Проблеми держави та політичних відносин у суспільній думці України періоду національного відродження ХІХ - початку ХХ ст.
Навіть у XX ст. політична думка України представлена не стільки політологією, скільки ідеологією, політичною публіцистикою, працями політичних діячів та істориків. Однак теоретичний доробок українців - представників різних галузей політичних досліджень - є значний за обсягом і фактично охоплює усі впливові напрямки суспільно-політичної думки цього століття:
- народницько-демократичний (його репрезентували М.
Грушевський, С. Шелухін);- ліберально-демократичний (М. Драгоманов і Б. Кістяківський);
- соціал-демократичний і націонал-комуністичний (І. Франко,
В. Винниченко; М. Хвильовий, О. Шумський, М. Скрипник);
- консервативно-державницький, започаткований П. Кулішем і представлений у XX ст. В. Липинським, С. Томашівським, В. Кучабським;
- націоналістичний напрямок, формування якого передусім пов’язане з іменами М. Махновського, Д. Донцова;
- націонал-демократичний, пов’язаний у цей період з ім’ям І. Багряного.
Михайло Грушевський (1866-1934) - патріарх української політичної думки XX ст., талановитий учений-історик, визначний громадський і політичний діяч, голова Української Центральної Ради, Президент Української Народної Республіки, найвидатніший представник народницько- демократичного напрямку політичної думки. М. Грушевський простежував закономірний процес формування українського народу як окремої етнокультурної спільноти, всебічно обґрунтував його природне право на свою історію, національну культуру і власну державність. Народницький зміст світогляду М. Грушевського визначають ідеї народоправства, пріоритету інтересів «маси народної» над інтересами держави. Визначаючи цінність держави «як культурної і поступової форми», учений вважав, що її можна обстоювати тільки тоді, коли «...вона уможливлює духовно-моральний, економічний і політичний розвиток громади». Він багато зробив у царині розроблення концепції побудови незалежної української держави як демократичної республіки, «громади-держави», що ґрунтувалася на засадах рівності, виборності владних структур, розподілу влади, де б громадянам були гарантовані свободи слова, інформації, зібрань, спілок віровизнань, щоб «не було ніякої тісноти від власті людям».
Значне місце в його поглядах займає ідея федералізму та місцевого самоврядування.Михайло Драгоманов - найвидатніший український політичний мислитель і громадський діяч XIX ст., людина європейської орієнтації з широким колом наукових зацікавлень. Коротко його політичні погляди можна означити, як соціально ліберальні. М. Драгоманов вважав, що рушієм усієї еволюції є окремий людський індивідуум, його душа, воля й інтелект. Суму індивідуальних імпульсів творять масові течії, настрої і прагнення народу. Вчений був переконаний, що тільки через свідому й активну діяльність людей можна прийти до кращого життя, підкреслював значення моральних якостей політичних діячів і заперечував тезу «мета виправдовує засоби». Як конституціоналіст, ліберал, у певному розумінні - соціаліст, М. Драгоманов був еволюціоністом у трактуванні історичного процесу, пропагував поступовість реформування суспільства на основі піднесення його культури й освіченості, а не внаслідок кривавих повстань.
І.Я. Франко - видатний письменник, учений, громадсько-політичний діяч, який зробив величезний внесок у духовну спадщину українського народу. В колишній радянській суспільно-політичній літературі характеризувався як «утопічний соціаліст», котрий, мовляв, не до кінця зрозумів теорію Маркса і тому головні надії покладав не на робітників, а на селянство. Насправді ідеями соціалізму, зокрема й марксистського, Франко захоплювався лише в молоді роки, надаючи йому, так само, як і Драгоманов, радше ліберально- демократичного, ніж революційного змісту. Він вважав неприйнятними ідеї «диктатури пролетаріату», централізму, неминучої пролетаризації селян. Суспільну власність І. Франко уявляв тільки як власність громадян, що самі розпоряджаються нею. Центральними питаннями політичного життя І. Франко вважав прагнення до особистої свободи громадян і національно-державної самостійності. Ці ідеали він не лише обґрунтував теоретично, а й доклав зусиль до створення Русько-Української радикальної партії, яка б відстоювала їх на терені практичної політики.
Формування націоналістичного напрямку в українській політичній думці пов’язане з ім’ям М. Міхновського (1875-1924), проте найяскравішою постаттю серед теоретиків українського націоналізму, безперечно, є Дмитро Донцов (1883-1973) - ідеолог радикальної течії, що дістала назву інтегрального, або чинного націоналізму.
Донцов наголошував на відмінностях його поглядів від попередніх націоналістичних концепцій. Він розглядав націю як абсолютну цінність, закликав відкинути «всі сі лібералізми, демократизми, соціалізми, всесвітянство, пацифізми», що заважають консолідації нації довкола ідеалу її могутності і всевладності. Для поширення національних ідеалів в українському народі треба було, на думку Донцова, перетворити українця на людину, готову на жертву в ім’я ідеалів руху, яка б горіла майже релігійною любов’ю до своєї нації і визнавала етичним лише те, що зміцнює її силу. Антидемократичність інтегрального націоналізму знайшла свій вияв у вождистській ієрархічній структурі, жорсткій внутрішній дисципліні, ліквідації політичних противників у самому націоналістичному таборі. Це, зокрема, змусило митрополита Андрея Шептицького у своєму пастирському листі 1943 р. звернутися до західноукраїнської молоді із закликом «Не убивай». Основні його засади були піддані перегляду вже в роки Другої світової війни. Процес демократизації українського націоналістичного руху посилився після Другої світової війни і до початку 60-х років ХХ ст. демократичний напрямок зайняв у ньому панівні позиції.
Видатним представником українського консерватизму був В’ячеслав Липинський, світогляд якого сформувався під впливом політичних і соціологічних концепцій Європи та ідей українського визвольного руху. Йому належить розробка концепцій української трудової монархії, яка ґрунтується на засадах спадкового гетьманства та станової представницької влади - класократії, тобто структурованого, плюралістичного суспільства, рушійним чинником якого мала стати аристократична еліта; обґрунтування визначальної ролі держави у становленні української нації - на засадах громадянства і за активної ролі такого чинника, як територіальний патріотизм, на ґрунті якого могли б об’єднатися усі громадяни, незалежно від етнічної, класової, конфесійної належності та соціально-культурного рівня.
Він визначав патріотизм як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців», а українцем називав кожного, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб із різних народів і вір постала єдина Українська держава. Правлячу еліту В. Липинський бачив як відкриту політичну структуру, що забезпечує реальний плюралізм ідей і поглядів різних угрупувань, можливість передання влади від однієї аристократичної групи до іншої, яка постійно поповнюється за рахунок «кращих людей» від усіх суспільних класів. Держава мала бути православною, з чітким розподілом влад, в якій людина - не просто член суспільства і держави, а самоцінна вартість. Багато уваги вчений приділяв проблемам особистості, моралі та релігії, виступав за рівноправність усіх християнських конфесій.Соціалістичний напрямок представлений поглядами Володимира Винниченка - видатного письменника, лідера української соціал-демократії, одного з керівників Центральної Ради і Директорії, а в 1920 році - уряду УРСР. Хоч Винниченко і був соціалістом, однак вважав, що ні політичне, ні соціальне визволення не може бути реальним без визволення національного. Тому, повернувшись у 1920 році з еміграції в Україну, щоб віддати себе служінню справі української революції, В. Винниченко обумовлює свою згоду працювати у складі радянського уряду проведенням докорінних змін у державних відносинах між Україною і Росією, утворенням справжньої федерації і забезпеченням суверенітету радянських республік. Подібних поглядів дотримувалися і представники націонал-комуністичного напрямку, що сформувався у 1920-х роках як відображення поглядів молодої української інтелігенції та частини комуністів, особливо з колишніх соціалістичних партій, на шляхи розвитку української державності та національної культури в умовах входження України до складу СРСР (М. Хвильовий, М. Скрипник, О. Шумський).
Микола Хвильовий (1893-1933) - один з видатних українських радянських письменників, не закликаючи до виходу з Союзу, послідовно відстоював суверенітет України, її економічну і культурну незалежність і вірив у те, що самостійності України «вимагає залізна і непереборна воля історичних законів».
Успіх національного відродження М. Хвильовий бачив у подоланні в українському народові виробленого віковою залежністю від Москви комплексу неповноцінності, а в інтелігенції - тенденції бути епігоном російської культури. Звідси його емоційне гасло: «Геть від Москви» і заклик орієнтуватися на культурні процеси Європи. Позиція М. Хвильового знайшла розуміння серед частини партійно-державних керівників України - народних комісарів освіти О. Шумського, М. Скрипника.Микола Скрипник - один з лідерів Компартії України, що протистояв спробам змінити статус України як самостійної держави, котра добровільно увійшла до федерації, намагався відстояти її суверенітет. У своєму виступі на XI з’їзді РКП(б) він, зокрема, говорив: «Єдина неподільна Росія - гасло не наше. Ми нічого спільного не можемо мати з цим гаслом... Україна є самостійною державою».
Проводячи процес українізації, він розглядав його як шлях зміцнення в Україні робітничо-селянської державності, розвитку й культури і духовного життя.
Націонал-комуністи змушені були працювати в умовах жорсткого тиску і репресій з боку партійної верхівки і в той чи інший спосіб були знищені сталінським режимом. В умовах панування тоталітарної системи в Україні природно-історичний процес розвитку політичної думки був фактично перерваний. Українська політична еліта, зокрема, та, що працювала в галузі історії, права, політики, соціології, емігрувала або була репресована. Нове покоління науковців змушене було працювати у вузьких рамках тоталітарної ідеології, в умовах панування класового підходу до аналізу суспільно- політичних явищ, будучи відірваним від світового наукового процесу.
15.4.