Главенство президента (монарха) на рівні вищих органів влади

Главою держави визнають посадову особу або спеціальний колегіальний орган, що є символом нації, здійснює верховне представництво у внутрішньополітичному житті країни та у відносинах з іншими державами.

Відповідно до конституцій у багатьох країнах глава держави перебуває поза межами гілок влади і виступає як самостійна владна структура, у деяких - входить одразу як до законодавчої, так і до виконавчої гілок влади, в окремих - лише до виконавчої гілки влади.

У низці конституцій держав-членів ЄС інститут глави держа­ви існує як гарантія національної єдності, що забезпечує спад­ковість і стабільність державної влади, взаємодію різноманітних її гілок. Статус глави держави прямо пов’язаний з формою правління.

У парламентських республіках глава держави не бере участі безпосередньо в управлінні державними справами. У президент­ських республіках він є одночасно главою виконавчої влади і здійснює управління справами держави.

У сучасних країнах главою держави зазвичай є президент чи спадковий монарх.

У Бельгії, Данії, Іспанії, Швеції, Люксембурзі одноосібним главою держави є монарх, влада до якого перейшла в спадок і він виконує свої повноваження невизначений термін. Спадку­вання трону є основною ознакою монархії. У ст. 56 Конституції Іспанії зазначається: «Король є главою держави, символом її єдності і постійності».

У більшості країн ЄС главою держави є виборний президент. В одних країнах президента обирає весь народ (Франція), у других - парламент (Чехія, Угорщина), у третіх - представ­ницька колегія (ФРН, Італія), тобто вибори глави держави мають непрямий характер.

Незважаючи на різні способи й умови заміщення поста глави держави - монарха в монархії чи президента в республіці, його місце і роль у системі вищих органів влади значною мірою визначається нормативною діяльністю.

Нормотворча чи нормативна діяльність глави держави в зако­нодавчій сфері здійснюється або через безпосереднє видання законів, або завдяки участі в законодавчому процесі. Він може видавати закони та акти, що мають силу закону. У першому випадку закони видаються в порядку дискреційних повнова­жень, тобто очільнику держави дозволено діяти за певних умов на власний розсуд, але в межах закону. Проте інститут дискре­ційних повноважень діє в межах держав, які за формою прав­ління є абсолютними монархіями, які в складі ЄС відсутні.

Для держав-членів Євросоюзу характерна інша практика. Право глави держави видавати акти, що мають силу закону, тут існує у формі делегованого законодавства та за умови надзви­чайних обставин. Якщо в країнах СНД, де панує тяглість до авторитаризму (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Туркме- ністан), віддається перевага делегуванню повноважень на видання законів президентам країн, то в державах-членах ЄС такий вид нормотворчості глави держави передбачений лише в Греції. Ст. 43 Конституції цієї країни передбачає делегування законодавчих повноважень, але не встановлює переліку посадо­вих осіб, які наділяються правом видання регулюючих декретів. Природно, що такою особою може бути й Президент Греції.

У Франції такі повноваження можуть бути делеговані лише урядові, підзвітному і підконтрольному парламенту. У Сло­ваччині передбачене делегування повноважень глави держави іншим органам державної влади.

Надзвичайними обставинами, за яких глава держави має право видавати законодавчі акти, учені-конституціоналісти називають розпуск парламенту, запровадження надзвичайного стану тощо.

Отже, право глави держави видавати акти, що мають силу закону, суперечать азбуці демократії, а безконтрольність про­цесу - шлях до узурпації влади. Звичайно, такий вид нормотвор- чості може бути виправданий лише надзвичайними обставина­ми, що потребують оперативного втручання з боку глави держави.

Значно менше можливостей узурпувати владу створює інший вид нормотворчої діяльності глави держави, а саме - прямий чи непрямий вплив на законодавчий процес.

Прямий вплив передбачає безпосередню участь глави держа­ви в законодавчому процесі на окремих його стадіях. Тією чи тією мірою конституції держав-членів ЄС залучають очільників держав до законодавчого процесу. Повністю усунуті від участі в законотворенні лише глави держав у ФРН та Швеції. Прямий вплив глави держави на законодавчий процес здійснюється через право законодавчої ініціативи, інститут промульгації та право вето.

Серед держав-членів ЄС правом законодавчої ініціативи, тобто можливістю внесення законопроєкту до парламенту з метою його обговорення та ухвалення, володіють переважно президенти парламентських республік (Латвії, Угорщини, Чехії), що обираються парламентами.

Серед глав держав зі змішаною формою правління правом законодавчої ініціативи володіють президенти Литви та Польщі. Серед європейських монархів таким правом наділені лише королі держав Бенілюксу (Бельгії, Нідерландів, Люксембургу) і Данії. Проте в бельгійського монарха таке право поширюється не на всі сфери конституційного правового регулювання. Він має право виступити із законодавчою ініціативою щодо форму­вання державного бюджету, встановлення чисельності і структу­ри збройних сил країни, внесення змін до Конституції, а також пропонувати закони, що регулюють державний устрій, діяль­ність органів влади суб'єктів федерації тощо.

З метою забезпечення системи стримувань і противаг позбавлені права законодавчої ініціативи глави держав у прези­дентських і змішаних республіках (Австрія, Болгарія, Румунія, Франція), натомість широко використовують інститут законо­давчої ініціативи в Східній Європі глави держав з авторитар­ними політичними режимами (Росія, Білорусь), що після здійс­нення широкомасштабної військової агресії Росії проти України в лютому 2022 року надовго закрили шлях народу своїх держав до Євросоюзу.

Інститут промульгації як різновид прямого впливу глави держави на законодавчий процес передбачає введення ним ухва­леного законопроєкту в дію через його підписання та оприлюд­нення. Термін, відведений для промульгації закону, коливається від семи днів у Ірландії до трьох місяців у Фінляндії.

У низці європейських конституційних монархій (Іспанія, Нідерланди) очільник держави зобов'язаний промульгувати ухвалений законодавчим органом закон у відведений законом термін без будь-яких умов. Але переважна більшість глав дер­жав може протягом терміну промульгації скористатися правом вето або відхиленням закону.

Термін «вето» походить від латинського слова «забороняю». У первинному значенні воно стосувалося повноваження одного з членів виборного органу, який ухвалює рішення про запобі­гання дії такого органу. У цьому сенсі можливість вето перед­бачає, що група (орган) може діяти тільки якщо її члени ухвалюють рішення одностайно. Таке вето називається «лібе­ральне вето» - «liberum veto» або «вільне вето» - «free veto».

Історичним прототипом сучасного вето є принцип одностай­ності, що був закладений сеймовою практикою середньовічної Польщі. Воно базувалося на твердженні про абсолютну політич­ну рівноправність усіх послів, представлених у законодавчому органі. У польському державному праві існувало правило, що вимагало повної одностайності в рішеннях сеймів. Делегат Сейму міг використовувати право «nie pozwolam» («не дозво­ляю»), і рішення в такому випадку вважалось не прийнятим. У 1589 році одностайність остаточно було визнано необхідною умовою ухвалення будь-якого рішення Сейму.

У зв'язку з цим почали вводитись обмеження, перше з яких з'явилося у 1768 році, коли всі справи, з яких вимагалось рішення сейму, поділялися на економічні і державні; Економічні мали вирішуватися більшістю голосів, а державні - одностайно. Лише положеннями Конституції Польщі 1791 року було скасоване право liberum veto^[183].

Вето глави держави в державах-членах ЄС є абсолютним, відносним чи вибірковим. Конституціоналісти називають вето найефективнішим засобом впливу глави держави на законодав­чий процес, який полягає в прерогативі глави держави відмови­тися від підписання законопроєкту.

Абсолютне (резолютивне) вето - це заборона на введення в дію ухваленого парламентом закону, накладається лише монар­хом, вето якого парламент долати не має права. Із глав держав- членів ЄС цим правом володіє лише бельгійський король. Хоча тут воно існує лише юридично, а на практиці це положення не діє. З погляду сьогодення абсолютне вето суперечить принципу розподілу влад, оскільки фактично нейтралізує роль парламенту як органу законодавчої влади.

Відносне (відкладальне або суспензивне) вето накладає лише глава держави з республіканською формою правління, воно застосовується у формі повернення законопроєкту на повторний розгляд парламенту з відповідними пропозиціями. У процесі розгляду парламент може врахувати пропозиції глави держави або ухвалити його без змін. Вето може бути подолане парла­ментом простою чи кваліфікованою (конституційною) більшіс­тю голосів. Так, у Естонії, Італії, Латвії, Угорщині, Фінляндії вето долається простою більшістю голосів. У Польщі кваліфіко­вана більшість становить три п'ятих голосів депутатів (60 %) за умови присутності більшості від законодавчого складу парла­менту.

Зазвичай глава держави має право вето щодо звичайних законів. Однак у Східній Європі існує країна, у якій президенту дозволено накладати вето навіть на конституційні законо­проекти. Зрозуміло, ідеться про військового агресора - Росію.

Вибіркове (часткове або постатейне) - дає можливість главі держави призупиняти чи забороняти чинність не всього законо- проєкту, а його частини чи окремої норми (Франція). Аби не допустити зловживання правом вето з боку президента, парла­менти Швеції та Іспанії скасували інститут вето у своїх країнах.

Отже, право вето є суттєвим політичним важелем у законодавчому процесі держав-членів ЄС, який надає главі держави право на повернення закону до законодавчого органу в разі незгоди з його змістом, формою або з інших причин, що тягне за собою правові наслідки у вигляді відкладення набуття законом чинності та застосування особливої процедури його ухвалення.

2.