Ідеї національної державності у політичній і правовій думці періоду козацько-гетьманської держави XVii-XViii ст.

В історії суспільно-політичної боротьби в Україні період, який обіймав кінець XVI - початок XVII ст., характеризувався розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, пов’язаного з соціально-економічним життям і визвольною боротьбою українського народу.

«Апокрисис» був відповіддю на твір польського єзуїта П. Скарги «Synod brzeski» (1597 р.). У ньому Філарет обстоював у релігійній формі ідею рівності людей, незалежно від місця і становища у житті. З цього випливало пояснення відносин між монархом (владою) і народом (підданими): монарх не є беззастережно й абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Це питання полеміст розглядав у двох аспектах, беручи за основу розуміння людини як єдності душі і тіла.

Визначне місце у розвитку суспільно-політичної думки в Україні кінця XVI - початку XVII ст. посідав І. Вишенський - визначний мислитель, гуманіст і демократ, що за своїм історичним значенням належав до тих діячів, які «своїм гарячим і чудово-красним словом будили наш народ зо сну, піднімали його до свідомості своєї людської і народної гідности».

У поглядах І. Вишенського центральною постаттю була людина, але не абстрактна, а конкретна, з її муками та стражданнями, яка у реальному житті бореться за своє визволення та спасіння.

Полеміст виходив з того, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності, братерства, свободи, справедливості, а несправедливість, насильство, деспотизм, тиранія походять від абсолютизації принад світського життя, від жадоби багатства й розкоші, необмеженої влади й сваволі панування. І. Вишенський висунув концепцію соборності правління християнською церквою, що ґрунтувалась на ідеї рівності усіх людей. Ця рівність людей від природи не дає нікому права самовільно ставати вище над іншими. Рівність людей перед Богом тим більше не дає нікому права поневолювати і деспотично правити, бо усі люди за своєю духовною сутністю зрівняні з Богом і рівні перед ним як верховним законодавцем правди, свободи і справедливості.

І. Вишенський звернув увагу на роль правосуддя у житті суспільства: суд повинен охороняти закон і справедливість, утверджувати й захищати громадянські права і свободи. І. Вишенський заявив, що ніхто і ніщо не зламає волі українського народу, жодні насильства, хоч би якими страшними вони не були, не поставлять його на коліна перед тиранами. Суспільно-політичні погляди І. Вишенського тісно поєднувалися з його суспільною позицією, що визначалася становищем трудового, пригнобленого селянства.

Дуже раннім було обґрунтування засад правової держави у творах Станіслава Оріховського - Роксолана (1513-1566). У своєму творі «Напучення королеві польському Сигізмунду-Августу» він наголошує на винятковій ролі моральності та освіченості монарха, конечній необхідності врахування ним досягнень науки про керування державою та принципу справедливості, а також підпорядкування законові.

На запитання: «Що в державі більше: закон чи король?» С.

Певна річ, це ще не була розвинута теорія правової держави, яка формуватиметься у Європі протягом ХУІІ-ХУІІІ ст. В її основу були покладені концепції громадської угоди, поділу влади та народного суверенітету. Однак для свого часу, коли в найрозвиненіших країнах Західної Європи основні зусилля зосереджувались на теоретичному обґрунтуванні абсолютизму, позиція Оріховського була дуже прогресивна. Цьому, очевидно, сприяли як політичний устрій польської держави, до якої тоді належала більша частина українських земель, так і правові й демократичні традиції України-Русі.

Іншою видатною пам’яткою політичної думки була конституція Пилипа Орлика та багато інших творів цього непересічного мислителя європейського рівня. Пилип Орлик (1672-1742) був генеральним писарем за гетьмана І. Мазепи, а по його смерті в Бендерах був обраний на гетьмана. «Угода й Конституція прав і свобод Війська Запорізького» (1710 р.), яка мала здійснюватись після здобуття Україною незалежності, була спрямована на те, щоб не допустити остаточного зруйнування козацьких прав та вольностей і «на народ вільний козацький накласти невільниче ярмо». Вона передбачала виборність вищої влади в Україні та обмеженість гетьманських прав постійною участю в управлінні генеральської старшини, а також Генеральною радою (свого роду козацьким парламентом), - «щоб за прикладом московських царів він не міг діяти свавільно, згідно з принципом «так хочу, так повеліваю»». У Конституції спеціально було застережено право Генеральної старшини критикувати гетьмана та уряд, а сам гетьман зобов’язувався боронити простих козаків і селян від утисків старшини, внаслідок яких «люди кидають свої оселі й тікають із рідних околиць». Це був свого роду механізм урівноваження гілок влади.

Якщо «Угода й Конституція» стосувалися здебільшого внутрішнього устрою України, то два інші документи П. Орлика - «Вивід прав України» та «Маніфест» - були спрямовані на міжнародне визнання України «вільним князівством». Орлик апелює у них до ідей національного суверенітету і природних прав, стверджуючи, що у протиборстві з Москвою козаки мають за собою право людське й природне, одним із головних принципів котрого є: «народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». Це було написано приблизно за 65 років до прийняття «Декларації незалежності США» і майже за 80 років до прийняття Французької «Декларації прав людини і громадянина» - документів, що також опиралися на ідеї народного суверенітету і природних прав людини. Орлик був також глибоким аналітиком міжнародних відносин. Він подає усебічний аналіз геополітичного положення України, доводить, що її незалежність позитивно вплине на міжнародне становище в Європі з багатьох причин.

Ідеї та концепції ХУІ-ХУІІІ ст. охоплювали проблеми суспільного устрою, системи державного правління, відносин з іншими, особливо, сусід­німи державами, і розв’язували їх на демократичних підставах, опираючись на передову європейську думку того часу.

Інша річ, що цей ранній, можливо, навіть передчасний демократизм, який на практиці іноді призводив до анархії, навряд чи сприяв утвердженню державної незалежності в умовах, коли в міжнародній політиці гору брали високоцентралізовані держави, в яких переважали абсолютистські тенденції, а сусідів України ніколи не полишало бажання її поневолити.

15.2.