Політичні партії, громадські організації та конституційні засади їхнього функціонування в державах-членах ЄС

Важливу роль у сучасному демократичному світі відіграють політичні партії, без яких неможливе забезпечення демократії як такої. Партії в сучасних державах беруть активну участь як у формуванні державних органів, так і в їхній діяльності.

Політична партія, за визначенням ст. 1 Закону Польщі «Про політичні партії» 1997 року, є добровільною організацією під певним найменуванням, що має на меті участь у суспільному житті країни через здійснення демократичного впливу на формування державної політики чи публічної влади^[160].

У конституційному законодавстві ФРН пропонується інше поняття політичної партії. Ураховуючи статус Німеччини як федеративної держави, у § 2 Закону про політичні партії в редакції 2002 року, законодавець розмежував основну мету політичних партій між федеральним і рівнем суб'єктів федера­ції. «Партії, - стверджується в документі, - це об'єднання громадян, що постійно та впродовж тривалого часу здійснюють вплив на формування політичної волі на федеральному рівні або в одній із земель, і мають намір брати участь у представництві народу в Бундестазі або в одному з ландтагів»^[161].

Наведені приклади змісту понятійної категорії «політична партія» свідчать, що її визначення в конституціях держав-членів ЄС тісно взаємопов'язані з формою державного устрою. Можна стверджувати, що в унітарних державах партійною метою є виборювання політичних висот на загальнодержавному рівні, а у федеративних - як на загальнодержавному, так і на місцевому.

За соціально-політичною сутністю партії поділяються на консервативні (праві), соціал-демократичні (ліві) і центристські. Консервативні більшою мірою орієнтовані на інтереси виробни­ків, відстоюють невисокий рівень податків та звуження соціаль­ного захисту з боку держави. Соціал-демократичні партії, навпа­ки, захищають інтереси найманих працівників і незабезпечених верств населення, пропагуючи підвищення податків і розши­рення державних соціальних програм і гарантій (наприклад, соціал-демократична партія Німеччини).

Слід згадати партії конфесійні, які об'єднують осіб певних віросповідань, наприклад, Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз у ФРН, та партії, орієнтовані на певну національну спільноту, зазвичай на національну менши­ну, як-то Шведська народна партія у Фінляндії. У Болгарії такі партії заборонено на конституційному рівні (ч. 4 ст. 11). Крім того, існують партії радикальні (виступають за різку зміну політичного курсу) та екстремістські (закликають до незаконних методів боротьби). Останні в багатьох державах-членах ЄС заборонені ще на стадії їхньої реєстрації. Так, ч. 3 ст. 4 Закону «Про політичні партії Литви» 1990 року забороняється ство­рення та діяльність політичних партій, в установчих або програмних документах яких пропагується або в діяльності яких практикується расова, національна, релігійна, соціальна дискри­мінація та ненависть, методи авторитарного або тоталітарного правління, насильницьке захоплення влади, міститься пропаган­да війни та насильства, права і свободи людини, громадського порядку, інші ідеї та дії, що суперечать Конституції, законам Литовської Республіки та не сумісні із загальновизнаними нормами міжнародного права. Така ж норма існує в Конституції Болгарії. А в Австрії законодавство не передбачає можливість заборони або розпуску політичних партій, але міститься забо­рона на відродження націонал-соціалістичної партії та її орга­нізацій. Конституція Німеччини передбачає заборону партій, які за своїми цілям або за поведінкою їхніх членів можуть призвести до підриву вільного демократичного конституційного ладу або викликати його руйнування.

За особливостями структури розрізняють організаційно оформлені та організаційно неоформлені партії. Перші характе­ризуються документально оформленим членством, наявністю первинних організацій, членських внесків. Організаційно неоформлені партії таких атрибутів не мають, вони нагадують суспільно-політичні рухи та існують переважно на добровільні пожертви.

Правовий підхід у питаннях створення та діяльності політич­них партій значно відрізняється в державах-членах ЄС.

Партійна система - це система взаємин політичних партій між собою, з державою, з іншими елементами політичної сис­теми та громадянами. Специфіка партійних систем визначається насамперед кількістю партій, які реально впливають на держав­ну владу. Розрізняють багатопартійні системи, системи фіксо­ваної кількості партій, двопартійні та однопартійні системи.

Багатопартійна система передбачає, що у виборах органів державної влади беруть участь більше двох партій, і кожна з них має шанс сформувати уряд (Італія, Бельгія, Данія тощо).

Двопартійна система - це система, у рамках якої існує багатопартійна система, але реально претендують на владу лише дві з них, а решта - дуже нечисленні і маловпливові. У ЄС після виходу з нього Великобританії держав з чітко визначеною двопартійною системою не залишилося.

Однопартійні системи характерні для недемократичних дер­жав, у яких керівництво в органах державної влади належить одній партії. Проте може зберігатися видимість багатопартій­ності, яка зводиться нанівець закріпленням у конституції чи законі провідної ролі однієї партії, тобто неприпустимістю існування опозиції.

Статус партій на рівні конституційних та інших законодав­чих норм став закріплюватися в конституціях і законах лише у XX ст. Нині майже всі конституції демократичних країн містять положення, що регламентують діяльність політичних партій. Напрямами конституційного регулювання статусу партій є закріплення їхніх функцій, свободи їх утворення та діяльності, гласності (ФРН). Постсоціалістичні конституції (Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Угорщини) повсюдно проголошують принципи політичного та ідеологічного плюралізму.

Законодавча інституціоналізація партій здійснюється в бага­тьох країнах за такими напрямами: визначення партій та їхньої ролі в політичній системі; порядок утворення та припинення діяльності партій; принципи організації та діяльності; вимоги до ідеології партій, формуванню їхньої фінансової бази; участь партій у виборах.

Крім партій, у конституціях багатої держав-членів ЄС закріп­люється статус інших суб'єктів політичної системи, а саме: соціальних, економічних, культурних об'єднань, засобів масової інформації, церкви тощо.

Соціальні, економічні, культурні об'єднання (профспілки, організації підприємців і роботодавців, товариства споживачів, екологічні, культурні, пацифістські об'єднання) нині відіграють все більшу роль у політичному житті демократичних держав, що зумовило регулювання окремими конституційними нормами їхнього статусу. Проте, більшість зарубіжних країн відмовилися від внесення таких приписів до текстів своїх конституцій. Осно­вою набуття правового статусу є задеклароване право на об'єд­нання. Однак, конституції низки країн містять норми про статус окремих видів об'єднань, найчастіше профспілок, іноді підпри­ємців і споживачів (Греція, Італія, Іспанія, Польща та інші).

Значним впливом релігії та церкви на політичне життя пояснюється регламентація їхнього правового становища в конституціях держав-членів ЄС. У більшості країн церква відокремлена від держави і проголошена свобода совісті. Проте, окремі демократичні конституції містять положення, за якими визначається особлива роль однієї релігійної конфесії (право­слав'я в Греції і Болгарії, євангелістсько-лютеранська церква в Королівстві Данія).

Засоби масової інформації відіграють посутню роль в умовах інформатизації суспільства, тому їхній статус відображається в конституціях.

Поряд з власне інформаційною функцією ЗМІ виконують розважальну й ідеологічну функцію, тобто впливають на свідо­мість читачів, глядачів, слухачів, спонукаючи до тих або інших дій. Тому їхній статус визначається нормами конституційного права. Окремі конституції проголошують заборону попередньої цензури (Болгарія), іноді з метою запобігання зловживань і маніпуляції суспільною свідомістю конституції встановлюють інститути контролю за ЗМІ з боку держави (Греція, Іспанія), притягуючи до відповідальності порушників за нормами адмі­ністративного чи кримінального права. Наприклад, Конституція Греції 1975 року, забороняючи в принципі конфіскацію газет та інших друкованих видань як до, так і після їх виходу у світ, дозволяє у виняткових випадках за наказом прокурора конфіс­кувати друковану продукцію після виходу у світ у разі:

- образи християнської релігії або будь-якої іншої, визнаної державою конфесії;

- образи особи президента республіки;

- розміщення в публікації інформації про склад, озброєння і дислокацію збройних сил або відомостей про фортифікаційні споруди країни; або коли своїм змістом публікація закликає до ліквідації режиму збройним шляхом, або, нарешті, вона спрямована проти територіальної цілісності держави;

- публікації непристойного характеру, що порушують сус­пільну мораль та громадську етику;

У всіх перелічених випадках прокурор зобов’язаний упро­довж 24 годин після конфіскації засобу масової інформації передати справу на розгляд суду, який має ухвалити рішення про залишення в силі постанови прокурора або про його скасування.

Більш детально статус засобів масової інформації регламен­тується в багатьох державах спеціальними законами, у яких передбачено юридичні заходи щодо боротьби з монополізмом у ЗМІ, встановлюють відповідальність за зловживання свободою друку. Найбільш скрупульозно регулюється діяльність засобів масової інформації в умовах проведення виборчих кампаній.

Отже, конституції держав-членів ЄС заохочують до реєст­рації і діяльності політичні партії, які декларують демократизм, верховенство прав людини і громадянина і вживають консти­туційних заходів для недопущення розповсюдження у своїх державах та у Євросоюзі загалом людиноненависницьких і реваншистських ідей.