3. Англійська юриспруденція
На хід розвитку і природу англійського права значною мірою вплинув факт раннього становлення у країні
особливого стану юристів, котрі були організовані по корпоративному принципу і являли собою серйозну політичну силу.
Ще у ранньому Середньовіччі королівські суди, так само як і в самій адміністрації і королівському дворі, мали свою резиденцію в Лондоні. Наслідком цього стало утворення широкого кола юридично грамотних людей, головним чином із середовища духівництва. Однак незабаром, у зв'язку з поширенням правових знань у суспільстві, до цього кола почали входити і непрофесіонали.Вже з ранніх часів розрізняли поміж правознавців тих, що мали право безпосередньо виступати у королівських судах (власне адвокати), і тих, що давали консультації з правових питань, але безпосередньо виступати у королівському суді не могли (консультанти).
Адвокати поділялися на правових старійшин (саме їхнім привілеєм було право виступати від імені клієнта у Королівському суді) і баристерів (спочатку це учні-адвокати, які стоять нижче старійшин у професійній ієрархії).
Консультанти поділялися на аторнеїв і соліситорів. Критерієм поділу було те, що крім власне консультаційної роботи, аторнеї виступали у місцевих судах загального права, а соліситори — у суді Канцлера. Крім того, існувала така категорія правознавців, як прокто-ри, котрі вели справи у церковних і морських судах.
Такий поділ існував до 1875 р., коли було проведено реформу, після якої зберіг значення лише поділ адвокатів на баристерів і соліситорів.
Усі юристи-практики з XIV ст. згуртувалися у численні самостійні корпорації чи гільдії (Іппз оі соигі), з яких чотири збереглися і донині: школа-гільдія Лінкольна, школа-гільдія Грея, Внутрішній Темпл і Середній Темпл. Керівництво такою юридичною гільдією знаходилося в руках старійшин (ЬепсЬегз) — старших за віком, досвідчених юристів. Вони представляли гільдію у зовнішніх зносинах, боролися з «нечесною конкуренцією», уважно стежили за дотриманням станового етикету і мали чималі дисциплінарні повноваження.
Юридична освіта в Англії мала виражений прагматично-прикладний характер, на відміну від континентальної Європи, де юристом, зазвичай, можна було стати лише отримавши ґрунтовну теоретичну підготовку в
496
497
університеті.
Молодий англійський юрист здобував фахові навички, беручи участь у судових засіданнях та їх імітації у школі-гільдії, постійно приймав участь (хоча часто лише пасивну) у обговоренні правових проблем старшими, більш досвідченими колегами. Завданням юридичних гільдій полягало не тільки у передачі молодим юристам фахових знань, але й у тім, щоб дати їм відчути характерні риси отриманої ними освіти і виховання, прищепити відчуття корпоративної солідарності. Тому учні жили пліч-о-пліч з юристами в будинках гільдії, разом столувалися, відвідували богослужіння, відзначали різні урочистості, спільно користалися бібліотекою тощо. По завершенні навчання відбувалася урочиста церемонія присвоєння звання баристера, яка здійснювалася старійшинами кожної школи-гільдії без участі державних органів.Отже, держава і правознавці підкреслено тримаються осторонь одне від одного. Разом з тим, за Генрі III проявилася тенденція відбирати суддів королівських судів з тих, хто належав до юридичного стану. А з початку XIV ст. така практика стала правилом, хоча і не закріпленим у законі.
Протягом XVI ст. протиріччя між баристерами і аторнеями поступово підсилювалися, хоча обидві професії продовжували співіснувати у рамках однієї гільдії. Баристери наголошували на тому, що вони є не стільки представниками однієї зі сторін у суді, скільки правознавцями, що виконують шляхетний обов'язок незалежних слуг закону. Тому вони відмовилися від виконання технічних обов'язків, пов'язаних з веденням судового процесу, і розглядали прямий контакт із клієнтом, якщо його інтереси не представляла довірена особа, як небажаний, а стягнення гонорару через суд вважали вчинком, що суперечить професійній етиці. Наприкінці XVI ст. атор-неї, що вступали в прямі контакти з клієнтами, приймали участь у підготовці процесу, зборі фактичного матеріалу тощо, були виключені з членів гільдії. У 1739 р. аторнеї і соліситори разом створили «Товариство джентльменів, що практикують у судах загального права і права справедливості».
Воно стало попередником «Юридичного товариства», — професійної організації соліси-торів.498
Як зазначалося вище, у професійних школах-гільдіях не обмежувалися лише підбором та навчанням молодих людей, щоб підготувати їх до професії юриста. Там виховувався і впроваджувався у свідомість майбутньої правової еліти юридичний корпоративний дух. Саме його існування і справило сильний вплив на характер англійського права, зокрема, було одним з чинників опору рецепції римського приватного права у його класичних формах. Це пояснюють тим, що в силу самого характеру свого розвитку англійська консервативна юриспруденція не здатна бути основою для раціональної систематизації права і навіть для раціонального підходу до правових проблем. Поняття, якими вона оперує, орієнтовані на відчутні, конкретні, повсякденні, наочні й у цьому сенсі формальні обставини справи. Вони розмежовуються по можливості відповідно до зовнішніх ознак, а вже потім прилаштовуються до мінливих потреб (К. Цвай-герт, X. Кетц).
Звісно, через свою приналежність до Західноєвропейської цивілізації уникнути впливу Римського права англійській правовій родині все-таки не вдалося. Вона мала місце і у вигляді вивчення Римського права на початку доби Пізнього Середньовіччя, і при застосуванні норм канонічного права при вирішенні сімейних справ, і у вигляді запозичення окремих понять і категорій останнього — таких як контракт, делікт тощо. Певний вплив Римського можна помітити і у системі організації англійського процесу з його формулярами та прецедентами, і у виникненні та практиці застосування «права справедливості», котре у своїх головних ідеях здається чи не повністю запозиченим з преторського права Стародавнього Риму.
Нарешті, вплив ідей Римського приватного права був дуже помітним у англійському торговому та морському праві, що уже в силу своєї природи тяжіли до універсальності рішень класичного Римського права. Аж до XIX ст. між торговими та морськими судами, з одного боку, і судами загального права, з іншого, точилися запеклі змагання за ствердження своєї юрисдикції.
Ці змагання завершилися на користь судів загального права, що фактично означало відмову від класифікації права за галузями.499
В історії англійського загального права був період, коли воно могло опинитися на других ролях, поступившись повністю чи частково Римському праву, яке могло цілком зайняти його місце або у всякому разі перетворити звичаєве право на субсидіарне джерело, як то було у багатьох країнах континентальної Європи. Така тенденція була помітною у XVI і XVII ст., коли династія Тюдорів, а затим Стюартів перебували у постійних змаганнях з парламентом за владу: королі прагнули абсолютної монархії, парламент — сам волів бути провідником у житті суспільства і держави.
З точки зору обґрунтування претензій монархів на встановлення повної влади у державі Римське право було більш прийнятним, оскільки давало можливість певного правового підмурку їх політичним домаганням, а до того ж могло додати королівській волі абсолютний і юридично обов'язковий характер. Зокрема, англійські королі робили активні спроби обмежити вплив загального права шляхом запровадження поряд з уже існуючими судовими установами низки нових судів, котрі мали служити інструментом безпосереднього виконання королівської волі. Процесуальні норми, якими керувалися ці суди були сконструйовані за зразком канонічного права. Суддями у них, як і у морських судах, були юристи, що одержали «класичну» (а отже і «романістичну») юридичну освіту в англійських університетах. У 1511 р. вони навіть об'єдналися у спеціальну гільдію — асоціацію цивілістів (Босіогз'з соттопз).
Духовна атмосфера того часу також загалом сприяла рецепції Римського права. Парадоксально, але у той час як професійні юристи активно опиралися «романістичному» впливу, літератори та інтелектуали, натхнені ідеями Високого Відродження і гуманізму, негативно відгукувалися про «архаїзм» загального права і висловлювалися на користь більш чітко організованої системи управління, ясної та упорядкованої правової системи, яким, зокрема, було і Римське право (Болінгброк).
До того ж і постійні світоглядно-релігійні рефлексії, що були характерними для Англії XVI-XVII ст., з переважанням негативного ставлення до пуритан — аж до «Славної Революції», теж створювали підґрунтя для поширення Римського права через право канонічне.
Проте всеосяжної рецепції Римського права в Англії не відбулося. Можна погодитися з думкою, що цьому значною мірою перешкодив юридичний стан (прошарок) країни, який за три століття свого існування зумів домогтися організаційної згуртованості, корпоративної солідарності та політичного впливу і котрий ідейно та економічно був зацікавлений у збереженні загального права. При цьому важливим було і те, що юристи у політичному протистоянні Король — Парламент, використовуючи свій потужний вплив, підтримували парламент, який зрештою виявився переможцем. У цих політичних змаганнях вони активно використовували улюблене ними загальне право, яко стало важливим знаряддям боротьби парламентської партії з абсолютистськими прерогативами короля завдяки своїй життєстійкості, складній і формалістичній техніці, за допомогою якої вдавалося ефективно вислизати з залізних обіймів абсолютистської влади. Мабуть, з тих пір у англійців сформувалася впевненість у тому, що однією з основних функцій загального права є забезпечення гарантій свободи і тим самим виконання задачі, покладеної на континенті на конституцію, — захищати громадян від мертвої хватки деспотизму (К. Цвайгерт, X. Кетц).
Після того як монархія була поставлена під контроль парламенту, а загальне право виявилося переможцем у змаганні з правом королівським, розвиток англійського права набуває спокійного перебігу. У цей час у юриспруденції Англії знову з'являються праці і теоретичного характеру (щоправда, вираженої прикладної спрямованості, оскільки «чисто теоретичні» узагальнення і розмірковування традиційно не користуються популярністю). Зокрема, у XVIII ст. Вільям Блекстон, відомий раніше як баристер, стає професором у Оксфорді і створює чотиритомний «Коментар до англійських законів», де систематизовано викладене усе право Англії: приватне, процесуальне, державне, карне. Хоча «Коментар» не вирізнявся надто високим теоретичним рівнем, але значення мав велике, оскільки у ньому вперше було упорядковано і узгоджено хаотичне накопичення прецедентів та окремих законодавчих актів англійського права, що зробило його більш придатним для викладання і доступним для вивчення на більш раціональній основі.
500
501
Вершиною англійської правової думки кінця XVIII-початку XIX ст.
була творчість Єремії Бентама — юриста і засновника філософії утилітаризму, течії, що ставила перед собою завдання піддати критичній перевірці традиційні інституції з метою визначення їхньої доцільності і корисності для забезпечення добробуту максимально великої частини суспільства. Він піддає критиці традиційні інститути загального права, що частіше були результатом історичної випадковості, ніж раціонального планування, і природно, перешкоджали соціальним реформам. Так само критикує Бентам традиціоналізм і консерватизм англійських юристів-прак-тиків, а також теоретиків, що вийшли з практичного середовища, (зокрема, Блекстона), для яких усе, що склалося «історично», є класичним, а отже, не підлягає критичному аналізу з погляду сучасності. Логічним висновком з положень, які обстоював Бентам, була ідея необхідності кодифікації англійського права.Хоча ідеї Бентама справили серйозний вплив на судову практику Англії, однак його пропозиції щодо загальної кодификаціі англійського права підтримки не зустріли, оскільки це суперечило згадуваному консерватизму англійського характеру та корпоративним інтересам англійських юристів. Отже, реформаторські потуги Бентама та його послідовників завершилися паліативом: кодифікації не відбулися, але парламент у другій половині XIX ст. видав низку узагальнюючих законодавчих актів у галузі судоустрою, цивільного процесу тощо. Так, у 1873 р. було прийнято Закон про судоустрій, який встановлював співіснування судів різної спрямованості під егідою об'єднаного Верховного Суду, що, у свою чергу, складався з Високого Суду й Апеляційного суду. Високий Суд складався з декількох відділень, що спеціалізувалися на розгляді певного виду справ які раніше були предметом виняткової компетенції якогось із самостійних судів. У результаті позови, що раніше могли бути відхилені як такі, що не підпадають під юрисдикцію даного суду, тепер могли бути у межах одного суду передані на розгляд у відділення, що має відповідну компетенцію.
У першу чергу були створені відділення королівської лави, казначейства і загальних цивільних справ. У кожному з цих відділень розглядалися позови, що ра-
502
ніше підпадали під юрисдикцію різних судів. Але вже в 1881 році всі три відділення злилися з відділенням королівської лави. Справи ж Суду канцлера було передано у «канцлерське» відділення. Спори про спадкування, розлучення пов'язані з мореплавством, що раніше входили в компетенцію різних судів, нині стали розглядатися в одному спеціалізованому відділенні.
Високий Суд з його трьома відділеннями перебував у підпорядкуванні Апеляційного Суду. Спеціальним законом 1876 р. була створена крім Верховного Суду і третя інстанція — спеціальне судове відділення у палаті лордів. До його складу входили лорд-канцлер та інші судді — пери за посадою.
Крім того було об'єднано сфери дії загального права (у вузькому змісті) і права справедливості і відтак усі відділення Високого Суду і Апеляційного Суду мали застосовувати юридичні норми і принципи, незалежно від того, що є їхнім джерелом: загальне право чи право справедливості. При цьому теоретично можливий конфлікт між загальним правом і правом справедливості вирішено у «Законі про судоустрій» на користь останнього.
І нарешті, Закон про судоустрій скасував типові формули позовів і тим самим завершив нарешті еволюцію, почату серією спеціальних законів 1832-1860 років. Відтепер усі процеси у Високому суді починалися з розпорядження про виклик до суду, тобто з офіційного виклику до суду на підставі заяви позивача, у якому він у вільній формі викладав суть справи, не будучи пов'язаний, як раніше, необхідністю обрати визначену типову формулу позовної заяви. '
Проте слід зазначити, що хоча форми позовів утратили своє процесуально-технічне значення, але зберегли свою функцію як засіб упорядкування й обробки матеріального права.
Матеріальне право у XIX ст. також зазнало втручання позитивного закону. Тут ідеї Бентама про необхідність впорядкованості норм права та доступності їх для розуміння нефахівцями цілком відповідали інтересам англійського купецтва. У результаті до кінця XIX ст. комерційні відносини значною мірою були урегульовані спеціальними законами: «Про векселі» (1882), «Про товариства» (1890), «Про купівлю-продаж» (1897).
503
Але навіть ці закони англійська правова традиція розглядала як акти, що упорядковують вже існуючі норми загального права. Тому у випадках сумніву щодо їхнього змісту допускалося звертання до раніше прийнятих судових рішень. Таким чином, висновок про зміну англосаксонської доктрини права і про поразку англійської ортодоксальної юриспруденції, у всякому разі у XIX ст., мабуть був би дуже передчасним.