ДОДАТКИ

Додаток 1

Р О З П О Р Я Д Ж Е Н Н Я ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

м. Київ № 664 1 липня 2003 року

Про Порядок забезпечення народних депутатів України, органів Верховної Ради України та структурних підрозділів Апарату Верховної Ради України комп’ютерною технікою, програмними засобами та доступом до інформаційних ресурсів

1.

2. Управлінню справами Апарату Верховної Ради Украї­ни за поданням Управління комп’ютеризованих систем та Ін­формаційного управління Апарату Верховної Ради України щороку передбачати у проекті кошторису Верховної Ради України витрати на придбання комп’ютерної техніки, запас­них частин до неї, витратних матеріалів, програмних засобів та інформаційних ресурсів для забезпечення народних депу­татів України, органів Верховної Ради України та структур­них підрозділів Апарату Верховної Ради України.

3. Вважати такими, що втратили чинність, розпоряджен­ня Голови Верховної Ради України від 10 травня 2000 року № 378 «Про порядок забезпечення та використання ПЕОМ, комп’ютерної мережі та комп’ютерних систем» та розпо­рядження Керівника Апарату Верховної Ради України від 30 серпня 1999 року № 1565 «Про порядок обліку, обслугову­вання, ремонту, заміни витратних матеріалів, під’єднання до локальної мережі, встановлення ліцензійного програмного забезпечення позабалансової персональної обчислювальної техніки, яка тимчасово використовується в підрозділах апа­рату та комітетах і фракціях Верховної Ради України».

4. Контроль за виконанням цього Розпорядження по­класти на Керівника Апарату Верховної Ради України Зай- чука В.

Голова Верховної Ради України

В. ЛИТВИН

ЗАТВЕРДЖЕНО розпорядженням Голови Верховної Ради України від 1 липня 2003 року № 664

ПОРЯДОК забезпечення народних депутатів України, органів Верховної Ради України та структурних підрозділів Апарату Верховної Ради України комп’ютерною технікою, програмними засобами та доступом до інформаційних ресурсів

1. Відповідно до частини третьої статті 28 Закону Укра­їни «Про статус народного депутата України» службовий кабінет народного депутата України на строк виконання його депутатських повноважень обладнується персональним комп’ютером з підключенням його до інформаційних мереж та наданням адреси електронної пошти.

1.1. Комп’ютерна техніка (комп’ютер і принтер) встанов­люється у приміщеннях Верховної Ради України на пер­сональних робочих місцях народних депутатів України з під’єднанням до локальної комп’ютерної мережі, надан­ням доступу до мережі Інтернет та інформаційних ресур­сів Верховної Ради України. Народним депутатам Укра­їни для роботи у виборчих округах періодично видаються компакт-диски з базами даних, сформованими у Верхов­ній Раді України.

1.2. Після завершення депутатських повноважень ком­п’ютерна техніка повертається народними депутатами України до Управління комп’ютеризованих систем Апара­ту Верховної Ради України.

1.3. У разі дострокового припинення повноважень на­родного депутата України повернення наданої народному депутатові комп’ютерної техніки до Управління ком­п’ютеризованих систем Апарату Верховної Ради України забезпечується секретаріатом комітету Верховної Ради України, в якому працював народний депутат.

2. Секретаріати комітетів Верховної Ради України, де­путатських фракцій і груп отримують у користування комп’ютерну техніку, яка встановлюється на робочих місцях працівників секретаріату у приміщеннях Верховної Ради України з під’єднанням до локальної комп’ютерної мережі, наданням доступу до мережі Інтернет та інформаційних ре­сурсів Верховної Ради України.

2.1. Секретаріатам комітетів Верховної Ради України комп’ютерна техніка надається відповідно до плану й роз­поділу, який формується на підставі заявок, з урахуван­ням фінансових і технічних можливостей.

2.1. Секретаріатам депутатських фракцій і груп надається від одного до трьох комп’ютерів із принтерами, залежно від кількості членів депутатської фракції або групи (до 30 членів депутатської фракції або групи — 1 комп’ютер; від 31 до 60 — 2; понад 61 — 3).

3. У структурних підрозділах Апарату Верховної Ради України першочергово встановлюється й модернізується комп’ютерна техніка на тих робочих місцях, на яких здійсню­ється наповнення інформаційних баз даних, опрацювання документів в електронному вигляді, підготовка експертних висновків до поданих проектів законодавчих актів.

4. Тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії Вер­ховної Ради України забезпечується комп’ютерною техні­кою, наданою секретаріату комітету Верховної Ради України, який є профільним із питань віднесених до компетенції такої комісії, якщо інше не визначено рішенням Верховної Ради України про утворення цих комісій.

5. На комп’ютерне обладнання, що використовується в приміщеннях Верховної Ради України, встановлюється лі­цензійне програмне забезпечення, яке на законних підставах, віднесено до майна, що забезпечує діяльність Верховної Ради України.

5.1. На комп’ютери загального призначення в обов’язко­вому порядку встановлюються:

— одна з версій операційної системи Windows'95/98/2000/XP;

— інтегровані офісні системи MS Office;

— допоміжне програмне забезпечення (драйвери, утилі­ти, антивірусні програми, система стеження за технічним станом комп’ютера).

5.2. На комп’ютери, підключені до локальної комп’ютер­ної мережі, встановлюються:

— програмні продукти для навігації по Інтернет та пере­гляду Netscape Communicator, MS Explorer;

— програмне забезпечення електронної пошти Outlook Express.

5.3. За вибором керівника секретаріату депутатської фракції чи групи, секретаріату комітету, структурного підрозділу Апарату Верховної Ради України на одному з комп’ютерів встановлюється автоматизована система до­кументообігу та адреса електронної пошти для реалізації комунікативної функції.

5.4. Автоматизовані системи: «Законотворець», «Інфор­маційно-пошукова система «Законодавство України», «Консультант Плюс» (довідково-правова система за­конодавства Російської Федерації) встановлюється на комп’ютери загального призначення за письмовою заяв­кою керівника структурного підрозділу Апарату Верхо­вної Ради України. Інші автоматизовані системи інформа­ційно-технологічного забезпечення діяльності Верховної Ради України, перелік яких затверджено розпорядженням Голови Верховної Ради України від 01.07.2003 р. № 663, встановлюються тільки на робочі місця працівників, на яких покладено виконання відповідних інформаційно- технологічних функцій і які пройшли атестацію (стажу­вання) в Управлінні комп’ютеризованих систем.

5.5. Видавничі та графічні програмні засоби за умо­ви їх наявності в Управлінні комп’ютеризованих систем Апарату Верховної Ради України встановлюються на комп’ютери загального призначення за письмовою заяв­кою керівника структурного підрозділу Апарату Верхо­вної Ради України.

5.6. Програмні засоби, придбані за власні кошти корис­тувача, можуть бути встановлені виключно фахівцями Управління комп’ютеризованих систем за наявності ори­гіналу документа, що засвідчує його ліцензійну чистоту, заявки керівника структурного підрозділу Апарату Вер­ховної Ради України з обгрунтуванням необхідності вико­ристання придбаного програмного забезпечення.

5.7. У разі відсутності в Управлінні комп’ютеризованих систем Апарату Верховної Ради України спеціалізовано­го прикладного програмного забезпечення його придбан­ня здійснюється за письмовою заявкою керівника струк­турного підрозділу на ім’я Керівника Апарату Верховної Ради України з техніко-економічним обгрунтуванням необхідності придбання такого прикладного програмного забезпечення.

6. Під’єднання користувачів до веб-сервісу здійснюється фахівцями Управління комп’ютеризованих систем Апара­ту Верховної Ради України за письмовою заявкою керівни­ка структурного підрозділу Апарату Верховної Ради Укра­їни.

Програмне забезпечення для пошуку й перегляду інфор­мації встановлюється на робочі станції, що стоять на балан­совому обліку Управління справами Верховної Ради Укра­їни. При встановленні програмного забезпечення робочій станції присвоюється унікальна мережна адреса (ІР-адреса). Користувачеві видається реєстраційна картка з параметрами під’єднання робочої станції до комп’ютерної мережі Верхо­вної Ради України, серед яких є пароль доступу до пошто­вої скриньки електронної пошти. Інформація, яка міститься у реєстраційній картці, є конфіденційною і не може переда­ватися й розголошуватися іншим особам.

7. Користувачі комп’ютерної техніки (народні депута­ти України, помічники-консультанти народних депутатів України, працівники Апарату Верховної Ради України) зобо­в’язані дбайливо ставитися до наданого їм у користування комп’ютерного обладнання, програмного забезпечення, ін­формаційних баз даних. За зберігання власної інформації, її копіювання, архівування тощо відповідає користувач ком­п’ютерної техніки.

8. З метою запобігання пошкодженню програмного за­безпечення, баз даних комп’ютерними вірусами, дискети, які надходять з інформацією, обов’язково підлягають перевірці за допомогою антивірусних програм на відповідних робочих місцях користувачів.

9. Користувачам комп’ютерної техніки забороняється:

—відкривати корпус комп’ютера;

—під’єднувати додаткове периферійне обладнання;

—переміщувати комп’ютер із місця на місце;

—змінювати конфігурацію системних файлів;

—самостійно встановлювати програмне забезпечення та запрошувати сторонніх осіб для виконання таких робіт;

—розголошувати пароль доступу до електронної пошти;

—встановлювати пароль, який закриває доступ до файлів налагодження комп’ютера;

— зберігати та використовувати на комп’ютері ігрові та розважальні програми;

— використовувати комп’ютер і встановлене програмне забезпечення у неслужбових цілях, здійснювати заходи, що можуть призвести до їх знищення та втрати дієздатності;

— здійснювати копіювання ліцензійного програмного за­безпечення, інформаційних баз даних і передавати їх іншим особам;

— самостійно під’єднувати комп’ютери до локальної комп’ютерної мережі;

— самостійно ремонтувати або проводити технічне обслу­говування комп’ютерного обладнання.

10. У разі виявлення фактів порушення правил корис­тування наданими комп’ютерним обладнанням, програм­ним забезпеченням, інформаційними базами даних фахівці Управління комп’ютеризованих систем Апарату Верховної Ради України складають акт про відповідне порушення і пе­редають на розгляд Керівника Апарату Верховної Ради Укра­їни для вжиття необхідних заходів.

11. У приміщеннях Верховної Ради України на персональ­них робочих місцях народних депутатів України, працівників Апарату Верховної Ради України може використовуватися комп’ютерна техніка, яка є у приватній власності відповідно народного депутата України, працівника Апарату Верховної Ради України (далі — власник комп’ютерної техніки), тіль­ки з письмового дозволу Керівника Апарату Верховної Ради України з обов’язковим погодженням з сектором з питань технічного захисту інформації Управління справами Верхо­вної Ради України та за таких умов:

11.1 У письмовій заявці на використання власної ком­п’ютерної техніки вказуються складові частини комп’ю­терної техніки, з зазначенням їх серійних номерів та май­бутнім місцерозташуванням у приміщенні Верховної Ради України, а також причини необхідності використання такої техніки у приміщеннях Верховної Ради України. До заявки має бути додана копія технічного паспорта.

11.2. На підставі письмового дозволу Керівника Апара­ту Верховної Ради України комп’ютерна техніка, яка є у приватній власності, заноситься на позабалансовий облік Управління справами Апарату Верховної Ради України.

11.3. До загальної комп’ютерної мережі Верховної Ради України з правом доступу до інформаційних ресурсів може під’єднуватися лише комп’ютерна техніка, що серти- фікована для роботи в комп’ютерних мережах. Під’єд- нання комп’ютерної техніки, яка є у приватній власності, здійснюється за письмовою заявкою на ім’я Керівника Апарату Верховної Ради України та за письмовою згодою сектору з питань технічного захисту інформації Управлін­ня справами Верховної Ради України.

11.4. На комп’ютер, який є у приватній власності і щодо якого є отриманий у відповідному порядку дозвіл, фахів­ці Управління комп’ютеризованих систем Апарату Верхо­вної Ради України в присутності власника комп’ютерної техніки встановлюють ліцензійне базове та прикладне програмне забезпечення.

11.5. Друкуючі пристрої комп’ютерної техніки, яка є у приватній власності, забезпечуються необхідними витрат­ними матеріалами за умови їх сумісності з тими, що вико­ристовуються у Верховній Раді України.

11.6. Якщо комп’ютерна техніка, яка є у приват­ній власності, вийшла з ладу, її ремонт Управлінням комп’ютеризованих систем Апарату Верховної Ради Укра­їни не здійснюється.

11.7. Вивезення комп’ютерної техніки, яка є у приватній власності, здійснюється за згодою Управління комп’ю­теризованих систем Апарату Верховної Ради України після зняття її з позабалансового обліку Управління спра­вами Верховної Ради України.

12. Комп’ютерна техніка, що передається у тимчасове ко­ристування народному депутатові України, секретаріату ко­мітету Верховної Ради України, секретаріату депутатської фракції (групи) Верховної Ради України (далі — тимчасо­вий власник комп’ютерної техніки) міжнародними, благо­дійними, державними й недержавними організаціями також може використовуватися на робочих місцях у приміщеннях Верховної Ради України тільки з письмового дозволу Керів­ника Апарату Верховної Ради України з обов’язковим пого­дженням з сектором з питань технічного захисту інформації Управління справами Апарату Верховної Ради України та за таких умов:

12.1. У письмовій заявці на використання комп’ютерної техніки, наданої у тимчасове користування, вказуються складові частини комп’ютерної техніки, з зазначенням їх серійних номерів та майбутнім місцерозташуванням у приміщенні Верховній Раді України. До заявки має бути доданий дарунковий сертифікат або договір про передачу комп’ютерного обладнання.

12.2. На підставі письмового дозволу Керівника Апара­ту Верховної Ради України комп’ютерна техніка, надана у тимчасове користування, заноситься на позабалансо­вий облік Управління справами Апарату Верховної Ради України.

12.3. До загальної комп’ютерної мережі Верховної Ради України з правом доступу до інформаційних ресурсів може під’єднуватися лише комп’ютерна техніка, що серти- фікована для роботи в комп’ютерних мережах. Під’єд- нання комп’ютерної техніки, наданої у тимчасове корис­тування, здійснюється за письмовою заявкою на ім’я Керівника Апарату Верховної Ради України та за письмо­вою згодою сектору з питань технічного захисту інформа­ції Управління справами Верховної Ради України.

12.4. На комп'ютер, наданий у тимчасове користування і щодо якого є отриманий у відповідному порядку дозвіл, фахівці Управління комп'ютеризованих систем Апарату Верховної Ради України в присутності тимчасового влас­ника комп'ютерної техніки встановлюють ліцензійне ба­зове та прикладне програмне забезпечення.

12.5. Друкуючі пристрої комп'ютерної техніки, наданої у тимчасове користування, забезпечуються необхідними витратними матеріалами за умови їх сумісності з тими, що використовуються у Верховній Раді України.

12.6. Якщо комп'ютерна техніка, надана у тимчасове ко­ристування, вийшла з ладу, її ремонт Управлінням ком­п'ютеризованих систем Апарату Верховної Ради України не здійснюється.

12.7. Вивезення комп'ютерної техніки, наданої у тимча­сове користування, здійснюється за згодою Управління комп'ютеризованих систем Апарату Верховної Ради Укра­їни після зняття її з позабалансового обліку Управління справами Верховної Ради України.

13. У наданні дозволу на використання в приміщенні Вер­ховної Ради України комп'ютерної техніки, яка є у приватній власності чи передана у тимчасове користування, може бути відмовлено у таких випадках:

— комп'ютерна техніка буде використовуватися у при­міщеннях, призначених для обробки інформації з обме­женим доступом, або без відповідного підключення до загальної комп'ютерної мережі Верховної Ради України з дотриманням встановлених правил;

— на комп'ютері використовується неліцензійна опера­ційна система і власник відмовляється від її заміни на лі­цензійну;

— модель комп'ютера не сертифікована для Windows/98/ 2000/XP (модель не зазначена у списку апаратної суміс­ності Microsoft Hardware Compatibility List).

14. У під’єднанні до загальної комп’ютерної мережі Верхо­вної Ради України комп’ютерної техніки, яка є у приватній власності чи передана у тимчасове користування, може бути відмовлено у таких випадках:

—комп’ютерна техніка буде використовуватися у примі­щеннях, призначених для обробки інформації з обмеженим доступом;

— модель комп’ютера не сертифікована для роботи у ком­п’ютерних мережах;

—не рекомендовано на підставі результатів експертизи сектором технічного захисту інформації відділу зв’язку і те- лерадіосистем Управління справами Апарату Верховної Ради України;

— комп’ютер не має мережного адаптера 10/100 Ethernet із підтримкою стандартів IEEE VLAN (802.1A), IEEE 802.3, IEEE 802.3u, IEEE Intel Priority Packet (801.1p);

—вичерпані закладені технічні можливості мережного обладнання.

Додаток 2

АПАРАТ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

ПРАВИЛА ОФОРМЛЕННЯ ПРОЕКТІВ ЗАКОНІВ

ТА ОСНОВНІ ВИМОГИ ЗАКОНОДАВЧОЇ ТЕХНІКИ

(Методичні рекомендації)

Видання трете, виправлене і доповнене

Київ — 2006

З М І С Т

ВСТУП

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

СКЛАДЕННЯ ТЕКСТУ ПРОЕКТУ

Структура законопроекту

Мова і термінологія законопроекту

Викладення нормативних положень

ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ЗАКОНІВ

ПІДГОТОВКА ПЕРЕЛІКУ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ ПРО ВИЗНАННЯ ЇХ ТАКИМИ, ЩО ВТРАТИЛИ ЧИННІСТЬ

СУПРОВІДНІ МАТЕРІАЛИ, ЩО ПОДАЮТЬСЯ

ІЗ ЗАКОНОПРОЕКТОМ

ВСТУП

Законодавча діяльність Верховної Ради України у кон­тексті еволюції законодавства України засвідчила існування проблеми якості законів. Поряд з іншими чинниками, що так чи інакше впливають на якість законів, ця проблема, зокре­ма, зумовлена також і недодержанням вимог законодавчої техніки у процесі законотворення.

Натомість саме законодавча техніка (рівень її розвитку) як невід’ємна частина законотворення значною мірою здат­на забезпечити належну якість і ефективність усього зако­нодавчого масиву, що, безумовно, має сприяти адекватному впливу законодавства на політичні, економічні та соціальні відносини у державі. Адже відповідний рівень законодавчої техніки, що є надійним гарантом вдосконалення законодав­ства, правильного застосування та повної відповідності волі законодавця, сприяє утвердженню в державі принципу вер­ховенства закону.

У той же час недооцінка правил законодавчої техніки або їх ігнорування чи спрощення можуть призвести до числен­них законодавчих та правозастосовчих помилок.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Законодавча техніка — це система усталених теорети- ко-прикладних правил, вироблених на підставі багаторічної практики законотворчості, якими окреслено засоби і методи розробки та написання проектів законів, що забезпечують точну й повну відповідність положень, що викладаються, їх змісту і призначенню, вичерпний обсяг правового регулюван­ня, ясність та доступність правового матеріалу тощо.

Основними взаємозв’язаними складовими елементами за­конодавчої техніки є:

— методологія складання законопроекту;

— визначення структури закону, адекватної його змісту;

— правила і засоби викладення нормативних положень законопроекту;

— мова і термінологія законопроекту;

— правила внесення змін до закону.

Ці методичні рекомендації розроблені з метою уніфікації написання проектів законів та дотримання вимог законодав­чої техніки при підготовці законопроектів про внесення змін до чинних законодавчих актів.

Закон — це державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні від­носини шляхом встановлення загальнообов’язкових правил поведінки суб’єктів цих відносин.

Основним Законом України є Конституція України. Кон­ституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Кон­ституції України і повинні відповідати їй.

Перш ніж приступити до написання проекту закону, слід проаналізувати, чи питання, які передбачається вирішити в ньому, належать до сфери регулювання законом. Стат­тею 92 Конституції України визначено питання, що регулю­ються виключно законами.

Перед викладенням нормативних положень законопроек­ту необхідно вивчити міжнародні договори України, які сто­суються теми проекту. При цьому слід враховувати вимоги статті 9 Конституції України, згідно з якою чинні міжнарод­ні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Під час розробки законопроектів варто також враховувати положення Закону України «Про Загальнодержавну програ­му адаптації законодавства України до законодавства Євро­пейського Союзу» від 18 березня 2004 року № 1629-ІУ і Уго­ди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (УПС), зважаючи на їх значення для реалізації проголоше­ного Україною курсу на європейську інтеграцію. У разі про­тиріч положень проекту з вимогами УПС їх необхідно при­вести у відповідність до Угоди, за винятком тих випадків, що передбачені самою УПС.

З метою взаємного узгодження проекту із чинними зако­нами та уникнення суперечностей слід проаналізувати все чинне законодавство, особливо вимоги, що містяться в по­даткових, бюджетних законах тощо.

Неправомірно включати до галузевого закону норми, які не є його предметом, або ті, що кодифіковані та розміщені в кодексах. У цьому випадку застосовується відсилочна (бланкетна) норма до того чи іншого закону (кодексу). Такі проблеми виникають досить часто, якщо треба встановити адміністративну чи кримінальну відповідальність.

До того ж слід звернути увагу, що відповідно до статті 92 Конституції України питання встановлення юридичної від­повідальності визначаються виключно законами.

Приклади:

а) «Стаття 15. Відповідальність за вчинення насиль­

ства в сім’ї

Члени сім’ї, які вчинили насильство в сім’ї, несуть кримі­нальну, адміністративну чи цивільно-правову відповідаль­ність відповідно до закону»;

б) « С т а т т я 28. Відповідальність за порушення зако­

нодавства про поштовий зв’язок

Порушення правил надання послуг поштового зв’язку, ви­готовлення з метою збуту чи збут свідомо підроблених пош­тових марок та кліше державних знаків маркувальних машин, псування засобів поштового зв’язку, крадіжка чи пошкодження поштових відправлень тягне за собою відповідальність відпо­відно до закону».

Відсилочні норми можуть міститися всередині закону чи статті. Номери статей, частин статей, пунктів, абзаців тощо, до яких дається відсилка, викладаються текстом або в дужках.

Якщо при відсиланні до статті дається її назва (таке буває в кодексах), номер такої статті пишеться в дужках.

Приклади:

а) у статті 223 Кодексу України про адміністративні правопорушення:

«Органи державного пожежного нагляду розглядають справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з по­рушенням встановлених законодавством вимог пожежної без­пеки, невиконанням приписів та постанов посадових осіб ор­ганів державного нагляду (статті 120, 175, 1888)»;

б) у статті 67Кримінального кодексу України:

«2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28)».

Проте досить часто відсилочні норми викладаються тек­стом, наприклад, «згідно із статтею 5 цього Закону» або «від­повідно до частини першої цієї статті».

Приклади:

а) у статті 43 Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом»:

«Задоволення вимог кредиторів здійснюється в порядку черговості згідно із статтею 31 цього Закону»;

б) у статті 7 Закону України «Про угоди про розподіл про­дукції»:

«10. Переможець конкурсу визначається Кабінетом Міні­стрів України протягом строку, передбаченого пунктом 6 цієї статті з урахуванням пропозицій Міжвідомчої комісії».

Оформлення проектів законодавчих актів і супровідних документів повинно здійснюватися відповідно до статей 85 і 86 Регламенту Верховної Ради України, Положення про по­рядок роботи у Верховній Раді України із проектами законів, постанов та інших актів Верховної Ради України.

СКЛАДАННЯ ТЕКСТУ ПРОЕКТУ

Структура законопроекту

Структура законопроекту повинна забезпечувати послі­довне логічне викладення нормативного матеріалу, його до­ступність для огляду та тим самим сприяти правильному його розумінню, а, відтак, і застосуванню.

Кожен законопроект має назву, яка є складовою частиною офіційного тексту закону. У назві закону стисло (в декількох словах) викладається зміст закону. Для цього використо­вуються інформативні поняття, які дозволяють розпізнати предмет, що регулюється цим законом. Наприклад, закони України «Про систему оподаткування», «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і пре­курсорів».

У необхідних випадках, а таке буває досить часто при прийнятті закону, у вступній частині (преамбулі) роз’ясню­ється мета і мотиви прийняття закону. Правові норми до пре­амбули не повинні включатися. Наприклад: «Цей Закон ви­значає принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори (обов’язкові платежі)...»; «Цей Закон визна­чає порядок створення, ліквідації та особливості механізму функціонування спеціальної економічної зони «Славутич».

На початку законопроекту розташовуються норми загаль­ного характеру, що встановлюють принципи правового регу­лювання і містять правила, які повинні враховуватися при застосуванні наступних нормативних вказівок.

Далі в проекті розміщуються норми, згруповані з окремих питань, що стосуються того або іншого аспекту правового ре­гулювання.

Потім викладаються додаткові положення, які стосуються всіх або кількох питань, що належать до сфери регулювання цього закону. Мається на увазі, наприклад, відповідальність за порушення цього закону, розгляд спорів тощо.

Завершують законопроект прикінцеві положення. До речі, прикінцеві положення з’явилися в структурі закону після прийняття нової Конституції України. Необхідність введен­ня Закону в дію самим законом випливає із статті 94 Консти­туції України.

У Прикінцевих положеннях проекту зазначається: термін набрання чинності законом, доручення Кабінету Міністрів України у зв’язку з його прийняттям та приведенням норма­тивних актів у відповідність до нього. Норми тимчасового та локального характеру, якщо вони є в законі, також включа­ються до прикінцевих положень.

Наприклад, у Законі України «Про порядок вирішення ко­лективних трудових спорів (конфліктів)»:

«РозділУ

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

2. При вирішенні колективних трудових спорів (конфлік­тів), що виникли до набрання чинності цим Законом, застосо­вуються норми законодавства, які діяли на момент виникнен­ня такого спору (конфлікту).

3. Встановити, що до приведення законодавства у від­повідність із Законом України «Про порядок вирішення ко­лективних трудових спорів (конфліктів)» закони та інші нормативно-правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.

4. Кабінету Міністрів України у тримісячний строк пода­ти до Верховної Ради України пропозиції про приведення зако­нодавчих актів України у відповідність з цим Законом.

5. Протягом 1998 року утворити національну службу по­середництва і примирення».

З метою усунення колізій в законодавстві після прийнят­тя нового закону в його прикінцевих положеннях наводить­ся перелік законодавчих актів, що втрачають чинність або до яких вносяться зміни. Наприклад, у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство» розмі­щено перелік законодавчих актів, до яких вносяться зміни у зв’язку з прийняттям нової редакції цього Закону.

Це може бути й окремий акт. Приміром, під час розробки Закону України «Про Державну прикордонну службу України» одночасно підготовлено і прийнято Закон України «Про вне­сення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про Державну прикордонну службу України».

Перехідні положення застосовуються у разі, якщо потріб­но в повному обсязі врегулювати відносини на період дії цьо­го закону.

Наприклад, у розділі XV «Перехідні положення» Кон­ституції України містяться норми, що регулюють правовід­носини інакше, ніж це передбачено Конституцію України до прийняття, зокрема, законів «Про Конституційний Суд Укра­їни», «Про прокуратуру», з питань досудового слідства тощо.

Перехідні положення є також в новому Кримінальному кодексі України.

Структура проекту залежить від його обсягу і змісту. Ве­ликі законопроекти поділяються на розділи (глави). При цьому нормативні положення загального характеру зазвичай об’єднуються в розділ, який іменується «Загальні положен­ня». В окремі розділи об’єднуються нормативні положення, які стосуються одного правового інституту або питання.

Нумерація розділів, глав, статей є наскрізною відповідно до порядкового номеру, що не змінюється при внесенні змін до закону.

Розділи, як правило, нумеруються римськими цифрами.

Законопроект поділяється на статті, які можуть склада­тися із частин і пунктів. Частини статей та пунктів, у свою чергу, поділяються на абзаци і підпункти. Нумерація статей здійснюється арабськими цифрами. Якщо стаття чимала за обсягом і містить декілька частин, вони для зручності за­стосування також нумеруються. При цьому частина статті у пункт не перетворюється (така помилка зустрічається до­сить часто). Частини статті — це завжди правова норма, а пункт — окреме питання. Пункти також нумеруються циф­рами або буквами.

Як негативний приклад, можна навести закони України «Про оподаткування прибутку підприємств» та «Про пода­ток на додану вартість». Структура зазначених законів по­будована за правилами написання інструкцій, що видаються міністерствами. Це значно ускладнює, зокрема, подальше внесення змін до них.

Іншим недоліком зазначених законів є наявність громізд­ких статей, перенасичених регулятивними приписами, що призводить не лише до ускладнень під час внесення до них наступних змін, але й у процесі їх застосування.

Наприклад, стаття 1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» містить 35 абзаців. Така об’ємна норма з’явилася в Законі після вне­сення змін до нього законами від 7 лютого 2002 року і 15 лис­топада 2005 року.

Примітки до статей допускаються у виняткових випадках, якщо відповідне положення не можна викласти в тексті стат­ті без порушення цілісності його змісту.

Мова і термінологія законопроекту

Текст проекту має викладатися стисло, державною діло­вою мовою, за змогою, короткими фразами. Не варто застосо­вувати вислови з багатьма підрядними реченнями. Особливу увагу необхідно звертати на точність термінології. Визначен­ня термінів повинно відповідати тому змісту, який міститься в літературній мові, спеціальних науках та чинному законо­давстві, та має бути однаковим у всьому тексті закону. Якщо термінологія обмежується лише певним законом, то дається відповідне застереження. Наприклад: «Для цілей цього Зако­ну вживаються такі терміни і поняття» або «У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні».

У разі посилань у тексті закону на статті, частини статей, пункти, абзаци тощо, слід пам’ятати, що номери статей, пунк­тів пишуться цифрами, а частин статей, абзаців — словами.

Назви органів державної влади і організацій мають відпо­відати їх офіційним назвам на час прийняття закону.

Водночас треба враховувати, що відповідно до статті 116 Конституції України право утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати центральні органи виконавчої влади нале­жить Кабінету Міністрів України. Оскільки цей процес є ди­намічним, навряд чи доцільно давати в законі власну назву відповідного органу виконавчої влади. Застосування термі­ну «уповноважений центральний орган виконавчої влади» є більш прийнятним.

Якщо в проекті є посилання на інший закон, то зазнача­ється його назва.

Викладення нормативних положень

Нормативні положення не повинні містити зайвої деталі­зації. Потрібно завжди пам’ятати, що закон регулює суспіль­ні відносини, а не вирішує конкретне питання.

Для полегшення застосування норм і виключення різ- нотлумачень кожне нормативне положення має бути чітко викладено та сформульовано таким чином, щоб не виника­ло сумніву стосовно строку дії в часі. Якщо закон або його окремі норми не обмежені в дії часом, то ніяких застережень щодо цього давати не треба. У разі, якщо закон або його окре­мі норми приймаються з обмеженим строком дії, то про це слід обов’язково зазначити у законі, нормі.

Приклад: Закон України «Про запровадження в порядку експерименту єдиного (фіксованого) податку для сільсько­господарських товаровиробників» (Відомості Верховної Ради України, 1998р., № 25, ст. 147)

«Ст а т т я 9. Прикінцеві положення

Цей Закон набирає чинності з дня опублікування і діє до 31 грудня 2000 року».

Як негативний приклад, можна навести Закон України «Про зупинення спаду сільськогосподарського виробництва та продовольче забезпечення країни у 1997-1998 роках». Незважаючи на таку назву, в тексті Закону не дано застере­жень щодо його дії в часі.

Визначаючи норми щодо набрання чинності законом, не­обхідно зважати на положення статті 94 Конституції Укра­їни: «Будь-який Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не перед­бачено самим законом, але не раніше дня його опубліку­вання».

Формулювання «Закон набирає чинності з дня його опу­блікування» є найбільш оптимальним для законів, які не по­требують здійснення, зокрема підготовчих заходів.

ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО ЗАКОНІВ

Велику кількість законів, що приймаються Верховною Ра­дою України, складають закони про внесення змін до чинних законів. Основна мета їх прийняття — усунення колізій у за­конодавстві у зв’язку з прийняттям нового закону, а також не­обхідність змін окремих норм закону без зміни його в цілому.

Під час підготовки законопроектів про внесення змін до законів існують певні особливості правил законодавчої тех­ніки, зумовлені національною системою законодавства, з ме­тою зручності роботи під час подальшого внесення змін до чинних законів.

1. У законі, до якого вносяться зміни, обов’язково зазна­чається джерело опублікування — Відомості Верховної Ради України, а також джерело опублікування наступних змін, які вносилися до закону. Якщо закон ще не опублікований у Ві­домостях, то слід навести його номер і дату прийняття.

У виключних випадках джерелом опублікування може бути Офіційний вісник України.

Наприклад, Митний тариф України, який дуже вели­кий за обсягом, опублікований лише в Офіційному віснику України, у Відомостях Верховної Ради України вміщений За­кон про його затвердження.

Тому при внесенні змін до тексту Митного тарифу слід посилатися на джерело опублікування — Відомості Верхо­вної Ради України, де опублікований Закон про затверджен­ня, та Офіційний вісник України, в якому опублікований до­даток до Закону — текст Митного тарифу України.

Приклад: «Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

І. Внести до Митного тарифу України, затвердженого Законом України «Про Митний тариф України» (Відомос­ті Верховної Ради України, 2001 р., № 24, ст. 125; Офіційний вісник України, 2001 р., № 18, ст. 781; із наступними зміна­ми), такі зміни:»

При викладенні закону в новій редакції або в разі допо­внення його новим розділом, главою або статтею наводиться джерело опублікування всіх змін, що вносилися до закону. В інших випадках слід брати джерело опублікування тільки тих змін, що стосуються статей, частин, пунктів, підпунктів тощо, до яких вносяться зміни.

У разі внесення до закону (статті) змін, що за обсягом займають більшу частину тексту або істотно впливають на його зміст, доцільно викласти закон (статтю) в новій ре­дакції.

У випадках, якщо вносяться зміни до закону, викладеного в новій редакції, зміни вносяться до його оновленої редакції з посиланням на джерело її опублікування. На всі попередні редакції оновленого закону посилання не робляться.

Під час виникнення розбіжностей між оригіналом та опуб­лікованим текстом закону треба користуватися текстом, що міститься в офіційному джерелі публікації, на яке робить­ся посилання. Це, перш за все, — Відомості Верховної Ради України.

2. Якщо в законопроекті зазначається термін введення закону в дію, то він має складатися з двох розділів або пунк­тів. Перший — внесення змін до закону, другий — термін на­брання чинності законом, що приймається, та доручення, що зумовлені його прийняттям. Це правило не застосовується до законів, які викладаються у новій редакції: їх структура має бути такою, як і в оригіналі закону.

Приклади:

а) Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік»

«Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

І. Внести до Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік» (Відомості Верховної Ради України, 2006 р., № 9, ст. 96; із змінами, внесеними законами України від 23 лютого 2006 року № 3469-ІУ та № 3513-ІУ) такі зміни:»

«ІІ. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування»;

б) Закон України «Про внесення зміни до Кримінально-ви­конавчого кодексу України»

«Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

1. Статтю 151 Кримінально-виконавчого кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 3-4, ст. 21) доповнити частиною сьомою такого змісту:»

«2. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування»;

в) Закон України «Про внесення зміни до статті 1 Зако­ну України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»

«Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

I. Пункт 1 частини третьої статті 1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльнос­ті» (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 20, ст. 82; 1998 р., № 30-31, ст. 193) викласти в такій редакції:»

II. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2007року.

2. Кабінету Міністрів України в місячний строк з дня на­брання чинності цим Законом: забезпечити прийняття нор­мативно-правових актів, передбачених цим Законом; при­вести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити перегляд і скасування міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їхніх норма­тивно-правових актів, що суперечать цьому Закону».

3. Зміни вносяться до оригінального закону, а не до зако­ну про внесення змін до цього закону.

Існують випадки, коли є доцільність внесення змін до за­кону про внесення змін. Проте в цьому разі зміни можуть вноситися тільки до другого його розділу, який стосується набрання чинності або порядку введення в дію закону, якщо необхідно змінити термін або інше положення, що стосуєть­ся порядку введення його в дію.

Приклади:

а) Закон України «Про внесення зміни до Сімейного кодек­су України»

«Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

1. Пункт 1 та абзац перший пункту 2 розділу VII «При­кінцеві положення» Сімейного кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., № 21-22, ст. 135) викласти у такій редакції:

«1. Цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України.

2. Визнати такими, що втрачають чинність з вступом у дію Сімейного кодексу України».

2. Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2003 року»;

б) Закон України «Про внесення зміни до Земельного кодек­су України»

«З метою забезпечення реалізації прав громадян на земель­ні ділянки та недопущення їх незаконного відчуження Вер­ховна Рада України п о с т а н о в л я є:

I. Доповнити пункт 15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України абзацом такого змісту:

«Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії за­борони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), встановленої абзацом першим цього пункту, в части­ні відчуження зазначених ділянок та земельних часток (паїв), а так само в частині передачі прав на відчуження зазначених ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення)».

II. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

2. Кабінету Міністрів України, Генеральній прокуратурі України забезпечити організацію проведення перевірок щодо правомірності посвідчення угод (довіреностей) у частині від­чуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), а та­кож у частині передачі прав на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє, передбачених пунк­том 15 розділу X «Перехідні положення» Земельного кодексу України, та вжити відповідних заходів реагування».

4. До закону можуть вноситися такі зміни: нова редак­ція закону, його статей, частин, пунктів, підпунктів, абзаців, речень; заміна слів та їх виключення, доповнення статтями, частинами статей, пунктами, підпунктами тощо.

Приклади:

а) у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу»:

«Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

Внести зміни до Закону України «Про загальний військо­вий обов'язок та військову службу» (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 33, ст. 270; 2000 р., № 4, ст. 27, № 30, ст. 235; 2001 р., № 9, ст. 38; 2003 р., № 4, ст. 34, № 5, ст. 37, № 15, ст. 108, № 27, ст. 209, № 29, ст. 234; 2004 р., № 8, ст. 67, № 10, ст. 94, № 36, ст. 444; 2005 р., №16, ст. 259, № 20, ст. 276, № 27, ст. 361; із змінами, внесеними Законом України від 15 грудня 2005 року № 3200-ІУ), виклав­ши його у такій редакції:»;

б) «Статтю 51 Гірничого кодексу України (Відомос­ті Верховної Ради України, 1999 р., № 50, ст. 433) викласти у такій редакції:

«Стаття 51. Особливості дисциплінарної відповідаль­ності працівників гірничих підприємств

За порушення гірничого законодавства працівники гірни­чих підприємств несуть дисциплінарну відповідальність згід­но з Положенням про дисципліну працівників гірничих підпри­ємств, що затверджується Кабінетом Міністрів України»;

в) «Текст статті 9 Закону України «Про порядок висвіт­лення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (Відо­мості Верховної Ради України, 1997р., № 49, ст. 299; 1998 р., № 45, ст. 271; 2002 р., № 48, ст. 361) викласти в такій ре­дакції:

«Порядок і форми обов’язкового висвітлення діяльності Верховної Ради України аудіовізуальними засобами масової ін­формації (виконання державного замовлення) визначаються окремою Постановою Верховної Ради України на весь період повноважень Верховної Ради України чергового скликання.

Голова Верховної Ради України в установленому порядку організовує роботу Апарату Верховної Ради України щодо укладання договорів з телерадіоорганізаціями про висвітлен­ня діяльності Верховної Ради України»;

г) у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення»:

частину другу статті 28 Закону України «Про телеко­мунікації» (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 12, ст. 155) викласти в такій редакції:

«2. Надання телекомунікаційних послуг для потреб теле­бачення і радіомовлення регулюється Законом України «Про телебачення і радіомовлення»;

ґ) «Частину першу статті 14 Закону України «Про похо­вання та похоронну справу» (Відомості Верховної Ради Украї­ни, 2004р., № 7, ст. 47) доповнити пунктом «г» такого змісту:

«г) інвалідів війни»;

д) «Перше речення абзацу першого частини другої статті 35 Закону України «Про вищу освіту» (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., № 20, ст. 134) викласти у такій ре­дакції:

«2. Склад Наглядової ради національного вищого навчаль­ного закладу затверджується центральним органом виконав­чої влади, у підпорядкуванні якого він перебуває»;

е) «Частину третю статті 75 Цивільного кодексу Укра­їни (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., № 40-44, ст. 356) після слів «своїх обов’язків» доповнити словами «по­рушення прав підопічного»;

є) «У частині третій статті 23 Закону України «Про оплату праці» (Відомості Верховної Ради України, 1995 р., № 17, ст. 121; 2002 р., № 41, ст. 294) цифри «50» замінити цифрами «30»;

ж) «У пункті 9 статті 11 Закону України «Про за­гальнообов’язкове Державне пенсійне страхування» (Відомос­ті Верховної Ради України, 2003 р., №№ 49-51, ст. 376) слова «особи начальницького і рядового складу фельд’єгерської служ­би спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань зв’язку та інформатизації» виключити»;

з) «Частину першу статті 66 Закону України «Про ви­конавче провадження» (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 24, ст. 207; 2003 р., № 5, ст. 46; 2004 р., № 6, ст. 37) доповнити реченням такого змісту: «У разі якщо не­рухомість за вказаною ціною не буде реалізована на перших торгах, то на повторних торгах початкова ціна, за якою вона реалізується, знижується не більше, ніж на 30 відсотків»;

и) «Частину першу статті 66 Закону України «Про ви­конавче провадження» (Відомості Верховної Ради України, 1999 р., № 24, ст. 207; 2003 р., № 5, ст. 46; 2004 р., № 6, ст. 37) доповнити реченням такого змісту: «У разі якщо не­рухомість за вказаною ціною не буде реалізована на перших торгах, то на повторних торгах початкова ціна, за якою вона реалізується, знижується не більше, ніж на 30 відсотків»;

і) у Законі України «Про охорону прав на промислові зраз­ки» (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 7, ст. 34; 2001 р., № 8, ст. 37; 2002р., № 16, ст. 114, № 35, ст. 256):

пункти 2, 3 та 4 статті 12 замінити пунктом 2 такого змісту:

«2. Дата подання заявки встановлюється згідно з пункта­ми 9, 10 та 11 статті 14 цього Закону».

У разі внесення змін до статті, яка має декілька частин, пунктів, абзаців, слід обов’язково зазначати місце розташу­вання цих змін.

Приклади:

а) статтю 151 Кримінально-виконавчого кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., № 3-4, ст. 21) доповнити частиною сьомою такого змісту:

«7. Засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання»;

б) частину першу статті 57 Закону України «Про осві­ту» (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., № 21, ст. 84; 2001 р., № 2-3, ст. 10; 2002 р., № 12-13, ст. 92; 2003 р., № 10-11, ст. 86; 2004 р, № 15, ст. 228, № 17-18, ст. 250, № 43-44, ст. 493; 2005 р., № 4, ст. 83, № 7-8, ст. 162, №№ 17-19, ст. 267; із змінами, внесеними Законом України від 20 грудня 2005 року № 3235-ІУ) після абзацу четвертого доповнити новим абзацом такого змісту:

«надання пільгових довготермінових кредитів на будівни­цтво (реконструкцію) і придбання житла».

У зв’язку з цим абзаци п’ятий — чотирнадцятий вважати відповідно абзацами шостим — п’ятнадцятим»;

Доповнення норми чи речення словами здійснюється за такими ж правилами. Наприклад, у Законі України про вне­сення змін до Закону України «Про енергозбереження» перше речення частини другої статті 24 після слів «переробки про­грам і проектів» доповнити словами «та усунення недоліків у не прийнятих в експлуатацію будівлях, спорудах або інже­нерних об’єктах».

Якщо зміни і доповнення вносяться до декількох зако­нів, вони розміщуються в хронологічному порядку. Причому, якщо в переліку актів, до яких вносяться зміни, є кодекси, вони розташовуються на початку проекту.

У разі доповнення закону новим розділом, главою чи статтею нумерація не змінюється.

Приклади:

а) Закон України «Про внесення змін до деяких законодав­чих актів України щодо додаткових гарантій захисту фінан­сових інтересів держави»

«Доповнити розділом ІІ¹ такого змісту:

«Розділ ІІ¹

Громадський контроль у сфері державних закупівель

Стаття 171. Участь громадськості у формуванні та реалізації державної політики у сфері дер­жавних закупівель»;

б) Закон України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України»

«Доповнити розділ IVКодексу главами 20¹, 20² такого зміс­ту:»;

в) Закон України «Про внесення змін до деяких законодав­чих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»

«Кримінальний кодекс України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25-26, ст. 131) доповнити статтею 212² такого змісту:».

Щодо зміни термінології або назви органів у всьому тек­сті закону, то їх слід об’єднати та розмістити в кінці законо­проекту.

Наприклад: «У тексті Закону слова «угода» в усіх відмін­ках і числах замінити словом «договір» у відповідному відмінку і числі»; «У тексті Закону слова «фонд сприяння зайнятос­ті», «державний фонд сприяння зайнятості», «державний фонд сприяння зайнятості населення» у всіх відмінках за­мінити словами «Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття» у відповідному відмінку».

Крім того, варто пам’ятати, що при написанні законопро­ектів дотримуються правил орфографії та граматики. Тому під час внесення змін до законів треба враховувати розділові знаки як ті, що є в тексті закону, так і ті, що мають бути по­ставлені у зв’язку із зміною тексту відповідно до встановле­них вимог української ділової мови.

Наприклад, у Законі України «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні» пункт 51 частини першої статті 26 було допов­нено словами «а також щодо придбання об’єктів державної власності». У цьому випадку перед сполучником «а» слід було б поставити кому або внести зміну таким чином, щоб зберегти розділовий знак, що є в тексті (підібрати більше слів для зміни, дати нову редакцію підпункту тощо).

Також при внесенні змін до частини другої статті 21 За­кону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильскої катастрофи» друге речення після слів «померлого громадянина» доповнено сло­вами «смерть якого, пов’язана з Чорнобильською катастро­фою». При цьому не враховано, що перед словом «смерть» та після слова «катастрофою» стоять коми.

Ігнорування правил пунктуації може призвести до пере­кручування змісту тексту закону під час внесення до нього змін, а, відтак, до помилок в процесі застосування закону.

ПІДГОТОВКА ПЕРЕЛІКУ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ ПРО ВИЗНАННЯ ЇХ ТАКИМИ, ЩО ВТРАТИЛИ ЧИННІСТЬ

Перелік законодавчих актів, які підлягають визнанню такими, що втратили чинність, повинен бути юридично об­ґрунтованим і вичерпно повним.

Підготовка проекту закону проводиться після вивчен­ня й аналізу всього законодавства, що стосується його теми. При цьому слід працювати із законами, які підтримуються в контрольному стані, та перевіряти всі відмітки, що зроблені на актах.

До переліку як самостійні позиції включаються всі зако­нодавчі акти, що суперечать новому прийнятому закону, та акти, які стосуються його теми, що фактично втратили зна­чення.

Не слід скасовувати акти в загальній формі (тобто без їх перелічення), оскільки це ускладнить застосування такого закону на практиці.

Як негативний приклад, можна навести Закон України від 16 листопада 1995 року «Про деякі питання оподатку­вання підакцизних товарів», яким передбачено скасування пільг щодо сплати ввізного мита, митних та акцизних збо­рів при ввезенні на територію України підакцизних товарів. Проте переліку законодавчих актів, які втрачають чинність у зв’язку із цією нормою Закону, не визначено.

Такий перелік було затверджено пізніше Законом України від 22 грудня 1995 року «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів з питань оподаткування підакцизних товарів».

До переліку включаються всі акти або їх окремі норми, якими вносилися зміни до законів, що скасовуються. Якщо такі акти були опубліковані у Відомостях Верховної Ради України, то зазначається рік опублікування, номер Відомос­тей та стаття в них.

Закони тимчасової дії, строк дії яких минув, до переліку не включаються. Якщо віднесення акта до тимчасових ви­кликає сумнів, то такий акт включається до числа тих, що підлягають визнанню такими, що втратили чинність.

Якщо закон (його стаття), який підлягає скасуванню, міс­тить вказівку на додаток, то додаток окремо в переліку не згадується, оскільки він скасовується разом із нормою, що його затверджує.

У разі потреби скасувати або змінити додаток до закону чи до його окремої частини, до переліку включається додаток. Наприклад: «Визнати таким, що втратив чинність, пункт 1 додатку № 2, затвердженого Законом України...» (наводиться назва Закону та джерело його опублікування).

У переліку всі законодавчі акти розташовуються в хро­нологічному порядку за датою їх видання, а також з ураху­ванням дати їх опублікування у Відомостях Верховної Ради України.

Переліки законів, які підлягають визнанню такими, що втратили чинність, готуються як у вигляді цілісного закону, так і у вигляді додатку до нього (якщо перелік налічує багато актів). В останньому випадку в додатку обов’язково зазнача­ється, яким законом він затверджується.

Якщо є доцільність встановлення терміну набрання чин­ності таким законом, він, як і аналогічний закон про внесен­ня змін, має складатися з двох розділів: затвердження пере­ліку актів, які підлягають визнанню такими, що втратили чинність, та термін набрання чинності.

Приклади:

а) Закон України «Про визнання таким, що втратив чин­ність, пункту «і» статті 19 Закону України «Про Єдиний митний тариф»

«Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

1. Визнати таким, що втратив чинність, пункт «і» стат­ті 19 Закону України «Про Єдиний митний тариф» (Відо­мості Верховної Ради України, 1992 р., № 19, ст. 259; 1993 р., № 24, ст. 270; 1996р., № 41, ст. 192).

2. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування»;

б) Закон України «Про визнання такими, що втратили чинність, Деяких указів Президії Верховної Ради Української РСР» (Відомості Верховної Ради), 2002, № 51, ст. 371)

«У зв’язку з прийняттям нового Кримінального кодексу України Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

1. Визнати такими, що втратили чинність:

Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 9 липня 1964 року «Про кримінальну відповідальність за посів півден­них маньчжурських і південних чуйських конопель» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1964 р., № 29, ст. 397);

Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 29 квіт­ня 1988 року «Про кримінальну відповідальність за жорстоке поводження з тваринами» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1988 р., № 19, ст. 481);

частину третю статті 1 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 3 серпня 1988 року «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1988 р., № 33, ст. 808);

статтю 2 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 19 січня 1990 року «Про відповідальність за порушен­ня вимог, спрямованих на поліпшення екологічної обстановки в Українській РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1990 р., № 5, ст. 60). 2. Цей Закон набирає чинності з дня його опублі­кування»;

в) Закон України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів з питань оподаткування підакцизних товарів»

«У зв’язку з прийняттям Закону України «Про деякі пи­тання оподаткування підакцизних товарів» Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

Визнати такими, що втратили чинність з І січня 1996 року, законодавчі акти України в частині звільнення від сплати ввізного мита, митних та акцизних зборів і податку на добавлену вартість згідно з переліком, що додається».

«Додаток до Закону України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів з питань оподаткування підакцизних товарів» від 22 грудня 1995року

ПЕРЕЛІК законодавчих актів України, що втратили чинність

1. Пункт 5 статті 18 Закону України «Про зайнятість населення» (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 14, ст. 170) в частині звільнення від сплати ввізного мита, мит­них та акцизних зборів і податку на добавлену вартість з під­акцизних товарів, що імпортуються.

2. Частина перша статті 7 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи « (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 16, ст. 198; 1992 р., № 13, ст. 177) в частині звільнення від сплати ввізного мита, митних та ак­цизних зборів і податку на добавлену вартість з підакцизних товарів, що імпортуються.

3. Пункт 18 частини першої статті 20, частина друга статті 23, частини перша і друга статті 61 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 13, ст. 178, № 37, ст. 543) в части­ні звільнення від сплати ввізного мита, митних та акцизних зборів і податку на добавлену вартість з підакцизних товарів, що імпортуються.

4. Стаття 21 Закону України «Про банки і банківську ді­яльність» (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 25, ст. 261; 1993 р., № 28, ст. 277) в частині звільнення від спла­ти ввізного мита, митних та акцизних зборів і податку на до­бавлену вартість з підакцизних товарів, що імпортуються».

СУПРОВІДНІ МАТЕРІАЛИ, ЩО ПОДАЮТЬСЯ ІЗ ЗАКОНОПРОЕКТАМИ

1. Законопроект вноситься на реєстрацію разом з про­ектом постанови, яку пропонується Верховній Раді України прийняти за результатами його розгляду, списком авторів за­конопроекту, пропозицією щодо кандидатури доповідача на пленарному засіданні та пояснювальною запискою, яка має містити:

1) обґрунтування необхідності прийняття законопроекту, цілей, завдань і основних його положень та місця в системі законодавства;

2) обґрунтування очікуваних соціально-економічних, пра­вових та інших наслідків застосування закону після його прийняття;

3) інші відомості, необхідні для розгляду законопроекту.

2. У разі внесення законопроекту, реалізація якого впли­ває на видаткову та/або доходну частину державного чи міс­цевих бюджетів, до нього додаються фінансово-економічне обґрунтування (розрахунок розміру витрат) та пропозиція щодо покриття цих витрат.

3. Якщо реалізація законопроекту не впливає на видатко­ву та/або доходну частину державного чи місцевих бюдже­тів, про це зазначається в пояснювальній записці.

4. У разі внесення законопроекту, остаточне прийнят­тя рішення щодо якого можливе лише за результатами референдуму, ця обставина повинна бути зазначена у пояс­нювальній записці.

5. До законопроекту про внесення змін до законів до­дається порівняльна таблиця, яка містить редакцію відпо­відних положень (статей, частин, пунктів, абзаців тощо) чинного закону та нову його редакцію з урахуванням запро­понованих змін.

6. Якщо законопроект вноситься за погодженням з відпо­відними органами виконавчої чи судової влади, до нього до­дається таке погодження.

Методичні рекомендації підготовлено Головним юридичним управлінням Апарату Верховної Ради України.

Відповідальний за підготовку рекомендацій — Заступник Керівника Апарату Верховної Ради України — керівник Головного юридичного управління

Теплюк М. О.

Додаток 3

ІНФОРМАЦІЙНО-ПОШУКОВА СИСТЕМА «ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ» В ІНТЕРНЕТІ

З 1991 року в Апараті Верховної Ради України для ін­формаційно-аналітичного забезпечення законотворчої та правозастосовної діяльності формується база даних норма­тивно-правової інформації (далі — БД), яка представлена на офіційному веб-порталі Верховної Ради України за допомо­гою інформаційно-пошукової системи (далі — ІПС) «Зако­нодавство України»[**].

БД ІПС «Законодавство України» має інформаційно- довідковий характер і використовується у відповідності із Положенням про Веб-сайт Верховної Ради України у гло­бальній інформаційній мережі Інтернет, затвердженим Роз­порядженням Голови Верховної Ради № 462 від 24.05.2001р.

БД ІПС «Законодавство України» представлена на офі­ційному веб-порталі Верховної Ради України для зовнішніх користувачів та містить, крім усіх документів, прийнятих Верховною Радою України, додатково нормативно-правові акти Президента України, Кабінету Міністрів України, орга­нів вищої судової влади України, зареєстрованих у Міністер­стві юстиції України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, двосторонні та багатосторонні міжнародні дого­вори, і є єдиною в Україні державною БД з такою кількістю повнотекстових документів із змінами та доповненнями, до­ступ до якої в мережі Інтернет є вільним для всіх користува­чів. Кількість користувачів, які щоденно відвідують розділ «Законодавство України», постійно збільшується: з 1-2 тисяч (у 2000 році) до більше ніж 90 тисяч на сьогоднішній день.

Рис. 1. Склад бази даних «ЗаконодавствоУкраїни»

Паперові копії зазначеної множини документів (рис. 1) отримуються Апаратом Верховної Ради України безпосеред­ньо від суб’єктів нормотворення, а тому є можливість забез­печити повноту їх представлення в БД, відповідність елек­тронних копій документів їх паперовим копіям, своєчасне внесення змін до документів цієї множини. Документи Вер­ховної Ради України в БД, що доступна в Інтернет, займають 11 %.

Серед основних функцій в ІПС «Законодавство Укра­їни» можна виділити швидкий контекстний пошук за сло­вами та словосполученнями в текстах та назвах документів, пошук документів за реквізитами (за видавником, за типом документа, за датою прийняття, за номером документу, за номером та датою реєстрації в Міністерстві юстиції Укра­їни), перегляд списків документів, структури списків (за ви- давниками, типами, роками та станом документів), пошук у назвах елементів структури, для видавників (органів вла­ди, міжнародних організацій тощо) перехід на офіційні сайти органів влади, перегляд тексту редакцій документів, картки документів, де міститься інформація про історію, пов’язані документи, публікації, забезпечено можливість перегляду картки законопроекту та анотації документа англійською мо­вою тощо.

Прийняті документи Верховної Ради України мають зв’язки з проектами (починаючи з ІІІ скликання) і мають зворотні посилання з них. Списки документів Верховної Ради України можна переглянути за головними чи профіль­ними комітетами, за сесіями та скликаннями. В картці доку­мента також присутня інформація з системи «Законопроект» щодо переліку комітетів із зазначенням головного комітету.

Документ можна роздрукувати (є версія для друку), поди­витися структуру тексту, зробити на нього постійне посилан­ня на своєму сайті.

Текст документа може бути представлено в різних форма­тах — форматований текст, текст для копіювання в редактор, сигнальний файл. Великі документи поділено на частини для зменшення часу роботи скриптів і оптимізації вихідного тра­фіку.

Для переходу до потрібного місця по всьому тексту вико­ристовується зручний пошук слова чи фрази з кількістю вхо­джень та підсвіткою знайдених слів або структура тексту.

У списках є функції сортування за датою та назвою, по­шуку в назвах документів із списку, перегляду структури списку, показу кількості документів за роками тощо. Картки у списках позначено кольорами у відповідності із станом до­кумента (не набрав чинність, чинний, втратив чинність).

Окремим розділом представлено статистику запитів щодо документів, які користувалися популярністю «Популярні до­кументи». Створено розділи, де знаходяться списки первин­них (базових) законодавчих актів, міжнародних документів, нові надходження за датою. За допомогою розділу «Параме­три системи» є можливість індивідуального налаштування параметрів відображення пошукової форми системи.

ІПС «Законодавство України» надає довідкову інфор­мацію щодо правил роботи з системою, правил здійснен­ня пошукових запитів, в окремому розділі зібрані питання, з якими найчастіше звертаються користувачі системи.

Додаток 4

МІЖНАРОДНІ ПАРЛАМЕНТСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ

1. Міжпарламентський Союз (Inter-Parliamentary Union) (далі — МПС) — є міжнародною організацією парламентів, яку було засновано в 1889 р. Нині МПС об’єднує 162 повно­правних та 10 асоційованих членів.

МПС, керуючись Статутом, працює на благо миру і спів­робітництва народів всього світу, заради встановлення та зміцнення представницької демократії. Існування МПС створює унікальну можливість для здійснення міжпарла­ментського діалогу на загальносвітовому рівні.

З цією метою МПА заохочує розширення контактів і об­мін досвідом серед парламентів і парламентарів всіх країн, розглядає найактуальніші питання міжнародного масштабу і висловлює свою точку зору щодо їх розв’язання за допо­могою парламентів і парламентарів, сприяє захисту і просу­ванню прав людини як визначного чинника парламентської демократії і розвитку, сприяє підвищенню обізнаності про найкращі зразки організації роботи парламентських установ, впровадженню інноваційних методів та форм їх роботи.

МПС підтримує зусилля Організації Об’єднаних Націй та тісно співпрацює з нею. Вона взаємодіє також з регіональ­ними міжпарламентськими організаціями та міжнародними міждержавними і неурядовими організаціями, які поділяють її ідеали.

Статутними органами МПС є Асамблея, Керівна рада, Виконавчий комітет та Секретаріат. Асамблея (попередньо відома як Міжпарламентська конференція) є основним ор­ганом, який формує та висловлює позицію Міжпарламент­ського Союзу стосовно політичних проблем. Вона працює відповідно до Регламенту і збирає парламентаріїв з метою вивчення та обговорення міжнародних проблем, розробки рекомендацій щодо шляхів їх розв’язання. За результатами засідань шляхом голосування Асамблея приймає резолюції стосовно подальших дій парламентів та урядів.

Асамблея МПС функціонує у форматі пленарних засі­дань, що відбуваються двічі на рік, а також комітетів, робо­чих груп і ad hoc (тимчасових) органів. Мандат і склад цих органів встановлюються Керівною радою. Зокрема, нині функціонують:

— Постійний комітет з питань миру та міжнародної без­пеки;

— Постійний комітет з питань стабільного розвитку, фі­нансів і торгівлі;

— Постійний комітет з питань демократії та прав людини;

— Комітет з питань дотримання прав людини щодо пар­ламентарів;

— Комітет з питань Близького Сходу;

— Комітет із сприяння дотриманню міжнародного гума­нітарного права;

— Група фасилітаторів з кіпрських питань;

— Група радників МПС з питань ООН;

— Група радників з питань ВІЛ/СНІД;

— Координаційний комітет жінок-парламентарів;

— Група із Тендерного партнерства.

Нині Постійна делегація Верховної Ради України у Асамб­леї МПС складається з 25-ти народних депутатів України, які представляють різні комітети та політичні сили національно­го парламенту.

Офіційний Інтернет-сайт Міжпарламентського Союзу — http://ipu.org/

2. Міжпарламентська Асамблея країн — учасниць Спів­дружності Незалежних Держав (далі — МПА СНД) — між­народна парламентська організація, міждержавний орган СНД. Вона заснована у 1992 р. як консультативний орган для розробки рекомендаційних (модельних) законодав­чих актів в цілях гармонізації національного законодавства і створення загальної нормативно-правової бази СНД.

МПА СНД складається з парламентських делегацій Вір­менії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Росії, Таджикистану, Азербайджану, Грузії і Молдови, України.

Цей орган діє на основі Угоди про МПА СНД 1992 р., Конвенції про МПА СНД 1995 р., Регламенту МПА СНД 1992 р.

Пленарні засідання Асамблеї проходять не менше двох разів на рік. Організацію діяльності МПА СНД здійснює її Рада, яка складається з керівників парламентських делега­цій. Голова Ради МПА СНД обирається таємним голосуван­ням з числа її членів строком на один рік.

В МПА СНД створено та працюють десять постійних ко­місій:

— з питань економіки і фінансів;

— з питань соціальної політики і прав людини;

— з політичних питань і міжнародної співпраці;

— з правових питань;

— з питань оборони і безпеки (на її базі з 2004 р. працює також Об’єднана комісія з питань по гармонізації законодав­ства в сфері боротьби з тероризмом, злочинністю та нарко- бізнесом у СНД);

— з питань культури, інформації, туризму і спорту;

— з вивчення досвіду державного будівництва і місцевого самоврядування;

— з аграрної політики, природних ресурсів та екології;

— з питань науки і освіти;

— контрольно-бюджетна комісія.

Засідання комісій відбуваються кілька разів на рік.

Постійнодіючим робочим органом МПА СНД є Секрета­ріат на чолі з Генеральним секретарем. Секретаріат розташо­вано у м. Санкт-Петербурзі.

Починаючи з 2006 р. у МПА СНД працює Міжнародний інститут моніторингу розвитку демократії, парламентариз­му та дотримання виборчих прав громадян країн-учасниць МПА СНД (заснований на Київському виїзному засідан­ні Ради МПА СНД). Чисельність парламентської делегації України в МПА СНД — 25-ти народних депутатів України.

Більш детальна інформація про діяльність Міжпарла­ментської асамблеї СНД розміщена на її офіційному Інтер- нет-сайті — http://iacis.ru/

3. Міжпарламентська Асамблея Євразійського еконо­мічного співтовариства (далі — МПА ЄврАзЕС) створена 10 жовтня 2000 р. і стала новим форматом Міжпарламент­ського комітету Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Російської Федерації і Республі­ки Таджикистан, який функціонував з 1996 р. Україна бере участь у її роботі в статусі спостерігача.

Діяльність МПА націлена на правове забезпечення від- лагодженого функціонування організації Євразійського еко­номічного співтовариства. Асамблея розробляє та узгоджує Основи законодавства, що набувають статусу актів прямої дії в державах-членах ЄврАзЕС, типові проекти законодавчих актів та інші нормативно-правові й рекомендаційні докумен­ти щодо гармонізації законодавств.

До складу МПА входять 106 депутатів, які делегуються парламентами держав — членів ЄврАзЕС (від Білорусі — 16 парламентарів, від Казахстану — 16, від Киргизії — 8, від Росії — 42, від Таджикистану — 8, від Узбекистану — 16). Парламентська делегація України (в якості спостерігача) на­лічує 6 народних депутатів. Засідання Асамблеї проводяться один раз в рік.

З метою вирішення поточних питань інтеграційної вза­ємодії, розробки і попереднього розгляду проектів норматив­но-правових актів у МПА ЄврАзЕС створено шість постій­них комісій, що складаються з членів Асамблеї:

—правових питань;

—питань економічної політики;

—з митного регулювання та прикордонної політики;

—з торгової політики та міжнародної співпраці;

—з агропромислової політики, природокористування та екології;

—з соціальної політики.

Керівництво діяльністю МПА ЄврАзЕС здійснює Голова, який переобирається кожні два роки. Голова МПА ЄврАзЕС і його заступники обираються з числа керівників палат пар­ламентів.

Організацію діяльності МПА ЄврАзЕС здійснює вико­навчий орган — Бюро МПА ЄврАзЕС, яке засідає двічі на рік. До його складу входять парламентарі держав — членів ЄврАзЕС (по два від кожного парламенту), у тому числі Го­лова МПА ЄврАзЕС і його заступники.

Секретаріат МПА ЄврАзЕС, очолюваний Відповідальним секретарем, здійснює взаємодію із спікерами палат націо­нальних парламентів, керівниками комітетів (комісій) пар­ламентів, депутатами, а також з урядами, міністерствами (ві­домствами) та іншими державними органами і організаціями держав — членів ЄврАзЕС. Місце розташування Секретаріа­ту МПА ЄврАзЕС — м. Санкт-Петербург.

Більш детально з діяльністю Міжпарламентської Асамб­леї ЄврАзЕС можна ознайомитися на її офіційному Інтер- нет-сайті — http://ipaeurasec.org/

4. Парламентська Асамблея Ради Європи (Parliamentary Assembly of the Council of Europe) (далі — ПАРЄ) є одним з 3-х статутних органів Ради Європи поряд з Комітетом Мі­ністрів та Європейським судом з прав людини. Вона була створена в 1949 р. і до 1974 р. мала назву Консультативної асамблеї Ради Європи.

Діяльність ПАРЄ направлена на об’єднання Європи через усвідомлення європейської спільності, захист індивідуальних прав і парламентської демократії, розвиток системи загально­європейських конвенцій та угод у цілях узгодження соціаль­ної і правової політики та законодавства держав-членів Ради Європи.

Асамблея діє на основі Статуту РЄ і власного Регламен­ту та включає представників парламентів 47 країн — Австрія, Азербайджан, Албанія, Андорра, Вірменія, Бельгія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Великобританія, Угорщина, Німеччи­на, Греція, Грузія, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Ліхтенштейн, Люксембург, Македонія, Мальта, Молдавія, Монако, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Російська Федерація, Румунія, Сан-Марино, Сербія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Україна, Фінлян­дія, Франція, Хорватія, Чорногорія, Чехія, Швейцарія, Шве­ція, Естонія. Статус спостерігача мають Канада, Ізраїль, Мек­сика. В якості спеціального гостя в діяльності ПАРЄ бере участь Республіка Білорусь, в якості «партнерів за демокра­тію» — Марокко та Палестина.

Загальна чисельність депутатського корпусу ПАРЄ — 636 парламентарів (318 представників і 318 їх заступників).

ПАРЄ очолює Президент, який обирається раз на три роки.

Щорічні сесії ПАРЄ складаються з 4 пленарних засі­дань, що проводяться в січні, квітні, червні і вересні. Робота з планування та підготовки засідань Асамблеї здійснюється у співробітництві між 8-ма профільними комітетами та Бюро, до якого входять Президент і 20 його заступників, ке­рівники політичних груп і голови комітетів. Бюро уповно­важене готувати Порядок денний сесій ПАРЄ, підтримувати регулярні контакти з парламентами держав і міжнародними організаціями.

Перелік комітетів, до складу яких входять члени Постій­них парламентських делегацій, включає наступні:

—з політичних питань і демократії;

—з юридичних питань і прав людини;

—з соціальних питань, з питань здоров’я та стабільного розвитку;

—з питань міграції, біженців і переміщених осіб;

—з питань культури, науки, освіти та медіа;

—з питань рівності та недискримінації;

— з почесних обов’язків та зобов’язань держав — членів Ради Європи (Моніторинговий комітет);

—з регламенту, імунітету та інституційних питань.

У ПАРЄ утворені партійні групи (фракції): європейська народна партія (ЕРР/СВ), група соціалістів (БОС), група європейських демократів (ЕВЄ), альянс лібералів і демокра­тів за Європу (ЛЬВЕ), група об’єднаних європейських лівих (ПЕР). При цьому парламентарі мають право зберігати ста­тус «незалежних».

Послідовність роботи Асамблеї у період між сесіями за­безпечується Постійним комітетом, до якого входять члени Бюро, голови профільних комітетів, ряд інших членів, які призначаються ПАРЄ. Постійний комітет ПАРЄ скликаєть­ся не рідше 2-х разів на рік.

ПАРЄ координує свою діяльність з роботою Комітету Мі­ністрів Ради Європи через функціонування Спільного комі­тету. В ньому представлені Президент ПАРЄ, члени Бюро, представники міністрів закордонних справ держав — членів Ради Європи і по одному парламентарю від кожної націо­нальної делегації, що не бере участі в Бюро.

Асамблея є ініціатором опрацювання значного кола пи­тань загальноєвропейського значення, уповноважена нада­вати консультації стосовно проектів міжнародних договорів, що розробляються Комітетом Міністрів; обирати суддів Єв­ропейського суду з прав людини, Комісара з прав людини, Ге­нерального секретаря та заступника Генерального секретаря РЄ, а також Генерального секретаря Асамблеї.

У результаті роботи ПАРЄ приймає численні резолюції та рекомендації, а також готує доповіді та висновки, що містять настанови для Комітету Міністрів, інших органів РЄ, урядів, парламентів і політичних партій держав-членів.

Штаб-квартира Ради Європи, де проводяться пленарні за­сідання ПАРЄ, знаходиться у м. Страсбурзі (Франція).

До складу Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи згідно з встановле­ними квотами мають входити 24 народних депутата України (12 постійних членів та 12 їх заступників).

Офіційний Інтернет-сайт Парламентської Асамблеї Ради Європи — http://assembly.coe.int/

5. Парламентська асамблея Організації з безпеки та співробітництва в Європі (Parliamentary Assembly of the Organisation for Security and Cooperation in Europe) (далі — ПА ОБСЄ) є одним з центральних інститутів ОБСЄ, що віді­грає важливу роль у процесі вирішення завдань всієї Органі­зації. ПА ОБСЄ створена в 1991 р.

Головною метою Асамблеї є розвиток міжпарламентсько­го діалогу, за допомогою якого здійснюється поширення та посилення демократії в регіоні ОБСЄ, оцінка стану реалі­зації цілей ОБСЄ, розробка механізмів попередження та розв’язання конфліктів, сприяння їх ефективному застосу­ванню тощо.

До її складу входять 320 представників національних пар­ламентів 55 країн-учасниць ОБСЄ: Австрія, Азербайджан, Албанія, Андорра, Вірменія, Бєларусь, Бельгія, Болгарія, Боснія та Герцеговина, Великобританія, Угорщина, Німеч­чина, Греція, Грузія, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Канада, Кіпр, Киргизія, Латвія, Литва, Ліхтенш­тейн, Люксембург, Македонія, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Російська Феде­рація, Румунія, Сан-Марино, Сербія, Словаччина, Словенія, США, Таджикистан, Туркменістан, Туреччина, Узбекистан, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія. Ватикан має право направляти 2-х представників на сесії ПА ОБСЄ в якості почесних гостей.

Кожного року ПА ОБСЄ збирається на Зимове засідання — в лютому та на Щорічну сесію — в липні. Основними органа­ми Асамблеї є:

— Постійний комітет, до якого входять керівники націо­нальних делегацій та члени Бюро;

—Бюро, яке складається з Президента ПА ОБСЄ, дев’я­ти Віце-президентів, представників Загальних комітетів та Скарбника);

—Загальні комітети, компетенція яких розподілена від­повідно до трьох основних розділів Заключного Гельсін­ського акту: 1) політичні питання та безпека; 2) економічні питання, наука, технології та навколишнє середовище; 3) де­мократія, права людини та гуманітарні питання.

Основною функцією зазначених комітетів є обговорення та схвалення резолюцій, що в подальшому розглядаються Асамблеєю, яка в результаті приймає заключну декларацію та низку резолюцій. Іноді для розгляду окремих питань ство­рюються спеціальні комітети. Так, нині працюють спеціаль­ні комітети у справах Білорусі та Молдови, а також Комітет з прозорості та підзвітності.

Діяльність ПА ОБСЄ здійснюється у таких формах:

—спостереження за виборами;

—польові візити спеціальних місій у райони, де існують «заморожені» конфлікти або в яких спостерігається наяв­ність потенційної загрози миру та демократії в регіоні ОБСЄ, з метою надання підтримки;

—субрегіональна економічна співпраця;

—парламентські конференції та семінари з розвитку та зміцнення демократії через парламентське співробіт­ництво;

—присудження премії ОБСЄ в галузі журналістики і де­мократії;

— міжнародна програма підтримки молодих дослідників ПА ОБСЄ.

Парламентська асамблея співпрацює з Діючим Головою ОБСЄ, Трійкою, Генеральним секретарем ОБСЄ, іншими інститутами ОБСЄ, що знаходяться у різних європейських містах — Відні, Варшаві, Гаазі, Празі, та місіями ОБСЄ на місцях.

Центральним органом, який підтримує зв’язок з націо­нальними парламентськими делегаціями ОБСЄ, іншими ін­ститутами ОБСЄ та Асамблеєю є Міжнародний секретаріат, розташований у м. Копенгагені (Данія). Під керівництвом Генерального секретаря та його двох заступників Секретаріат організує всі засідання Асамблеї, надає допомогу Президенту ПА ОБСЄ, Бюро, керівництву Загальних комітетів та членам спеціальних комітетів.

Згідно з Правилами процедури ПА ОБСЄ Україні в Асамблеї надано 8 місць (8 постійних членів та 8 їхніх за­ступників). Порядок формування Постійної делегації Вер­ховної Ради України у ПА ОБСЄ визначається Положенням «Про Постійну делегацію Верховної Ради України у Парла­ментській асамблеї Організації з безпеки і співробітництва в Європі». Склад Постійної делегації формується на основі квот депутатських фракцій та затверджується Розпоряджен­ням Голови Верховної Ради України.

Важливо, що у грудні 2012 р. під час засідання Ради мі­ністрів ОБСЄ Україні офіційно перебирає головування в ОБСЄ, яке триватиме протягом усього наступного року. Це передбачає безпосередню участь у процесах політичного ке­рівництва Організацією, визначення та реалізації пріоритетів її подальшої діяльності.

Офіційний Інтернет-сайт Парламентської асамблеї ОБСЄ: http://www.oscepa.org/

6. Парламентська асамблея Центральноєвропейської ініціативи (Parliamentary Assembly of the Central European Іпіїаіїіуе) (далі — ЦЄІ) була заснована у 1989 р., як міждер­жавний форум для політичного, економічного і культурно­го співробітництва. Нині головною метою ЦЄІ є сприяння сталому розвитку регіональної співпраці задля ефективної європейської інтеграції. До складу цієї організації входять 18 країн: Албанія, Австрія, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Угорщина, Італія, Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Чорногорія та Україна.

Парламентський вимір діяльності ЦЄІ визнається одним із трьох основних напрямів поряд з урядовим і економічним, адже покликаний сприяти виконанню статутних завдань ор­ганізації на рівні парламентів, що координують свою діяль­ність з урядами та усіма органами ЦЄІ.

Він забезпечується на підставі Регламенту, прийнятого у 2006 р., через діяльність декількох органів: Парламентської асамблеї, Парламентського комітету, Постійного комітету, трьох Загальних комітетів (у політичних та внутрішніх спра­вах, у економічних справах, у справах культури), та Підкомі­тету з питань співробітництва з міжнародними та регіональ­ними парламентськими організаціями.

Засадами роботи зазначених органів є поглиблення парт­нерства у просуванні та зміцненні принципів парламентської демократії, поваги та дотримання прав людини у відповід­ності із нормами і стандартами Ради Європи та ОБСЄ.

Парламентська асамблея збирається на щорічні осінні пленарні сесії. Її Президентом є керівник парламентської делегації тієї держави, яка головує в ЦЄІ. При цьому голо­вування змінюється щорічно. Головуюча держава набуває повноважень прийняти та організувати пленарну сесію Пар­ламентської асамблеї, а також щорічне засідання Парламент­ського комітету на своїй території.

Постійний комітет, що складається з Президента, двох Віце-президентів, голів Загальних комітетів та керівників національних парламентських делегацій, уповноважений забезпечувати послідовне та ефективне функціонуван­ня органів Парламентського виміру ЦЄІ у міжсесійний період.

Загальні комітети, до складу кожного з яких входить третина складу Асамблеї, проводять робочі засідання на пе­редодні пленарних сесій. Уповноважені парламентарі-пред- ставники кожного Загального комітету готують тематичні доповіді, які презентуються для загального обговорення під час сесії Асамблеї.

Результатами роботи Асамблеї є рішення з будь-яких пи­тань, віднесених до її компетенції, що ухвалюються шляхом голосування. По завершенні пленарної сесії ПА ЦЄІ прий­має Заключну декларацію, яка передається до розгляду під час засідань міністрів закордонних справ і голів урядів дер- жав-членів ЦЄІ.

В ЦЄІ налагоджена взаємодія органів парламентського виміру з іншими структурами організації і представники ПА запрошуються для участі у всіх зустрічах високого рівня та інших заходах.

Постійна парламентська делегація України у ПА ЦЄІ на­лічує 12 народних депутатів (6 постійних членів та 6 їх за­ступників).

Україна розглядає ЦЄІ як важливий механізм інтегра­ції до європейського економічного та політичного простору, а також зміцнення стабільності в регіоні та подальшого роз­витку всебічних відносин між державами-членами організа­ції та макрорегіонами.

Протягом 2012 р. Україна головувала у ЦЄІ, просуваю­чи пріоритети розвитку Дунайського Єврорегіону (в сферах інфраструктурного розвитку, транспорту, транскордонної мобільності, туризму) у рамках відповідної стратегії Євро­пейського Союзу, відстоюючи політичну позицію щодо на­гальності формалізації відносин ЦЄІ та ЄС, отримання цією організацією статусу спостерігача в ООН, а також створення Мережу громадянського суспільства у рамках ЦЄІ.

Діяльність ЦЄІ забезпечується Секретаріатом, очолю­ваним Генеральним секретарем. Штаб-квартира організації розташована в м. Трієсті (Італія).

Офіційний Інтернет-сайт організації — http://cei.org/

7. Парламентська асамблея Чорноморського економіч­ного співробітництва (Parliamentary Assembly of the Black Sea Economic Cooperation Organisation) (далі — ПАЧЕС) створена 26 лютого 1993 р. як парламентський формат ді­яльності ОЧЕС. ПАЧЕС стала ефективним інструментом міжпарламентського діалогу в Чорноморському регіоні. До її складу входять 76 парламентарів, які представляють 12 дер­жав-членів ОЧЕС — Азербайджану, Албанії, Вірменії, Болга­рії, Греції, Грузії, Молдови, Росії, Румунії, Сербії, Туреччини та України. Народні Збори Єгипту, Кнесет Держави Ізраїль, Народні Збори Словацької Республіки, Бундестаг ФРН, Парламент Франції та Парламент Республіки Білорусь ма­ють статус спостерігачів.

ПАЧЕС сприяє мобілізації зусиль національних парла­ментів, направлених на консолідацію демократичних цін­ностей, верховенства права, зміцнення плюралістичного сус­пільства і ринкової економіки.

Головною задачею Асамблеї є створення правової бази для успішного багатомірного економічного, політичного і куль­турного співробітництва в Чорноморському регіоні шляхом прийняття законодавства, необхідного для реалізації рішень, що приймаються главами держав та урядів або міністрами закордонних справ країн-членів ОЧЕС, а також забезпечен­ня сприяння національним парламентам в ухваленні законів, необхідних для реалізації проектів, які розробляються в рам­ках організації.

ПАЧЕС діє на основі власного Регламенту. Згідно з ним двічі на рік проводиться сесія (осіння і весняна) Генеральної асамблеї, яка є вищим керівним органом ПАЧЕС. Президен­том Асамблеї є спікер парламенту однієї з країн-учасниць, яка головує в Організації. Термін його обрання складає 6 мі­сяців. Передача головування в ПАЧЕС здійснюється за прин­ципом ротації в алфавітному порядку англійської абетки.

В Україні пройшли 4 сесії Генеральної асамблеї — Друга (листопад 1993 р.), Чотирнадцята (грудень 1999 р.), Двад­цять п’ята (червень 2005 р.), а також Тридцять сьома сесії ПАЧЕС (червень-липень 2011 р.).

Структура ПАЧЕС включає:

1. Бюро, до складу якого входять Президент і п’ять Віце- президентів, які обираються строком на два роки (вирішує поточні питання роботи Асамблеї у період між сесіями);

2. Постійний комітет, який складається з голів національ­них делегацій, членів Бюро та голів трьох спеціалізованих комітетів (працює за принципом консенсусу, затверджує по­рядок денний Асамблеї та координує роботу спеціалізованих комітетів).

3. Комітет із економічних, торгових, технологічних і еко­логічних питань;

4. Комітет з правових і політичних питань;

5. Комітет із культури, освіти і соціальних питань.

Комітети Асамблеї проводять періодичні засідання в кра- їнах-членах ПАЧЕС у період між сесіями Генеральної асамб­леї і в координації з Міжнародним секретаріатом ПАЧЕС за­безпечують підготовку відповідних рішень Асамблеї. З метою надання технічного сприяння у підготовці рішень Асамблеї можуть бути створені робочі групи ПАЧЕС.

За результатами пленарних сесій Генеральна асамблея ухвалює рекомендації, які передаються на розгляд Ради мі­ністрів закордонних справ ОЧЕС, а також доповіді та інші документи. Протягом вісімнадцяти років Асамблея ухвалила близько 125 рекомендацій, що стосуються гармонізації зако­нодавства, митних процедур, банківської справи та фінансів, торгівлі та бізнесу, зовнішньоторговельних режимів, уник­нення подвійного оподаткування, транспорту і зв’язку, створення зони вільної торгівлі в регіоні ОЧЕС, захисту навколишнього середовища, боротьби з організованою зло­чинністю та тероризмом, збереження культурної спадщини, освіти, попередження та ліквідація наслідків стихійного лиха та техногенних катастроф тощо.

Крім того Асамблея періодично ухвалює заяви та деклара­ції з регіональних і міжнародних питань.

У рамках Асамблеї відбуваються міжнародні конференції, семінари, круглі столи, здійснюється моніторинг парламент­ських виборів у країнах-учасницях. Під егідою ПАЧЕС про­водяться зустрічі губернаторів та мерів Чорноморських сто­лиць, керівників національних телерадіокомпаній, фестивалі дітей та юнацтва тощо.

ПАЧЕС активно співпрацює з іншими міжнародними та регіональними міжпарламентськими структурами — Євро­пейським парламентом, Міжпарламентським союзом, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, ПА НАТО, МПА СНД, Парламентським виміром ЦЄІ тощо.

Міжнародний секретаріат ПАЧЕС розташовується в м. Стамбул (Туреччина). Генеральний секретар — Кирило Третяк (Україна).

Кількість місць кожної країни в Асамблеї визначається за квотами (квота України — 9 місць), які встановлені відповід­но до кількості населення кожної з країн.

Офіційний Інтернет-сайт Парламентської асамблеї ОЧЕС — http://pabsec.org/

8. Парламентська асамблея Організації за демокра­тію та економічний розвиток (Organization for Democracy and Economic Development) (далі — ГУАМ). Заснування ГУАМ як політико-консультативного форуму у складі 4-х країн (України, Азербайджану, Грузії й Молдови) відбулося 10 жовтня 1997 р. у м. Страсбурзі (Франція) у ході Самміту Ради Європи, під час якого було схвалено Спільне комюніке глав України, Грузії, Азербайджану й Молдови. У цьому до­кументі зафіксовано рівень політичного зближення й прак­тичного співробітництва між цими країнами, спільність їх­ніх позицій з ключових міжнародних проблем й сприйняття процесів на пострадянському просторі.

Парламентський орган ГУАМ — Парламентська асамблея (ПА ГУАМ) створений за рішенням голів парламентів Азер­байджану, Грузії, Молдови та України.

ПА ГУАМ створена з метою:

—подальшого зміцнення принципів демократії і верховен­ства права, забезпечення поваги основних прав і свобод люди­ни, а також розвитку ринкової економіки в країнах ГУАМ;

—розвитку дружніх відносин і співробітництва між пар­ламентами країн ГУАМ;

—сприяння соціально-економічному розвиткові, розши­ренню торгово-економічних зв’язків, розбудові й ефективно­му використанню транспортно-комунікаційних магістралей;

—зміцнення регіональної безпеки, боротьби з міжнарод­ним тероризмом, організованою злочинністю і незаконним обігом наркотиків;

—поглиблення співпраці в області науки, культури і гу­манітарній сфері;

—розвитку договірно-правової бази співробітництва в рамках ГУАМ;

—сприяння реалізації рішень, прийнятих Главами дер­жав ГУАМ;

— сприяння взаємодії парламентаріїв країн — учасниць ГУАМ у різних структурах міжпарламентської взаємодії.

ПА ГУАМ працює у відповідності до Правил процедури, які передбачають, що Асамблея складається з членів парла­ментських делегацій держав — учасниць Ялтинської Хартії ГУАМ від 7 червня 2001 р. і Декларації про створення Парла­ментської асамблеї ГУАМ від 23 вересня 2004 р.

У випадку припинення членства в національному парла­менті їхнє членство в Асамблеї припиняється після обран­ня або призначення наступника. Склад кожної національної парламентської делегації формується з 6-ти представників.

Асамблея сприяє удосконаленню законодавчої бази у сфе­рі розвитку торгово-економічного, культурного і політично­го співробітництва між країнами ГУАМ, включаючи імпле­ментацію рішень, що приймаються на зустрічах Глав країн ГУАМ; укріпленню і розвитку демократичних інститутів у країнах ГУАМ; розвитку співробітництва ГУАМ з міжна­родними і регіональними організаціями.

Робочими органами Асамблеї є Бюро Асамблеї і Комітети Асамблеї.

Бюро Асамблеї складається з голів національних парла­ментських делегацій. Бюро приймає рішення на основі кон­сенсусу. Його засідання проводяться один раз на рік перед сесією ПА ГУАМ. За пропозицією Голови або не менш двох національних парламентських делегацій можуть проводити­ся позачергові засідання.

Сесії Асамблеї відбуваються один раз на рік. Кворум за­сідання Парламентської асамблеї ГУАМ досягається за умо­ви присутності всіх національних парламентських делегацій. Кожна національна парламентська делегація має один голос. Рішення приймаються консенсусом у формі резолюцій, реко­мендацій Раді міністрів закордонних справ країн — учасниць ГУАМ, а також директив робочим органам Асамблеї.

ПА ГУАМ працює у форматі трьох комітетів:

—Комітет з політичних і правових питань;

—Комітет з торгово-економічних питань;

—Комітет з питань науки, культури й освіти.

Кожна національна парламентська делегація має по 2 представника у кожному комітеті. Вони пропонують­ся національними делегаціями з урахуванням збалансова­ності складу. Затвердження складу комітетів віднесено до

компетенції Бюро Асамблеї. У випадку відсутності кого-не- будь із членів комітету, його місце може бути зайнято іншим членом тієї ж національної делегації. Однак ніхто з членів де­легації не може мати більш одного голосу.

Комітети можуть обговорювати будь-які питання ді­яльності ГУАМ, що належать до сфери їхньої компетенції. Крім того комітети розглядають усі питання, які надходять до них відповідно до рішень, прийнятих Асамблеєю або Бюро.

Засідання комітету скликає його Голова під час щорічної сесії Асамблеї. Комітет обирає доповідача, який відповідає за підготовку тематичної доповіді для комітету і представлення відповідного проекту резолюції. Комітет обговорює доповідь і приймає резолюцію (рекомендацію, директиву) для схва­лення Асамблеєю.

Взаємини між ПА ГУАМ та іншими органами організа­ції базуються на положеннях Ялтинської Хартії ГУАМ від 7 червня 2001 р. Спільні заходи різних органів ГУАМ можуть організовуватися з метою подальшого розвитку співробітни­цтва в рамках об’єднання.

Координація співробітництва на галузевому рівні покла­дається на робочі групи. У рамках ГУАМ працюють наступні міжвідомчі органи:

— Робоча група з питань економіки та торгівлі;

— Робоча група з питань енергетики;

— Робоча група з питань транспорту;

— Робоча група з питань інформаційних технологій;

— Робоча група з питань культури, науки і освіти;

— Робоча група з питань туризму;

— Робоча група з питань боротьби з тероризмом, органі­зованою злочинністю та розповсюдженням наркотиків;

— Робоча група з надзвичайних ситуацій.

Представники інших органів ГУАМ на запрошення Асамб­леї можуть брати участь у її відкритих засіданнях.

Звіти про засідання Асамблеї, Бюро і комітетів щодо прий­нятих рішень зберігаються в Інформаційному офісі ГУАМ, що розташований у м. Києві.

Офіційними мовами ПА ГУАМ є англійська і росій­ська, офіційний Інтернет-сайт організації — http://guam- organization.org/

9. Парламентська асамблея Організації Північноатлан­тичного договору (Parliamentary Assembly of the north Atlan­tic Treaty Organization) (далі ПА НАТО) є міжнародною пар­ламентською організацією, що створена в 1955 р. (до 1966 р. мала назву «Конференція парламентарів НАТО», в 1966­1998 рр. — «Північноатлантична асамблея») та об'єднує представників парламентів 28 держав-членів Альянсу: Алба­нії, Бельгії, Болгарії, Великої Британії, Греції, Данії, Естонії, Ісландії, Іспанії, Італії, Канади, Латвії, Литви, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Португалії, Ру­мунії, Словаччини, Словенії, Сполучених Штатів Америки, Туреччини, Угорщини, Франції, Хорватії, Чехії.

До основних цілей організації відносяться: зміцнення співпраці і взаєморозуміння між державами-членами НАТО, забезпечення офіційного каналу зв'язку між національними парламентами і керівними органами НАТО.

Парламентська асамблея НАТО є цілком незалежною від Альянсу, проте забезпечує зв'язок між парламентами країн і Альянсом, що дає можливість урядам держав брати до уваги ін­тереси Альянсу при формуванні національного законодавства.

Членами ПА НАТО є парламентарі, делеговані національ­ними парламентами держав-членів НАТО відповідно до їх власних процедур на основі представництва, у кількості за­лежно від чисельності населення кожної відповідної держа­ви, що, таким чином, відображає найширший спектр політич­них позицій її учасників.

У роботі Асамблеї беруть участь також і делегації держав, що мають статус асоційованих членів. Крім того, на заходи ПА НАТО запрошуються спостерігачі з різних країн і міжна­родних організацій. ПА НАТО діє на основі Регламенту.

Бюро Асамблеї складається з Президента, п’яти Віце-Пре­зидентів, Скарбника, і Генерального Секретаря.

Бюро Асамблеї проводить свої засідання тричі на рік до за­сідання Постійного комітету. Спеціальні засідання Бюро мо­жуть бути скликані Президентом або на вимогу більшості чле­нів Бюро з метою розгляду термінових і конкретних питань.

Для підготовки докладів, проектів резолюцій і рекоменда­цій у ПА НАТО утворені робочі органи — комітети:

—Комітет з політичних питань;

—Комітет з питань оборони і безпеки;

—Комітет з питань економіки і безпеки;

—Комітет з цивільного виміру безпеки;

—Комітет з питань науки і технології.

Ці комітети проводять дослідницьку роботу і, водночас, є форумом для дискусій. Комітети вивчають і досліджують всі актуальні питання, що відносяться до їх компетенції. За­сідання комітетів відбуваються регулярно протягом року. Комітети підзвітні пленарним сесіям Асамблеї. Для опрацьо­вування окремих специфічних питань під егідою комітетів створюються відповідні підкомітети.

Асамблея є важливим форумом для оцінки парламент­ської та громадської думки щодо питань діяльності Альянсу. У цьому контексті Асамблея відіграє хоча й опосередковану, але важливу роль у формуванні політики держав-членів та партнерів. Рекомендації та рішення Асамблеї передаються урядам і парламентам країн, іншим структурам НАТО, а та­кож Генеральному секретарю НАТО, які після вивчення та узагальнення формулюють відповіді, спираючись на зміст обговорень, рекомендацій, дискусій, що відбувалися у Пів­нічноатлантичній раді.

Роль Асамблеї у розвитку відносин з Верховною Радою України визначена у Хартії про особливе партнерство 1997 р., в якій міститься заклик до розширення діалогу та співпра­ці між Парламентською Асамблеєю та Верховною Радою України.

Відтоді формується Постійна делегація парламенту Укра­їни в ПА НАТО. Вона включає 8 народних депутатів Укра­їни. З огляду на статус асоційованого члена, делегація має право виступати на засіданнях, брати участь в їх обговоренні резолюцій, декларацій та інших документів ПА НАТО, про­понувати внесення поправок до згаданих документів, проте не має права вирішального голосу.

Роботу сесій ПА НАТО, засідань комітетів і підкомітетів забезпечує Міжнародний секретаріат ПА НАТО, який розта­шовано в м. Брюсселі (Бельгія).

Офіційний Інтернет-сайт Парламентської асамблеї НАТО — http: //Nato-pa.int/

10. Парламентська Асамблея ЄС-Східні сусіди (ПА ЄВРОНЕСТ) є парламентською установою Східного Парт­нерства між Європейським Союзом та його Східноєвропей­ськими партнерами, до якої в цілому може бути застосована Стаття 49 Угоди про Європейський Союз. Парламентська Асамблея ЄВРОНЕСТ заснована на спільних інтересах та зобов’язаннях, а також на принципах диференціації, спільної власності та відповідальності.

Пропозиція щодо її заснування була висловлена на Пра­зькому Самміті Східного Партнерства, що проходив у Празі (Чеська Республіка) 7 травня 2009 року, в рамках Східно­го Партнерства Європейський Союз та Східноєвропейські партнери.

На зустрічі у м. Брюссель 3 травня 2011 року члени Єв­ропейського Парламенту та члени Парламентів Східно­європейських партнерів підписали Установчий Акт ПА ЄВРОНЕСТ.

Парламентська Асамблея ЄВРОНЕСТ покликана сприяти підтримці, просуванню та консолідації Східного Партнерства в практичному сенсі шляхом забезпечення діяльності усіх чо­тирьох тематичних платформ, а саме:

—питання щодо фундаментальних цінностей, включаю­чи демократію, верховенство права, повагу до прав людини та її фундаментальних свобод, а також питання щодо рин­кової економіки, сталого розвитку та належного державного управління;

—подальша економічна інтеграція між ЄС та його Схід­ноєвропейськими партнерами, підтримуючи реформи в краї­нах Східноєвропейських Партнерах в соціально-економічній сфері, а також торгівлі та лібералізації інвестицій, що веде до узгодження із законами та стандартами ЄС з метою утворення мережі поглиблених та всеохоплюючих зон вільної торгівлі;

—спільна енергетична підтримка і механізми безпеки та гармонізація енергетичних політик Східноєвропейських партнерів;

—сприяння міжлюдським контактам та прискорення вза­ємодії між громадянами Європейського Союзу та Східно­європейських Партнерів, зокрема, між молоддю; сприяння культурній взаємодії та міжкультурному діалогу, а також під­тримка освіти, наукових досліджень, розвитку інформацій­ного та медіа суспільства.

Для участі в роботі Парламентської Асамблеї ЄВРОНЕСТ парламент має:

—бути частиною конституційної системи однієї з країн- учасниць Східного Партнерства;

— бути обраним відповідно до зобов’язань ОБСЄ, а та­кож інших міжнародних стандартів щодо проведення демо­кратичних виборів;

—мати обов’язком захист та сприяння дотриманню прав та основних свобод людини, плюралістичної демократії та верховенства права.

Парламентська Асамблея ЄВРОНЕСТ повинен бути об’єднаною Асамблеєю і складатися з двох складових частин, сформованих членами з Європейського Парламенту та пар­ламентів Східноєвропейських партнерів.

У структурі ПА ЄВРОНЕСТ передбачається Пленарне засідання Парламентської Асамблеї ЄВРОНЕСТ, Бюро, Ко­мітети та Секретаріат.

Пленарне засідання Парламентської Асамблеї ЄВРО- НЕСТ має прийняти її Регламент кваліфікованою більшістю в дві третини голосів від присутніх членів, у якому має бути повною мірою відображено її склад та повноваження і функ­ціонування її структурних підрозділів.

Регламентом постійних комітетів ПА ЄВРОНЕСТ перед­бачається створення чотирьох постійних комітетів:

— Комітет з політичних питань, прав людини та демокра­тії;

— Комітет з питань економічної інтеграції, зближення правових норм та конвергенції з політиками ЄС;

— Комітет з енергетичної безпеки;

— Комітет з соціальних питань, освіти, культури та гро­мадянського суспільства.

11. Міжпарламентська Асамблея Православ’я (ЫАП) є міжпарламентським органом, що був створений за ініціа­тивою Грецького Парламенту. У МАП беруть участь парла­ментські делегації наступних парламентів-членів організації: Албанії, Арменії, Бєларусі, Болгарії, Грузії, Греції, Казахста­ну, Кіпру, Латвії, Литви, Молдови, Польщі, Російської Феде­рації, Румунії, Сербії, Словакії, України, Фінляндії, Чорно­горії, Чеської Республіки, Естонії, а також депутатські групи з Австралії, США, Азії та Африки.

Органами Асамблеї є Генеральна Асамблея та Міжна­родний Секретаріат. Генеральна Асамблея є вищим органом МАП, що складається з парламентських делегацій всіх країн- учасниць. Її роботою керує Президент Генеральної Асамблеї, який обирається пленумом Генеральної Асамблеї. Генераль­на Асамблея скликається раз на рік у червні. Генеральний секретар, заступник Генерального секретаря, скарбник та сім членів, складають Міжнародний Секретаріат МАП. Между- народний Секретаріат несе відповідальність за формування своїх 8 комісій: Финансової комісії, Комісії з прав людини, Комісії з освіти, Комісії з регламенту, Комісії з соціальної діяьності, Комісії з культури, Комісії з біоетики та Комісії з международної политики. Строк повноважень членів Між­народного Секретаріату, Президента Генеральної Асамблеї та членів Комісій два роки.

Постійна парламентська делегація України у Міжпарла­ментській Асамблеї Православ’я складається з 8 осіб. Офі­ційний Інтернет-сайт Міжпарламентської Асамблеї Право­слав’я — http://eiao.org/

12. Парламентська Асамблея Західноєвропейського союзу (Assembly of the Western European Union or European Security and Defence Assembly) (далі — ЗЄС) є військово-по­літичною організацією, створеною за Брюссельським догово­ром в 1948 р.

Парламентська асамблея Західноєвропейського союзу (ПА ЗЄС) утворена в 1954 р. на підставі зміненого Брюс­сельського договору про співпрацю з питань безпеки і оборо­ни. З 2003 р. форум також має назву «Європейська асамблея з питань безпеки і оборони».

Україні бере участь в пленарних засіданнях Асамблеї і за­сіданнях комітетів без права вирішального голосу.

Асамблея збирається на пленарні засідання двічі на рік, проте протягом року відбуваються засідання комітетів, кон­ференції і колоквіуми.

Відповідно до Брюссельського договору уряди держав-чле- нів Західноєвропейського союзу повинні надавати Асамблеї письмові звіти про їхню діяльність з реалізації Європейської політики з питань безпеки та оборони (ЄПБО). Асамблея при­діляє особливу увагу питанням, пов’язаним з виконанням ми­ротворчих операцій на Балканах, Близькому Сході та Африці.

Парламентарі вивчають урядові звіти і виробляють реко­мендації урядам, які зобов’язані надати Асамблеї відповіді з врахуванням запропонованих рекомендацій. Метою цієї роботи є гарантування співробітництва між урядами та на­ціональними парламентами на загальноєвропейському рівні, оскільки за умов міжпарламентського контролю міждержав­на політика є більш прозорою, демократичною і відповідаль­ною.

Делегація Верховної Ради України бере участь у сесійних засіданнях Асамблеї ЗЄС з 2001 р. за запрошеннями. У жов­тні 2003 р. їй наданий статус постійного запрошеного в ПА ЗЄС, що надає їй право брати участь в роботі сесій без права голосу — делегацією у складі 6-ти членів, а в роботі комітетів Асамблеї — делегацією з 2 членів.

Місце розташовування Секретаріату Асамблеї Західноєв­ропейського Союзу — м. Париж (Франція). Робочими мова­ми ЗЄС є англійська та французька.

Офіційний Інтернет-сайт — http://assembly-weu.org.

13. Європейськийпарламент (ЕигореапРаг1іате^)(далі— ЄП) є єдиним представницьким інститутом ЄС, до складу якого входять 736 представників 27-ми держав-членів Єв­ропейського Союзу: Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобри­танія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угор­щина, Фінляндія, Франція, Чеська Республіка, Швеція.

Члени ЄП обираються прямим, вільним та таємним голо­суванням на п’ятирічний термін відповідно до національного законодавства держав-членів

Європарламент діє незалежно від держав-членів ЄС. Від­повідно до Лісабонського договору Парламент має практично рівні з Радою Міністрів (далі — Рада) законодавчі повнова­ження. Його повноваження та діяльність регламентується по­ложеннями установчих договорів та Правилами процедур ЄП.

Європейський парламент (окремі члени та профільні ко­мітети) має право законодавчої ініціативи. Проте в ЄП рідко виникає потреба у використанні права законодавчої ініціати­ви, оскільки він разом Європейською Комісією (далі — Ко­місія) узгоджує та приймає план законопроектних робіт на поточний рік, про що ухвалюється відповідна резолюція. Здебільшого парламент використовує це право задля вирі­шення питань, пов’язаних із його внутрішньою діяльністю, адже законодавчу владу, а також повноваження щодо при­йняття бюджету ЄС, ЄП поділяє з Радою. Крім того, ЄП упо­вноважений здійснювати політичний контроль і проводити широкі консультації щодо законотворчості в ЄС.

Депутати ЄП можуть бути одночасно також і членами національних органів законодавчої влади. Європейські пар­ламентарі не згруповані в національні делегації, а створю­ють політичні групи на основі спільних політичних уподо­бань, що забезпечує формування європейської політичної свідомості й вираження політичної волі громадян Союзу. Це обумовлює важливу роль Європейського парламенту як ін­ституту з політичного лобіювання процесів європейської ін­теграції.

Наразі в Європарламенті діють 7 політичних груп: Єв­ропейська народна партія (християнські демократи), Про­гресивний альянс соціалістів і демократів у Європейському парламенті, Альянс лібералів і демократів за Європу, Зелені/ Європейський вільний альянс, Група європейських консер­ваторів і реформістів, Конфедеративна група європейських об’єднаних лівих — Північних зелених лівих, Європа свободи й демократії.

Для формування політичних груп необхідно 25 членів ЄП, які представляють, принаймні, одну чверть держав-чле- нів. Депутати ЄП можуть бути членами тільки однієї полі­тичної групи. Деякі члени ЄП не належать ні до однієї полі­тичної групи, і вони мають статус «недолучених» членів.

Перед кожним голосуванням на пленарному засіданні по­літичної групи вивчають звіти, складені парламентськими комітетами щодо законодавчих пропозицій і таблиці попра­вок до них. Позиція політичної групи виробляється в рамках обговорення між членами групи. Жоден зі членів не може бути примушений голосувати певним чином.

Сесія ЄП відбувається один раз на рік у м. Страсбурзі в Палаці Європи. Крім того на вимогу більшості складу ЄП, Ради або Комісії проводяться позачергові сесії.

Президент ЄП обирається з-поміж членів ЄП, як правило, абсолютною більшістю голосів.

Особливе значення для ефективної законотворчої роботи ЄП має діяльність 20-ти постійних та двох спеціальних комі­тетів, що забезпечують фахову підготовку розгляду відповід­них питань на пленарному засіданні Європарламенту. Комі­тети обговорюють поточні законодавчі проекти й формують позицію парламенту стосовно питань, внесених на його роз­гляд Радою чи Комісією). Також вони висувають власні ідеї та ініціативи з метою впливу на процес європейської інтеграції.

Створення спеціальних комітетів — з питань фінансових, економічних та соціальних криз та комітету з політичних викликів обумовлено необхідністю відповідного реагуван­ня на найбільш гострі поточні питання. Спеціальні комітети створюються строком на 12 місяців, за необхідності термін їх діяльності може бути продовжений.

До постійних комітетів ЄП відносяться:

—комітет із закордонних справ, до складу якого входять: комітет із прав людини та комітет із безпеки та оборони;

— комітет із розвитку,

— комітет із міжнародної торгівлі,

— комітет із ресурсів,

— комітет із питань контролю за бюджетом,

— комітет з економічної та монетарної політики,

— комітет з питань зайнятості та соціальної політики,

— комітет з охорони навколишнього середовища, охоро­ни здоров’я та безпеки харчових продуктів,

— комітет з промислової політики, досліджень та енерге­тики,

— комітет з питань внутрішнього ринку та захисту прав споживачів,

— комітет з транспорту та туризму,

— комітет з питань регіонального розвитку,

— комітет з питань розвитку сільського господарства,

— комітет рибного господарства,

— комітет по культурі та освіті,

— комітет з питань правової політики,

— комітет з питань громадянських свобод, юстиції та внутрішніх справ,

— комітет з питань конституційних справ,

— комітет з питань прав жінок та Тендерної рівності,

— комітет по петиціям.

До складу кожного комітету входять від 24-х до 76-ти де­путатів, а також Голова комітету, бюро й секретаріат комітету. Політичний склад комітетів відповідає представленню полі­тичних партій у ЄП. Парламентські комітети зустрічаються один або два рази на місяць у Брюсселі. Їх робота відкрита для громадськості, й до їх обов’язків входить проведення ши­роких консультацій щодо законопроектів.

Для розгляду окремих законодавчих пропозицій ЄП може створювати підкомітети і тимчасові спеціальні комітети. Го­лови комітетів координують роботу комітетів за допомогою Конференції голів комітетів, що є органом ЄП.

До складу Конференції голів комітетів входять також го­лови політичних груп і Президент ЄП. Цей орган відповідає за організацію роботи Парламенту й приймає рішення з пи­тань, пов’язаних із плануванням підготовки законопроектів, порядку денного пленарних засідань, визначення головного комітету для розгляду законодавчої пропозиції тощо.

Організаційними питаннями ЄП відає ще один орган ЄП — Президія, до складу якої входять Президент ЄП, 14 віце-пре­зидентів і п’ять квесторів, які мають статус радників. Вони обираються ЄП на два з половиною роки, і мають право на продовження терміну. До повноважень квесторів належать адміністративні питання, питання матеріально-технічного забезпечення діяльності депутатів ЄП та контроль за лобіст­ською діяльністю в Парламенті.

Забезпечення діяльності ЄП та його комітетів синхрон­ним перекладом та перекладом документів на всі офіційні мови ЄС здійснюється Секретаріатом, до складу якого вхо­дять 4600 осіб,

ЄП реалізує повноваження щодо прийняття законодавчих актів — регламентів, директив, рішень — за допомогою від­повідних законодавчих процедур — звичайної та спеціальної і в тісній співпраці з іншими інститутами ЄС. Установчі до­говори в редакції Лісабонського договору суттєво збільшили кількість сфер, у яких акти, ухвалюються спільно Європей­ським Парламентом і Радою на пропозицію від Комісії.

Крім того, ЄП може приймати законодавчі резолюції, ре­золюції та рекомендації, а також письмові декларації, які по­даються не менш ніж 5-ма членами ЄП та стосуються зако­нодавчих процедур. У разі необхідності ЄП звертається до інших інститутів ЄС із запитами, які є допоміжним інстру­ментом у опрацюванні парламентських законопроектів.

ЄП має вагомі повноваження у бюджетній сфері, адже наділений правом змінювати проект бюджету ЄС. Крім того йому належить вирішальне слово в прийнятті або відхиленні бюджету. Здійснюючи бюджетні повноваження, ЄП впливає на політику ЄС у цілому.

Європейський парламент може звертатися з позовами до Суду ЄС стосовно законності актів ЄС, а також відповідності проекту міжнародної угоди положенням установчих догово­рів ЄС.

Європейський парламент має право делегувати законо­давчі повноваження Комісії для прийняття незаконодавчих актів загального застосування для доповнення або внесен­ня змін до певних неістотних елементів законодавчого акту. У цьому випадку Парламент повинен звернути особливу увагу на цілі, зміст, обсяг, тривалість та умови делегування. Делегований акт може набути чинності, лише якщо ані ЄП, ані Рада не висловили заперечень протягом періоду, встанов­леного законодавчим актом.

Варто зазначити, що Європарламент активно співпрацює з міжпарламентськими організаціями та парламентами різ­них країн. В ЄП функціонують спеціальні групи депутатів, до повноважень яких належить розвиток співробітництва з парламентами країн-членів ЄС, країн — кандидатів на вступ до ЄС, а також з парламентами країн, які визначили напрям євроінтеграції як стратегічний пріоритет свого роз­витку.

Офіційний Інтернет-сайт Європейського парламенту — http://www.europarl.europa.eu

Додаток 5

ДЕПУТАТСЬКІ ГРУПИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З МІЖПАРЛАМЕНТСЬКИХ ЗВ’ЯЗКІВ ІЗ ЗАРУБІЖНИМИ КРАЇНАМИ

Австралія

Австрія

Азербайджан Албанія

Алжир

Ангола

Аргентина

Афганістан

Бахрейн

Бельгія

Білорусь

Болгарія

Бразилія Великобрітанія

Венесуела

В’єтнам

Вірменія

Гвінея-Бісау

Греція

Грузія

Данія

Домініканська

Республіка

Естонія

Єгипет

Ємен

Ізраїль

Індія

Індонезія

Ірак

Іран

Ірландія

Іспанія

Італія

Йорданія

Казахстан

Канада

Катар

Кенія

Киргизстан

Китай

Кіпр

КНДР

Конго

Корея, Республіка

Куба

Кувейт

Латвія

Литва

Ліван

Лівія

Ліхтенштейн

Люксембург Мадагаскар Македонія Малайзія Мальта Марокко Мексика Мозамбік Молдова Монголія Нігерія Нідерланди Німеччина Нова Зеландія Норвегія Об’єднані

Арабські Емірати Оман Пакистан Палестина Панама Перу Південно­

Африканська Республіка

Польща

Португалія

Росія

Румунія

Саудівська Аравія

Сербія

Сирія

Сінгапур

Словаччина

Словенія

США Таджикистан Таїланд Туніс Туреччина Туркменістан Угорщина Узбекистан Уругвай Філіппіни

Фінляндія

Франція

Хорватія

Чехія

Чилі

Чорногорія Швейцарія Швеція

Шрі-Ланка Японія

Додаток 6

ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Про затвердження Положення

про помічника-консультанта народного депутата України

Із змінами, внесеними згідно з Постановою ВР № 575­XIV від 08.04.99, ВВР, 1999, № 18; Постановою ВР № 4301­VI від 10.01.2012, ВВР, 2012, № 30, ст. 380 ст. 169; Законами № 2401-ІІІ від 26.04.2001, ВВР, 2001, № 30, ст. 141 № 1519-М від 19.02.2004, ВВР, 2004, № 23, ст. 320; Законом № 4711^1 від 17.05.2012.

Додатково див. Закон № 3235-№ від 20.12.2005, ВВР, 2006, № 9, № 10-11, ст. 96; ст. 97, 98 Закону № 489^ від 19.12.2006, ВВР, 2007, № 7-8, ст. 66; Рішення Конституційного Суду № 6-рп/2007 від 09.07.2007.

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

Відповідно до статті 34 Закону України «Про статус народ­ного депутата України» затвердити Положення про помічни­ка-консультанта народного депутата України (додається).

(Постанова із змінами, внесеними згідно із Законом № 1519-№ від 19.02.2004)

Голова Верховної Ради України О. МОРОЗ

м. Київ, 13 жовтня 1995 року

№ 379/95-ВР

ПОЛОЖЕННЯ

про помічника-консультанта народного депутата України

Г л а в а 1

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1.1. Правовий статус помічника-консультанта народного депутата України

1. Відповідно до частини першої статті 34 Закону Укра­їни «Про статус народного депутата України» народний депутат України може мати до тридцяти одного помічни- ка-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються Законом України «Про статус народного депу­тата України», іншими законами та прийнятим відповідно до них цим Положенням.

2. Помічником-консультантом народного депутата Укра­їни може бути лише громадянин України, який має середню спеціальну чи вищу освіту і вільно володіє державною мовою.

3. Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній осно­ві чи за сумісництвом або на громадських засадах.

4. Помічники-консультанти народного депутата України перебувають у штаті державних підприємств, установ, орга­нізацій або за заявою народного депутата України прикріп­люються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого само­врядування, а у містах Києві та Севастополі — до секрета­ріатів міських рад.

5. На чотирьох помічників-консультантів народного де­путата України поширюється дія Закону України «Про дер­жавну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплю­ються для кадрового та фінансового обслуговування до Апа­рату Верховної Ради України або до виконавчих апаратів ор­ганів місцевого самоврядування.

6. Помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим догово­ром на постійній основі, але не є державними службовцями, також можуть прикріплюватися для кадрового та фінансово­го обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

7. Помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодав­ством України, а також цим Положенням.

(Стаття 1.1 із змінами, внесеними згідно з Постановою ВР

№ 575-ХІУ) від 08.04.99, в редакції Закону № 1519-ІУ від 19.02.2004)

Г л а в а 2 ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ ПОМІЧНИКІВ-КОНСУЛЬТАНТІВ НАРОДНОГО ДЕПУТАТА УКРАЇНИ

Стаття 2.1. Права помічника-консультанта народно­го депутата України

1. Помічник-консультант народного депутата України має право:

1) входити й перебувати у приміщеннях Верховної Ради України за пред’явленням посвідчення помічника-консуль­танта, дотримуючись встановленого порядку;

2) доступу в приміщення центральних та місцевих орга­нів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування за посвідченням помічника-консультанта;

3) бути присутнім на пленарних засіданнях Верховної Ради України у відведених для цього місцях;

4) бути присутнім на засіданнях комітетів або тимчасових спеціальних чи тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України за письмовим дорученням народного депутата Укра­їни та згодою голови комітету чи тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії;

5) бути присутнім на засіданнях місцевих органів вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування;

6) безоплатно користуватися інформаційними базами да­них, телекомунікаційними мережами Верховної Ради Укра­їни та органів місцевого самоврядування в порядку, встанов­леному законодавством України;

7) на ознайомлення з актами, прийнятими Верховною Радою України, крім прийнятих на її закритих засіданнях, а також інформаційними і довідковими матеріалами, що офі­ційно поширюються Верховною Радою України, Президен­том України, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування;

8) одержувати за письмовим зверненням народного депу­тата України в органах виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на державних під­приємствах, в установах і організаціях у встановленому по­рядку необхідні народному депутату України для здійснення його депутатських повноважень документи, інформаційні та довідкові матеріали;

9) одержувати надіслану на ім’я народного депутата України поштову й телеграфну кореспонденцію, відправляти її за дорученням народного депутата України;

10) оголошувати підготовлені народним депутатом Укра­їни письмові пропозиції, звернення, заяви та інші документи на засіданнях місцевих органів виконавчої влади, органів міс­цевого самоврядування або подавати їх у письмовій формі;

11) за письмовим зверненням народного депутата Укра­їни та за згодою керівників органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ, організацій користуватися копіювально-розмножувальною та обчислювальною технікою.

(Стаття 2.1 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2401-Ш

від 26.04.2001, в редакції Закону № 1519-ЇУ від 19.02.2004)

Стаття 2.2. Обов’язки помічника-консультанта на­родного депутата України

1. Помічник-консультант народного депутата України зобов’язаний:

1) дотримуватися вимог Конституції України, законодав­ства України, а також цього Положення;

2) при виконанні своїх обов’язків не допускати дій, що можуть негативно впливати на виконання повноважень на­родного депутата України, утримуватися від заяв та вчинків, що компрометують народного депутата України;

3) дотримуватися високої культури спілкування з посадо­вими особами і громадянами, працівниками Апарату Верхо­вної Ради України, органів виконавчої влади, органів місце­вого самоврядування, підприємств, установ, організацій та об’єднань громадян;

4) за дорученням народного депутата України вивчати питання, необхідні народному депутату України для здій­снення його депутатських повноважень, готувати по них від­повідні матеріали;

5) допомагати народному депутату України в організації проведення звітів і зустрічей з виборцями, трудовими колек­тивами підприємств, установ, організацій;

6) виконувати доручення народного депутата України у взаємовідносинах з виборцями, а також з органами вико­навчої влади, органами місцевого самоврядування, засобами масової інформації, об’єднаннями громадян, підприємства­ми, установами та організаціями;

7) допомагати народному депутату України під час осо­бистого прийому ним виборців у розгляді звернень грома­дян, вирішенні порушених ними питань;

8) допомагати народному депутату України в розгляді надісланих на його ім’я поштою або поданих на особистому прийомі виборцями пропозицій;

9) систематично узагальнювати звернення виборців, ін­формувати народного депутата України про підсумки загаль- нень;

10) за дорученням народного депутата України брати участь в організації вивчення громадської думки, потреб і за­питів виборців, вносити йому пропозиції щодо шляхів їх ви­рішення;

11) вести діловодство відповідно до вимог Інструкції з ді­ловодства у Верховній Раді України ), затвердженої відповід­ним Розпорядженням Голови Верховної Ради України;

12) забезпечувати схоронність документів, що надходять на ім’я народного депутата України, контролювати своєчасне надходження відповідей на депутатські звернення;

13) надавати народному депутату України організаційно- технічну та іншу необхідну допомогу при здійсненні ним де­путатських повноважень.

2. На помічників-консультантів народного депутата Укра­їни, які прикріплені для кадрового та фінансового обслугову­вання до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпо­рядку для працівників Апарату Верховної Ради України.

(Стаття 2.2 в редакції Закону № 1519-ГУ від 19.02.2004)

Г л а в а 3

ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ НА ПОСАДУ ПОМІЧНИКА-КОНСУЛЬТАНТА НАРОДНОГО ДЕПУТАТА УКРАЇНИ

Стаття 3.1. Персональний підбір кандидатур на по­саду помічника-консультанта народного депутата України

1. Персональний підбір кандидатур на посаду помічни- ка-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності сво­їх рішень.

Стаття 3.2. Умови прийняття на роботу помічника- консультанта народного депутата Укра­їни

1. Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній осно­ві чи за сумісництвом або на громадських засадах.

2. Народний депутат України самостійно визначає кіль­кість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які вста­новлюються йому для оплати праці помічників-консультан- тів Постановою Верховної Ради України.

(Стаття 3.2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2401-Ш від 26.04.2001, в редакції Закону № 1519-ЇУ від 19.02.2004)

Стаття 3.3. Зарахування на посаду помічника-кон- сультанта народного депутата України

1. Зарахування на посаду помічника-консультанта на­родного депутата України проводиться на підставі письмово­го подання народного депутата України Керівнику Апарату Верховної Ради України чи керівнику виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі — секретаріату міської ради, держав­ного підприємства, установи та організації, в якому зазна­чаються: прізвище, ім’я та по батькові кандидата на посаду, зарахування на постійній основі чи за сумісництвом, строк дії трудового договору, відомості про зарахування на дер­жавну службу, ранг, який присвоюється чи вже присвоєний державному службовцю, розмір встановлюваної заробітної плати, дата зарахування. До письмового подання народного депутата України додаються особиста заява особи, яку прий­мають на цю посаду, та інші документи, передбачені законо­давством.

Громадяни України, які вперше зараховуються на посаду помічника-консультанта народного депутата України на дер­жавну службу, приймають Присягу державного службовця відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про державну службу».

2. Помічник-консультант народного депутата України за поданням народного депутата України та за особистою заявою звільняється з попереднього місця роботи в поряд­ку переведення, передбаченому пунктом 5 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України, в зазначений у його заяві і поданні народного депутата України строк.

(Стаття 3.3 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2401-ІІІ від 26.04.2001, в редакції Закону № 1519-ІУ від 19.02.2004)

Стаття 3.4. Обмеження, пов’язані з роботою на по­саді помічника-консультанта народного депутата України

1. На посаді помічника-консультанта народного депутата України не можуть перебувати особи, які не відповідають ви­могам частини другої статті 3. Закону України «Про статус народного депутата України».

2. На посаді помічника-консультанта народного депута­та України за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом не можуть перебувати працівники Апарату Верховної Ради України та органів виконавчої вла­ди, які перебувають на державній службі чи на службі в орга­нах місцевого самоврядування, а також особи, яким законо­давством України заборонено виконання іншої оплачуваної роботи.

3. Виключено на підставі Постанови ВР № 4301-УІ від 10.01.2012.

Г л а в а 4

ОРГАНІЗАЦІЙНЕ, МАТЕРІАЛЬНЕ

ТА СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПОМІЧНИКА-КОНСУЛЬТАНТА НАРОДНОГО ДЕПУТАТА УКРАЇНИ

Стаття 4.1. Оплата праці помічника-консультанта на­родного депутата України

1. Розмір загального фонду оплати праці помічників-кон­сультантів народного депутата України встановлюється Вер­ховною Радою України.

2. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно:

1) визначає кількість помічників-консультантів, які пра­цюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах;

2) здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за вста­новлену законом мінімальну заробітну плату;

3) надає помічникам-консультантам матеріальну допомо­гу для вирішення соціально-побутових питань.

3. Заробітна плата помічникам-консультантам, які пере­бувають на державній службі, встановлюється з урахуванням вимог статті 33 Закону України «Про державну службу».

(Стаття 4.1 в редакції Закону № 1519-IV від 19.02.2004)

Стаття 4.2. Організація праці помічника-консультан- та народного депутата України

1. Помічнику-консультанту народного депутата України, який прикріплений для кадрового та фінансового обслуго­вування до Апарату Верховної Ради України, надається одне постійне робоче місце у службовому кабінеті народного де­путата України.

2. Помічникам-консультантам народного депутата Укра­їни, не зазначеним у частині першій цієї статті, постійне ро­боче місце надається в порядку, передбаченому частиною п’ятою статті 28 Закону України «Про статус народного де­путата України».

(Стаття 4.2 в редакції Закону № 1519-ГУ від 19.02.2004 )

Стаття 4.3. Відрядження помічника-консультанта на­родного депутата України

1. Помічник-консультант народного депутата України може бути направлений народним депутатом України у від­рядження для виконання робіт, пов’язаних із здійсненням його депутатських повноважень.

2. За письмовим поданням народного депутата України помічник-консультант народного депутата України отримує посвідчення про відрядження та кошти на зазначені цілі за розпорядженням керівництва Апарату Верховної Ради Укра­їни, виконавчого органу місцевого самоврядування, в штаті яких він перебуває, або за місцем постійної роботи, визначе­ним народним депутатом України при прийнятті його на ро­боту.

Стаття 4.4. Відпустка помічника-консультанта народ­ного депутата України

1. Помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка три­валістю 30 календарних днів, якщо законодавством не перед­бачено інше.

2. Помічнику-консультанту народного депутата України, що перебуває на державній службі, надається допомога на оздо­ровлення в порядку та розмірах, встановлених Законом Украї­ни «Про державнуслужбу», в межах загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України.

3. За наявності підстав помічнику-консультанту народно­го депутата України, який працює за строковим трудовим до­говором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки».

4. Відпустка помічникам-консультантам народного депу­тата України надається, як правило, у період відпустки на­родного депутата України.

5. Помічник-консультант народного депутата України на початку кожного календарного року попередньо погоджує з народним депутатом України дату своєї основної та до­даткової відпусток, про що повідомляє Керівника Апарату Верховної Ради України або керівника виконавчого коміте­ту відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі — секретаріату міської ради, до яких він прикріплений за заявою народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування, чи керівника дер­жавного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває.

6. Відпустка помічнику-консультанту народного депута­та України надається на підставі його письмової заяви, по­годженої з народним депутатом України, за розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України, керівника ви­конавчого комітету (апарату) відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі — секрета­ріату міської ради, до якого прикріплений помічник-консуль- тант народного депутата України для кадрового та фінансо­вого обслуговування, чи керівника державного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває.

(Стаття 4.4 в редакції Закону № 1519-ГУ від 19.02.2004)

Стаття 4.5. Припинення роботи на посаді помічника- консультанта народного депутата України

1. Крім загальних підстав, передбачених Кодексом зако­нів про працю України та Законом України «Про державну службу», помічник-консультант народного депутата України може бути звільнений:

1) за письмовим поданням народного депутата України Керівнику Апарату Верховної Ради України, керівнику ви­конавчого комітету (апарату) відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі — секре­таріату міської ради, до якого прикріплений помічник-кон- сультант народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування, чи керівнику державного під­приємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває;

2) у разі припинення повноважень народного депутата України — з дати їх припинення.

2. Для звільнення помічника-консультанта народного де­путата України не потрібно погодження з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим пред­ставником) Апарату Верховної Ради України, виконавчого комітету (апарату) відповідного органу місцевого самовряду­вання, а у містах Києві та Севастополі — секретаріату міської ради, до якого прикріплений помічник-консультант народно­го депутата України для кадрового та фінансового обслуго­вування, чи державного підприємства, установи, організації, у штаті яких він перебуває.

3. Помічник-консультант народного депутата України, якого притягнуто до відповідальності за корупційне право­порушення, підлягає звільненню з посади у триденний строк з дня отримання керівником Апарату Верховної Ради Укра­їни копії відповідного судового рішення, яке набрало закон­ної сили.

(Статтю 4.5 доповнено частиною третьою згідно із Законом

№ 4711-УІвід 17.05.2012)

(Стаття 4.5 в редакції Закону № 1519-ГУ від 19.02.2004)

Стаття 4.6. Захист трудових прав помічника-кон­сультанта народного депутата України

(Установити, що у 2007 році працюючим пенсіонерам, на яких поширюється дія цієї Постанови, достроково призна­чена пенсія за віком (з урахуванням підпункту «г» пункту 1 статті 26 Закону України «Про зайнятість населення», пункту «в» частини другої статті 12 Закону України «Про загальні засади подальшої експлуатації і зняття з експлуа­тації Чорнобильської АЕС та перетворення зруйнованого четвертого енергоблока цієї АЕС на екологічно безпечну сис­тему» та статті 21 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян по­хилого віку в Україні») у період до досягнення пенсійного віку, передбаченого законодавством для відповідної категорії осіб, не виплачується згідно із Законом № 489-У від 19.12.2006; до­датково див. Рішення Конституційного Суду № 6-рп/2007 від 09.07.2007)

(Установити, що у 2007 році пенсія за віком відповідно до цієї Постанови призначається лише при досягненні пенсій­ного віку, передбаченого статтею 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» згідно із Законом № 489-У від 19.12.2006)

(Установити, що з 1 січня 2007 року максимальний розмір пенсії або щомісячного довічного грошового утримання (з ура­хуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової гро­шової допомоги та пенсій за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсій, встановлених законодавством), призначених (перерахованих) у 2006-2007роках відповідно до цієї Постанови не може перевищувати 12 мінімальних розмірів пенсії за віком, встановленої абзацом першим частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов’язкове держав­не пенсійне страхування», а по інших категоріях пенсіонерів розмір пенсії або щомісячного довічного грошового утриман­ня (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги та пенсій за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсій, встановлених законо­давством), призначених (перерахованих) у 2007році, не може перевищувати 10 тисяч гривень на місяць згідно із Законом № 489-У від 19.12.2006)

(Установити, що розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги та пенсій за особливі заслуги перед Україною та інших до­плат до пенсій, встановлених законодавством), призначених у 2006 році відповідно до цієї Постанови, не може перевищу­вати 12 мінімальних пенсій за віком, встановленої абзацом першим частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», згідно із Законом № 3235-ІУ від 20.12.2005)

(Установити, що у 2006 році достроково призначена пен­сія за віком з урахуванням підпункту «г» пункту 1 статті 26 Закону України «Про зайнятість населення» у період до до­сягнення пенсійноговіку, передбаченого законодавством для відповідної категорії осіб, працюючим пенсіонерам, на яких по­ширюється дія цієї Постанови, не виплачується згідно із За­коном № 3235-ІУ від 20.12.2005)

1. Помічнику-консультанту народного депутата України, звільненому у зв’язку із закінченням строку повноважень на­родного депутата України, надається попередня або рівноцін­на робота (посада), якщо до прийняття на роботу помічни- ком-консультантом він працював в органах державної влади або в органах місцевого самоврядування.

(Частина перша статті 4.6 в редакції Закону № 1519-ІУ

від 19.02.2004 )

2. У разі звільнення помічника-консультанта народного депутата України на підставі дострокового припинення по­вноважень народного депутата України відповідно до части­ни третьої статті 5 Закону України «Про статус народного депутата України» помічнику-консультанту народного депу­тата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допо­мога в розмірі його тримісячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верхов­ної Ради України.

(Частина друга статті 4.6 в редакції Закону № 1519-IV від 19.02.2004 )

3. Період перебування на посаді помічника-консультанта народного депутата України за строковим трудовим догово­ром на постійній основі зараховується до трудового стажу за спеціальністю такого помічника-консультанта.

(Частина третя статті 4.6 в редакції Закону № 1519-IV

від 19.02.2004)

4. Заробітна плата, яку помічник-консультант народно­го депутата України одержував під час роботи на цій посаді за сумісництвом, входить у суму заробітку для обчислення пенсії.

Стаття 4.7. Витрати, пов’язані з діяльністю поміч­ника-консультанта народного депутата України, та їх відшкодування

1. Канцелярські, поштові, телеграфні й телефонні ви­трати помічника-консультанта народного депутата Украї­ни, пов’язані з виконанням покладених на нього обов’язків, оплачуються безпосередньо народним депутатом України за рахунок коштів, передбачених на виконання депутатських повноважень.

(Частина перша статті 4.7 в редакції Закону № 1519-IV

від 19.02.2004 )

2. Сумарні витрати на відрядження помічників-консуль- тантів народного депутата України встановлюються щорічно в кошторисі видатків на здійснення повноважень Верховної Ради України.

(Статтю 4.7 доповнено частиною згідно із Законом № 1519-ІУ від 19.02.2004 )

3. Витрати на відрядження помічника-консультанта на­родного депутата України відшкодовуються згідно з законо­давством України про службові відрядження.

4. Витрати Верховної Ради України, виконавчих органів, органів місцевого самоврядування, пов’язані з діяльністю по­мічника-консультанта народного депутата України, у тому числі щодо оплати додаткової відпустки, входять до перелі­ку витрат для забезпечення діяльності народного депутата України.

5. Фінансування зазначених витрат провадиться Мініс­терством фінансів Автономної Республіки Крим, обласни­ми, Київським та Севастопольським міськими фінансовими управліннями шляхом перерахування ними коштів на ра­хунки відповідних органів з Державного бюджету України з наступним віднесенням на кошторис витрат Верховної Ради України.

6. Перерахування провадиться на підставі письмового по­дання народного депутата України.

Г л а в а 5

ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 5.І. Виключено на підставі Закону № 1519-ІУ від 19.02.2004

Стаття 5.2. Обов’язковість повідомлення народного депутата України

У разі затримання, арешту, притягнення помічника-кон- сультанта народного депутата України до кримінальної від­повідальності правоохоронні органи зобов’язані невідкладно повідомити про це народного депутата України.

(Стаття 5.2 в редакції Закону № 1519-ІУ від 19.02.2004)

Стаття 5.3. Посвідчення помічника-консультанта на­родного депутата України

1. Помічник-консультант народного депутата України має посвідчення, що підтверджує його особу та повноважен­ня, та використовує його у випадках, передбачених законо­давством.

2. Посвідчення помічника-консультанта народного депу­тата України видається Апаратом Верховної Ради України за письмовим поданням народного депутата України.

3. У разі звільнення помічника-консультанта народного депутата України з посади його посвідчення вважається не­дійсним і він зобов’язаний повернути його до Апарату Вер­ховної Ради України.

4. Опис посвідчення помічника-консультанта народного депутата України затверджується розпорядженням Голови Верховної Ради України.

(Стаття 5.3 в редакції Закону № 1519-ІУ від 19.02.2004)

Стаття 5.4. Виключено на підставі Закону № 1519-ІУ від 19.02.2004