1. «Перехідне» право

Після перемоги радянської влади на початку 20-х років остання активно приступила до руйнування правової системи, що існувала на той час.

Однак після вимушеного переходу до НЕП виникла необхідність урегулювання майнових відносин, хоча і тоді, і пізніше навіть сама доцільність створення «нового цивільного права» заперечувалася деякими знаними правознавцями, котрі характеризували право як «ще більш отруйний опіум» для народу, ніж релігія (А.

26 липня 1922 р. було видано Декрет «Про основні приватні майнові права громадян, які визнаються УРСР, охороняються її законами та захищаються судами УРСР», де містилася низка практично важливих рішень, регулювалися деякі договори. Однак він не міг дати відповіді на всі запитання, що поставали у зв'язку з активізацією торгового обігу. Все більш очевидною ставала необхідність створення Цивільного кодексу.

Підготовка проекту Цивільного кодексу УРСР відбувалась в умовах і на засадах, які є загальними для більшості колишніх радянських республік. Тому цілком природно, що вказівки та зауваження В.І.Леніна стосовно Цивільного кодексу РРФСР, робота над яким поча-

518

лася раніше, слугували орієнтиром і для тих, хто готував проект ЦК УРСР. (Для кращого засвоєння таких орієнтирів і прискорення роботи над проектом ЦК України у роботі «Межведомственного совещания при НКЮ РСФСР по вьіработке Кодекса гражданских законов» приймав участь представник України Т.П.Єфименко).

Принципово важливим було зосередження «в руках» Радянської держави засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговельним обігом і, як підсумок, — відмова від основних засад приватного права. Показовими в цьому плані є відоме зауваження Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР «...ми не визнаємо нічого приватного, для нас все у сфері господарства є публічно-правовим, а не приватним... Звідси — поширити застосування державного втручання у приватноправові відносини; розширити право держави скасовувати «приватні» договори; застосовувати на практиці не Ьех Котапа до цивільних правовідносин, а нашу революційну правосвідомість».

Іншим методологічним принципом створення радянських цивільних кодексів було обмеження використання «буржуазного досвіду».

В кінцевому підсумку ці вказівки В.І.Леніна було виконано. Цивільний кодекс РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922 р. і введений в дію з 1 січня 1923 р., загалом може бути оціненим як закон перехідного періоду, викликаний, НЕП і спрямований на регулювання відносин, пов'язаних саме з НЕП.

Цей кодекс слугував зразком для цивільних кодексів усіх союзних республік, у тому числі і для Цивільного кодексу УРСР, котрий було прийнято із запізненням приблизно на місяць — затверджено 16 грудня 1922 р., введено в дію 1 лютого 1923 р.

Цивільний кодекс УРСР 1922 р. був подібний до ЦК РРФСР за ідеологічною та методологічною основою. Слід зазначити, що в Україні були спроби використати надбання української правничої думки минулого. Зокрема, постійна комісія за вивченням західноруського та українського права АН УРСР під головуванням академіка

519

М.П. Василенка зібрала багато матеріалу з феодального середньовічного писаного та звичаєвого права України. Однак тоді і пізніше робота комісії була оцінена як далека від практики державно-правового життя Радянської України. Натомість, на 4-й сесії ВЦВК IX скликання, одночасно із прийняттям Цивільного кодексу РРФС, за ініціативою української делегації було прийнято рішення, яке доручало Президії ВЦВК «звернутись до урядів договірних радянських республік із дружньою пропозицією щодо впровадження кодексів, прийнятих IV сесією ВЦВК, також і у їх республіках».

Наприкінці листопада — на початку грудня 1922 р. Президія ВУЦВК прийняла кілька постанов, в яких підкреслювалась необхідність найшвидшого розроблення і прийняття в УРСР Цивільного кодексу. Згідно з дорученням Президії ВУЦВК колегія НКЮ УРСР одразу після одержання тексту Цивільного кодексу РРФСР на своєму засіданні 2 грудня вирішила прийняти його за основу при розробці українського законопроекту.

Оскільки ідеологічні та методологічні засади розробки проектів були однаковими, цивільні кодекси РРФСР та УРСР були подібними за структурою і змістом. Вони складалися з однакових розділів: загальна частина, речове право, зобов'язальне право, спадкове право. Кількість статей теж практично співпадала: 435 статей Цивільного кодексу УРСР проти 436 — ЦК РРФСР. Не було також різниці й у побудові розділів та назвах глав.

Серед засадних норм Кодексу слід згадати статтю 1, згідно з якою цивільні права охоронялись законом, за винятком тих випадків, коли вони здійснюються всупереч їхньому соціально-господарському призначенню. Цю

520

норму недаремно характеризували як «жупел для буржуазного світу», «дамоклів меч над Непом - буржуа-зією»(П. Стучка). Цим зумовлювалась, в кінцевому підсумку, суть радянського цивільного законодавства, яке в будь-якому випадку допускало в будь-який момент втручання держави у майнові відносини.

На перший погляд, дивними видаються тодішні сподівання деяких юристів-білоемігрантів на буржуазне переродження радянського права, погляд на основний зміст ЦК як доказ переходу на позиції буржуазного права. Але, здається, емігрантську юриспруденцію вводила в оману помітна зовнішня схожість багатьох інститутів радянських цивільних кодексів та Німецького цивільного кодексу (ВСВ), зокрема, за структурою, деякими підходами, правовими рішеннями в межах окремих інститутів тощо.

Разом з тим, сутність та трактування норм та інститутів суттєво відрізнялися.

Цивільний кодекс складався з чотирьох розділів: загальна частина, речове право, зобов'язальне право, спадкове право. Сімейні відносини були врегульовані спеціальним Кодексом законів про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УСРР, затвердженим 31 травня 1926 р.

Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єктам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або скасування цивільних правовідносин, позовній давнині. Суб'єктами цивільного права визнавались як громадяни, так і юридичні особи (організації). Цивільну правоздатність мали усі громадяни, однак статтею 4 було передбачено можливість обмеження «судом у правах». Врешті це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю — вона «не є у нас природженим правом людини, а надається державою для досягнення певних, необхідних для збереження колективу цілей» (П.Стучка). Юридичними особами визнавались об'єднання осіб, установи або організації, що могли від свого імені набувати майнові права, вступати в зобов'язання, позивати і відповідати на суді (ст. 13). За загальним правилом, діяли юридичні особи на підставі статуту або положення, а в окремих, визначених законом випадках, досить було товариського договору, який

521

мав бути зареєстрований у встановленому порядку (ст. 14). Об'єктами цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст. 20). При цьому перелік вилученого із обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: земля, промислові, транспортні та інші підприємства; устаткування промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна і літальні апарати; споруди комунальні, транспорту, народного зв'язку тощо (ст. 22). Чимало уваги приділялось у Цивільному кодексі регламентації угод, котрі визначались як дії, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин (ст. 26).

. Розділ «Речове право» містив у собі норми, присвячені праву власності, праву забудови і застави.

522

во, з того самого часу у радянському (та й пострадянському праві) сформувалася традиція розглядати реквізицію і конфіскацію як способи придбання права власності, хоча вони фактично є способами його припинення.

Як зазначалося, крім права власності, Цивільний кодекс передбачав право забудови і заставу майна, які були за своєю суттю правом на чужі речі. Право забудови визначалось як право зведення на державній землі будівлі і користування нею разом із земельною ділянкою протягом обумовленого терміну (ст.

Поміж речевих прав посідання (володіння) не передбачалось, однак деякі цивілісти зазначали існування самостійного інституту володіння (А. Компанієць, А. Ве-недиктов). Втім це були суто теоретичні конструкції, оскільки радянське цивільне право не передбачало спеціального посесійного захисту.

Розділ «Зобов'язальне право* складався з 13 глав, однак фактично його норми було згруповані у чотири дуже нерівноцінних за обсягом блоки: 1) загальні положення (глава І); 2) зобов'язання, що виникають з договорів (глави ІІ-ХІ); 3) зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (глава XII); 4) зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди (глава XIII). У свою чергу, договірні зобов'язання мали свою «загальну» та «спеціальну» частину.

Слід зазначити, що структура та логіка цього розділу радянських цивільних кодексів разюче нагадувала

523

книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато спільного було і у змісті цих розділів.

Значну увагу було приділено регламентації умов виконання зобов'язань, а також відповідальності за недодержання цих умов. При цьому вина як умова відповідальності не згадувалась: положення відносно неї було сформульовано «від зворотного» — ст. 118 передбачала, що боржник, оскільки інше не встановлено законом або договором, звільняється від відповідальності за невиконання, якщо доведе, що неможливість виконання викликана обставинами, які він не міг відвернути, або виникла внаслідок умислу чи необережності кредитора. Таким чином, для покладення на боржника обов'язку відшкодування шкоди досить було його вини у будь-якій формі, причому саме поняття вини могло бути витлумаченим дуже широко.

Особливу увагу було приділено договірним зобов'язанням. Детально визначались умови, порядок та момент укладення договору, а також їхні різновиди. Як засоби забезпечення договірних зобов'язань у главі другій цього розділу Кодексу були названі неустойка (ст. 141-142) та завдаток (ст. 143). Звертає на себе увагу подібність і цього рішення з тим, що мало місце у Німецькому ЦК: норми про заставу розміщені серед речових прав; неустойка і завдаток — поміж загальних положень про договори; запорука — серед окремих видів договорів. Аналогічним у загальному вигляді є і зміст відповідних норм .

Поміж окремих видів договорів згадувалися: майновий найом, купівля-продаж, міна, позика, підряд, запорука (порука), доручення (сюди ж було віднесено норми про довіреність), комісія (норми щодо неї було включено до Цивільного кодексу спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), страхування. Досить оригінальним був підхід до регулювання договору товариства. Кодекс передбачав декілька видів товариств: просте товариство, повне товариство, товариство на довірі, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство (ст. 276-366). Просте товариство являло собою звичайний договір про сумісну діяльність, відомий ще римському праву (зосіеїаз) і більш пізнім правовим системам (наприклад, §§ 705-740 Німецького ЦК). Решта видів товариства, які згадувались у ЦК УРСР 1922 р., були юри-

524

дичними особами (господарськими товариствами). Втім незабаром необхідність для Радянської держави у товариствах — юридичних особах відпала. Норми, присвячені їм, вже являли теоретичний, а скоріше — історичний інтерес. Деяке значення зберегли лише акціонерні товариства (які діяли на підставі не норм Цивільного кодексу, а згідно з Положенням про акціонерні товариства, затвердженим ЦВК та РНК СРСР 17 серпня 1917 р.). Вони могли бути утворені лише державними організаціями, установами або підприємствами і використовувались, головним чином, для діяльності за кордоном, насамперед, в «країнах народної демократії».

Норми, присвячені зобов'язанням з безпідставного збагачення, були нечисленні. Загальне правило встановлювала ст. 399, згідно якій той, хто збагатився за рахунок іншого без достатніх, встановлених законом або договором, підстав, має повернути безпідставно отримане. Являє собою інтерес рішення про наслідки виконання зобов'язань після того, як закінчився перебіг терміну позовної давності. Ст. 401 передбачала, що, виконавши зобов'язання таким чином, не має права вимагати повернення сплачених сум той, хто виконав зобов'язання, хоча б і позбавлене позовної сили, але таке, що не є недійсним в силу закону. У цьому рішенні явно відчувається відгомін ідеї натуральних зобов'язань, виробленої свого часу римськими правниками.

Зобов'язанням внаслідок заподіяння шкоди було відведено загалом небагато статей ЦК (ст. 403—415), але регламентація наслідків правопорушення була досить детальною. Ст. 403 встановлювала загальні засади цих зобов'язань: «Хто заподіяв шкоду особі або майну іншого, зобов»язаний відшкодувати заподіяну шкоду. Він звільняється від цього обов'язку, якщо доведе, що він не міг відвернути шкоди, або що він був уповноважений на заподіяння шкоди, або що шкода виникла внаслідок умислу або грубої необережності самого потерпілого».

У вказаній нормі чітко видно застосування вже згадуваного вище досить типового для радянського цивільного права прийому, котрий можна назвати «визначення від зворотного». Сутність його у тому, що правило формулюється у негативній формі. Наприклад, як у даному випадку: той, хто заподіяв шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодування, «якщо доведе, що він не міг

525

відвернути шкоди». Недолік і навіть небезпека таких формулювань для учасників даних відносин у тому, що вони створюють можливість неоднакового тлумачення і, як наслідок, є підставою для вирішення справи за розсудом суду. Зокрема, не уникла такої долі і ст. 403 ЦК УРСР (ст. 403 ЦК РРСФСР), призвівши до дискусії про те, чи має ґрунтуватись відповідальність на засадах вини, чи вона може мати місце на засадах «заподіяння». Прихильники першої точки зору стверджували, що йдеться лише про презумпцію вини і за допомогою складних теоретичних побудов доводили, що до відповідальності у кінцевому підсумку все ж таки притягуються лише винні у правопорушеннях. Прихильники «теорії заподіяння», посилаючись на текст вказаної статті Цивільного кодексу, зазначали, що тут не згадується ні про умисел, ні про необережність. Настає відповідальність у вигляді санкції за дії, об'єктивно пов'язані із шкодою, і така її конструкція найкраще відповідає духу радянського права, яке повсюдно замінює суб'єктивні моменти об'єктивними.

Говорячи про спадкування, слід мати на увазі, що Декретом 11 березня 1919 р. воно взагалі було скасоване, а потім Декретом 21 березня того ж року поновлене, щоправда з істотними обмеженнями розміру спадку, кола спадкоємців та обсягу прав, що могли успадковуватись (спадкове майно переходило до спадкоємців у користування, а не у власність). Іноді неточно вказують, що стара система спадкування була скасована 27 квітня 1918 р. (В. Васильченко). Однак згадана дата стосується Росії.

Цивільний кодекс більш ліберальне вирішував ці питання, передбачаючи, що майно може переходити до спадкоємців на праві власності, якщо дотримано двох умов: І) сума спадку не перевищує 10 тис. крб.; 2) спадкоємцями є подружжя, діти, онуки, правнуки, всиновлені та інші особи, що є непрацездатними, нужденними і такими, що перебували на утриманні покійного не менш одного року на день його смерті. Поступово можливості спадкувати були дещо розширені: скасовано граничну межу спадкування, розширене коло спадкоємців за законом та можливості розпорядження майном на випадок смерті шляхом заповіту.

Загалом про перший Цивільний кодекс УРСР можна сказати, що, регулюючи відносини у суспільстві, яке

526

заперечувало існування приватного права у принципі, він разом з тим у багатьох своїх нормах відображав вплив буржуазного законодавства у галузі приватного права, головним чином. Німецького Цивільного Кодексу. У даному випадку мала місце латентна, похідна рецепція римського приватного права. Разом з тим, вирішення деяких питань (наприклад, у сфері спадкового права) було за духом ближче до ідей римських законодавців, ніж німецьке право. Цікаве у цьому плані висловлювання тодішнього Голови Верховного Суду РРФСР П.І.Стучки, котрий писав: «За суттю наш Цивільний кодекс не що інше як ті форми буржуазного цивільного права, які повторюють загалом формули римського права, створені близько двох тисячоліть тому».

Однак при всьому цьому радянська держава залишала собі можливість у будь-який момент відкоригувати регулювання будь-яких відносин, навіть не вдаючись до змін законодавства. Для цього існував такий ефективний «інструмент», як ст.ст. 1, 4, ЗО Цивільного кодексу, а також п. 5 постанови від 16 грудня 1922 р. «Про введення у дію Цивільного кодексу УРСР», що передбачав поширювальне тлумачення Цивільного кодексу «у випадках, коли цього вимагає охорона інтересів робітничо-селянської держави і трудящих мас». Це відкривало значні перспективи для суб'єктивного «правосуддя», яке формувалось у той час і якому судилося непогане майбутнє у наступні роки.

Попри згадані недоліки, радянські цивільні кодекси мали й істотний позитивний «заряд», що виражалося у їх приналежності до «пасіонарного» типу кодексів. Сутність «пасіонарних» кодексів у тому, що при їх створенні має місце не стільки узагальнення, систематизація та узгодження вже накопиченого законодавчого матеріалу зі змінами і доповненнями до нього, скільки створення кодифікованого акта на принципово новій або значно оновленій порівняно з тією, що існувала у державі і суспільстві, концепції права. Такі кодекси є реалізацією концепції, що суттєво різниться від тієї, що існувала раніше. Вони вносять істотні зміни у рівень регулювання певного виду суспільних відносин, переводячи його у нову якість, внаслідок чого впливають на суспільні відносини, які регулюють. Нерідко вони можуть слугувати взірцем (і слугують таким) для право-

527

творчості у інших державах, надихаючи розробників на нові рішення (а іноді на прямі запозичення). Яскравим прикладом такого Кодексу з точки зору оцінки втілення його концепції у правове життя може слугувати Французький цивільний кодекс 1804 р. (Кодекс Напо-леона), що успішно крокував світом і діє вже майже 200 років. Ним також може бути і Австрійський цивільний кодекс 1807 р., котрий набув меншого практичного поширення, але з точки зору концептуальної основи та законодавчої техніки заслуговує на увагу. Поміж кодексів, прийнятих останнім часом, до такого типу належить Цивільний кодекс Нідерландів.

Другий тип кодексів являє собою завершальний акт того чи іншого етапу розвитку певної галузі права. Назвемо його «підсумковим», оскільки він ніби підбиває підсумки розвитку правової думки і законодавства країни на цьому етапі, підводить риску під досягненнями у тій та іншій сфері, фіксуючи останні. Кодифікації такого виду мали місце в історії права, мають вони місце і тепер. Наприклад, відомі Закони XII Таблиць стали підсумком розвитку звичаєвого права архаїчного Риму. Більш близьким у часі прикладом може бути німецький Цивільний кодекс (ВОВ). У вітчизняному праві прикладом «підсумкової кодифікації» може бути створення «Руської Правди». А у наші дні — прийнятий одночасно з Цивільним — Господарський кодекс України. Названі законодавчі акти об'єднує та ознака, що вони фіксують позицію, яка сформувалася на певному ортодоксальному підґрунті або у кожному разі є компромісом «законсервованих» ідей і вимог суспільства, що розвивається. Як правило, такі кодекси достатньо успішно обслуговують потреби цивільного (торгового) обігу і навіть іноді можуть слугувати взірцем для наслідування (як наприклад, у випадку з Німецьким цивільним кодексом, котрий, втім, як на мою думку, набув поширення, скоріше, внаслідок авторитету німецької юриспруденції та політичних потуг держави). Але внаслідок консерватизму концептуального підґрунтя або недостатньої методологічної основи останнього «запас пасіонар-ності» таких кодексів незначний, внаслідок чого незабаром починають відчуватися їхні недоліки і вони піддаються усе більш активній критиці, навіть з боку колишніх прихильників.

Отже, «перехідні» цивільні кодекси радянських республік 20-х років можна віднести до типу «пасіонарних». Хоча по своїй суті вони були запозиченням багатьох ідей та інститутів ВОВ, однак, для того часу і місця, де вони були прийняті, це стало проривом у правовому регулюванні відносин цивільного обігу. Цей початок міг би мати гарне продовження, якби не зміна світоглядних засад та соціально-економічних умов існування суспільства. Події, котрі відбувалися далі, ще раз показали, що право, а надто, право приватне є частиною культури (певної локальної цивілізації ) і зміст його зазнає змін разом з останньою. До речі, останній висновок зайвий раз нагадує, що прийняття будь-якого Кодексу це не завершення, а лише початок процесу, остаточна доля якого невідома.