Конституційний контроль та його моделі

Стабільність і високий авторитет конституції досягається особливою формою правового захисту, чим і є конституційний контроль. Це процедура перевірки нормативно-правових актів і дій органів і закладів публічної влади на предмет їхньої відповідності конституції.

Історично перша модель конституційного контролю отрима­ла назву американської, адже вона виникла у США у 1803 році унаслідок судового прецеденту, коли рішенням у справі В. Мербері проти Дж. Медісона Верховний суд цієї країни вперше визнав неконституційність федерального закону, а та­кож постановив, що Конституція, як і інші закони, можуть бути предметом судового тлумачення. У разі виникнення супереч­ностей між нормативно-правовими актами різного рівня суди зобов'язані застосовувати норми Конституції як закону, що має найвищу юридичну силу.

На виборах до Конгресу США, що відбулися в листопаді 1800 року, молода політична сила - Демократично-республікан­ська партія, яку очолював Т. Джеферсон, перемогла партію федералістів на чолі з Дж. Адамсом. Останній став першим в історії США партійним президентом і першим главою держави, обраним на альтернативній основі.

За ініціативою федералістів 27 лютого 1801 року Конгрес США ухвалив закон, що надавав президенту країни право призначати мирових суддів в окрузі Колумбія. Голосування в Сенаті відбувалося в останній день перебування Дж. Адамса на посаді і продовжувалося до півночі. Саме тому, призначені на посаду, отримали назву «опівнічні судді». На знак подяки за віддану працю, на ці посади президент Дж. Адамс, який завер­шував свою президентську каденцію, намагався призначити своїх союзників, партнерів і колишніх співробітників. Частина членів партії федералістів розглядала ці призначення як спосіб майбутнього впливу на уряд після закінчення своїх депутат­ських повноважень, що спливали у березні 1801 року. Зрештою, президент Дж. Адамс призначив із числа своїх прибічників на п’ятирічний термін 42-ох мирових суддів для округу Колумбія, списки яких були затверджені Сенатом і засвідчені офіційною урядовою печаткою.

Перед головою Верховного суду США Дж. Маршалом поста­ло троє питань. По-перше, чи мав В. Мербері право на подання позову до судової влади США для вирішення того питання, яке він оспорював? По-друге, чи є юридичні підстави судовій владі США надати В. Мербері саме таке судове рішення, якого він домагався? По-третє, якби суди США задовольнили перші дві позовні вимоги, то чи має компетенцію Верховний суд видати вищевказані дозволи?

У лютому 1803 року Верховний суд США у справі В. Мербері проти Дж. Медісона ухвалив остаточне рішення, в якому світ почув відповіді на вищепоставлені питання. Насам­перед Суд підтвердив право позивача обіймати ту посаду, призначення на яку він домагався. Крім того, він відповів ствердно на питання, що в разі порушення такого права закон надає позивачеві можливість правового захисту. Третє питання випливає із попередніх відповідей: «Якщо закони дають йому (позивачеві) засоби правового захисту, то чи може бути виданий мандамус на виконання вимог позивача»? Дж. Маршалл і цього не заперечував: закон дозволяє надавати судовий наказ на вико­нання вимог позивача, у нашому випадку - В. Мербері. Акт, який встановлює судову систему Сполучених Штатів, уповнова­жує Верховний суд «видавати мандамус будь-кому із суддів або посадових осіб, які перебувають на службі Сполучених Штатів...

Окрім іншого, Дж. Маршалл, обґрунтувавши необхідність здійснення конституційного контролю, ухвалив, що положення розділу 13 Закону про судоустрій 1789 року, який передбачає можливість видачі мандамусу, не відповідають Конституції США, оскільки він поширюється на справи, які мають оригі­нальну юрисдикцію. Отже, В. Мербері було відмовлено у видачі патенту на отримання посади судді в штаті Каліфорнія.

Зіставлення розділу 13 Закону про судоустрій 1789 року та ст. 3 Конституції США, у якій визначається компетенція Вер­ховного суду США, дозволило Дж. Маршаллу зробити висно­вок, що названий розділ розширює компетенцію суду порівняно зі статтею Основного Закону. Під час видачі мандамуса Верхов­ний суд США може діяти тільки як апеляційна інстанція, але не як суд першої інстанції: «Постановлено, що Верховний суд матиме виняткову юрисдикцію за всіма спорами цивільного характеру, у яких штат є стороною, за винятком спорів між штатом і його громадянами; виключаючи також суперечки між штатом і громадянами інших штатів або іноземними громадяна­ми, в останньому випадку суд має первісну, але не виключну юрисдикцію. Суд матиме таку виняткову юрисдикцію в судових справах або за позовами щодо послів та інших дипломатичних агентів, членів їхніх сімей або домашніх слуг як судовий орган, що діє за нормами статутного права, здійснює компетенцію відповідно до положень федерального права, і первинну, але не виняткову компетенцію у всіх судових справах, порушених послами та іншими дипломатичними агентами, а також у спра­вах, у яких консул або віцеконсул є однією зі сторін. Судові справи за спором про факт у Верховному суді за всіма позовами щодо громадян Сполучених Штатів Америки будуть розгля­датися за участі присяжних.

Конституція США встановлює, що вона і закони США, ухва­лені на її виконання, так само, як і всі договори, які вже укладені або будуть укладені Сполученими Штатами, є вищими законами країни, і судді кожного штату зобов’язані їх виконувати, навіть якщо в Конституції і законах будь-якого штату трапляються нормативні неузгодженості і суперечності (ст. 6). Очевидно, що в цій статті міститься рекомендація щодо можливості перевірки відповідності конституцій і законів окремих штатів федеральній Конституції і федеральним законам, хоча Верховний суд США про це нічого не говорить.

Отже, правова позиція, викладена і закріплена рішенням суду в справі «Мербері проти Медісона», стала помітною віхою в становленні судової конституційної юрисдикції. За вагою свого впливу саме цю подію в конституційній історії США нерідко прирівнюють до ухвалення нового конституційного додатку до Основного закону країни. На підставі новел, запропонованих головою Верховного Суду США Дж. Маршалом, який обґрун­тував необхідність запровадження практики нагляду за консти- туційністю законів, з 1803 року судді не лише можуть, а й зобов’язані оголосити недійсним будь-який закон, що, на їхнє переконання, суперечить Конституції США^{[79] [80].}

До Європи ідея конституційного контролю потрапила в умо­вах переходу континенту від абсолютної монархії до консти­туційної. Першим такий крок був зроблений в Австрії через необхідність урегулювання взаємин центральної влади з про­вінціями оприлюдненою 25 квітня 1848 року конституцією (т.

Наступний етап становлення конституційного контролю при­пав на 1920 рік, коли Австрія за конституцією набула статусу централізованої держави. Напередодні Національні збори ухва­лили закон про Конституційний суд в Австрійській республіці, до компетенції якого входили питання контролю за законами, які ухвалювалися асамблеями провінцій і вирішували питання їхньої конституційності. Верховний Конституційний суд Австрії став моделлю спеціальної конституційної юрисдикції для країн Європи, яку нині називають європейською чи континентальною. Цю модель теоретично обґрунтував уродженець Львівщини, австрійсько-німецький вчений Г. Кельзен, проте утілити в життя так і не зміг, адже створений ним Конституційний суд так і не 80

запрацював..

Отже, у конституційно-правовій теорії та практиці ХХ ст. виокремилися дві моделі конституційного контролю - амери­канська та європейська, які мають свої ознаки і специфічні риси. Особливість першої моделі полягає у тому, що конститу- ційність об'єктів контролю перевіряють суди загальної юрис­дикції (окружні (районні) суди штату, апеляційні суди штату, окружні суди федерації, верховний суд штату) під час розгляду конкретних справ згідно із звичайною процедурою (децентралі­зований контроль) або Верховний суд чи його спеціальні палати за особливою процедурою (централізований контроль).

Отже, особливістю децентралізованої моделі конституцій­ного контролю в США є те, що будь-який із судів може визнати той чи той законодавчий акт неконституційним, що згодом потрапляє на розгляд до апеляційної інстанції^{[81] [82]. Проте на рівні суб'єкта федерації останнє слово залишається за Верховним судом, рішення якого є остаточним і підлягає неухильному дотриманню судами нижчого рівня.}

Нині у таких скандинавських державах-членах ЄС, як-от Швеція і Данія децентралізований різновид американської моде­лі конституційного контролю є чинним. У цих країнах будь- який суд загальної юрисдикції може визнати закон неконститу­ційним.

До централізованого різновиду американської моделі консти­туційного контролю, як вважають сучасні конституціоналісти, належить вирішення питань про відповідність правових актів конституції країни тільки найвищою судовою інстанцією загаль­ної юрисдикції, зазвичай верховним судом (Бельгія, Ірландія, Кіпр, Люксембург, Мальта)^[83].

З метою здійснення конституційного контролю за правилами централізованого різновиду американської моделі конституцій­ного контролю у верховних судах окремих країн ЄС можуть утворюватися спеціальні колегії чи палати, наприклад, консти­туційна колегія Державного суду Естонії.

В Ірландії процедура перевірки законопроекту на його конс- титуційність також проводиться за правилами централізованого різновиду американської моделі конституційного контролю. У разі необхідності передачі законопроєкту для конституційної експертизи до Верховного суду, президент країни має провести попередню консультацію з Державною Радою (урядом). У разі, якщо Верховний суд визнає такий проєкт частково чи цілком невідповідним Конституції, глава держави має відмовитися від його підписання (ст. 26 і 34 Конституції Ірландії).

Ірландія нині залишається в Євросоюзі єдиною країною, що належить до сім'ї англо-американського права. Саме тому в цій державі відсутній спеціалізований конституційний суд, а його повноваження виконує Верховний суд, що складається із голови і п'ятьох членів. Президент може направити до Верховного суду законопроєкт, який пройшов голосування в обох палатах парла­менту, але не був оприлюднений, щоб з'ясувати, чи він не суперечить конституції країни (ст. 26 Конституції Ірландії). Вер­ховний суд має право розглядати звернення про визнання не­конституційними вже ухвалені закони, переглядати в судовому порядку підзаконні акти, рішення чи дії уряду або державних органів з метою визначення їхньої законності та відповідності Конституції.

Європейська модель конституційного контролю започаткова­на в першій чверті ХХ ст. Її особливість полягає в тому, що конституційність об'єктів контролю перевіряють спеціалізовані суди, наділені конституційною юрисдикцією. Визнання консти­туційними судами закону неконституційним означає припи­нення його чинності. Висновок конституційного суду оскар­женню не підлягає та є остаточним.

Європейська модель конституційного контролю стала резуль­татом теоретичних розробок професора Віденського універси­тету Г. Кельзена. У межах теорії розподілу влади на три гілки йому вдалося обґрунтувати положення про те, що спеціальні суди здатні здійснювати контроль за відповідністю ухвалених законів нормам Конституції. Для переконливості Г. Кельзен виокремив низку важливих положень:

— конституція є фундаментальним нормативно-правовим актом, отже, вона повинна мати високий рівень стабільності;

— стабільність конституції має досягатися за допомогою ускладнення процедури її зміни;

— основною гарантією стабільності конституції є можли­вість безперешкодно анулювати норми, що суперечать їй;

— право анулювати норми не може належати органу, який їх ухвалив;

— таке право має належати органу, незалежному від жодної гілки влади, тобто конституційному суду, трибуналу чи квазісу- довому органу, який складається з найбільш компетентних і визнаних у країні юристів^[84].

Останнє положення теорії Г. Кельзена щодо створення спе­ціалізованого органу охорони конституційності й визначило ключову відмінність європейської моделі конституційного конт­ролю від американської.

Вважається, що європейська модель конституційного контро­лю має кілька різновидів: австрійську, французьку, німецьку.

Австрійська модель притаманна Австрії, Італії, Польщі, де конституційний контроль здійснюють спеціальні конституційні суди, що належать до системи вищих органів судової влади держави.

Французький різновид характеризується тим, що правом конституційного контролю наділений спеціальний квазісудовий орган (у Франції з 1958 року - Конституційна рада, у Португалії з 1976 року по 1982 рік - Революційна рада). Квазісудові органи - це спеціалізовані органи, що мають той самий склад, форму­вання та повноваження, що й спеціалізовані суди, але відріз­няються низкою процесуальних моментів (відсутністю змагаль­ності і гласності).

Французький різновид європейської моделі конституційного контролю має такі особливості:

- у ньому діє система квазісудового конституційного контро­лю (зокрема, цими повноваженнями наділена Конституційна рада). Це означає, що на відміну від конституційних судів, у яких справи розглядаються переважно на засадах змагальності і гласності, у квазісудових органах конституційної юстиції Франції змагальність сторін донедавна була практично відсутня. Процедура розгляду справ базувалася на непублічності і пись- мовості. Лише внаслідок конституційної реформи 2008 року і запровадження наступного конституційного контролю був переглянутий внутрішній Регламент Конституційної ради Фран­ції. У конституційну модель Франції почали запроваджуватися принципи змагальності, рівності сторін і публічності;

- конституційний контроль здійснюється двома органами - Конституційною радою та Державною радою: перша вирішує питання конституційності актів парламенту, друга розглядає справи щодо конституційності актів органів виконавчої влади;

- до конституційної реформи 2008 року у Франції існував лише попередній конституційний контроль та, відповідно, був відсутній наступний конституційний контроль. Це означало, що перевірці на відповідність Конституції підлягали лише проєкти нормативно-правових актів, а ухвалені закони не перебували у сфері юрисдикції Конституційної та Державної рад. Нині лише закон, але не інший нормативно-правовий акт, що набув чин­ності, може бути підданий конституційному контролю^[85].

Проте для здійснення конституційної процедури необхідні певні умови. Для того, щоб Конституційна рада розглянула ухвалений закон на відповідність Конституції Франції, необхід­но, щоб його спочатку розглянув суд, який вирішує конкретну справу, а потім, залежно від юрисдикції цієї справи, - Державна рада або Касаційний суд. Як бачимо, наступний конституційний контроль у Франції має обмежений характер.

Німецький різновид європейської моделі передбачає здійс­нення суцільного конституційного контролю спеціальним Феде­ральним Конституційний судом, що, відповідно до ст. 92 Конс­титуції ФРН, перебуває в системі судової влади.

Федеральний Конституційний суд перевіряє закони щодо їх формальної і матеріальної відповідності конституції; розглядає конституційно-правові спори між федерацією та її суб’єктами; розглядає спори з питань тлумачення положень Основного закону про обсяг прав і обов’язків верховного федерального органу (парламенту, уряду або федерального президента) або іншого учасника спору, якого Основний закон наділив власними 86 правами.

У землях Німеччини здійснюють конституційне провадження відповідні органи суб’єктів федерації. На думку дослідниці А. Паславської, вони наділені повноваженнями розглядати спо­ри між вищими органами державної влади земель, давати офі­ційні тлумачення земельних конституцій, перевіряти конститу- ційність законів, а також ухвалювати рішення, що можуть мати силу законів^{[86] [87]. Назви таких судів з конституційною юрисдик­цією відповідають місцевому історичному ландшафту. Наприк­лад, у землі Гессен, відповідно до її Конституції, ухваленої в 1946 році, конституційний контроль покладено на Державну судову палату; згідно з Конституцією Саксонії 1992 року - на Конституційну судову палату[88]; у Бремені і Гессені - на держав­ні суди.}

Слід мати на увазі, що конституційні суди, - федеральний і земельні, - кожен окремо перевіряють відповідність норматив­них актів тій конституції, на яку поширюється його юрисдикція.

Низка Основних законів німецьких земель на законодавчому рівні закріпила незалежність своїх конституційних судів від інших державних органів, аналогічно до того, як Конституція Німеччини передбачила це щодо Федерального Конститу­ційного суду.

У Конституції Федеративної Республіки Німеччина містяться лише три статті, в яких поіменовано Федеральний Конституцій­ний суд. Тож у зв'язку з недостатнім рівнем правового регулю­вання конституційно-правової юрисдикції 12 березня 1951 року був ухвалений Закон про Федеральний Конституційний суд, що вдосконалив правову регламентацію його діяльності. Відповідно до статті 31 (1) Закону рішення Федерального Конституційного суду є обов'язковими для конституційних органів федерального уряду та урядів суб'єктів федерації, а також для всіх судів і органів влади.

Для формування уявлення про механізм розмежування ком­петенції та взаємодії між Федеральним Конституційним судом і судами суб'єктів федерації (землями) процитуємо ч. 1 ст. 100 Конституції Федеративної Республіки Німеччини: «У разі, коли суд вважає, що закон, від конституційності якого залежить рішення, є неконституційним, розгляд справи припиняється і, коли йдеться про порушення конституції землі, рішення ухва­лює суд землі, компетентний вирішувати конституційні пи­тання, а коли йдеться про порушення цього Основного закону, рішення ухвалює Федеральний конституційний суд»^[89].

Діапазон ухвалення рішень конституційними судами в європейській моделі конституційного контролю в усіх її різно­видах дуже широкий. Він містить політичну й економічну сфери, контроль за діяльністю посадових осіб тощо. Перелічені особливості дослідники зводять до таких узагальнень:

— конституційний суд у державах-членах ЄС - це спеціа­лізований орган, створений з метою перевірки відповідності розроблених чи ухвалених проєктів законів конституції держави;

— функція конституційного контролю в конституційного суду є єдиною та особливою, якої немає в судів загальної юрисдикції;

— з огляду на специфічне функціональне призначення конституційні суди, формуються особливим, відмінним від судів загальної юрисдикції способом;

— конституційне судочинство є особливою правовою функцією судів конституційного контролю;

— законодавство держав-членів ЄС передбачає загально­обов’язковий характер рішень конституційного судового органу.

Порівняльно-правове дослідження моделей конституційного контролю в державах-членах ЄС неможливе без виявлення і класифікації об’єктів конституційного контролю, тобто видів нормативно-правових актів, конституційність яких необхідно перевірити. Коло таких об’єктів у державах-членах ЄС не є стандартизованим. До них належать закони, інші правові акти парламенту, міжнародні договори, що не набули чинності, акти виконавчої влади, інколи акти місцевого самоврядування, діяльність (бездіяльність) посадових осіб у державі, а також акти і діяння громадських об’єднань або інших приватних осіб.

Бездіяльність як об’єкт конституційного контролю міститься в положенні ст. 283 Конституції Португалії 1976 року, яким до­пускається визнання неконституційним бездіяльність законодав­чого органу: «На запит Президента Республіки чи охоронця справедливості (авт. - омбудсмана) або, у разі порушення прав автономних областей, голів обласних законодавчих асамблей Конституційний суд оцінює та перевіряє невиконання Конститу­ції через відсутність законодавчих заходів, необхідних для забезпечення дієвості конституційних норм. Коли Конституцій­ний суд встановлює факт неконституційності через прогалину в законодавстві, він повідомляє про це компетентний законодав- 90

чий орган». ^[90]

Справи про діяльність чи бездіяльність урядовців у Данії, відповідно до ст. 60 Основного закону, уповноважений розгля­дати Високий суд Королівства з ініціативи глави держави або парламенту (фолькетинга).

Публічну експертизу щодо конституційності законів, ордо- нансів (актів уряду) і регламентів парламенту проводить Конституційний суд Румунії (ст. 144 Конституції Румунії 1991 року). Натомість, у Королівстві Нідерланди конституцій- ність актів парламенту та міжнародних договорів узагалі не під­лягають контролю з боку судів^[91]. У цій країні органи державної влади, громадяни позбавлені можливості оспорювати конститу- ційність законів, адже тут відсутній конституційний суд як спеціалізована установа, а Верховний суд таких повноважень не має. Аналогічна ситуація склалася у Фінляндії^[92].

Предметом перевірки Конституційного суду Литовської республіки ст. 105 Конституції визнала конституційність актів президента та уряду Республіки.

У Бельгії і скандинавських монархіях конституційний конт­роль здійснюють суди загальної юрисдикції, члени яких призна­чає монарх. У Бельгії вищий судовий орган держави називався Арбітражним судом, а з 2007 року - Конституційним судом. Він був покликаний забезпечувати єдиний підхід до здійснення конституційного тлумачення в справах, що стосуються повно­важень органів влади федерального рівня та суб'єктів федерації. Юрисдикція цього Конституційного суду була поширена і на відповідність законодавства правам і свободам особи (підкрес­лення автора - Барона Андре Алена)^[93]. З 1988 року Конституцій­ний суд наділений повноваженням контролювати дотримання статей 10 і 11 (принцип рівності та недискримінації) і 24 (право і свобода освіти) Конституції, а з 2003 року юрисдикція Суду була поширена на весь Розділ II («Бельгійці та їхні права»). Конституції, а також на статті 170, 172 і 191 (принципи за­конності та рівності в податкових питаннях, а також захист іноземців). Відповідно до цього розширилася сфера повнова­жень Суду щодо контролю в справах про права і свободи. Суд вирішив тлумачити статті 10 і 11 Конституції в поєднанні з усіма правами і свободами, закріпленими в Конституції, у міжнародно-правових нормах, обов’язкових для Бельгії, або в 94 загальних принципах права.

У Португалії, Румунії, Словаччині, Словенії, ФРН конститу­ційні суди здійснюють контроль за відповідністю Основному закону статутних документів і діяльності відповідних політич­них партій. У разі невідповідності, вони мають право заборо­нити або припинити діяльність таких партій.

В Австрії, Болгарії, Угорщині, Словаччині, Чехії і ФРН конс­титуційні суди розглядають справи із звинувачення президента і уповноважені ухвалювати рішення щодо усунення його з посади. Перелічені держави-члени ЄС належать до парламент­ських республік.

У Литві президент може позбутися своєї посади через імпіч­мент, оголошений парламентом на основі відповідного висновку Конституційного суду.

У державах-членах ЄС конституційний контроль є одним із найважливіших засобів захисту Основного закону від посягань на основи демократії, народоправства і парламентаризму. Саме тому цілком слушно окремі вітчизняні дослідники вважають, що «функція конституційного контролю повинна здійснюватися суб’єктами, здатними реально домогтися забезпечення режиму конституційної законності, побудови на території країни єдино­го правового простору на чолі з конституцією держави»^{[94] [95].}

Услід за тим констатуємо, що в конституціях держав-членів ЄС відсутній єдиний, універсальний підхід до визначення кола суб'єктів конституційного контролю. Зазвичай спеціалізовані конституційні суди діють здебільшого в рамках європейської моделі конституційного контролю. У Франції, наприклад, функ­ціонує спеціальний орган конституційного контролю - Консти­туційна рада, яка формується 1/3 Президентом і по третині від 2-х палат парламенту^[96]. Сюди входять також колишні прези­денти республіки.

Право на звернення до органу конституційного контролю в державах-членах ЄС не є сталим і статичним. У країнах зі спе­ціалізованими судами мають право на звернення глава держави, парламент, уряд, органи влади суб'єктів федерації, автономних, іноді - місцевих одиниць, суди, у низці держав - фізичні та юридичні особи. У Португалії до суду можуть звертатися мі­ністри, генеральний прокурор, глава парламенту, юридичні осо­би, група депутатів. Лише в окремих країнах суди можуть роз­починати процедуру розгляду із власної ініціативи (Хорватія).

Суб'єктами права ініціювання конституційного контролю у федеративних країнах (ФРН) наділені федеральний уряд та уряди суб'єктів федерації; у Болгарії, Литві, Румунії, Словаччи­ні та Угорщині - уряд; в Італії - також уряд, але лише щодо законів, ухвалених автономними одиницями; в Іспанії і Франції - глава уряду; у Болгарії, Литві, Румунії, Словаччині, Франції, Угорщині ініціювати розгляд питань в органі конституційного контролю може глава держави; в Іспанії, Італії і Португалії відповідне право надано органам автономних утворень.

У Польщі коло суб'єктів, наділених правом звернення до Конституційного Трибуналу, залежить від виду конституційного контролю: попередній може бути здійснений лише в одному випадку - з ініціативи глави держави, а наступний - ініційова­ний широким колом суб'єктів. Відповідно до ст.ст. 191 і 193 Конституції Польської Республіки ініціативу звернення до Конституційного Трибуналу мають право виявити президент, очільники всіх гілок влади, керівники Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів, окремі групи депутатів і сенаторів, Голова Верховної Палати Контролю, Генеральний прокурор, Уповноважений з Громадських прав; за певних обставин - суди загальної юрисдикції, органи територіального управління, за­гальнодержавні профспілки, а також кожний, чиї конституційні свободи або права були порушені, у зв'язку із застосуванням проти нього судом або органом публічної адміністрації закону чи іншого нормативного акта, що не відповідає Конституції країни (ст. 79). Позаяк церква та інші релігійні організації посідають одне з чільних місць у суспільній ієрархії, їм також надано право на звернення до Конституційного Трибуналу.

Лише в окремих країнах суди конституційної юрисдикції можуть розпочинати процедуру розгляду з власної ініціативи (Австрія, Болгарія, Румунія, Угорщина, Хорватія). В Австрії і Болгарії це дозволено вищим судам загальної та адміністратив­ної юрисдикції. Майже в усіх країнах, де існує конституційна юстиція, суд загальної юрисдикції може звернутися до органу конституційного контролю в разі виникнення сумнівів щодо конституційності застосованого ним закону.

Ініціатором розгляду справи в органі конституційного конт­ролю може бути і певна частина депутатського корпусу. В Авст­рії і ФРН - це третина складу нижньої палати парламенту, у Болгарії, Литві та Словаччині - п'ята частина складу представ­ницького органу або кожної з палат. В Іспанії право ініціювати справу мають 50 депутатів у кожній палаті, в Румунії - 50 депу­татів у нижній і 25 у верхній палаті, у Польщі та Угорщині - 50 у нижній палаті і 50 народних обранців у всьому парламенті. У Франції кількість депутатів у кожній палаті, яким надано таке право, дорівнює 60 особам. Право звернутися до суду конс­титуційної юрисдикції належить також головам обох палат.

Іноді правом ініціювати конституційний контроль наділені посадові особи: прокурор (Болгарія, Іспанія і Словаччина) і омбудсман (Іспанія, Польща).

Порівнявши американську та європейську моделі консти­туційного контролю, можна виявити відмінності між ними за такими ознаками:

— в європейській моделі орган конституційної юрисдикції не входить до судової системи або ж посідає в ній незалежне місце; спори з конституційних питань відокремлені від інших; орган конституційної юрисдикції може здійснювати, крім конкретного контролю, також абстрактний і попередній; коло суб'єктів, наділених правом звернення до конституційного суду, крім учасників процесу, в європейській моделі включає й державні органи;

— в американській моделі неконституційний акт суди тлума­чать як такий, що не існує; він не може застосовуватися в конкретній справі та не анулюється. У європейській моделі неконституційний закон припиняє свою дію і виключається із системи чинного законодавства.

Отже, інститут конституційного контролю започатковано в США у 1803 році, а на європейському континенті - в Австрії 1920 році. У процесі судової практики європейська модель виро­била кілька різновидів, що мають свої відмінності. Якщо австрійська модель характеризується здійсненням конституцій­ного контролю спеціальними судами зі складу вищих органів судової влади, то відповідно до французького різновиду конс­титуційний контроль забезпечує спеціальний квазісудовий орган. Німецькій моделі притаманна паралельна діяльність Федерального Конституційного суду та конституційних судів суб'єктів федерації, за якої інтереси обох судових інституцій не перетинаються, а їхні повноваження розмежовані.

2.