Стаття 145. Припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності

1.Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права.

2.У випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.

3.Особа, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може набути право власності на землю, має право отримати її в оренду.

До частини першої. Коментовану норму слід розглядати в сукупності із ст. 140 ЗКУ, яка у п. "є" передбачає можливість припинення права власності на земельну ділянку не у всіх випадках, коли суб'єкт (іноземний громадянин або юридична особа, особа без грома­дянства, спільне підприємство) не може мати її у власності, а лише у випадку невиконання обов'язків, передбачених ч. 4 ст. 81, ч. 4 ст. 82 ЗКУ. Отже, диспозиція статті поширюється лише на випадки, передбачені згаданими нормами. Право власності на підставі коментованої статті не може бути припинене у випадках, коли, наприклад, громадянин України, що має у власності земельну ділянку, згодом змінить громадянство тощо.

Виконання передбаченого коментованою нормою обов'язку наштовхується на ряд колізій земельного кодексу (див., зокрема, коментар до ч. 4 ст. 81 ЗКУ).

До частини другої. Примусовий продаж земельної ділянки за рішенням суду має відбуватись на земельних торгах (ст. 139 ЗКУ). На наш погляд, ініціювати розгляд справи у суді має право прокурор, що може подати позов до суду в інтересах держави, які є пору­шеними невиконанням особою вимог ч. 1 коментованої статті.

Зазначимо, що до прийняття Закону, який визначатиме порядок проведення земельних торгів (ч. 5 ст. 137 ЗКУ), реалізація коментованої норми і, відповідно, виконання рішення суду практично унеможливлені.

До частини третьої. Дана норма містить алогічне твердження, за яким "особа, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може набути право власності на землю, має право отримати її в оренду". Очевидно, мова йде про особу, до якої в силу закону мало б перейти право на земельну ділянку, якби не заборони ст.ст. 81, 82 ЗКУ (напри­клад, у випадку застосування ст. 120 ЗКУ при продажу іноземцеві будівлі на землях для ведення фермерського господарства). Така особа отримує право набути земельну ділянку в оренду.

На наш погляд, таке право передбачає дещо більше, ніж право на отримання земельної ділянки в оренду, яке має будь-який інший суб'єкт. У випадку, передбаченому даною статтею, при відсутності згоди із власником земельної ділянки з істотних умов договору оренди закон, як видається, дозволяє вимагати спонукання до укладення договору оренди в судовому порядку (п. 6 ч. 2 ст. 16 ЦК України - "зміна правовідношення"). При іншому тлумаченні коментованої норми слід визнати, що вона позбавлена будь-якого правового навантаження.

В разі згоди сторін укладення договору оренди відбувається за загальною процедурою, передбаченою ЗУ "Про оренду землі".