Преторські пакти

Преторськими пактами називалися пакти, що отримали захист від претора, а отже, і набули обов’язкового характеру. До числа таких пактів римляни відносили constitutum debiti, receptum.

Constitutum debiti (підтвердження боргу) — угода, за якою одна особа зобов’язувалася сплатити борг другій особі і тим самим його визнавала.

Підтвердження свого боргу мало на меті уточнення терміну його сплати, причому, зазвичай, боржник водночас отримував відстрочку платежу. Підтвердження бажання сплатити чужий борг —це одна із форм поручительства.

Суттю пактів receptum були певні зобов’язання особи, яких раніше вона не мала. Весь масив цих пактів можна поділити на три групи: взяття на себе обов’язків третейського судді (receptum arbitri), прийняття банкіром зобов’язання сплатити борг клієнта (receptum argentarii), прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та постояльців (receptum nautarum, cauponum, stabulariorum).

Receptum arbitri — це взяття на себе ролі третейського судді за пропозицією сторін, що уклали між собою позасудову угоду про те, щоб віддати спір на розгляд арбітра (compromissum). Зобов’язана особа повинна була розглянути спір та винести відповідне рішення. В протилежному випадку претор міг накласти на нього штрафні санкції (D. 4.8.3.1).

Receptum argentarii — так називалася угода, за якою банкір (argentarius) брав на себе зобов’язання перед своїм клієнтом сплатити його борг третій особі. Банкір відповідав за невиконання зобов’язання за спеціальним позовом — actio recepticia. В силу такої угоди банкір не ставав боржником третьої особи: третя особа залишалася кредитором тільки клієнта банкіра, до клієнта третя особа і повинна була направляти претензію. Якщо ж боржникові бракувало коштів, він пропонував кредитору отримати борг з банкіра, що уклав відповідну угоду з боржником (клієнтом).

Receptum nautarum, cauponum, stabulariorum — прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та постояльців.

Ситуацію загострювала та обставина, що потерпілими від протиправних дій, організованих зговором злодіїв та хазяїв кораблів, постоялих дворів, готелів і трактирів, ставали досить поважні в римському суспільстві особи, що являли собою верхівку еліти. Тому необхідно було терміново вжити заходів щодо безпеки мандрівників. З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність хазяїв згаданих місць за зберігання грошей та речей їхніх клієнтів.

Офіційно укладати договір зберігання не вимагалося. Обов’язок зберігання речей клієнта виникав у хазяїна з моменту заселення подорожнього. Причому хазяїн не мав права відмовитися від взяття їх на зберігання. Однак римське право розуміло таку передачу як певну угоду — пакт, за яким на хазяїна покладалася підвищена відповідальність. Причому така відповідальність наставала навіть у тому випадку, якщо річ пропала або була пошкоджена не з вини хазяїна. Вони звільнялися від відповідальності тільки тоді, коли шкода наставала внаслідок дії непереборної сили.

Для захисту подорожнього чи особи, що зупинилася в готелі, трактирі, постоялому дворі тощо, претор надавав позов про відшкодування шкоди, що заподіяна речі (actio in factum).