ПОШЕСНІ ХВОРОБИ І БОРОТЬБА З НИМИ

Уже в перших літописах маємо деякі відомості про епідемічні захворювання. Найнищівнішими були епідемії чуми, віспи, тифів. Найстрашнішою епідемією чуми була пандемія в середині XIV ст., коли під назвою «чорна смерть» вона обійшла всі відомі в ті часи країни, знищивши чверть усього людства.

Літописець подає такий опис перебігу легеневої і бубонної чуми: «Болесть же бе сице: прежде яко рогатиною ударит за лопатку или под грудь, или меж крыл и тако заболевания начнет человек кровию харкати и огнь зажжет и потом пот, таже дрож и полежав един день или два и тако умира- ху, железа-же... овому на шее, а иному под скулою, а иному под пазухою, другом за лопаткою, прочим же на стегнах». Уже в ті часи було відомо, що хвороба передається через речі хворих, через дотик. «Видяще друг друга скоро умирающе и сами на себя тоже ожидающе,— говориться в Ни- конівському літописі,— имения своя даяху убогим и нищим, и никто же не взимаше; аще бо кто что у кого возмет,— в тот час неизцелено умираху».

Нищівні епідемії виникали і в наступні роки'. Причину епідемій вбачали в карі божій за гріхи. По містах, щоб умилостивити бога, будували протягом одного дня всією громадою церкву. Лише в XVI ст. в літописах згадуються такі заходи, що вживалися при «моровому повітрі» (так називали в давні часи пошесні хвороби), як ізоляція вулиць, де вперше з’явилося захворювання (Псков), організація застав, поховання померлих поза населеним пунктом (Новгород).

Виняткові злигодні переживала Україна під час визвольної війни. Спустошено було поля. На Поділлі в 1650 р. народ вживав у їжу листя дерев та коріння. За свідченням сучасників, натовпи голодних, опухлих людей рушили на Задніпров’я, шукаючи там порятунку. Одночасно з півдня через Молдавію поширилась на Україну чума, від якої «люди падали і лежали по дорогах, як дрова». У 1652 р. військо Богдана Хмельницького після перемоги на Батозькому полі почало облогу Кам’ян- ця-Подільського, але через «морове повітря» змушене було зняти облогу.

Чума не покидала України протягом трьох років (1661— 1664). По всій Україні пройшла чума в 1673 р., особливо потерпіло в цю епідемію населення Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато жертв. У 1703 р. на Україні знову була страшна епідемія чуми.

Ніяких планомірних заходів у боротьбі з епідеміями в ті часи не провадилося. Тогочасні дипломовані лікарі, які працювали в містах, своїми поглядами на походження інфекційних хвороб, зокрема чуми, і засобами боротьби з ними зробили крок назад порівняно з Фракасторо — відомим італійським автором праці про інфекційні хвороби (1546). Так, доктор медицини Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та лікування його» (1623) причину появу чуми вбачав лише в карі божій. Щоб запобігти чумі, слід, на його думку, натирати тіло соком рути, камфорою та приймати три дні вранці суміш з теріаку Мітрідата, спирту, сечі хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до бубонів теплі груди щойно забитого собаки, розпластаного живцем голуба, жабу.

У друкованій праці італійський доктор медицини О. Бонфіг- лі (1711), який працював на Україні, радив для запобігання чумі обкурюватися сіркою і мити руки оцтом. При захворюванні він рекомендував давати блювотне, питво з суміші лимона, сірки, блекоти, на живіт прикладати пластир з хліба та вина, на стегна і плечі — vesicatoria. Для визрівання бубонів

Бонфіглі рекомендував гарячі припарки такого складу: цибулі та калу людського чи бичачого по у2 фунта, меду, жиру каплуна, олії з білих лілій по 1 унції, сушеного скорпіона У2 унції.

Лише на початку XVIII ст. на Україні почали рекомендувати при чумних епідеміях такі доцільні заходи, як ізоляція заражених міст, будинків, де були хворі, спалювання одягу хворих (Вольф, 1750). Тцм, хто захворів на чуму, радили давати блювотне, натирати тіло оцтом і сіллю, призначали приймати щочвертьгодини питво з бузку, рути, меду та оцту.

Крім будівництва всією громадою церкви за одну добу, що було під силу досить великим містам, вдавалися до обкурювання будинків та їхніх мешканців сіркою, додавали сірку до будь-якого питва, горілки, борошна. Села обгороджували і по всіх кутках ставили хрести, палили багаття. У деяких місцевостях вживали і більш жорстоких заходів. Під час епідемії чуми в 1711—1720 рр. було спалено в окремих містах та селах жінок, яких обвинувачували у відьомстві і в тому, що вони накликають на людей пошесті. Ще до кінця XVIII ст. були чинні по всій Європі законоположення, згідно з якими за накликання пошесних хвороб та чародійство «винні» підлягали страті через спалення.

Заходи боротьби з епідеміями державна влада на українських землях почала застосовувати лише в другій половині XVII ст., після возз’єднання України з Росією (1654 р.).

МЕДИЦИНА У ПІВНІЧНО-СХІДНИХ СЛОВ’ЯНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. МЕДИЦИНА У МОСКОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ [30]

ним чином воєнними — поставали у Московській державі також завдання медико-санітарного характеру.

На період феодального роздроблення Русі припадало поширення у світі тяжких епідемій і пандемій, зокрема так званої чорної смерті XIV ст. (див. с. 209). Тривало воно і в Московській державі. До початку XVI ст. належить наведена літописцем скарга «старця» Філофея до дяка Мунехіна; «Вы пане пути заграждаете, дома печатаете, попам запрещаете к болящим приходити, мертвих телеса из града далеко измящете». Із скарги видно, які засоби застосовувались проти епідемії. Влаштовувались лісові засіки й застави навколо «заморних місць».

При сильному «морі» у Пскові у 1521 р. було проведено «замиканя вулиць» — ізоляція уражених районів міста. У Псковському літописі читаємо: «...без мала вси не изомроше, и первое на Петровской улице... И князь Михайло Кислица велел улицу Петровскую заперети и с обою концов». Аналогічні заходи здійснювалися й пізніше.

На заставах речі, які вважалися зараженими (особливо хутра), «обкурювали» — пропускали кілька разів крізь дим від вогнища з ялівцю, а металеві предмети (мідні гроші і т. ін.) знезаражували в розчині оцту. Важливі донесення на папері найчастіше переписували й відправляли далі в копіях, а оригінали і перші копії спалювали. Щодо подібних заходів існували суворі приписи, але при тодішньому апараті державної влади їх не завжди дотримувались і часто порушували. Слід також врахувати, що заходи боротьби з епідеміями мали на увазі передусім запобігти небезпеці щодо правлячих привілейованих верств суспільства, а також щодо військ, оскільки масові захворювання загрожували їхній боєздатності. Наявність таких приписів і вимоги виконання їх під загрозою смертної кари свідчать про усвідомлення (хоча й нечітке) механізму передачі заразних хвороб і можливості запобігання їм у разі ліквідації джерела інфекції.

Слід відзначити гуманність деяких заходів щодо ізоляції хворих і тих, хто контактував з ними, які практикувалися на Русі: ізольованих іноді годували «вулицею», тобто у складку, не прирікаючи їх на голодну смерть у «заморних» будинках.

Окремі приписи й правила побутової гігієни здебільшого включали у книги загального змісту. Такою книгою був «Домострой» — порадник щодо ведення господарства у багатому боярському домі, укладений в середині XVI ст., який потім доповнювався і зберігав своє значення аж до перетворень за Петра І.

У «Домострої» містяться також вказівки щодо лікування хвороб і побутової гігієни: про дотримання чистоти при зберіганні їжі, ретельне миття посуду («у двох водах»), зміну білизни, витирання ніг при вході в дім тощо.

У постановах Стоглавого собору (1551), а також у «Судебнику» Івана Грозного крім церковних питань містилися також вказівки щодо опіки над хворими й каліками, лікування їх, зокрема про перепис та ізоляцію всіх прокажених, влаштування богаділень для безпритульних і людей похилого віку, про забезпечення їх одягом і харчуванням.

Наводимо грамоту царя Івана IV (Грозного), зовсім недавно знайдену Д. Алем в Ермітажному зібранні рукописів, «Книга розрядная великих князей и государей царей московских и всеа Руси» (опубліковано у журналі «Нева» № 7, 1989).

«Лета 7080 (1571) году, на Костроме были для поветрия моровова на заставе князь Михайло Федорович Гвоздев-Ростовский, да Дмитрей, да Данило Борисовичи Салтыковы. А с Костромы были в Свияжском. И от государя грамоты посланы на Кострому.

Список з грамоты от царя и великого князя Ивана Васильевича всеа Русин на Кострому князю Михаилу Федоровичу Гвоздеву, да Дмитрею, да Данилу Борисовичам Салтыковым:

«Приехали, есте, на Кострому сентября в 26 день. И того месяца преставилось на Костроме семьдесят три человека до двадцать осьмого числа. А того, есте к нам не отписали подлинно: на Костроме ли, на посаде, или в Костромском уезде; и какою болезнью умерли — знаменем ли, или без знамяни (тобто чи є зовнішні ознаки чуми.— Ред.). А ты, князь Михайло, почему к нам о поветрии не пишешьі А послан ты на Кострому беречь для поветрея наперед Дмитрея и Данила Салтыковых. И ты для которово нашего дела послан, а то забываешь, большой бражничаешь, и ты то воруешь! И как к вам ся наша грамота придет и вы б отписали подлинно, на борзе: уж ли на Костроме, на посаде и в уезде от поветрея тишает, и сколь давно, и с которова дни перестало тишеть? А буде от поветрея не тишеять, и вы б однолично поветреныя места велели крепить засеками и сторожами частыми, по первому нашему указу. И сами бы, естя, обереглись того накрепко, чтобы из поветреных мест в неповетреные места не ездили нихто, никакое человек, никоторыми делы. Чтоб вам однолично из поветреных мест на здоровые места поветрея не навезти — розни бы у вас в нашем деле-однолично не было ни которые.

Писано в Слободе, лета 7080 году, октября в 4 день».

До цього ж часу належить поширення рукописних лікарських порадників. Так, досить популярним був «Лечебник Строгановских лекарств о врачевании от всяких различных болезней и о всяких зелейных спусках и многих лекарствах». В XVI ст. з’явилися в кількох редакціях лікувальні порадники під назвою «Вертоград», або «Благопрохладный вертоград» (тобто сад — мався на увазі сад лікарських рослин). За даними дослідника старовинної російської медичної літератури В. Ф. Груздева, всього було близько 250 рукописних лікарських порадників. Були поширені «Травники», або «Зельники»,— збірники, які містили описи лікарських рослин, існували також різного типу рукописні збірники, що поєднували елементи порадника й травница.

Здебільшого ці збірники містили практичні відомості й поради емпіричного характеру без елементів містики і релігії. Наприклад: «Трава-мачуха, росте лопушинням, один бік білий, а листочки як копитця, а корінь по землі тягнеться. Колір жовтий, а то й нема кольору. Корінь дуже добрий. Якщо в кого утроба болить, корінь запарюй та й хлебчи — допоможе».

Поряд з відомостями про ліки в деяких порадниках зустрічаються і вказівки щодо побутової гігієни, а також вказівки загальнішого характеру, наприклад про питну воду для населених місць. Так, рекомендувалося користуватися водою, «яка від джерел земних сама собою тече», тобто джерельною. Шкідливою для здоров’я вважалася вода, що тече по «страмних болотах». Підкреслювалося також значення проціджування води крізь пісок — «що каміння зробити не може», тобто малася на увазі фільтрація.

Лікувальні порадники й травники містили в собі багатий досвід народної емпіричної медицини і досвід вітчизняних лі- карів-професіоналів. Зустрічаються, особливо в лікувальних порадниках, і переклади, іноді з посиланнями на класичну літературу— Гіппократа, Арістотеля, Галена, Діоскоріда та ін.

Центрального державного органу для керівництва всією медичною справою у Московській Русі не було. Відсутність такого органу до деякої міри компенсувалась Аптекарським приказом, заснованим у 90-х роках XVI ст. під назвою «аптекарська хата», або «палата». Призначенням .її спочатку було виключно спостерігати за лікуванням царя і його родини, за ліками, які давались йому,— «для остереження його государева здоров’я». Згодом до цього додалося спостереження за всією діяльністю іноземних лікарів, їх відбір і запрошення на службу. Перша утворена на Русі аптека в 1581 р. за царювання Івана IV (Грозного) також мала обмежене призначення «про Осу- даря». Значно пізніше, у XVII ст., до користування аптекою почали допускати також бояр і дяків без спеціального в кожному конкретному випадку дозволу царя. Ще пізніше, у 1672 р., було відкрито другу аптеку — «нижню», з вільним продажем ліків «всяких чинів людям». На відміну від «верхньої царської аптеки», розміщувалася вона не при палаці, а в людній частині міста у гостиному дворі. Та населення, а також бояри користувалися переважно «зеленним рядом» і лавками знахарів. Є відомості про відкриття в XVII ст. аптек також в інших містах — Новгороді, Пскові, Казані, Курську, Києві.

У діяльності Аптекарського приказа мала місце велика перерва, близько півтора десятка років, протягом так званих смутних часів — польсько-литовського і шведського вторгнення, громадянської війни, загального послаблення й розпаду державного управління. Відновлено було Аптекарський приказ у 1620 р. Цю дату деякі історики вважають датою його справжнього утворення. Однією з важливих функцій відновленого Аптекарського приказа стало збирання лікарських рослин. Воєводам розсилалися царські укази — зібрати й приставити певну кількість (за вагою) трав і ягід, «до лікарської справи придатних». Воєводи розподіляли цю повинність по окремих місцевостях, оповіщали про неї населення через особливих глашатаїв, які ходили по містах і селах, «кликали по дни мнози». Збиранням керували спеціальні «травники».

Аптекарський приказ тримав у своїх руках також продаж горілчаних виробів, керуючись при цьому «ціновою книгою», тобто встановленою таксою. У зв’язку з цим бюджет Аптекарського приказа досягав на кінець XVII ст. 10 тис. крб. на рік — колосальної на лой час цифри. До 1661 р. штат Аптекарського приказа досягнув 60 чоловік, в тому числі було 6 докторів, 4 аптекарі, 3 алхіміки, 21 місцевий лікар, 16 лікарів-іноземців, 38 учнів лікарської і костоправної справи. Крім того, були ще піддячі, городники (для аптекарських садів), господарські працівники, тлумач.

З розвитком централізованої держави треба було особливо дбати про посилення армії. З цим пов’язані спеціальні заходи щодо .організації медичної допомоги у війську. Вперше про лікаря у складі полку згадується в офіційному документі 1615 р., в дальшому зустрічаються списки лікарів різних полків. У XVI ст. воїнам нерідко видавали гроші «на лікування ран», що свідчить про звертання цих поранених до лікарів, які мали приватну практику, очевидно, передусім до костоправів і знахарів. Сума грошей, що видавалася, залежала від тяжкості поранення. З кінця XVII ст. Аптекарський приказ розсилав по полках ящики з медикаментами, які зберігалися й видавалися на командному пункті.

У XVII ст. дедалі частіше почали запрошувати докторів і аптекарів з інших країн, у XVI ст. іноземців запрошували тільки для обслуговування царського двору. Іноземних «дохтурів» запрошували здебільшого на вельми вигідних для них умовах, що різко відрізнялося від умов роботи вітчизняних лікарів. Іноземні лікарі крім великих коштів нерідко отримували багаті подарунки (дорогі хутра і т. ін.), а деякі ще й «села з робітниками», тобто ставали невеликими поміщиками. В архівних матеріалах збереглися скарги місцевих лікарів, які відчували себе покривдженими порівняно зі своїми іноземними колегами.

Деякі документи свідчать про попередню перевірку залучених на службу іноземних лікарів. Так, у документі 1667 р. у зв’язку із запрошенням лікаря Кастеріуса міститься перелік умов, яким має відповідати іноземний «дохтур», і спеціально застерігається, що уповноважений Аптекарського приказа повинен дуже серйозно підходити до вибору кандидата, віддаючи перевагу лікарям дипломованим і досвідченим '. Про те, що в Москві в середині XVII ст, були іноземні лікарі, свідчить чолобитна, подана 1659 р. цареві Олексію Михайловичу архімандритом Іверського монастиря Діонісієм, в якій той скаржиться, що жоден з іноземних лікарів, до яких він звертався, не допоміг йому в його хворобі. [31]

Під час епідемії чуми і війни з Польщею у 1654 р. було створено при Аптекарському приказі лікарську школу, до якої набирали «стрілецьких дітей». Строк навчання був диференційований — від 4 до 6 років, залежно від рівня підготовки учнів. У школі крім загальноосвітніх викладалися також спеціальні медичні предмети, зокрема початки анатомії, фізіології, хірургії, терапії, лікознавства. По закінченні теоретичного курсу учні відбували практичну підготовку під керівництвом досвідчених лікарів. До школи було проведено кілька наборів. Випускників направляли в полки «для лікування ратних людей». Одночасно з лікарською було створено однорічну практичну школу «косто- правного діла». Обидві школи не стали постійними закладами, з припиненням епідемії чуми і війни з Польщею набори в них було, очевидно, припинено. За архівними даними виявлено імена понад 100 лікарів і лікарських учнів, яких було випущено зі школи або які навчалися в ній.

Із заходів щодо санітарного забезпечення слід згадати водопровід, побудований у першій половині XVII ст. з нагнітанням води з Москви-ріки у Кремль насосами на кінній тязі. Цей водопровід вважався тоді одним з найкращих у Європі.

У середині XVII ст. ініціатором багатьох культурних починань, зокрема у справі медицини, був боярин Федір Михайлович Ртищев, освічений державний діяч, що брав участь у підготовці возз’єднання України з Росією. 1652 р. Ртищев заснував у Москві дві лікарні. Дослідник російської медичної старовини Л. Ф. Змеєв характеризує один із створених Ртищевим закладів як богадільню, другий — як «першу правильно влаштовану цивільну лікарню в Росії». Ртищев висунув пропозицію про укладення державами, що воюють, угоди про збереження життя пораненим, взятим у полон, і догляд за ними. Він випередив цим на 200 років пропозицію Анрі Дюнана (1864) про Товариство Червоного Хреста. Ще раніше, з 1608 р., під час вторгнення польсько-литовських військ (на чолі з Сапегою і Лісовським) в обложеній Троїце-Сергієвій лаврі (нині м. Загорськ) був шпиталь для поранених російських воїнів. Доглядали за пораненими і хворими ченці Лаври. У поданні медичної допомоги при облозі було використано досвід невеликої лікарні, що існувала в Лаврі ще з 1452 р. Збереглися малюнки, на яких зображено догляд за хворими в цій лікарні.

Після зняття облоги шпиталь обслуговував довколишнє населення, а також російські війська і народне ополчення в битвах за визволення Москви у 1652 р. і після її звільнення. З огляду на невеликі розміри шпитального приміщення у Троїце-Сергієвій лаврі для розміщення поранених і хворих було використано довколишні села і спеціально побудовані з цією метою поза стінами монастиря бараки. Кількість поранених і хворих досягала тоді кількох тисяч одночасно — небувало велика для тих часів цифра. Доглядати поранених і хворих допомагали селяни довколишніх сіл.

Під час війни з Польщею і Швецією у 1656 р. у Смоленську, де зібралась значна кількість поранених і хворих, було відкрито «воєнно-тимчасовий госпіталь». Другий такий великий госпіталь пізніше, 1678 р., було відкрито у Москві. Він був розташований у кількох монастирських подвір’ях.

У 1682 р. з’явився указ про відкриття у Москві двох лікарень («шпиталів») для цивільного населення. Фактично через брак коштів відкриття їх тоді не відбулося. Однак заслуговує на увагу те, що згідно з указом перед цими лікарнями ставилося завдання не тільки лікування хворих, а й навчання й удосконалення молодих лікарів: «І в цьому ділі молодим дохтурям немала користь і науки своєї удосконалення» — починання знаменне порівняно зі схоластикою, що панувала на той час при підготовці медиків у західноєвропейських університетах.

Цей принцип практичного навчання лікарів біля ліжка хворого через 25 років, за Петра І, було покладено в основу системи підготовки лікарів у шпитальних школах.

З економічним і політичним посиленням Московської держави виникла потреба в різноманітних знаннях. Цим було зумовлене залучення вчених із споріднених країн, передусім з України ще до її возз’єднання з Московською Руссю за Богдана Хмельницького, згодом з Білорусії, а також із Греції та єдиновірних, тобто православних, країн Близького Сходу.

З Києво-Могилянської академії 1648 р. прибули вчені Єпіфа- ній Славинецький і Арсеній Сатановський (про їхню діяльність див. с. 200), з Білорусії — Симеон Полоцький, що став вихователем дітей царя Олексія Михайловича. Пізніше, в 1985 р., приїхали брати Ліхуди з Греції. Першочерговим завданням запрошених учених було виправлення богословських рукописних книг, у яких траплялося багато помилок, що виникли при повторному переписуванні. Згодом на цих учених покладалися функції «справщиків» — коректорів при виданні книг. 1682 р. у Москві було засновано Слов’яно-греко-латинську академію, з якої пізніше вийшло багато видатних культурних діячів, зокрема Михайло Васильович Ломоносов, а також П. В. Посников — лікар, фізіолог і дипломат.

У Московській феодальній монархії зріла, хоча й повільно, свідомість необхідності налагодження лікарської справи. Незважаючи на невисокий рівень практичних заходів у галузі медицини, все ж було підготовано грунт для значних перетворень у медичній справі, здійснених пізніше — у XVIII ст.