7. Проблеми класифікації європейських правових систем
Класифікація правових систем є однією з найбільш складних проблем компаративістики, що не втрачає актуальності протягом тривалого часу. Це пояснюється тим, що вона має не лише теоретичний, а й практичний інтерес, оскільки від її вирішення залежить в кінцевому підсумку не лише визначення державою свого місця у світовому правовому просторі, але й вибір орієнтирів для вдосконалення власної правової системи, відповідного законодавства і практики його застосування.
Наприклад, після розпаду Союзу РСР колишні союзні республіки (у тому числі — Україна) опинились наодинці не лише з проблемою оновлення правової доктрини, але й мусили обрати концепції законотворчості, у першу чергу — у галузях, що мають забезпечувати проведення реформ у державі — цивільному та адміністративному, як таких, що визначають статус особи, її взаємини з іншими приватними особами та державою, а також опосеред-
60
ковують «горизонтальні» та «вертикальні» відносини торгового обігу.
Внаслідок дефіциту часу, необхідності вирішення складних, багатоаспектних завдань почалося «обвальне» запозичення ідей із законодавчих актів економічно розвинених країн — з Німецького цивільного кодексу, французького законодавства, англійського і американського права, що призвело, зокрема, до таких невдалих рішень, як запровадження сумнозвісних «трастів», котрі органічно властиві англо-американській правовій системі, але недостатньо забезпечують права вкладників у континентальних правових системах.Таким чином, без врахування відповідної традиції права, місця у ній національної правової системи є неможливим і подальший ефективний його розвиток.
Спроби класифікації світових і європейських систем права мали місце вже з кінця XIX ст. У якості критеріїв називали різні обставини.
Так, ще у 1880 р. Е. Гласон, обравши критерієм ступінь впливу римського права на ту чи іншу правову систему, запропонував розрізняти: 1) групу правових систем, на які істотно вплинуло римське право — Італія, Португалія, Румунія, Греція, Іспанія; 2) групу правових систем, на розвиток яких римське право справило незначний вплив і які базувалися на звичаях і варварському праві — Англія, скандинавські країни, Росія; 3) групу правових систем, які увібрали риси і римського, і германського права — Франція, Німеччина, Швейцарія.
Після того як ця класифікація була піддана критиці за відсутність внутрішньої єдності критерію, було запропоновано безліч інших варіантів поділу правових систем.
Так, пропонувалося класифікувати правові системи в межах романської, німецької, англосаксонської, слов'янської та ісламської правових сімей (Ейсман). З огляду знов-таки на нечіткість критеріїв, і цей підхід було піддано критиці і пізніше називали інші підстави класифікації: роль правових джерел, що дозволяло відокремлювати такі правові сім'ї: континентально-європейську, англо-амери-канську, ісламську (Леві-Ульман); національні ознаки — за цим критерієм виділяли індоєвропейську, семітську, монгольську правові сім'ї, а також право нецивілізова-них народів (Созе-Алль); генетичну ознаку — відображення впливу міжнародно-правових звичаїв, римського і канонічного права, сучасних демократичних традицій (Мар-61
¦
тинез Паз); за змістовним принципом пропонувалося виділяти сім правових сімей: французьку, німецьку, скандинавську, англійську, російську, ісламську та індійську (Армінджон, Нольде і Вольф); критерій «великих цивілізацій» був основою виокремлення правових сімей нецивілізованих народів, античних цивілізацій Середземномор'я, євро-американської сім'ї, релігійно-правової сім'ї афро-азійських народів (Шнітлер). Було також запропоновано класифікацію, що ґрунтується на характері джерел (Мальмстрем), що дало підстави розрізняти західну (євро-американську) групу, яка включає французьку, скандинавську, німецьку і англійську сім'ї; латиноамериканську правову сім'ю і сім'ю загального права. Особливу групу склали соціалістичні, азійські і африканські (несоціалістичні) системи права. Угорський правознавець Кореї, на засадах вчення марксизму-ленінізму, запропонував обрати критерієм класифікації характер виробничих відносин, зокрема, особливості відносин власності. Класовий підхід дозволив йому виділити два типи (дві системи) права — капіталістичний і соціалістичний. У свою чергу, правові системи європейських країн «капіталістичного права» були поділені на чотири групи в залежності від часу і характеру переходу від феодальних до капіталістичних виробничих відносин (ранній, пізній, радикально-революційний тощо).
Рене Давид за ідеологічним та юридико-технічним критеріями виокремлював спочатку п'ять правових сімей: західного, радянського, ісламського, індуїстського і китайського права, однак пізніше дещо модернізував цю класифікацію, називаючи такі правові сім'ї: романсько-германське право, загальне право, соціалістичне право, інші системи (сюди увійшли ісламське право, іудейське право тощо).Критично аналізуючи запропоновані концепції з точки зору обґрунтованості класифікації, К. Цвайгерт і X. Кетц підтримали позицію Армінджона, Нольде і Воль-фа, підкреслюючи, що раціональна класифікація сучасних правових сімей потребує вивчення їх змісту. Крім, того, ними слушно наголошувалося на залежності класифікації правових сімей і критеріїв, що визначають приналежність до них окремих правових систем, від історичного розвитку і тих змін, що відбуваються в світі. На цій підставі вони розрізняли порівняльну історію права, або так зване «вертикальне» порівняльне право-
62
І
знавство, яке вивчає різні правові сім'ї, що відійшли в минуле і різняться одна від одної в залежності від епохи, що розглядається, і «чисте» порівняльне правознавство, яке вивчає ті правові сім'ї, котрі містять лише сучасні, «живі» правопорядки. Для усунення вад інших класифікацій було запропоновано враховувати також стиль правової системи, котрий у межах теорії правових сімей визначається такими факторами, як історичне походження і розвиток правової системи; доктрина юридичної думки та її специфіка; правові інститути, що виділяються своєрідністю; правові джерела та методи їх тлумачення; ідеологічні фактори. З врахуванням цих обставин Цвайгерт і Кетц згрупували всі національні правові системи у вісім правових сімей: 1) романську; 2) германську; 3) скандинавську; 4) загального права; 5) соціалістичного права; 6) права країн Далекого Сходу; 7) ісламського права; 8) індуського права.
Попри усю начебто універсальність такої класифікації, навряд чи її можна назвати бездоганною. Хоча б тому, що єдність і послідовність критеріїв тут дотримані не до кінця.
Наприклад, відсутнє чітке розмежування «живих правопорядків» і тих, що відійшли або відходять в минуле (індуське право); не згадується зовсім африканське право тощо.Стосовно такої ознаки як правовий стиль, слід зазначити, що вона може бути лише додатковою підставою для класифікації. Але ж визначальна класифікація — першого рівня (макрорівня) — повинна мати основою більш ґрунтовні критерії, оскільки стиль за Цвайгер-том і Кетцом містить низку властивостей (ідеологія, доктрина права, інститути тощо), котрі і самі мають бути чимось зумовленими.
Наприкінці XX ст. дослідження правових систем та критеріїв їх класифікації активізувалися в колишніх союзних республіках колишнього СРСР, зокрема, в Російській Федерації і Україні.
При цьому дехто наголошував на тому, що загальна класифікація взагалі неможлива, оскільки питання і про кількість її критеріїв, і про їхній характер залишається невирішеним, в чому, на їх думку, і нема необхідності, оскільки «в реальній дійсності нема і не може бути завершеної правової або будь-якої іншої класифікації і... будь-яка правова родина неминуче буде мати відносний
63
¦
характер» (М. Марченко). Проте пропонувалися і більш конструктивні рішення, наприклад, пропонувалося розрізняти глобальну типологію, яка є прерогативою загальної теорії держави і права та класифікації, котрі більшою мірою належать до галузі порівняльного правознавства. Глобальна типологія виконує роль методологічної основи для класифікації, а остання конкретизує і формалізує найбільш загальні ознаки правових систем. Класифікація неможлива без глобальної типології і навпаки. Тільки єдність глобальної типології і класифікації правових систем дає можливість скласти цілісну уяву про правову карту світу. Що ж стосується власне критеріїв типології та класифікації, то вони залежать від того аспекту проблеми, що є предметом дослідження у конкретному випадку (А. Саїдов).
Характеризуючи підходи до класифікації правових систем в українській правовій науці, слід зазначити існування істотних розбіжностей і у самих класифікаціях, і у методологічній основі їх проведення.
Зокрема, у вітчизняній правовій думці були висловлені різні точки зору з приводу групування правових
систем.
Наприклад, В.
Котюк називає такі «системи права» (маючи під ними на увазі правові родини): 1) соціалістична; 2) континентальна; 3) загального права; 4) мусульманського; 5) релігійного (за винятком ісламу і канонічного права) і традиційного права. (При цьому критерії класифікації не вказуються). О. Скакун називає такі «типи» правових систем: 1) романо-германська (поділяється на романську та германську правові групи), 2) англо-американська, 3) змішана, 4) релігійно-тра-диційна, а також — соціалістична правова система, що частково вже пішли в історію.Н. Онищенко стверджує, що «згідно з вітчизняною правовою думкою всі національні правові системи групуються у такі правові сім'ї: англосаксонська правова сім'я, романо-германська правова сім'я, мусульманське право, слов'янська правова сім'я». (Насправді, згадана «думка» далека від єдності з цього питання. Щоб переконатися у цьому достатньо порівняти класифікації В. Котюка і О. Скакун та самої Н. Онищенко). Хоча у твердженні про «єдність українських компаративістів» з цього питання нема посилань на конкретні праці, де
64
пропонується така класифікація, але подальші висловлювання дають підстави припустити, що фактично йдеться про дещо оновлену класифікацію Ейсмана, яка на Заході вважається застарілою, але набула певної популярності у російських науковців, особливо, щодо «слов'янського права»(В. Синюков; Ю. Тихомиров).
Недоліком наведеної позиції, насамперед, є непевність, «розмитість» критеріїв. (За цією ознакою, так само як і за переліком правових родин, вона нагадує ту саму класифікацію Ейсмана). Зокрема, підставою для виокремлення англосаксонської правової сім'ї слугує характер джерел, для романо-германської — стародавність та характер історичного розвитку, для мусульманської — тип релігії, а для слов'янської — «національна» (якщо є поняття «слов'янська національність») ознака.
Тоді вже більш логічним з цих позицій здавалося б виокремлення не слов'янської, а «євразійської» правової сім'ї (Ю. Оборотов). Хоча слід зазначити, що прихильники існування останньої, як правило, не утруднюють себе пошуком єдиних критеріїв і до того ж, обґрунтовуючи самобутність «євразійської» правової родини, апелюють виключно до російської літератури, де у свою чергу йдеться про українське, білоруське і т.п.
право фактично у контексті розвитку російського права.Враховуючи істотні розбіжності у підходах до класифікації правових систем і не зупиняючись далі більш детально на перевагах і вадах різних її варіантів, пропонуємо іншу концепцію дослідження цієї проблеми, наголосивши на необхідності врахування таких обставин.
По-перше, має бути врахована сутність самого феномену права і його зв'язок з такою категорією як «культура (цивілізація)».
По-друге, треба відмовитися від спроби класифікації правових систем в одній площині, маючи на увазі, що йдеться про феномен, який існує у різних часових і просторових вимірах і на різних рівнях.
По-третє, слід переглянути систему критеріїв, з метою знайти ті, що справляють вирішальний вплив на розвиток національних правових систем чи певну їхню сукупність, а також ті, що відіграють другорядну роль, слугуючи підставами класифікації нижчих рівнів.
З'ясовуючи взаємозв'язок категорій «цивілізація» і «право» та вплив цього фактора на класифікацію, що
65
нас цікавить, насамперед, варто пригадати, що право не лише складова частина соціально-політичного устрою, але є також елементом суспільної свідомості, складовою духовного світу людини та її світогляду. Воно виникає у нерозривному зв'язку з релігією; потім воно набирає усе більшої соціально-політичної ваги, а тому вимагає філософського та фахового правничого осмислення і обґрунтування; і нарешті — стає елементом суспільної та індивідуальної свідомості, хоча і зберігає свій глибинний зв'язок з релігією, що відіграє роль певного генетичного світоглядного коду.
Такий зв'язок категорій «право» та «цивілізація», означає, що кожній локальній цивілізації має відповідати певна правова система, яку назвемо «традицією права».
Варто також відмовитися від спроби класифікації правових систем в одній площині (чи одному вимірі), маючи на увазі, що йдеться про феномен, який існує у різних часових і просторових координатах та на різних рівнях.
З врахуванням цих обставин може бути визначена
загальна структура права.
Найнижчою (основною) ланкою є первісна (національна) правова система, котру можна визначити як конкретно-історичний комплекс взаємопов'язаних юридичних засобів та явищ, а також пануюча правова ідеологія окремої держави (країни).
Національні (первісні) правові системи, що мають спільні ознаки, можуть бути об'єднаними у правові родини. При цьому, визначальною рисою має бути така ознака, як однакові світоглядні засади, котрими власне й визначаються усі інші риси права: взаємини особи і громади, правова доктрина держави, особливості концепцій окремих галузей права, відтак судоустрій і судочинство тощо.
Вищою ланкою є «традиція права*, котра відображає взаємозв'язок права з певною локальною цивілізацією і у цьому значенні може трактуватися як правові цінності, категорії, інститути, норми, що протягом сторіч свідомо передаються від покоління до покоління у певній цивілізації (культурі).
Співвідношення елементів загальної ієрархії права можна розглядати під різними кутами зору.
66
Так, визначаючи національну систему права як первісну, основну ланку, можна вибудовувати класифікацію, рухаючись «знизу вверх»: національна правова система — правова родина — традиція права — право взагалі. Разом з тим, при класифікації може бути і рух «зверху вниз»: право — традиції права — родини права — первісні (національні) правові системи.
Обираючи той чи інший шлях, на нашу думку, слід враховувати предмет і галузь дослідження.
У галузі історичної компаративістики при класифікації правових систем періоду їх формування, перевагу варто надавати першому шляху. Це пояснюється тим, що локальні цивілізації перебувають у стані трансформацій; релігії, а з ними і право, мають місцевий або ж локальний характер; поняття правових родин у сучасному розумінні ще теж практично не існує і т. д.
Але при дослідженнях типів права у галузі сучасної компаративістики пріоритети змінюються. Існує поняття загальнолюдської та локальних цивілізацій і властивого їм феномену права. Склалося уявлення про світові та локальні релігії. Відбувається процес взаємодії національних правових систем. Ці та інші процеси дають змогу провести класифікацію систем права, як цілісного явища, що зумовлює доцільність «руху зверху вниз».
Отже, у загальному вигляді рівні класифікації виглядають так: 1) право, як феномен світової цивілізації поділяється на традиції права, 2) традиції права поділяються на правові родини, 3) правові родини групують у собі первісні (національні) системи права.
У відповідності до такого розуміння структури права (правових систем) і з врахуванням викладених раніше положень про локальні та світові цивілізації, як вже зазначалося, можна виділити дві традиції приватного права Європи що відповідають двом локальним Європейським цивілізаціям: 1) Західноєвропейську; 2) Східноєвропейську (Візантійську).
При цьому слід мати на увазі, що обидві ці системи є «дочірніми» щодо «материнської» системи — Римського права, котре являє собою елемент Античної цивілізації, уособлюючи вищі досягнення Античного права. Такий феномен, як рецепція римського права надає йому характеру універсальності, загальності для Європейських цивілізацій. Тому Римське право є не просто елементом
67
античної культури (як, наприклад, давньогрецьке право), але й загальною системою (першою за часом традицією) європейського права, що відповідає попередньому витку світової цивілізації. Нова загальна система (правова традиція) формується зараз у вигляді уніфікованого права Європи.
Таким чином, у кінцевому підсумку маємо справу з трьома традиціями права Європи, що існують у двох
площинах:
1). Римське приватне право як «материнське» — елемент минулої цивілізації — універсальне, загальне право, попередник і своєрідний камертон більш пізніх систем (традицій) європейського права;
2). Західноєвропейська та Східноєвропейська традиції права — у правовому сенсі «дочірні» щодо римського; ті, що існують і продовжують розвиватися й зараз як елементи відповідних локальних цивілізацій. Варто зазначити, що «цивілізаційний» критерій у цьому трактуванні зовнішньо є близьким до критерію ідеологічного, що був запропонований Рене Давидом, котрий до ідеології в даному контексті відносив відображення релігійних, філософських уявлень даного суспільства, його політичну, економічну і соціальну структури. Разом з тим «цивілізація» є поняттям більш широким, що охоплює не лише духовні, але й матеріальні аспекти життя суспільства, його побут, ментальність тощо. Тому такий підхід дозволяє більш повно враховувати фактори, що формують правову систему і специфіку її існування.
Отже, для класифікації правових систем доцільним здається використання згаданих вище критеріїв різного рівня.
До критеріїв класифікації першого рівня (макрорівня) належить тип цивілізації, що зумовлює існування певної традиції права.
Критерієм класифікації другого рівня є відмінності світогляду в межах традиції, а відтак — концепції взаємовідносин держави і приватної особи, чим, насамперед, визначається тип родини права.
Інші ознаки — такі, наприклад, як згадані вище, особливості правового стилю тощо, є не підставою поділу, а навпаки — критеріями віднесення первісних (національних) правових систем до тієї чи іншої правової родини.
68
Отже, традиція права залежить від типу цивілізації. У свою чергу тип цивілізації визначається, насамперед, в залежності від світогляду, котрий історично найчастіше втілюється в релігії або в системі поглядів, що приходить їй на зміну (наприклад, комуністична ідея, котра певною мірою змагалася з православ'ям, у Східноєвропейській локальній цивілізації).
Подальший поділ залежить від відмінностей у світогляді, а отже у доктрині права, що є визначальною для характеристики родини права. Для Західноєвропейської традиції права це світоглядні відмінності, які втілилися у католицизмі, протестантстві та англіканстві, а відтак зумовили особливості трактування морально-етичних категорій, визначення їх цінності, а відтак — доцільність виокремлення романської, германської та англосаксонської родин права. Для Східноєвропейської традиції права це існування гілок православ'я (ортодоксального та поміркованого) та відповідних нюансів у визначенні взаємин особи і суспільства, що зумовлює виокремлення східноєвропейської та центральної правових родин.
На нашу думку, такий погляд на європейські правові системи дозволяє більш повно врахувати значення світоглядних та морально-етичних засад у формуванні приватного та публічного права, а також можливі тенденції розвитку майбутнього загальноєвропейського права. Крім того, врахування вказаних критеріїв дає підстави і для більш точного визначення місця права України поміж інших правових систем.