МЕДИЧНА СПРАВА В РОСИ У XVIII СТ.

У великих перетвореннях XVIII ст. знайшли відображення потреби міцніючої Російської держави, що накреслилися ще протягом попереднього століття.

Наприкінці XVII ст. Російська держава займала вже величезні простори в Європі й Азії з багатомільйонним населенням, з централізованим державним апаратом.

Петро І, організовуючи регулярну армію, будуючи нові міста, створюючи флот, відкриваючи школи загального і спеціального призначення, реорганізуючи управління державою в зв’язку з посиленням закріпачення селянства і збільшенням привілеїв дворянства і купецтва, приділяв увагу також організації медичної справи.

1706 р. видано указ про відкриття «вільних аптек» (приватних), що замінили «зелейні ряди» на ринках. Аптекарський приказ перетворюється спершу на «Аптекарську канцелярію» (1707), згодом на Медичну канцелярію (1718) на чолі з ліка- рем-«архіятром». Про архіятерство в інших указах згадується вже в 1716 р.

У складі заснованої 1725 р. Академії наук було відділення фізичних (медичних) наук.

Указ про благоустрій Москви проголошував: «По большим улицам и по переулкам чтобы помета и мертвечины нигде против ничьего двора не было и было б везде чисто... А буде всяких чинов люди кто станет всякий помет и мертвечину бросать, и такие люди взяты будут в земский приказ и тем людям за то учинено будет наказание, биты кнутом, да на них же взята будет пеня...»

Висока дитяча смертність, а також дуже поширене, особливо в голодні роки, підкидання дітей, загрожували інтересам держави і вимагали термінових заходів.

Один з указів Петра І з цього питання («Про гошпіталі», 1715) проголошував: «...избрать искусных жен для сохранения зазорных младенцев, которых жены и девки рождают беззаконно и стыда ради отметывают в разные места, отчего оные младенцы безгодно помирают, а иные от тех же, кои их рождают, умерщвляются.

Відвідуючи інші країни, Петро І цікавився станом медичного навчання. У Голландії він відвідав відомого професора медици-

ни Бургава, мікроскопіста Левенгука, придбав відому анатомічну колекцію Рюїша.

Ця колекція монстрів (народжених з вадами розвитку) частково збереглася до сьогоднішнього дня у музеях Ленінграда і Казані.

Петро І сам подавав медичну допомогу, вмів виривати зуби, випускати з черевної порожнини асцитичну рідину, бував присутній при розтинах трупів тощо.

Реорганізуючи армію, Петро І передбачав у штатах кожного полку одного лікаря і в кожній роті одного цирульника. Цирульників мали готувати із солдатів самі лікарі, навчаючи їх «брити і пластири до ран прикладати». Через брак своїх лікарів спочатку зверталися до іноземців. Для вивчення медицини посилали молодих людей у Падуанський університет. Все це обходилось державі дуже дорого і не могло задовольнити потреб армії та цивільного населення в медичній допомозі.

Одним з перших для навчання на медичному факультеті Падуанського університету було направлено сина посольського дяка П. В. Посникова. По закінченні навчання і після захисту дисертації («Ознаки виникнення гнильної гарячки») він був у 1695 р. вшанований дипломом доктора медицини і філософії. Посников володів італійською, французькою, грецькою і латинською мовами; супроводив Петра І в Голландію і Англію, де цікавився навчанням в Оксфордському університеті. З дозволу Петра І П. В. Посников поїхав до Неаполя, щоб там, за його словами, «живих собак умертвляти, а мертвих оживляти», чим він, очевидно, захоплювався ще під час навчання в Падуї.

Після П. В. Посникова для медичної підготовки було послано за кордон Григорія Волкова та інших молодих росіян. За Петра І запрошено на службу 150 іноземних лікарів. При цьому малося на увазі швидко задовольнити невідкладну потребу, а згодом систематично готувати лікарів у Росії. Для цього у 1707 р. за наказом Петра І збудовано в Москві госпіталь, при якому відкрито школу для підготовки лікарів. Керівництво школою було доручено видатному голландському лікареві М. Бід- лоо. Наполегливою працею у справі організації школи, самого процесу навчання М. Бідлоо вдалося досягти того, що учні першого його випуску «зело успешно научились», як він доповідав Петру І, розпізнавати і лікувати не тільки захворювання, що «к чину хирурга подлежит, но и генеральское искусство о всех тех болезнях, от главы даже до ног, с подлинным и обыкновенным обучением како их лечить...». Підготовку російських ліка-

Госпіталь-школа в Москві, збудована в 1707 р.

рів, зокрема роботу Бідлоо в госпітальній школі, дуже вороже зустріли іноземні лікарі. Причину цього Бідлоо так пояснює в своєму листі Петру І: «... многие хирурги советовали, дабы я народу его юношей не учил... понеже сие против чести их и против их интересов сего народа юнош изучать, хотят убо оных моих посланных (учнів) вместо слуг до смерти себе имети... и в Петербурге госпитали оных от меня посланых бьют инострашные лекари, яко слышу, и вместо слуг, а не за молодых лекарей имеют». М. Бідлоо очолював першу російську госпітальну школу протягом ЗО років. Зберігся і недавно опублікований бага- тоілюстрований, з докладною історичною довідкою М.

Навчання в Московській госпітальній школі, як і в госпітальних школах, що були засновані пізніше в Петербурзі, Кронштадті, на Україні в Єлисаветграді, на Алтаї в Барнаулі, провадилося, на противагу медичним факультетам більшості західноєвропейських університетів, у поєднанні практики з теорією. Учні шкіл брали безпосередню участь у лікуванні хворих, в обслуговуванні їх, виготовляли ліки, виконуючи не тільки обов’язки, які покладаються в наш час на медичних сестер, а й обов’язки санітарів. Перевантаженість учнів перших госпітальних

Микола Ламбертович Бідлоо (1670—1735)

Павло Захарович Кондоїді (1710—1760)

Нестор Максимович Максимович-Амбодик (1744—1812)

шкіл практичною роботою подекуди навіть негативно позначалася на їхній теоретичній підготовці.

Дальше вдосконалення підготовки вітчизняних лікарів пов’язане з діяльністю директора медичної канцелярії доктора медицини Павла Кондоїді (1710—1760), який у 1742—1760 рр. фактично очолював медичну справу в Російській державі. Грек за походженням, Кондоїді виховувався і прожив усе життя в Росії. До Кондоїді в медичних школах викладали лікарі госпіталів, які більшу увагу приділяли практичній роботі, ніж викладанню, і не завжди мали відповідну теоретичну підготовку. Кондоїді запровадив у школах посади професорів та їхніх помічників, увів до програми курацію хворих учнями з участю їх в операціях і патологоанатомічних розтинах, запровадив викладання акушерства і гінекології, підготовку акушерок, заснував першу медичну бібліотеку.

До переїзду в Петербург Кондоїді, займаючи посаду штаб- лікаря, певний час жив на Україні.

Першим російським професором в госпітальних школах був Костянтин Іванович Щепін. Син селянина з далекої Вятки, Щепін 14-літнім юнаком добирається до Києва, де під час навчання в Братсько-Могилянській академії виявляються його великі здібності. Без будь-якої сторонньої допомоги він по-

дорожує по країнах Європи, слухає лекції з медицняи і природничих наук в університетах Болоньї, Падуї, Лондона; дістає звання доктора медичних наук у Лейдені. Па батьківщині Щепін викладає в госпітальних школах Москви і Петербурга анатомію, хірургію, терапію; вводить практичні заняття з анатомії на трупах, яка після Бідлоо викладалась тільки теоретично. «Багато хто а підлікарів і старих учнів, які до цього багатьох частин в натурі не знали, крім Імені їх,— пише Щепін Медичній колегії,— нині не тільки їх в натурі акають, а й самі адмініструвати в стані».

Щепін домагається (без успіху, на жаль) скасування жорстоких дисциплінарних покарань учнів госпітальних шкіл, яких, як він пише, б’ють, «на превеликий мій жаль, за пустощі один стільцем з ланцюгом, інші лозиною, а ще інший і киями». Щепін розробив новий навчальний план для госпітальних шкіл відповідно до рівня тогочасної медичної науки. Лікарська верхівка з іноземців, в руках якої була медична справа в ті часи у Росії, створювала Ще- піну неможливі умови для праці і життя. Помер він у 1770 р. по дорозі до Києва.

На клопотання Кондоїді уряд дав дозвіл посилати найздібніших молодих лікарів в іноземні університети для здобуття «докторського градуса». Для вдосконалення було обрано найпе- редовіші університети тих часів — у Лейдені та Страсбурзі. Перші дев’ять лікарів, які здобули в Лейдені звання доктора медицини, повернувшись на батьківщину, стали викладачами в медичних школах і піонерами вітчизняної медичної науки та викладання медичних дисциплін російською мовою.

Госпітальні медичні школи у XVIII ст. були основними навчальними закладами з підготовки лікарів у Російській державі. В них здобули звання лікаря близько 2 тисяч осіб. Строк навчання в цих школах змінювався від 5 до 10 років. З 1754 р. Кондоїді ввів семирічний строк, але учнів, які добре навчались, випускали лікарями через 5 років. Війни, які вела Росія у XVIII ст., вимагали для задоволення потреб армії передчасних випусків учнів — через 2—3 роки навчання. Такі випускники називалися підлікарями. Після певного практичного стажу вони мали право складати іспити на лікаря. Звання підлікаря було скасовано в 1799 р. З 1762 по 1854 р. найвищим лікарським званням у Росії було звання штаб-лікаря.

З професорів і учених перших наших медичних шкіл потрібно згадати О. Шумлянського, М. Тереховського та Н. Максимовича- Амбодика.

Олександр Шумлянський (1748—1795) захистив 1793 р. у Страсбурзькому університеті дисертацію, присвячену будові нирок. За допомогою нових для того часу методів наповнення судин і мікроскопа він перший описав мальпігієве тільце, встановивши, що воно є не залозою, як вважалося тоді в науці, а судинним клубочком — glomerulus (термін, запропонований О. Шумлянським). Він же зазначив, що glomerulus має навколо себе «кільцеву межу» — оболонку, яку через 57 років, при вже більш досконалій мікроскопічній техніці, вдруге описав англійський учений Боумен. Ця оболонка (капсула клубочка) дістала в науці назву боуменової, незважаючи на те що сам Боумен визнавав пріоритет у цьому питанні Шумлянського.

У своїй дисертації О. Шумлянський описав і подав малюнок сечових канальців, що утворюють петлю, яка в другій половині XIX ст. знову була описана анатомом Генле і дістала в науці лише його ім’я. Шумлянський довів, що ці канальці не сполучаються з артеріальними капілярами, як вважали інші анатоми.

Праця О. Шумлянського про будову нирки була добре відома в Західній Європі, де її двічі перевидавали, але його ім’я західноєвропейські вчені свідомо замовчували. Через байдуже ставлення до здобутків вітчизняних учених у царській Росії у вітчизняних працях та підручниках пріоритет О. Шумлянського, як і багатьох інших наших учених, до радянських часів не відзначався. Брат Олександра Шумлянського, Павло Шумлянський, був першим професором хірургії в Харківському університеті.

Мартин Тереховський (1740—1796) захистив у Страсбурзі докторську дисертацію, в якій довів, що мікроорганізми в настоях води не виникають самостійно, як це вважали в ті часи більшість учених, а заносяться іззовні'.

О. Шумлянський і М. Тереховський розробили проект перетворення госпітальних шкіл на медико-хірургічні училища. За реформою 1786 р., програми медичних шкіл були наближені до програм медичних факультетів[32] [33], але справжніми вищими медичними закладами вони стали тільки з перетворенням їх у 1798 р. на медико-хірургічні академії, які було відкрито в Петербурзі і Москві.

Плани реформи медичної школи, навчальні програми, штати і навіть сама назва «медико-хірургічна академія» були запропоновані і розроблені професором терапії Григорієм Базилевичем. З його ж ініціативи в госпіталях столиць з навчальною метою було вперше виділено спеціальні клінічні палати для хворих з окремими хворобами.

Нестор Максимович-Амбодик (1744™-1812) закінчив Київську академію і Петербурзьку госпітальну школу, одержав докторський диплом у Страсбурзі. Протягом 24 років він викладав уперше російською мовою акушерство в медичних школах Петербурга, написав перший в нашій країні підручник з акушерства, який мав, за тогочасним звичаєм, довгу назву: «Искусство повивання, или Наука в бабичьем деле, в коем кратко, но ясно толкуется, какое детородные женские части строение имеют, каким образом надлежит пособлять беременным при родах, роженицам после родов и новорожденным им младенцам во время младолетства; на 5 частей разделенная и многими рисунками єнабженная». Він першим запровадив демонстрування оперативного акушерства на фантомі, виготовленому за його малюнками, увів у практику акушерські щипці.

Нестор Максимович був високоосвіченою людиною. Він написав і видав ще «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений...» з прегарними власними малюнками, «Ана- томо-физиологический словарь», в якому подав багато нових термінів; підручник з ботаніки, ботанічний словник.

Н. Максимовичу-Амбодику, як і всім тогочасним передовим лікарям, доводилось вести наполегливу боротьбу із засиллям іноземних лікарів, які обіймали керівні посади в державному апараті. Відгук цієї боротьби відчувається у висловлюваннях Н. Максимовича-Амбодика в його «Врачебном веществосло- вии»: «Хотя врачебная наука есть повсюду єдиная и та же самая, однако же... единоземец, соотчич и друг для болящего лучше, надежнее, вернее, чем неизвестный пришелец иноземец, коему сложение тела, его свойства и род жизни болящего неизвестны». Сміливо для тих часів звучав і епіграф Н. Максимовича-Амбодика до його підручника акушерства, як критика політики «всемогутньої самодержиці» Катерини II, яка заселяла кращі землі Придніпров’я, Причорномор’я і Поволжя іноземними колоністами: «Здравый рассудок повелевает больше пещися о размножении народа прилежным соблюдением новорожденных детей, чем населением необработанной земли неизвестными пришельцами».

Відкриття Московського університету.

М. В. Ломоносов

У 1755 р. в ініціативи геніального вітчизняного вченого Михайла Васильовича Ломоносова (1711—1765) було відкрито Московський університет, якому судилося відіграти видатну роль у розвитку не тільки вітчизняної, а й світової науки. За проектом М. В. Ломоносова до складу Московського університету входив і медичний факультет — «для умножения в России российских докторов и хирургов, которых очень мало». М. В. Ломоносов, як великий енциклопедист-природодослідник, виявляв жвавий інтерес до питань медицини, особливо фізіології. «Полезнейшая роду человеческому наука єсть медицина»,— писав він. Ломоносов вивчав питання теплоутворення в організмі, зорові і смакові відчуття, дав наукове пояснення процесові дихання. Він звертав увагу лікарів на необхідність знання ними хімії: «Медик без довольного познания химии совершен быть не может». У своїй праці «О размножении и сохранении российского народа» Ломоносов подав широку програму необхідних заходів не лише щодо оздоровлення дітей, а й у справі охорони здоров’я всього населення країни. «Великое множество людей,— писав Ломоносов,— впадает в разные болезни, о излечении коих весьма мало есть учреждений. Требуется по всем городам довольное число докторов, лекарей и аптек, удовольствованных лекарствами, чего нет и сотой доли, и войско российское весьма недовольно снабжено медиками... От такого не- призрения многие коим бы жить умирают» '.

'Ломоносов М. В. Избранные философские произведения.— М., 1950,— С. 609.

В усіх своїх працях Ломоносов обстоював думку, що лише спостереження природи і дослід можуть бути основою для справжньої науки. «Ныне ученые люди, а особливо испытатели натуральных вещей, мало взирают на родившиеся в одной голове вымыслы и пустые речи, но больше утверждаются на достоверном искусстве. Мысленные рассуждения произведены бывают из надежных и много раз проверенных опытов» *. Разом з тим він підкреслював, що досвід потрібно осмислювати, вміти робити з нього потрібні узагальнення.

За цими настановами Ломоносова і йшли всі прогресивні вітчизняні вчені в різних галузях знання, зокрема і в медицині.

У своєму «Листі про користь скла» він зупиняється на значенні мікроскопа у розпізнаванні і лікуванні хвороб:

...В нынешних веках нам микроскоп открыл,

Что бог в невидимых животных сотворил!

Коль тонки члены их, составы, сердце, жилы,

И нервы, что таят в себе животны силы!

...Прибавив рост вещей, сколь нам оно потребно,

Являет трав разбор и знание врачебно.

Коль много микроскоп нам тайностей открыл,

Невидимых частиц и тонких в теле жил!..

Там же М. В. Ломоносов описує електростатичну машину і повідомляє, що сам — і притому успішно — користувався нею для лікування хвороб.

Учень Ломоносова перший вітчизняний професор анатомії

0. П. Протасов (1724—1796), син солдата, крім спеціальних наукових медичних праць писав і перекладав популярні роботи для народу з питань охорони здоров’я. Його учні — академіки

1. І. Лепьохін (1740—1812) і М. Я. Озерецьковський (1750— 1827) були учасниками тривалих експедицій Академії наук для вивчення природних багатств країни, санітарно-побутових умов життя населення.

З праць іноземних учених, які викладали у XVIII ст. в Петербурзькій Академії наук (заснована в 1725 р.), для медицини, як і для природознавства взагалі, мали значення праці Каспара Вольфа (1734—1794). У своїй видатній книзі «Теорія зародження» Вольф, на противагу поширеній у ті часи теорії преформізму, за якою в яйці і сперматозоїді наявний уже сформований організм, довів, що таких преформованих органів не існує, а зародок розвивається шляхом поступового і послідовного утворення органів.

Положення про поступовий розвиток у природі доводив у ті часи і Афанасій Каверзнев. У своїй праці «Про переродження тварин» (1775), надрукованій російською і німецькою мовами, Кавёрзнев показував, що умови навколишнього середовища та умови живлення з часом можуть спричинювати істотні зміни в організмах тварин.

'Ломоносов М. В. Избранные философские произведения.— М., 1950.—С. 126.

Палата клінічного госпіталю у XVIII ст.

Медичний факультет Московського університету почав працювати лише з 1764/66 навчального року, після закінчення (1763 р.) Семилітньої війни. Відсутність потрібних лабораторій і клінік перешкоджала протягом усього XVIII ст. належній підготовці лікарів на цьому факультеті. З цього погляду факультет значно поступався перед госпітальними медичними школами.

Першу клінічну палату на 10 ліжок для занять із студентами медичного факультету було виділено у військовому госпіталі лише в 1797 р. На медичному факультеті навчалося дуже мало студентів: за перші ЗО років свого існування факультет випустив лише 20 лікарів.

Студенти університету жили в гуртожитку під суворим наглядом начальства, яке всіма засобами намагалося виховати їх у дусі відданості релігії і престолові. На кожну кімнату давалося три Біблії. Студенти одягалися в мундири, на лекції з’являлися в напудрених перуках і зі шпагою. За провину у студента відбирали шпагу, одягали його в селянське вбрання, садовили в карцер на хліб і воду.

З перших професорів медичного факультету найвидатніши- ми були С. Г. Зибелін і Ф. Г. Політковський.

С. Г. Зибелін (1735—1802), здобувши звання доктора медицини в Лейденському університеті, протягом 35 років викладав на медичному факультеті російською мовою анатомію, хірургію, хімію, практичну медицину. У своїх наукових працях і лекціях Зибелін висловлював матеріалістичні погляди; намагався популяризувати серед населення наукові медичні знання. Вивчення законів природи він вважав основою для розвитку медичної науки. При лікуванні хворих Зибелін радив суто індивідуальний підхід, з урахуванням не лише психосоматичного стану, а й матеріальних можливостей хворих. «Чи не кожна людина мав свою

І властиву лише їй будову, а тому майже незчисленну кількість будов знаходимо»,— учив Зибелін.

Особливо підкреслював він важливість для здоров’я додержування гігієнічних правил та загартовування. Розуміючи всю недостатність суто теоретичного викладання, він увів показ експериментів на лекціях з фізіології і патології і демонстрування хворих на клінічних лекціях.

Причини захворювань і передчасної смерті людей Зибелін пов’язував не лише з фізичними, а й із соціальними факторами. «Є багато причин цієї передчасної загибелі людства,— зазначав Зибелін у своєму «Слові», публічній лекції у Московському університеті,— яких два джерела вбачаю: фізичне і політичне».

У Зибеліна було багато учнів і послідовників. До них належав, зокрема, М. Я. Мудров, видатний терапевт першої половини XIX ст.

Ф. Г. Політковський (1756—1809), закінчивши Чернігівську колегію і медичний факультет Московського університету, здобув ступінь доктора медицини в Лейдені. Протягом 25 років викладав на медичному факультеті природознавство і хімію, а після смерті Зибеліна — практичну медицину. У своїй викладацькій практиці і в наукових працях дотримувався матеріалістичних поглядів.

Політковський закликав лікарів у діяльності спиратися на власний досвід і спостереження, критично ставитися до авторитетів. Він брав активну участь у громадській діяльності, часто виступав з публічними лекціями, був близький до літературного гуртка М. І. Новикова. Політковському належить перша вітчизняна праця з історії світової медицини.

За статутом медичний факультет Московського університету мав право надавати вчений ступінь доктора медицини. Вперше цей ступінь було присуджено в 1794 р. вихованцеві Київської академії Хомі Борсуку-Мойсєєву за дисертацію «Про дихання». Протягом 16 років Борсук-Мойсєєв викладав на медичному факультеті фізіологію, патологію, терапію. Переклав із своїми примітками ряд праць іноземних авторів з фізіології та терапії.

Початок державних виходів у медичній справі

Невтручання державної влади у справи охорони здоров’я особливо тяжко відчувало населення під час численних епідемій, які вибухали то в одному, то в іншому місті країни. Таке ж становище спостерігалося фактично і після возз’єднання України з Російською державою до часів Петра І.

Петро І створив замість Аптекарського приказу Медичну канцелярію на чолі з головним лікарем, який мав стародавню грецьку назву — архіятр. Ця назва за керівниками медичної справи в Росії зберігалася до 1763 р., коли Медичну канцелярію змінила Медична колегія.

У 1721 р. в Росії було прийнято закон, за яким: 1) ніякому доктору медицини та лікареві не дозволялося провадити медичну практику без попереднього іспиту при Медичній канцелярії; 2) всі госпіталі підпорядковувалися Медичній канцелярії; 3) ліки мали продаватися за певного таксою. Зрозуміло, ця постанова, якщо врахувати дуже обмежену в ті часи кількість лікарів і аптек, могла мати чинність лише в найбільших містах. Однак це вже свідчило про пряме втручання держави в організацію медичної справи. Найвиразніше в ті часи це втручання виявилося в протиепідемічних заходах, які здійснювалися через державний апарат. Коли 1718 р. виникла чума на Україні, Петро І видав наказ, за яким усі заражені місцевості належало оточити заставами, на великих шляхах побудувати шибениці і всіх, хто обминав би застави потай, наказано було «вешать, не списываясь». Листи від кур’єрів належало приймати лише через вогонь, тричі переписувати і лише останню копію надсилати за призначенням.

Першим вітчизняним лікарям доводилось приділяти дуже велику увагу боротьбі з пошесними захворюваннями. Через брак у ті часи певних знань про етіологію цих захворювань і засобів запобігання їм багато лікарів заражувались і гинули.

Серед вітчизняних лікарів-учених, які велику увагу приділяли вивченню засобів запобігання чумі і лікування її, слід згадати доктора Данила Самойловича, який здобув визнання у тогочасній світовій медичній науці.

Данило Самойлович (1744—1805), закінчивши Київську академію й Петербурзьку госпітальну школу, служив спочатку полковим лікарем. У 1780 р. одержав докторський диплом у Лей- дені. Після цього він майже весь час працював на Україні, ведучи боротьбу з епідеміями чуми, які вибухали в різних місцевостях. Самойлович був людиною, близькою до всемогутнього в ті часи князя Потьомкіна, що давало йому змогу широко і з великим успіхом здійснювати протичумні заходи, йому належить багато праць російською і французькою мовами, присвячених, головним чином, дослідженню чуми.

Самойлович у своїх працях був палким послідовником методів М. В. Ломоносова, висловлювання якого брав епіграфами для своїх праць. Він переконливо дрвів, що чума не переноситься міазмами, які виникають внаслідок гниття різних органічних речовин, як це було визнано тогочасною наукою, а передається при безпосередньому контакті з хворим. Самойлович запропонував для медичних працівників запобіжне щеплення проти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив нові методи ізоляції і дезинфекції під час чумних епідемій, за якими не треба було спалювати будинки і речі заслаблих, від чого в ті часи населення уражених місцевостей терпіло матеріально.

Своїми працями він значно сприяв проведенню санітарних заходів у російській армії.

Самойлович робив наполегливі спроби за допомогою патоло- гоанатомічних розтинів і мікроскопічних досліджень знайти збудник чуми. Зрозуміло, що ці спроби через недосконалість тогочасної мікроскопічної техніки не могли увінчатися успіхом.

У своїй праці «Мікроскопічні дослідження, які провадив у Кременчуці Данило Самойлович» він писав: «Отрута пошесна складається з деякої особливої і зовсім відмінної речовини, про яку ніхто раніше не знав і яку нині досліджено мною через якнайточніші мікроскопічні та інші спостереження... Хвороба ця ніде й ніколи інакше не заражає, як тільки шляхом дотику». Самойлович висловлював оптимістичну впевненість у подоланні чуми. «Збудеться сподівання моє,— писав він,— і побачимо ми всі, що морова смертоносна пошесть, заразоносна чума, так само в народі вже не буде небезпечна, як і сама віспа, тим паче віспа щеплена». Данила Самойловича було обрано членом 12 іноземних академій. Не був він лише членом Петербурзької академії.

Оскільки Данило Самойлович не працював у вищих медичних школах, ім’я цього видатного вченого скоро було забуте і майже не згадувалося у працях з історії медицини. Навіть точна дата його смерті була невідома. Лише новими дослідженнями архівних матеріалів доведено, що помер Самойлович у 1805 р. і похований у Миколаєві над Південним Бугом. У цьому місті в 1968 р. йому споруджено пам’ятник, його іменем названо нову лікарню в приміському селі, де містився великий військовий госпіталь, очолюваний Д. Самойловичем.

Одночасно з Д. Самойловичем велику роботу з оздоровлення армії, з організації здорового побуту солдатів у мирний і воєнний час провадив штаб-лікар Юхим Білопольський.

Юхим Білопольський народився в 1753 р. Закінчивши Чернігівську колегію, вчився в Петербурзькій госпітальній школі. За дорученням славетного полководця О. В. Суворова відав організацією заходів щодо охорони здоров’я солдатів. Суворов не раз у своїх наказах по армії вимагав від командирів виконання всіх настанов цього «искуснейшего штаб-лекаря». В цих настановах вимагалось: «Причини хвороб, яких стає дедалі більше, знати неодмінно, а вишукувати їх не в лазареті між хворими, але між здоровими у полках, батальйонах, ротах, корпоральних та різних окремих командах, дослідивши їхню їжу, питво, будову казарм і землянок, час їх побудови, простір і тісноту, чистоту, кухарський посуд, все утримання». Пізніше Білопольський працював під керівництвом Д. Самойловича у приморських госпіталях на Чорному морі.

Величезна шкода, якої завдали епідемічні захворювання, особливо чума, південним землям країни, примусила державну владу створити медичну організацію, яка провадила б постійні спостереження і здійснювала певні запобіжні заходи проти занесення чуми. Таку установу було засновано в 1740 р. під назвою Васильківського карантину під Києвом. За зразок при організації його було взято відомі на всю Європу карантини у Венеції та Рагузі (тепер — Дубровник, Югославія).

У Василькові містився головний карантин, підвідділи його були в Переяславі, Черкасах, Кременчуці, Добрянці, Перево- лочні, Бахмуті, Ізюмі та Луганську. Очолював карантин головний лікар, підвідділи — лікарі. З головних лікарів Васильківського карантину варто згадати Івана Полетику, який з 1763 р. очолював його протягом 20 років.

Іван Полетика (1722—1783) медичну освіту здобув у Лейденському університеті. Дисертацію «Про природжені захворювання» він захистив так успішно, що його було рекомендовано професором медичного факультету Кільського університету в Німеччині. Пробув він на цій посаді два роки і за своїм бажанням повернувся на батьківщину, де його було призначено спочатку головним лікарем генерального госпіталю в Петербурзі, посаду якого до цього часу займали лише іноземні лікарі. Тут йому довелося налагоджувати медичне і господарське обслуговування хворих солдатів, вести наполегливу боротьбу із зловживаннями. В одну з своїх поїздок на Україну він завербував і привіз до Петербурга 50 учнів з українських колегій для госпітальних медичних шкіл.

Незважаючи на організацію карантинів, епідемії чуми час від часу вибухали в різних місцевостях України. Найгрізніша з них — епідемія 1770—1772 рр. З України вона була занесена до Москви й винищила велику кількість населення. Перебіг епідемії в Москві докладно описав О. Ф. Шафонський, лікар московського генерального госпіталю, у фундаментальній праці «Опис морової пошесті, що була в столичному місті Москві з 1770 по 1772 рік, з додатком всіх для припинення оної тоді встановлених закладів» (1776). Ця праця особливо цінна своєю документальною частиною, в якій викладено всі заходи, що здійснювалися у Москві,— організація навколо Москви карантинних застав, лікарські наради та ухвали цих нарад, ізоляція хворих і підозрілих, поховання трупів тощо, аж до витрачених на окремі заходи коштів. Лікарі, що брали участь у боротьбі з чумою (О. Ф. Шафонський, К. О. Ягельський, Д. С. Самойло- вич, С. Г. Зибелін та ін.), працювали самовіддано, ризикуючи життям. Вони всіляко уникали насильницьких заходів, які були б незрозумілі населенню і могли його налякати. Водночас у багатьох місцях виникали бунти незадоволеного населення, що супроводилися розгромом продовольчих складів і монастирів, де були зосереджені хворі. Налякана імператриця Катерина II прислала до Москви свого фаворита графа Григорія Орлова з великими військовими з’єднаннями. Діючи методом «батога і пряника», Орлов, з одного боку, звільнив з тюрем ув’язнених злочинців і використав їх для видобування із «заморних» будинків численних трупів померлих від чуми і поховання їх, з другого — проводив масові страти бунтівників на Красній площі. Після закінчення епідемії на околиці Петербурга було споруджено коштом заможної частини москвичів велику арку з написом «Орлову від чуми врятована Москва». Арка збереглася до наших днів.

При лікуванні епідемічних захворювань у XVIII ст. вважали за необхідне, виходячи з ідей гуморальної патології, звільняти організм хворих від materia morbifica різними спорожнювальними засобами: кровопусканнями, проносними, блювотними, потогінними. Особливо дійовим вважали кровопускання — в першу ніч, повторення його на другий і третій день (відомий англійський лікар Russel, 1726—1800). «Слід випускати краще побільше крові, ніж мало»,— радив професор Санкт-Петербурзької госпітальної школи И. Шрайбер (1705— і 760). Так пропонував у своїй інструкції щодо лікування чуми і генеральний штаб-доктор російських армій Й. Лерхе в 1738—1739 рр. та в 1770—1771 рр. під час вибуху епідемії на російсько-турецьких фронтах. Наслідки такого лікування були жахливі. Приміром, в гарнізоні м. Очакова, який мав у своєму складі до 7500 чоловік, за квітень 1738 р. померли від чуми 7200 осіб. Під час спалаху чуми в армії на початку 1770 р. спостереження переконали лікарів у шкідливості спорожнювальних засобів, особливо кровопускань, які не тільки не допомагали, а прискорювали смерть хворих. Першими це помітили лікарі в чумному шпиталі біля м. Ясси І. Рембовський та А. Вишетицький, які, нехтуючи інструкцією, почали широко застосовувати не спорожнювальні, а цілий арсенал зміцнювальних засобів, що значно зменшило число смертельних випадків. До такого ж висновку прийшов і доктор медицини Сила Митро- фанів, який в цей же час очолював чумний госпіталь у Києві. (Пізніше в Бухаресті А. Вишетицький і С. Митрофанів заразилися чумою і померли). Цей новий метод лікування чуми почали широко застосовувати Рембовський, Самойлович, Орреус, Ягельський та інші лікарі в чумних госпіталях Москви під час епідемії 1771 р. Число видужалих у госпіталях, де працював Д. Самойлович, в Москві і в 1784 р. в чумному госпіталі в Кременчуці, дорівнювало 49 % — число досі незнане. Такі результати лікування чуми російськими лікарями знайшли жвавий відгук у світовій медичній пресі.

Слід зазначити, що боротьба з чумою під час епідемії 1770—1771 рр. на Лівобережній Україні провадилася, особливо по містах, за всіма вимогами тогочасної науки. Зовсім інакше йшли справи на Правобережній Україні, яка перебувала під владою королівської Польщі. Населення там було цілком залишене напризволяще. З тогочасних хронік ми довідуємося, що, приміром, населення м. Браїлова, коли в серпні 1770 р. спалахнула в місті чума, покликало на допомогу з Вінниці відуна. Він викопав з могили мерця, що помер від чуми, прив’язав його до хвоста білого коня і в супроводі 12 парубків проволочив труп по вулицях, що, зрозуміло, викликало спалах епідемії по всіх районах міста. Великі чумні епідемії були на Україні в 1797—1798 рр. і навіть у першій половині XIX ст.

Епідемія чуми в 1797—1798 рр. охопила Поділля і Волинь. У Проскурів- ському та Кам’янецькому повітах, звідки почалась епідемія, вимирали цілі села. Епідемія настільки тяжко відбилась на економіці цих губерній, що населення було звільнено від усіх податків на 3 роки.

Під час епідемії чуми в Одесі в 1812 р. з 3500 заслаблих померли 2655, в навколишніх селах—1087 осіб. Спалахи чуми в Одесі в 1823, 1829 та 1837 рр. вдалося вчасно розпізнати і швидко припинити.

Великої шкоди населенню завдали також епідемії віспи. Адже крім високої смертності віспа давала також тяжкі наслідки, найтяжчим з яких була сліпота. Щороку багато тисяч осіб, які перенесли найскладніші форми віспи, втрачали зір.

Більшість народів з давніх-давен дотримувалися погляду, що віспа — це свого роду очищення від природних отрут організму жінки, в якої вони скупчуються під час вагітності через відсутність у цей час менструацій. Менструації завжди в народі і довгий час лікарями розглядались як очищення організму жінки від різних шкідливих речовин. Звідси робили висновок, що захворювання по віспу уникнути не можна, а запобігати захворюванню не слід. Внаслідок такого погляду в багатьох народів було прийнято штучно викликати зараження віспою, яка при цьому мала значно легший перебіг. Штучно зараження віспою здавна застосовували і на Україні. Лікар Г. Гмелін під час експедиції Академії наук по Україні в 1768—1769 рр. у своєму звіті зазначав: «В Малоросії вже давно існує звичай прищеплювати малим дітям віспу... Придбавши за гроші чи потай діставши доброї віспи, матері прив’язують її (віспяні струпики) дітям до різних місць тіла і залишають до того часу, поки не помітять у них гарячки. Діти, яким прищеплено віспу, ходять на вільному повітрі, їдять, п’ють так, як коли б вони були цілком здорові. В одних хоч віспа й прищеплена, однак не висипає, інші вмирають, а більшість при цій штучно викликаній хворобі почуває себе цілком здоровими». Такий народний засіб щеплення натуральної віспи у медичній науці вперше було легалізовано в Англії під час епідемії віспи в 1721 р., коли для популяризації варіоляції людської віспи щеплення було зроблено всім членам королівської фамілії. Те саме зробила, на пораду Вольтера, цариця Катерина II в 1768 р. В цьому ж році було засновано у великих російських містах шпиталі для хворих на віспу, і при них почали робити віспощеплення. На Україні перший віспяний шпиталь було засновано в Києві у 1787 р. При ньому робили безплатно віспощеплення. Через 3 роки цей шпиталь було закрито і після перебудови в його приміщенні відкрито перший дитячий будинок, в якому також щепили віспу населенню. У справі варіоляції, як і пізніше і вакцинації віспи, Росія, порівняно із західноєвропейськими країнами, займала в ті часи одне з перших місць.