КОНФУЦІАНСТВО ЯК ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЙНА СИСТЕМА

В конфуціанстві існує ряд своєрідних і унікальних рис.

По-перше, Бог чи боги не є головними об’єктами поклоніння. Вони існують як абстракти «Небо» і Бог «Шань-ді» (небесний владика), але відіграють другорядну роль.

По-друге, відсутні вчення про загробне життя, відплагу, рай і пекло, кінець світу тощо. Головні події відбуваються в світі живих, а не в світі мертвих.

По-третє, повністю відсутній інститут жерців або професійних священнослужителів. Культові функції виконували державний чиновник або голова родини.

Конфуціанство - давньокитайська філософська школа, а пізніше - найвпливовіша, разом із даосизмом і буддизмом, релігійно- філософська течія Китаю. Заснував її відомий вчений, філософ, релігійний реформатор Конфуцій - «Кун-цзи», «Куж-цю», «Кун Фу- цзи», «Кунг-Ксю».

11.2.1. «Вчитель десяти тисяч поколінь»

Про життя Конфуція в літературі Стародавнього Китаю розпові­дається досить докладно. Чимало в цих розповідях легендарного і вигаданого.

Про Конфуція і конфуціанство пишуть і говорять вже дві з половиною тисячі років.

Історична достовірність особистості Конфуція не підлягає сумніву. Китайці бачили в ньому не бога, а людину, але яка належала до розряду «шенів» - людей особливої, надлюдської мудрості, достойних священного стану імператора - «Сина Неба».

Перша і найбільш повна біографія Конфуція була складена батьком китайської історіографії Сима Цянем (145-90 рр. до н.е.).

Конфуцій народився в 551 році до н.е. в провінції Шань Дун в родині збіднілих аристократів. Конфуцій - латинізоване ім’я засновника релігійно-філософської течії Китаю Кун Фу-цзи (частіше Кун-цзи) - «Вчитель Кун». Справжнє ім’я його було Кун Цю.

Китайські хронологічні таблиці вказують, що народження Конфуція припадає на 21 -й день 10-го місяця 20-го року правління царя Лінг-Ванга (мудрого царя), тобто в 551 році до н.е. (22.09.551 р. до н.е.).

Існують також деякі відомості про батьків Конфуція. Батько Шулянхе був начальником адміністративної одиниці - «1». В досить шанованому віці (66 років) він узяв собі третю дружину - юну Ян Чжи. Ця різниця у віці порушувала моральні норми стародавнього Китаю. Коли підійшов час пологів, Шулянхне і Ян Чжи відправились здійснювати молебень у печері глиняного пагорба, який, за віруваннями, мусів володіти магічною силою. Там і народився Конфуцій. Він мав також старших брата і сестру. Тобто Конфуцій народився у вельможній, але збіднілій родині.

Батько помер, коли Конфуцію було два роки (за китайським численням 3, це тому, що вони рахували від зачаття); мати - коли йому було 16 (17) років. Слід було починати самостійне життя. Перспективи були невеселі, оскільки як статус людини визначався її походженням. Оскільки Конфуцій не зміг зайняти місце батька, йому залишалось покладатись лише на власні сили. При цьому він мав хороші природні здібності.

У зв’язку з цим російський дослідник В. Малявін зазначає: «Батько «китайських церемоній» зовсім не відзначався дипломатич­ним тактом. Він абсолютно не вмів догоджати, лицемірити, інтригу­вати, очікувати слушного моменту, одним словом, робити все те, що є необхідним для успішного просування до вершини влади. Його прямодушність, бездоганна чесність, сміливі судження разом із його, м’яко кажучи, дивною зовнішністю могли занепокоїти будь-кого з тих, хто захотів би йому протегувати».

Юнак був наділений природним розумом, здоров’ям і силою. Сима Цянь відмічав його зріст: «Кун-цзи був висотою в дев’ять чи і шість цуней (приблизно і м 9 і см), всі називали його здорованем, і він відрізнявся від інших».

Юнак завзято зайнявся самоосвітою. Про цей період свого життя він пише: «В п’ятнадцять років я зосередив усі свої думки на науці». В «Луньгої» можна знайти його власне зізнання: «Учитель сказав, іцо у мене не було перспектив на державній службі, тому я зайнявся вивченням мистецтва».

Освіченим вважався той, хто досконало володів шістьма видами вмінь, або шістьма мистецтвами (лю і): вмінням виконувати ритуал, розуміти музику, стріляти з лука, управляти колісницею, читати і рахувати (знання математики).

Вже в молодості Конфуцій зумів достатньо добре оволодіти шістьма мистецтвами, але не припиняв удосконалювати свої знання аж до самої смерті. Він сам казав: «Я досяг своїх знань не від наро­дження, а лише завдяки любові і цілеспрямованості до «володіння знаннями».

Величезну увагу Конфуцій приділяв музиці. На музику він дивився, як на один із коштовних дарів Неба, що поліпшує характер людини, дає чистоту і невпинну насолоду. Він казав: «Музиці легко навчитись: на початку гри всі інструменти повинні бути настроєні; у продовженні гри все повинно йти плавно, виразно; те ж саме і в кінці».

Як би там не було, Конфуцій дорожив музикою і ввів її в свою науку як засіб для пом’якшення народних емоцій. В одній із каноніч­них книг, складених Конфуцієм, сказано: «Бажаєте просвітитись - гарно вивчіть... музику. Музика виражає і вимальовує нам союз неба з землею. З музикою і богослужінням в імперії не може бути чогось неможливого».

Численна література свідчить про Конфуція, що його перша діяльність називалась охоронець амбарів. Коли Сима Цянь говорив, що Конфуцію доводилось «вимірювати», то він хотів показати, що діяльність молодого Кун-цзи була активною: довоходилось весь час спілкуватись із землеробами і багато рахувати.

Конфуцій одружився в 19 років. Через рік у нього народився син - Бо. Луський правитель Чжоогун, напевно, в пам’ять про заслуги Шулянхе, послав Конфуцію зі слугою крупного коропа - символ побажання щастя юній сім’ї. Тому сина назвали Бо Юй (юй - риба, бо — відкриває приватну школу, набирає учнів з різних соціальних верств. Вчитись приїжджали з найбільш віддалених кугочків держави. Конфуцій вчив чотирьом речам: вень - писемним пам’яткам; сін - діянням у житті; чхун - відданості вченню і сінь — правдивості.

Цей період тривав у житті Конфуція більше 10 років.

Згодом, через рік, Конфуцій отримав одну з вищих чиновницьких посад. Під його рукою знаходились усі кримінальні справи і політичні злочини. Коли Конфуцію виповнилось 56 років, керівник царства Лу Дін-Гун призначив його на посаду першого радника.

Таким чином, у руках Конфуція на деякий час зосередилась вища політична і юридична влада, яку він здійснював по справедливості. Справедливість повинна була поєднуватись із почуттям обов’язку: «Учитель сказав: «Благородна людина повинна виходити з відчугтя обов’язку».

Сима Цянь казав, що правитель Дін-Гун закинув справи. Цс дуже не сподобалось Конфуцію, він відмовився від усіх посад і покинув Лу. Напевно, до цього часу відносяться його слова: «Лише в шістдесят я навчився відрізняти правду від добра».

Почався дові ий час поневірянь по чужих царствах - упродовж більше тринадцяти років він об’їхав із найближчими учнями десять царств Киїаіо, пропонуючи ивиі вислуги, але ніде не зміг зайняти таких постів, як в Лу.

Конфуцію було 65 років, коли номер його син, через рік - його учень Ієн-Хву. Він, дійшовши висновку, що смерть близька, промовив: «Моє вчення пройшло свій шлях, а я невідомий». Мислитель поспішив завершити свої праці. Він написав літопис «Чунь-цю» і відредагував шість Канонів, які ввійшли в класику китайської культури і значно вплинули на національний характер китайців.

Розчарувавшись у політичному місіонерстві, Конфуцій повернув­ся в рідне царство Лу. Останні роки життя були тяжкими: він сумував за минулим і не бачив нічого доброго в майбутньому. Засмучувався тим, що «не знайшлося жодного правителя, який захотів би стати його учнем». У кінці він похмуро вигукнув: «Хто після моєї смерті візьме на себе працю продовжити моє вчення?». Це були його останні слова. Він помер у власному домі, в ліжку, не встаючи 7 днів, у квітні 479 р. до н.е. у 73-річному віці у місті Цюйфу, залишивши багату' історико- філософську спадщину та когорту відданих йому учнів.

У своєму житті Конфуцій дотримувався таких чотирьох правил:

1) не заглиблюватися в беззмістовні роздуми;

2) не бути категоричним у своїх судженнях;

3) не виявляти впертості;

4) не думати особисто про себе.

Конфуцій мав понад 3 тис. учнів, 72 з них стали видатними людьми Китаю, 12 завжди були поруч з ним. Після смерті Конфуція послідовники записали його бесіди і висловлювання перед учнями, що ввійшли в книгу Лунь-юй «Бесіди і судження».

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Він має форму імператорського палацу, оточеного сті­ною з червоної цегли, з чотирма вежами по кутах. Симетрично розта­шовано ряд будинків. Головний із них - Цачандянь-Палац, вищої досконалості; там стоїть статуя Конфуція і здійснюють жергвоприно- шення. Храм реконструйовано у 1724 р. Він є справжнім музеєм китайської культури.

Важливо відзначити, що Конфуцій народився в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли чжоуський Китай перебував у стані тяжкого внутрішнього застою, кризи. Влада чжоуського правителя Вана давно ослабла, хоча він ще вважався за сина Неба і зберігав свої функції первосвященика.

Конфуцій посилався на стародавні традиції і тим самим хотів вплинути на сучасників, щоб дещо збалансувати той стан у китайському суспільстві, який склався. Хоча це присутнє і в інших релігіях, але в конфуціанстві це прагнення було укорінене і з часом перетворилось у самоціль. Для того, щоб створити необхідну соціальну силу, вчення Конфуція повинно було опиратись на якийсь всіма визнаний авторитет. Конфуцій знайшов такий авторитет в напівлегендарних образах глибокої давнини.

Про Конфуція - видатного мислителя давнини, засновника релігії - написано гори книг, вимовлено море висловів, суперечливих оцінок і суджень. Китайський реформатор кінця XIX ст.

Історик О.П. Крижанівський називає Конфуція «вчителем десяти тисяч поколінь»·. «Він упродовж двох тисячоліть був воло­дарем душ майже третини людства (китайців, корейців, в’єтнамців, японців), а те, що він один із найвидатніших мислителів планети, ніхто не заперечує».

О.П. Крижанівський у своїй книзі «Історія Стародавнього Сходу» досліджував ідеї Конфуція щодо перебудови суспільства, як ці ідеї впливали і впливають на китайців.

Одні історики китайської філософії називають Конфуція «революційним мислителем», інші — «вчителем нації», який вважав, що кращий спосіб керувати народом - це вчити його.

Серед колишніх радянських дослідників конфуціанства можна виділити насамперед Л.С. Переломова. Він у своїй праці «Слово Конфуція» пише: «Конфуцій намагався з допомогою «ритуалу й церемоніалу» органічно поєднати суспільство з державою. Він обстоював ідею «справедливого використання народу».

Те, що проповідував Конфуцій, було філософією життя, основаною на послідовному вдосконаленні поведінки людини, що повинно підняти соціальне, суспільне життя до рівня космічної гармонії. Ці правила поведінки повинні були переробити людей за образом богів.

Макс Вебер вважав: «Конфуціанство - це станова етика високоосвічених імператорських чиновників, які з погордою ставились до простого люду. Це етика пристосування до існуючої системи соціальних відносин».

Майже в усіх джерелах Конфуція називали соціальним реформатором, а інколи навіть утопістом. Таке прізвисько він отримав за свої ідеї, погляди відносно суспільства, соціального стану та вчень про поведінку людини в суспільстві. Конфуціанство принесло у свідомість народів Далекого Сходу незмінні моральні норми. Це насамперед так звані «п’ять добродіянь»: людинолюбство, відчуття обов’язку, пристойність, розумність, правдивість. Саме на цих «п’яти добродіяннях» Конфуцій склав своє «вчення про соціальний ідеал досконалої людини».

Мета людського буття для конфуціанства - самоототожнення із Всесвітом, усвідомлення себе членом великої тріади Небо - Земля - Людина, осягнення Шляху всього існуючого, Дао.

Поряд із релігією до конфуціанства можна віднести також політику, адміністративну систему, суспільне вчення. Також можна сказати, що конфуціанство - це верховний регулятор економічних і соціальних процесів, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства. Саме завдяки конфуціанству з усіма його кульгами і консерватизмом китайська держава і суспільство проіснували більше двох тисяч років. Воно формувало розуми і відчуття китайців, впливало на їхні переконання, психологію, поведінку, мислення, мову, сприйняття, на їх побут і устрій життя.

Вчення Конфуція навряд чи можна з повною однозначністю визначити в термінах західної культури. Його назвали першим за часом китайським філософом, але якщо він і філософ, то вельми своєрідний, не схожий на багатьох відомих нам фігур західних мислителів. У Конфуції бачили і релігійного вчителя, хоча його релігійність за формою разюче відрізняється, скажімо, від побожності християнина.

Вчення Конфуція - це своєрідний тип східної мудрості. Воно з’єднує в дивному синтезі те, що в західній традиції зазвичай розмежовано і відособлено.

Конфуцій виходив із уявлення про наявність в природному світі божественної характерної сили, яка виражалась в поняттях Неба. Вихідним проектом вчення Конфуція стало визнання відсутності цієї сили в суспільстві того часу. Згідно з його поглядами, навернути людей до неї може тільки «шен» - святий мудрець. Святість визначалась мірою приєднання до зазначеної сили. Саме ж ця характерна сила, як проповідував Конфуцій, із всіх живих істот властива тільки людині. Звідси виникало уявлення про людину як про «середину», центр світобудови. Вчення Конфуція є пошук і виявлення людиною в собі та інших цієї характерної сили з метою стати «шеном».

У Конфуція було також поняття благородна людина, або найдостойніша. Приналежність до древньої священної мудрості робила людину «благородною людиною», «благородним чоловіком». Від останніх вимагались милосердя, щирість, відданість, справедли­вість, синівська повага, прихильність до ритуалу і т.д. Конфуцій створив ідеал високоморальної людини («цзюнь-цзи»), яка вирізня­ється двома головними достоїнствами: людяністю («жень») і почуттям обов’язку («лі»). Людяність включає в себе ієрархію дещо незвичних для європейця чеснот. Головною з них є стриманість, далі йдуть розум, доброта, вірність і делікатність.

Центральне місце в цій релігії відіграють соціально-етичні проблеми, для вирішення яких встановлюються певні норми, правила і ритуали поведінки.

В Піднебесній імперії вважалось, що чим далі в глибину віків сягає та чи інша подія чи явище, тим вони цінніші для наступних поколінь і тим більше істин закладено в них. А конфуціанство грунтувало своє вчення саме на цьому - на роз’ясненні давнини, старих порядків. Конфуцій вчив бачити удавнині головне і незмінне.

Китайці здавна схилялись перед авторитетом загальновизнаних «мудреців» та «ідеальних володарів» минувшини. Основним гаслом майже всіх соціальних вибухів у давньому Китаї була вимога відродити старі порядки в державі, запроваджені «мудрецями» й «ідеальними» імператорами.

Поступово були вироблені релігійні бачення, які були дуже т емні і невизначені. Суть цих поглядів така: вони поклонялись небу і землі як батьку і матері всього існуючого. Небо вважали повелителем і володарем світу, землю - повелителькою; таким чином небо вважалось головним початком, Ян, активним і дією буття, земля - жіночим, Інь, мертвим і бездіяльним початком.

Разом із поклонінням небу і землі вони вшановували духів або демонів (як представників окремих сил і явищ природи) і поклонялись душам предків, на яких дивились як на покровителів живих. За їхніми уявленнями, душі померлих предків могли давати їм мудрі поради або й переслідувати їх своїм гнівом. На честь неба і землі, а також духів і душ предків були встановлені різні свята і приносились жертви.

Також у стародавніх китайців склалась міфологія, хоча вона й була бідна порівняно з іншими державами.

Одна з відмінних рис давньокитайської міфології - історизація міфологічних персонажів, які під впливом раціонального конфуціан- ського світобачення дуже рано почали тлумачитись як реальні діячі глибокої давнини. Головні персонажі перетворились в управителів та імператорів, а другорядні - в сановників, чиновників і т.п.

В Китаї також споконвіку були своєрідні погляди на володаря за ставленням до своїх підлеглих. Свого царя китайці обожнювали - вважали родичем верховного божества (Неба) й називали сином Неба («Тянь-цзи»). Він в очах китайців не хто інший, як намісник Бога на землі. Єдине, що від нього вимагалось, - це строге дотримання тих повелінь Неба, які, на їх думку, полягали у старих законах, то таким чином перестає бути «Тянь-цзи».

Поки правитель живе правильно і точно дотримується волі Неба, держава не може бути в якійсь біді. В іншому випадку народ зобов'язаний чинити опір. Тобто, іншими словами, правитель - це посередник між Богом і людьми.

Китайці створили систему міфів і легенд, які наділили правителя та його рідню надприродною силою.

В деспотичній державі (а в Китаї століттями панував монархіч­ний самодержавний устрій) саме проповідь послуху нижчих вищим, послух підданих володарю сприяла тому, що конфуціанство стало офіційною державною ідеологією.

Все написане Конфуцієм стосується здебільшого земного життя, хоча він і не заперечував існування духів та божеств, в яких вірили китайці. Цей бік життя його просто не цікавив.

11.2.2. Конфуціанський канон

«Вчитель десяти тисяч поколінь» Конфуцій написав і впорядку­вав книги, що належать до класичної китайської літератури.

Конфуцій багато зробив для збереження найдавніших пам’яток національної культури Китаю. Учні Конфуція зібрали давні міфи й легенди, гімни богам і магічні заклинання у збірку П’ять канонів і, долучивши Чотирикнижжя (записи власне вчення Конфуція та його бесід з учнями), створили тим самим священний канон конфуціанської релігії. Сюди ж увійшло чимало з народної творчості (пісні й перекази, обрядова - наприклад, весільна - поезія тощо). У цих книгах підноситься значення ритуалів, які є ознакою шляхетної людини, що керується у своїх вчинках принципом жень (людяності, гуманності). Тексти побудовані у формі афоризмів Конфуція, які начебто записані його учнями:

«Чотирикнижжя» {«Си-шу»), інша назва «Чотири книги мудреців» («Си-цзи-шу») - це звіт канонічних текстів конфуціанства. «Си-шу» поділяється на: «Лунь-юй», «Мен-цзи», «Лі-цзи», яке поділяється на дві зовсім незалежні частини - «Да сюе» та «Чжун юн».

«Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання») - це збірник висловів Конфуція, складений його учнями, пам’ятка, що передає погляди Конфуція.

До початку епохи Хань у Китаї були відомі три різних тексти (версії). Перший називався «Лу Лунь-юй» («Судження і бесіди, складені в царстві Лу»). Другий текст називався «Ці Лунь-юй» («Судження і бесіди, складені в царстві Ці»). Третій текст - «Гувень Лунь-юй» («Судження і бесіди, записані старими знаками»).

В «Лунь-юй» Конфуцій не раз позитивно висловлюється про давніх аскетів Бо-і і Шу-ці. Легенда зображує їх синами правителя невеликого маєтку, які, не бажаючи підкорятись несправедливій, на їх думку, владі чжоуського У-вана, відійшли на гору Шоуян і там померли з голоду.

Аскетизм у конфуціанстві виступав знаком протесту проти спотворення істинного «шляху⁷ правителя». Конфуціанці трактували аскетизм як невід’ємну якість благородної людини. Конфуціаиський ідеал «згоди» зовсім не заперечував протистояння добра і зла.

________________ ГГ_____________ „А*. _ ТГ Г- т-ч

^иірі\.а \\7iyпп-к;и.'? у киїаі иула. дуже иииулярнию. онродовж багатьох століть її заучували на пам’ять. Кожен повинен був знати текст до останнього ієрогліфа. Літературна форма пам’ятки допомагала її сприйняттю мільйонами неграмотних китайців. Вона відіграла величезну роль у формуванні національного харакгеру.

Офіційні жертвоприношення Конфуцію були відмінені наказом міністерства освіти Китайської республіки в 1928 році. І в той же рік «Лунь-юй» була викреслена із списку обов’язкової літератури, але вона не перестала впливати на духовне життя нації.

«Мен-цзи» - один із канонічних конфуціанських творів. Книга створена послідовниками Мен-цзи (Мен-ке). «Мен-цзи» відкинула багато коментарів і тлумачень.

«Чжун юн» («вчення про серединний і незмінний шлях») - конфуціаиський філософський трактат, який приписують Цзи Си (V ст. до н.е.), але, здається, був створений приблизно в III ст. до н.е. У цьому творі підкреслюєт ься, що джерелом гармонії («середини») в Піднебесній є людська особистість; виявлення в ній «незмінної», «небесної природи» дозволяє вдосконалити методи управління. Потенціальна внутрішня досконалість людини, як еманація світу природи, реалізується в процесі тривалого, вимагаючого внутрішніх зусиль правильного шляху Дао.

Відповідно до «Чжун юн», зі смертю людини гине і її мистецтво управляти. Тому всяке вдосконалення в сфері управління повинно починатись з самовдосконалення. Людей для управління треба підбирати не за вмінням, досвідом чи станом, а відповідно до особистісних ознак.

Класичне «П’ятикнижжя» («У-цз/н») і сьогодні є головним канонічним збірником книг конфуціанської релігії. Воно появилося в період правління імператора У-Ді (140-87 років до н.е.).

«У-цзін» поділяєгься на такі окремі книги: «Ші-цзін», «Шу-цзін», «Лі-цзі», «ЧжоуІ», «Чунь-цю».

«Ші-цзін» («Книга пісень», «Канон віршів») - це найбільш ранній твір, який складається з 305 оповідань і поділяється на три частини: «То фен» («Звичаї царств»), «Я» («Оди») і «Сун» («Гімни»), Здійснюється спроба пояснення походження племен, ремесел, змальовується широка панорама життя.

«Шу-цзін» («Книга історії», «Канон описів», «Книга докумен­тів»), Це збірник записів передань, розповідей, міфів, їх історизованих версій, історичних подій та ін. Історизований матеріал охоплює період з XXIV до VIII ст. до н.е. Склад і обробку «Шу-цзін» зазвичай приписують Конфуцію.

«Лі-цзі» («Записи про правила пристойностей») - один із головних творів конфуціанської літератури. Текст складався в основному в IV-I ст. до н.е. В І ст. до н.е. трактат «Лі-цзі» включений до складу «У-цзін».

«Чжоу І», або «І-цзін» («Чжоуські переміни», «Книгаперемін») - найбільш авторитетний і оригінальний твір китайської канонічної і філософської літератури, який стоїть на чолі як «тринадцятиканона», так і «п’ятикнижжя» і який здійснив нормативний вплив на всю культуру традиційного Китаю. «Чжоу І» включає в себе: власне «І цін» (VIII-VII ст. до н.е.) і «І чжуань» («Коментарі до книги перемін») (VI-IV ст. до н.е.). Тут світопорядок розкривається через відносини світлого (Ян) і темного (Інь), які символізують прояви природи: небо, землю, грім, гори, озера тощо.

Специфічну основу «І-цзін» складають 64 гексаграми - особливі графічні символи, що складаються з шести розподілених один над одним малюнків двох видів - цілого і перемінного - у різних комбінаціях.

Походження канонічної частини «І-цзін» пов’язане з двома важливими видами практики гадання - на панцирах черепах, тварин, кістках великої рогатої худоби (бу) і на стеблах деревію (ші).

«Чунь-цю» («Весни і осені») - щорічна хроніка давньокитай­ського царства Лу. Охоплює події з 722 по 481 рр. до н.е. Назва виражає ідею часового циклізму («випереджаючи» весну і підводячи завершення осені). В текстах «Мен цзи» і «Ші цзи» є згадка про те, що творцем «Чунь-цю» є Конфуцій.

Текст «Чунь-цю» являє собою стислу фіксацію фактів і не містить будь-яких оцінок. Існують протиріччя між таким характером тексту і

його канонічним статусом традиційної оцінки діянь та історичних персонажів. Можливо, «Чунь-цю» виходить із ритуальних записів, що призначені для спілкування зі світом предків, пізніше інтерпрето­ваних як історіографія.

Крім «Чотирикнижжя» і «П’ятикиижжя», в конфуціанський ка­нон входить також велика збірка, що називається «Тринадцяти- книжжя» («Ші Сань Цін»), Це збірник найавторитетніших пам’ятників давньокитайської думки (кін. II - поч. І тис. до н.е.), канонізованих конфуціанством, які були в Китаї до початку XX ст. особливою традицією філософії, науки, системи освіти і державних екзаменів для отримання вчених ступенів і офіційних посад. До «Ші Сань Цін» входять твори найбільш широкої тематики (філософські, релігійно-етичні, ритуально-дидактичні, історико-художні та ін.). Сюди відносяться: «Жоу», «Шу цін», «Ші цін», «Чжоу лі» («Правила пристойності [епоха] Жоу»), «І лі» («Взірцеві церемонії і правила пристойності»), «Лі цзі» («Записки про правила пристойності»), «Чжун цю», що поділяється на три частини: 1) «Цзо Чжуань» («Коментарі Цзо»); 2) «Гуньян Чжуань» («Літопис весен і осеней з коментарями Гуньяна»); 3) «Гулян Чжуань» («Літопис весен і осеней з коментарями Гуляна»). А також: «Лунь-юй», «Сяо Цін» («Канон синівської пошани»), «Ер я» («Наближення до класики») і «Мен-цзи».

Автором «Що жуань» («Коментарі Цзо») вважається Цзо Цюмін (кін. V ст. до н.е.). Традиція визнає «Цзо жуань» коментарем до «Чунь- цю». Входить в число «Тринадцяти канонів» («Ші Сань Цін») конфуціанської класики.

Текст складений у вигляді літопису, що охоплює події з 722 р. до 468 р. до н.е. Містить переважно списки історичних подій і діалоги історичних осіб, що розкривають світобачення давніх конфуціанців, натурфілософські і релігійні уявлення, етичні погляди. Є важливим джерелом з історії відносин давньокитайських держав, їх кулыури і господарського життя.

Також за фрагментами цих найдавніших текстів (історичних та філософських творів), зокрема найбільше з «Шу-цзін», «І-цзін», «Чжуан-цзи» та інших, реконструюється давньокитайська міфологія.

Конфуціанці приділили багато часу і сил обробці й інтерпретації цих давніх творів, які використовувались ними в процесі навчання. Гак були відредаговані книга пісень «Ші-цзін», книга історії «Шу- цзин», літопис «Чунь-цю», які містили в собі майже всі відомості про найдавніших мудреців.

11.2.3. Особливості конфуціанського культу

Національний менталітет китайців, їх любов до порядку зумовили чітке впорядкування і релігійного культу. Але їх релігія ввібрала в себе у застиглому вигляді дуже давні вірування, не мала духовенства, священних питань і богослов’я. Головними були зовнішні дії, зумовлені звичаями. Конфуцій все це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціальних напружень. Його вчення не стільки релігійне, скільки етико-політичне.

Він не змінив релігійних обрядів, а дбайливо збирав, об’єднував обрядові правила і норми, з повагою ставився до традицій, вважався знавцем культу, виконував усі обряди і навчав цього інших.

Ритуальна сторона з її ідеями культу і самопожертви була важливою частиною вчення Конфуція. В соціальному плані воно відрізнялося складністю і багатозначністю, але в кінцевому результаті служило інтересам пануючих прошарків китайського суспільства.

Починаючи з середини І тисячоліття до н.е. китайці поступово ставали рабами закріпленого конфуціанського ритуалу і церемоніалу (маси всяких умовностей у поведінці). Все їхнє життя було, по суті, однією нескінченною церемонією.

У мови всіх народів увійшов вираз «китайські церемонії». Він бере свій початок з численних ритуалів, запроваджених Конфуцієм та його учнями, які вважали, що ретельне виконання ритуалів відрізняє цивілізований народ від дикого. Ритуали виконувалися на всіх щаблях суспільного організму, починаючи з імператора, який, наприклад, мав обов’язково прокласти навесні першу борозну в полі. Сфера ритуалів охоплювала буття і живих, і мертвих. Кожна сім’я мала в спеціальній кумирні вівтар для своїх предків, яким належало молитися щодня й приносити в дар їжу та пахощі (пізніше стали виготовляти спеціальні паперові гроші для жертовного спалення на цьому вівтарі). В основу конфуціанського ритуалу покладено принцип фен-шуй (буквально «вітри та потоки»): він вимагав доброчинних справ, які відповідають природній гармонії навколишнього світу. При цьому вважалося, що слід вивільнювати ці, тобто енергію землі. Було розроблено складну систему вибору місця для будівництва будинку, розташування вікон і дверей, ліжок і дзеркал та всього іншого.

Конфуцій сам сумлінно виконував релігійні обряди і закликав до неухильного їх виконання інших. Сам він після смерті був обожню­ваним, і на його честь сам імператор здійснював релігійні обряди.

Головним правилом житія, опорою всього існуючого строго конфуціанська філософія і релігія вважають суворе дотримання обрядів (Лі).

Спеціального конфуціанського жрецтва в Китаї не було. Прави­лам виконання обрядів вчить зазвичай батько свого сина. Викону­вачами обрядів були або чиновники, або особливі посадові особи, так звані «професори церемонії».

Конфуціанство не має жрецтва. Ритуал здійснюють Жу - вчені, бюрократи. Важко назвати релігією цей механічний, формальний культ, що виконується не жерцями і не для богів, в яких вони вірять.

Конфуціанські храми всюди були однотипні: цегляна стіна з парадним входом оточувала двір, у якому знаходився напівкруглий ставок та будівлі для жертвоприношень і ритуалів. У внутрішньому дворі стояв власне храм на честь Конфуція, оточений приміщеннями, де було встановлено зображення його учнів і послідовників.

11.3.