8. Типологія правової системи України

Щодо приналежності правової системи України до тієї чи іншої правової традиції і правової сім'ї існують різні позиції.

Зокрема, і у вітчизняній, і у російській літературі певного поширення набула точка зору, згідно якій правова система України належить до «слов'янської» правової сім'ї (Н.

Хоча її прихильники зазначають, що «виокремлення слов'янської правової сім'ї у якості самостійної гілки правової цивілізації має певну новизну» (В. Синюков), проте вище вже згадувалося, що таку правову сім'ю близько 100 років тому називав А. Ейсман, позиція якого не

69

зустріла підтримки через некоректність критеріїв. Думається, що й зараз для виділення слов'янської правової сім'ї підстав більше не стало (якщо відкинути суто політичні міркування, які наводить В. Синюков).

Деякі автори (Ю. Оборотов) відносять правову систе-МУ УкраїНИ ДО Євразійської правової сім'ї. Прибічники цієї точки зору виходять з існування трьох варіантів розвитку правових систем постсоціалістичних країн. Перший — повернення чи рух у лоно романо-германскої правової родини. Другий — запозичення досягнень різних правових культур при збереженні своєї правової ідеології, правових традицій, правових процесуальних форм і формування на цій основі слов'янської правової родини. Третій (найближчий на їх думку, до істини) полягає у формуванні трьох самостійних правових родин на колишньому правовому просторі центральноєвропейських та східноєвропейських країн: прибалтійської з тяжінням до північної, скандинавської правової родини; слов'янської правової родини у сполученні з азійсько-мусульманською правовою родиною; центральноєвропейської з тяжінням до романо-германської правової родини. Одночасно, на їхню думку, збереглася група правових систем (України, Росії, Білорусії), зміст і розвиток яких продовжує значно відрізнятися від існуючих правових родин і має специфіку окремої правової родини, незважаючи на активне запозичення досягнень таких правових родин як романо-германське і загальне право.

Характерно, що її існування обґрунтовується розходженням Сходу і Заходу, відокремленістю цивілізацій, незважаючи, на активний їхній діалог у сучасному світі. Внаслідок цього такі держави як Росія, Україна, Білорусія, знаходячись на стику Сходу і Заходу об'єктивно змушені вирішувати проблему діалогу цих різних со-ціокультурних світів як свою внутрішню проблему. Тому ідеї євразійства повинні складати необхідну ОСНОВУ існування цивілізації, що знаходиться між східним і західним світами. У зв'язку з цим процес глобалізації порбджує не тільки утворення уніфікованих структур в економіці, політиці і праві різних країн, але веде до про-

цесів «глокалізації», тобто до адаптації елементів сучасної західної культури до глобальних умов і місцевих традицій. Це має забезпечити не тільки збереження, але і відродження, розвиток місцевих культурних традицій локальних цивілізацій. Саме «глокалізація» має стати вектором правового розвитку, що забезпечить зміну правових цінностей і норм при збереженні національної правової культури України в межах євразійської правової родини.'

Такий підхід, на нашу думку, не відповідає історії, реаліям та тенденціям розвитку України.

Визначення типології української національної правової системи ускладнюється тією обставиною, що значну частину своєї історії Україна перебувала у постійному виборі між Сходом і Заходом.

При цьому варто звернути увагу на еволюцію в Україні доби Середньовіччя понять «Схід» і «Захід». Якщо «Заходом» традиційно вважалася Західна (латинська) Європа, розташована на захід від Галицько-Волинського князівства, то «Схід», в залежності від ситуації, міг означати Візантію або Москву. Такі процеси мали місце як у Середньовіччі, так і пізніше, чому значною мірою сприяла відсутність територіальної єдності, поділ на Лівобережну та Правобережну частини.

Оскільки нас цікавить приналежність України до тієї чи іншої локальної цивілізації, і відповідно, — до традиції права і правової родини, щоб з'ясувати особливості цивілізаційної орієнтованості України, спочатку торкнемося питання про значення православ'я.

Багато хто наголошує на тому, що православ'я справило великий вплив на культуру українського народу, визначаючи багато в чому не лише світогляд, але й правосвідомість і ментальність українського народу (Д.

Здається, що позиція Кобзаря більш точно відображає сутність українського світогляду, бачення свого місця у довкіллі: не Східна чи Західна гілка християнства, але християнство, як таке, як віра у Бога-творця, що не розглядає людину, як раба. Такий підхід дозволяє визначи-

70

71

ти особливості цивілізаційної орієнтованості України, як держави європейської, але такої, що перебуває у перманентних світоглядних рефлексіях.

Так, у ХІІ-ХУІ ст. Україна могла відійти від східноєвропейської та наблизитись до західноєвропейської цивілізації. Власне такий процес і мав місце. Епізодичні спроби відновлення західної орієнтації мали місце в Україні і пізніше, хоча внаслідок дії низки геополітич-них чинників вони вже більше торкалися культури, мистецтва, релігії тощо. Ситуація ускладнювалась полемікою між православною та католицькою церквами, яка набула в Україні ознак соціального та національного конфліктів, а також загрозою полонізації української шляхти, що означало для українців втрату власної політичної та культурної еліти.

У зв'язку з існуванням такої проблеми слід зазначити, що останнім часом слушно звертається увага на розбіжності у формуванні правосвідомості українців в залежності від переважання західних чи східних елементів культури. У Східній Україні сотнями років проводилась асиміляція національних форм побуту, традицій, звичаїв українського народу з боку як державно-владних структур, так і православної церкви, яка стала оплотом суспільного консерватизму та антиукраїнських настроїв. А у Західній Україні, яка довгий час перебувала в складі Австро-Угорщини та Польщі, українському народові значною мірою допомогла зберегти свою індивідуальність і остаточно не відійти від західної культури греко-католицька церква.

Таким чином, перебуваючи у складі двох імперій з полярними культурами, український народ опинився в катастрофічному становищі — його культурне ядро розщепилось також на дві субкультури: східну і західну. І саме тому український народ як цілісність не сприймався практично ніким. Внаслідок цього відмінності між українцями Наддніпрянської України і Галичини існують не лише у мові, психології та церковних конфесіях, а й у рівні правосвідомості. Особливості рівнів право-

72

свідомості населення Галичини та Наддніпрянської України, що формувалися протягом багатьох століть, безперечно впливають і впливатимуть найближчим часом на процес державного будівництва у цих регіонах. Водночас загальнолюдська мораль серед населення Наддніпрянської України усе ж збереглась завдяки глибоко вкоріненим традиціям, звичаям. Це дає змогу зробити висновок, що народні основи у Наддніпрянській Україні та Галичині дуже близькі, те, що єднає людей, набуває особливо виразних форм, певною мірою нівелюючи відмінності (Й. Васькович)

Разом з тим, було б невиправданим спрощенням розглядати конфесійну орієнтацію та її вплив як протистояння Заходу та Сходу України, виходячи, наприклад, з того, що полонізація тягла за собою покатоличення, а географічна близькість до Росії сприяла зміцненню православ'я. Вірніше буде сказано, що по всій Україні мало місце переплетення західної і східної християнської традиції у тому чи іншому їх прояві.

Загалом, можна зробити висновок, що коли на початку Середньовіччя Київська Русь, зокрема, українці, загалом засвоює Візантійську традицію, поширюючи вплив греко-римської культури на суміжні території, то з кінця XV до кінця XVI ст. Україна виходить з останньої, хоча її форми остаточно не зреклась, і входить у контекст загальноєвропейський, аж доки це не було припинено значною мірою геноцидними діяннями Петра І.

Отже, наголошувати на східній або євразійській традиції в Україні не варто.

Після приєднання України до Росії західна орієнтація України, попри деякі спроби зберегти самостійність у вирішенні цього питання, вимушено зменшилась: вона все більше втягується у контекст історичного розвитку Російської імперії, котра типологічно стає спадкоємицею «хронічно хворої» Візантії (О. Шморгун).

Проте збереглися особливості світоглядних засад в Україні, відмінностей у сприйнятті православ'я. Так, у культурі Московської Русі аж до середини XVII ст. давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сербської культур ХІУ-ХУІ ст. — так званий «другий південнослов'янський вплив». В основі його світобачення ісіхазм — містична течія у православ'ї, котра роз-

73

вивалася з ранніх християнських часів і передбачає обожування людини — єднання з Богом на енергетичному рівні, здобування людиною благодаті Св. Духу за допомогою споглядальної молитви. Це веде до морального очищення і онтологічного перетворення людини. Прихильниками такої традиції були Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій, Іван Грозний, протопіп Авакум.

Натомість, православ'я в Україні у ХУІ-ХУІІ ст. витримувало експансію з боку єзуїтського контрреформа-ційного католицизму — українська культура одночасно перебувала в орбіті візантійсько-православної та римо-католицької культур. Саме така її відкритість щодо зовнішніх впливів (на відміну од закритості великоруської культури) стала передумовою нової — барокової моделі українського православ'я, нового типу православної релігійності в Україні/Вони були синтезовані й закріплені Петром Могилою та Києво-Могилянською академією як культурна парадигма, що, з одного боку, дозволяла соціально легалізувати православ'я, ввести його у загальноєвропейський культурний контекст, але з другого — вела до формалізації духовного життя в Україні, віддаляла його від православної традиції Святих отців. В основі світобачення української барокової культури — антимістичні інтуїції, раціоналізм, аристотелізм, так звана «друга» (контрреформаційна) схоластика.

Деякий час Україна розглядалася Росією як своєрідний місток до Європи, чому сприяла політика Олексія Михайловича, який намагався православну есхатологічну міфологему про Москву — третій Рим — перевести у реальний вимір і перетворити на політичну програму: об'єднати усі православні країни у нову Візантію — Вселенську греко-російську східну православну імперію з центром у Москві, а самому стати її імператором. Саме приєднання України та реформи Никона (уніфікація церковного обряду та культури за українським взірцем) могли розглядатися ним як перший етап цієї програми тим паче, що Україна та українська барокова культура символічно пов'язували Москву не лише із Західною Європою, а й з Грецією, оскільки в традиціоналістських колах московської Русі панувало в цілому негативне

ставлення до останньої через прийняття нею Флорентійської унії.

Про шлях до Європи через Київ йдеться останнім часом і у російській публіцистиці за умови, що Київ «зуміє відстояти свою незалежність від... власних націоналістів», котрі намагаються через Галичину »увести його на романо-германський Захід» (А. Панарін).

Враховуючи сказане, слід визнати, що коли Україна і є своєрідним «містком», то не між Європою і Азією, а між «європейською» Європою і Європою «євразійською» (Ф. Рудич).

Це звичайно наклало відбиток і на формування українського права. До того ж, певну самостійність у цій галузі Україна зберігала лише до завершення процесу приєднання до Росії і до початку формування загаль-ноімперського законодавства. Надалі всі правничі рішення визначались імперською (до 1917 р.) та радянською правовими доктринами.

Отже, вести мову про приналежність України до євразійської правової родини (доцільність виокремлення якої, до того ж, вже саме по собі викликає сумніви) здається некоректним.

Внаслідок дії згаданих та інших історичних і культурних чинників, загальна тенденція розвитку права України у Х-ХІХ ст., виглядає так: досить стійкий вплив римського та західноєвропейського права у галузі регулювання речевих відносин та зобов'язального права, і вплив візантійського права у галузі спадкування та сімейного права. У галузі публічного права — стійкий вплив Східноєвропейської (Візантійської) традиції права, що призводить до проникнення публічно-правових елементів у сферу приватних відносин.

Слід зазначити, що це не стосується територій України, які знаходились під владою Австро-Угорщини, Польщі, Румунії тощо, де діяло законодавство відповідної держави, що відображало Західну традицію права і приналежність до романо-германської родини.

Загалом аналіз перебігу формування традиції права в Україні та встановлення світоглядних засад національної правової системи дозволяє зробити висновок, що особливості культурного та історичного розвитку зумовили приналежність її правової системи до східноєвропейської правової родини, що сформувалася у рамках східноєвропейської правової традиції.