4. «Стояти на вирішеному...» або ж Прецедент як підмурок англійського права

Як зазначалося на початку цього підрозділу, надання прецеденту значення норми права є однією з визначальних рис англосаксонської родини приватного права. Тому необхідно хоча б коротко зупинитися на питаннях розвитку та трансформації цього феномену на тому етапі розвитку традиції приватного права, що є предметом розгляду у цьому розділі.

Сутність прецеденту полягає в тому, що суддя зобов'язаний застосовувати правила, сформульовані раніше вищим судом, при вирішенні аналогічної (схожої) справи.

Оскільки йдеться про те, що прецедент створюється, головним чином, рішенням вищестоящого суду, треба зробити невеликий відступ, щоб дуже коротко охарактеризувати англійську судову систему, що склалася на той час, який нас тут цікавить.

У Середньовіччі до неї входять:

— Суд Скарбниці (розглядав спори фінансового

характеру і податкові справи);

— Суд Асизів (судді розглядали справи у межах

свого округу — спочатку цивільні і карні, а з часом

— лише карні);

— Суд загальних позовів (створений після видан

ня Ма^па Сагіа ЬіЬеіЧаідіт для розгляду, головним

чином, майнових спорів між приватними особами);

— Суд Королівської Лави (розглядав справи пуб

лічного характеру).

Крім того, діяли канонічні суди, місцеві суди громади, суди баронів, суди міст, морські суди та ін., котрі діяли відповідно до засад персональної юрисдикції, викладених у III розділі.

З відходом від цих засад і формуванням англійського права, як цілісної системи, судова система зазнає змін. На XIX ст. вона виглядає таким чином:

— Магістратські (мирові) суди. Діють головним

чином на громадських засадах. У більшості випадків

судді не є професіоналами, але розглядають справи

одноособово. У галузі приватного права розглядають

шлюбно-сімейні спори, та справи, пов'язані із захис

том прав неповнолітніх.

— Суди графств.

чаються з баристерів на професійній основі. Розгля

дають незначні цивільно-правові спори: про порушен

ня договорів, заподіяння шкоди — не більше певної

суми, житлові суперечки.

— Високий суд правосуддя. Відповідно до Закону

1873 р. розглядає справи, які раніше були підсудні

судам загального права. Складається з трьох відді

лень: відділення королівської лави, відділення канц

лера, відділення у справах про спадок, розлучення та

у морських справах. Розглядає спори, що виникають

з договорів, заподіяння шкоди тощо із значною сумою

позову.

— Апеляційний суд. Розглядає скарги на рішення

Високого суду та на деякі рішення судів графств.

— Палата лордів. Вища судова інстанція Великої

Британії. Розглядає скарги на рішення Апеляційного

суду.

— Король (Королева). Може виступати арбітром

по спорам, які передані їй національними Верховни

ми судами країн — членів Британської Співдружності

Націй. При Королі функціонує Судовий комітет Та

ємної ради, який утворено замість Королівської Ради,

що існувала у Середньовіччі.

Поновивши у пам'яті ієрархію англійських судів, торкнемося чинників утворення специфічного англійського прецедентного права.

Зародження прецеденту, як і багатьох інших особливостей англійського права, генетично пов'язане з формуванням королівського права, зокрема, з реформами

504

505

Генрі II. Ще у XII ст. за допомогою оновлених судових розпоряджень у королівському суді були розроблені форми позову, що класифікували різні види правопорушень з точки зору правових засобів відшкодування завданих ними збитків. У формуванні такого підходу певну роль відіграла та обставина, що альтернативну класифікацію виробило канонічне право, спираючись на ідею преторського едикту Римського приватного права. Припускають, що саме ця римсько-канонічна ідея надихнула Генрі II на спробу створення універсальної системи позовів, де процесуальне право передує матеріальному.

Проте проблему він намагався вирішувати дещо іншим шляхом, ніж той, що колись використовували римські претори, видаючи програмні едикти, чи пізніше — кано-ністи у своїх тлумаченнях норм римсько-канонічного права.

Проте головним було навіть не це, а те, що для англійської королівської влади важливим було перебрати на себе вирішення судових справ, що простіше було досягти, змінивши не матеріальне, а процесуальне право (змінивши порядок розгляду справ так, щоб збільшити тут вагу рішень Короля, і призначаючи тих, хто має вирішувати суперечку). Це було неможливим в умовах Республіканського Риму, коли сформувався інститут преторів. Це було неможливим і під егідою християнської Церкви, де понтифік обирався кардиналами і був обмежений Божим правом і Божим судом. Але такий підхід виявився цілком придатним для Англії, де ще Вільям Завойовник заклав підвалини достатньо сильної політично та економічно королівської влади, котру реформи Генрі II досить вдало і 'достатньо потужно підкріпив посиленням королівської юрисдикції. (Один з «Англійських парадоксів» полягає у невідповідності часто мети і результату, сьогоденних досягнень і перспективи. Скажімо, вплив Католицької Церкви на початку Пізнього Середньовіччі у Британії був сильнішим, ніж

506

деінде, але у Новому Часі її позиції було втрачено остаточно; королівський вплив на право у ту ж добу істотно зміцнився, але і він з часом втратив свою потужність). Вибір іншого шляху природно дав інший результат: багато в чому саме завдяки новелам Генрі II почало формуватися явище, котре з часом отримало назву «преце-дентного права». Вже на початок XIV ст. було створено сотні різноманітних приписів, які були підставою правового захисту від порушення. Оскільки припускалося, що лише у схожих випадках повинні видаватися аналогічні розпорядження, то коли потерпілий звертався в королівську канцелярію з новим видом скарги, канцлер створював нові види приписів (розпоряджень).

Отже, тривалий час діє правило: «Норма має сприйматися такою, як вона є». Проте поступово формується і починає переважати точка зору, суть якої полягає в тому, що мають прийматися до уваги також і ті судові рішення, які прийняті у аналогічних справах. Значною мірою цьому сприяло формування такої категорії як «право справедливості». Адже деклараторна теорія права поширювалася лише на ті справи, які розглядали суди загального права, і не стосувалася права справедливості, що стимулювало в останньому пошук орієнтирів судових рішень. Внаслідок ситуації, що склалася, з початку XVIII ст. і Суд канцлера починає визнавати свої попередні рішення обов'язковими для себе на майбутнє, створюючи тим самим, на противагу декла-раторній теорії (чи на її доповнення), доктрину судового прецеденту суду справедливості, котрий не зв'яза-

507

ний нормами звичаєвого права, але має орієнтуватися на свої більш ранні рішення.

Таким чином, паралельно з традиційною деклара-торною доктриною звичаєвого (загального) права формується доктрина обов'язкового судового прецеденту, що «у чистому вигляді» набуває більшого поширення у судах права справедливості.

Врешті, у XIX ст. формується єдина доктрина обов'язкового судового прецеденту, чому сприяють дві важливих обставини: утворення у 1865 р.

Видання законів про судоустрій мало метою (і наслідком) створення єдиної судової системи та визначення ієрархії судів. Звісно, що без встановлення такого «старшинства» суду сама категорія судового прецеденту, що трактується як обов'язкове рішення вищого суду, втрачає сенс. Тому не можна погодитися з твердженням, що прецедентне право виникає в Англії у період переходу до феодалізму (А. Романов). Більш точно вважати, що хоча прецедент взагалі, як форма розпоряджень (приписів) виникає ще у Англії доби Середньовіччя, але власне судовий прецедент конституюється лише у XIX ст. З цього моменту доктрина судового прецеденту набуває практичного звучання. Щоправда, її поява не зняла проблему визнання виправданості творення права суддями. Суперечка триває до цього часу.