

1) відносини, що визначають форму української держави (владновідносини);

2) відносини, що визначають основи правового статусу людини і громадянина в Україні (відносини між особою і державою).

Ці відносини мають відправний, базовий характер та стосуються усіх складових суспільного ладу: політичної, економічної, соціальної та культурно- духовної сфер. Також ці відносини є політико-правовими так, як, з одного боку, характеризують політику Української держави у відповідній сфері суспільного буття, а з іншого - являють собою правову форму здійснення цієї політики.

Якщо розглядати предмет галузі конституційного права України більш детально, то він включає:

1. Відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, демократичний державний режим, належність і суб’єкти публічної влади, основні засади організації та функціонування політичної системи.

2. Найважливіші економічні відносини, що характеризують існуючі в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності тощо

3. Відносини, що характеризують найсуттєвіші взаємозв’язки держави з особою і складають основи правового статусу людини і громадянина. Це відносини, що визначають: а) належність особи до громадянства України; б) основні права, свободи та обов’язки особи; в) їх гарантованість з боку держави.

4. Відносини, що виникають з приводу організації та діяльності органів державної влади України.

5. Відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення (вибори, референдум).

6. Відносини, котрі визначають принципи організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні, діяльності його органів тощо.

Отже, це відносини, котрі стосуються усіх найважливіших сфер життєдіяльності суспільства.

Характеристика конституційного права не вичерпується його предметом. Велике значення має метод конституційно-правового регулювання - це сукупність прийомів і способів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що складають предмет галузі конституційного права.

Для конституційного права як провідної галузі національної системи права характерний метод, що складається з сукупності таких способів правового регулювання:

- поєднання імперативного і диспозитивного способів при домінуванні імперативного. Імперативний (категоричний) метод - це суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування варіант поведінки. Він виключає свавілля і волюнтаризм органів державної влади та їх посадових осіб.

- поєднання субординації (базується на відносинах влади та підлеглості, на правовій нерівності сторін; застосовується при регулюванні відносин, в яких однією із сторін виступає орган держави, наділений владними повноваженнями) і координації (передбачає рівноправність і незалежність учасників відносин, надає їм можливість у рамках, встановлених законом, самостійно визначати взаємні права та обов’язки);

- поєднання зобов’язань, дозволяння і заборон. Наприклад, метод

зобов'язання передбачає, що «кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68); дозволяння - дає можливість відповідному суб'єктові діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд (ч.1 ст.41 Конституції України закріплює: „кожен має право володіти, користуватися й

розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності”); метод заборони - суб'єктам конституційного права забороняються відповідні дії, наприклад, «цензура заборонена» (ч. 3 ст. 15 Конституції

України) тощо;

Регулювання державно-правових відносин, що за своєю природою та змістом є надзвичайно складними, здійснюється, зазвичай, не одним, а декількома методами. Отже, метод галузі конституційного права має комплексний характер, характеризується загальним характером, максимально високим юридичним рівнем, імперативним, універсальним та установчим характерами, поєднанням прямого та опосередкованого регулювання. За його допомогою регулюються не всі, а найбільш важливі політичні, економічні, соціальні культурні (духовні) та інші відносини, що визначають зміст і основні напрями розвитку суспільства.

Джерела галузі конституційного права України - це зовнішня форма вираження (об’єктивації) встановлених чи санкціонованих народом, державою, органами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, що мають юридичну силу.

У сучасній науці конституційного права виділяють дві основні сфери джерел конституційного права: природне право і позитивне право.

Природне право відображає загальнолюдські уявлення про свободу, справедливість, невідчужуваність прав людини. Воно має особливо суттєве значення для конституційного права України, що повинне забезпечити охорону свободи людини, виступає критерієм демократизму всієї правової системи України. В Конституції України закріплені всі найважливіші природні права (право на життя, на недоторканність особи, право територіальної громади на місцеве самоврядування тощо). Це свідчить про те, що приписи природного права набувають чіткої правової оболонки і позитивне право зливається з природним правом. Усвідомлення природного права як джерела конституційного права, його розуміння як вищого імперативу для всіх гілок влади унеможливлює внесення до Конституції та законів України таких змін, які б призвели до ліквідації конституційного ладу, реставрації тоталітаризму в Україні.

Джерела позитивного конституційного права України систематизуються за їх юридичною силою та поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. Підзаконні джерела права не можуть суперечити конституційним і законодавчим, а локальні джерела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам, тобто джерела національного права за змістом являють собою певну ієрархію.

До них належать:

1. Конституція України, яка є головним джерелом конституційного права. Вона встановлює найбільш важливі норми і принципи, на основі яких здійснюється детальна правова регламентація в різних формах. Норми Конституції України, як закріплено ч.

2. Закони України, що мають найбільшу після Конституції України юридичну силу, приймаються Верховною Радою України або шляхом всеукраїнського референдуму і є найбільш поширеним джерелом конституційного права України. Закони за юридичною силою поділяють на конституційні, органічні (додаткові) та звичайні, але Конституція України не встановлює чітких критеріїв такої класифікації.

3. Інші акти нормативного характеру, що містять конституційно-правові норми і приймаються Верховною Радою України (Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., яка встановила загальні принципи конституційно-правового розвитку України) або шляхом всеукраїнського референдуму (конституційні акти всеукраїнських референдумів 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р.). Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. акти всеукраїнських референдумів мають виключно імперативний характер, тобто є загальнообов'язковими до виконання на території України з часу їх оприлюднення, не потребують санкціонування з боку будь-якого державного органу, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслідком юридичну відповідальність.

4. Нормативні укази Президента України, що містять конституційно- правові норми.

5. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми.

6. Акти Центральної виборчої комісії (ЦВК) і територіальних виборчих комісій.

7. Рішення Конституційного Суду України, в яких, встановлюється конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, подається офіційне тлумачення Конституції та законів України.

8. Міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Такі договори, згідно ч. 1 ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України.

9. Нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР, які є джерелами конституційного права України в силу принципу правонаступництва.

10. Акти органів місцевого самоврядування: статути територіальних громад сіл, селищ та міст, а також рішення, якими затверджуються положення про органи самоорганізації населення.

11. Правовий договір. Особливе місце в системі джерел конституційного права України посідав Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

12. Регламент Верховної Ради України. Це процесуальний нормативний акт фіксує правову регламентацію порядку діяльності Верховної Ради України. Регламент - похідний від Конституції України акт, який приймається на її основі, конкретизує її положення, забезпечує перехід норм Основного Закону зі «статики» в «динаміку».

Важливим критерієм розмежування джерел конституційного права є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути загальнодержавними та локальними. Загальнодержавні джерела конституційного права діють на всій території України. Це — Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, закони України, укази Президента України тощо. Локальні джерела конституційного права діють на певній території України і їх дія не поширюється на всю територію держави. У свою чергу локальні джерела конституційного права України поділяються на акти місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим (акти референдуму Автономної Республіки Крим, постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим); акти інших суб'єктів місцевого самоврядування (акти місцевих референдумів, статути територіальних громад міст й інших адміністративно-територіальних одиниць).

За часом дії джерела конституційного права поділяються на постійні і тимчасові. Більшість джерел конституційного права України мають постійно діючий характер, тобто приймаються на невизначений термін дії. Втрата ними чинності відбувається за умови набуття чинності іншим джерелом конституційного права, що скасовує дію попереднього. До постійно діючих джерел конституційного права належать Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, закони України, висновки і рішення Конституційного Суду України тощо. Разом з тим ці джерела конституційного права не є «вічними». Чинне законодавство передбачає умови їх зміни, доповнення чи скасування. Наприклад, Розділ XIII Конституції України визначає механізм внесення змін до Основного Закону.

Тимчасові джерела конституційного права України діють на визначений період у чітко визначених хронологічних межах чи за визначених умов, після чого їх чинність втрачається. Зокрема, Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» набуває чинності у повному обсязі за умови оголошення надзвичайного стану і діє до його припинення.

Наступним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх чинність. Прийнято розрізняти чинні джерела конституційного права, тобто діючі, і нечинні. До чинних джерел конституційного права України належать Конституція України, Закон України «Про вибори народних депутатів України» тощо.

Нечинні, або ж історичні, джерела конституційного права України — це джерела конституційного права України, які свого часу були чинними, але в силу історичного розвитку конституційного права втратили свою дієвість. Це, наприклад, Конституція УСРР 1919 р.. Конституційний Договір 1995 р. тощо. Від історичних джерел конституційного права, що на сьогодні втратили чинність, слід відрізняти нелегітимні акти, що не набули чинності, зокрема, в силу свого неконституційного характеру.

За національною належністю джерела конституційного права поділяються на національні та міжнародні. До національних джерел конституційного права слід відносити ті з них, що мають національне походження, тобто прийняті на території України відповідними суб'єктами конституційної правотворчості (Конституція України, закони України тощо). Міжнародні джерела конституційного права України — це чинні міжнародні договори України у сфері конституційного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Тобто джерела міжнародного права — це акти, що імплементовані у чинне конституційне законодавство (наприклад, Пакт про громадянські та політичні права людини тощо).

З метою формування гармонійної системи джерел конституційного права України та уникнення юридичних конфліктів між її складовими елементами доцільним є прийняття спеціального закону про нормативні правові акти України. Закон про нормативно-правові акти України має нормативне визначити поняття «джерело права»; систему джерел права України; їх субординацію і порядок вирішення юридичних конфліктів між джерелами права.

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ:

Конституційне право, як і інші галузі, є сукупністю правових норм, що встановлюються і охороняються державою. Але конституційне право відрізняється від інших галузей права насамперед специфікою тієї сфери суспільних відносин, на регулювання яких спрямовані норми цієї галузі. Таким чином, ця галузь права як і інші, з одного боку, являє собою сукупність правових норм, що мають внутрішню єдність, загальні ознаки, а з другого — відрізняється від норм інших галузей права. Конституційне право України - провідна галузь національної правової системи.

Конституційне право має свій предмет правового регулювання, пов'язаний з регламентацією політико-правових відносин по реалізації державно-владних функцій, забезпеченню прав і свобод людини і громадянина. Специфіка предмета цієї галузі права проявляється в тому, що її норми регламентують відносини, які складаються в усіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній. Законодавство регулює базові відносини у цих сферах і його норми закріплюють насамперед основні принципи, що визначають устрій держави і суспільства. У них проявляються якісні характеристики держави: суверенітет, форма державного устрою, належність влади народові, політична, економічна, ідеологічна багатоманітність, суб'єкти державної влади, загальні основи функціонування політичної системи України, символи держави. Джерела конституційного права - це сила, що створює цю галузь права, перетворює його життєву об'єктивність, причому в певних формах.

2.