Пироговські з’їзди

У зв’язку з тим що царський уряд заборонив організацію всеросійського об’єднання земських лікарів, роль такого об’єднання взяли на себе з’їзди Пироговського товариства. Ці з’їзди об’єднували лікарів усіх спеціальностей.

Перші два з’їзди (1885, 1887) відбувалися в академічному плані. Починаючи з III з’їзду і на всіх наступних серед багатьох секцій дедалі більшого впливу набуває секція соціальної медицини. На III з’їзді було вирішено видавати «Земський медичний збірник», в якому висвітлювати стан і розвиток земської медицини. Використавши опубліковані в цьому збірнику матеріали, Є. О. Осипов, І. В. Попов і П. І. Куркін створили цінну звітну працю «Російська земська медицина». Французькою мовою праця була представлена іноземним делегатам XII Міжнародного конгресу лікарів у Москві (1897).

На V з’їзді було обрано постійний виконавчий орган — Правління з місцеперебуванням у Москві. Товариство починає видавати «Журнал общества русских врачей памяти М. И. Пирогова»; пізніше цей журнал дістав назву «Общественный врач».

На цьому ж з’їзді було утворено Постійну комісію для поширення гігієнічних знань у народі. Ця Комісія на кошти, зібрані серед лікарів, видавала великим тиражем брошури, листівки, таблиці, присвячені боротьбі із заразними хворобами, побутовій гігієні, професійним захворюванням.

Багато років цю Комісію очолював санітарний лікар Альфред Владиславович Мольков (1870—1947). Після Жовтневої революції фонд Комісії став основою створеного Мольковим Музею соціальної гігієни. Мольков багато працював у галузі шкільної гігієни, заснував кафедру шкільної гігієни, керував обстеженням стану здоров’я населення Середньої Азії.

На VI з’їзді, який відбувся 1896 р. в Києві, було вирішено клопотатись перед урядом про введення обов’язкового загального навчання і відміну в Росії тілесних покарань.

На VII з’їзді (Казань, 1899) прийнято проект з номенклатури захворювань і правил медичної реєстрації, розроблений комісією з узгодження санітарно-статичних досліджень. Запропоновані Пироговським товариством номенклатура захворювань і правила медичної реєстрації з 1902 р. медичною радою міністерства були визнані обов’язковими в Росії для лікарів усіх відомств, що допомогло вивчати в порівняльному плані стан здоров’я населення різних місцевостей.

На VIII з’їзді (Москва, 1902) було 2010 учасників, працювало 25 секцій. Уперше на окремій секції порушувалися питання фабрично-заводської та гірничозаводської медицини. До учасників з’їзду звернувся Петербурзький комітет РСДРП із закликом «покласти ініціативу новому типу земського лікаря — лікареві-революціонеру, соціал-демократові, замість ліберального культурника...». На цьому з’їзді А. Г. Шингарьов виступив з відомою «Спробою санітарно-економічного дослідження вимираючого села».

На IX з’їзді (Петербург, 1904) майже у всіх резолюціях висувались ті чи інші вимоги політичного характеру.

Розстріл 9 січня 1905 р. мирної демонстрації робітників у Петербурзі відбився на роботі надзвичайного Пироговського з’їзду (Москва, березень 1905 р.), присвяченого боротьбі з холерою, на якому вперше група лікарів-більшовиків змогла виявити свій вплив на основну масу учасників. У резолюціях цього з’їзду вимагалося введення загального, рівного, прямого й таємного голосування, негайного припинення російсько-японської війни, звільнення ув’язнених за -політичні й релігійні переконання. З’їзд заявив «про потребу лікарям організуватися для енергійної боротьби пліч-о-пліч з трудящими масами проти самодержавно-бюрократичного устрою для повного його усунення та скликання установчих зборів». Цю резолюцію в популярній формі було опубліковано Постійною комісією для поширення гігієнічних знань в народі у вигляді листка № 13 під заголовком: «Що потрібно для успішної боротьби із заразними хворобами». Пізніше (1908 р.), з наступом реакції, цей листок було конфісковано, а члена правління товариства Д. Н. Жбанкова, який зберігав частину тиражу листівки, вислано з Москви.

З поразкою революції 1905 р., в обстановці реакції і репресій, Пироговське товариство на наступних з’їздах утримувалось від гостро опозиційних виступів. Всупереч своїй попередній постанові, оргкомітет XI з’їзду навіть звернувся до уряду за грошовою субсидією, в чому йому, зрозуміло, було відмовлено. Під час першої світової війни на позачергових з’їздах 1916 та 1917 рр. в резолюціях про завдання лікарських організацій на фронтах і в тилу було проголошено гасло «За кінцеву перемогу на фронтах».

Незважаючи на обмежені можливості для діяльності в дореволюційні часи, Пироговське товариство багато зробило для розвитку соціальної медицини. Працями комісій були розроблені основи санітарної статистики, найдосконаліша для тих часів номенклатура захворювань, визначено основні положення побудови і праці лікарської сільської дільниці, розроблено й перевірено на практиці основні принципи запобігання заразним хворобам і боротьби з ними, показано шляхи й засоби поширення гігієнічних знань в народних масах. Радянська медицина, створивши в нових соціальних умовах вищий в історичному розвитку етап медицини, використовувала все позитивне, що в тяжких умовах царизму створили наші попередники.

Перші жінки-лікарі

У Росії, як і в інших країнах, жінкам вступати до університетів не дозволялося. В. О. Кашеварова-Руднєва (близько 1842—1899) —перша жінка, яка виявила надзвичайну наполегливість і непересічні здібності, дістала, як виняток, дозвіл на проходження курсу навчання у Петербурзькій медико-хірургіч- ній академії і одержала в 1869 р. диплом лікаря, а в 1872 р.— диплом доктора медицини. Права працювати в державних установах їй не дали, і вона змушена була займатися приватною практикою, як і Н. П. Суслова (1843—1918) та М. О. Бокова — перші жінки, яким швейцарський уряд дозволив надати диплом доктора медицини Цюріхського університету. Щоб припинити від’їзд жінок для здобування вищої освіти до Швейцарії, де вони спілкувалися з емігрантами-революціонерами з Росії, царський уряд змушений був дати дозвіл на відкриття в 1872 р.

Вітчизняні медики у визвольному русі

В. І. Ленін, характеризуючи розвиток визвольно-революційного руху в Росії, писав: «Визвольний рух в Росії пройшов три головні етапи, відповідно до трьох головних класів російського суспільства, що накладали свою печать на рух: 1) період дворянський, приблизно з 1825 по 1861 рік; 2) різночинський або буржуазно-демократичний, приблизно з 1861 по 1895 рік; 3) пролетарський, з 1895 по цей час» '. На всіх цих етапах медичні працівники брали активну участь.

По справі декабристів було притягнуто 8 лікарів. Серед них видатною особою був штабний лікар В. П. Вольф. Під час 20-річного заслання в Сибіру він був винятково популярним серед місцевого населення. Під його керівництвом багато декабристів та їхніх жінок вивчали медицину і разом з ним займалися лікувальною роботою, виявивши особливий героїзм у боротьбі з холерою в 1848 р. в Тобольську. У післядекабрист- ський час (до 1861 р.) за політичними мотивами було засуджено 20 лікарів. У 1858 р. тільки в Московському університеті було арештовано 100 студентів-медиків.

На другому етапі визвольного руху, в 60—70-х роках, коли в революційну боротьбу включилися представники різночинної інтелігенції, медики зайняли серед них одне з визначних місць. Пояснювалося це специфікою їхньої роботи. Повсякденно стикаючись з убозтвом широких народних мас, великою смертністю, особливо дітей, медики не могли залишатись байдужими, і найбільш свідомі з них ставали активними борцями проти царської влади. У 60-ті роки вже було притягнуто до відповідальності за революційну діяльність 320 медиків.

’Ленін В. І. З минулого робітничої преси в Росії // Повне зібр. творів.— Т. 25.— С. 90.

переважно молодь, яка не мала належного досвіду революційної роботи, не додержувалась потрібної конспірації. Серед арештованих у 37 губерніях 5664 чоловік 850 були медики. Більшість обвинувачених без суду було відправлено на заслання, в тюрми, під нагляд поліції. Частині медиків після відбуття покарання вдалося завершити освіту і, будучи вже лікарями, продовжувати громадську роботу, зокрема сприяти розвиткові земської медицини. Серед них стали відомими вченими, громадськими діячами О. О. Кадьян, П. І. Дьяконов; А. Т. Богаєв- ський, І. І. Моллесон, В. І. Португалов та ін.

Впливовим гуртком на Україні з організації «ходіння в народ» була «Київська комуна», одним із засновників якої був студент-медик Микола Костянтинович Судзиловський. Йому вдалося уникнути арешту й емігрувати спочатку до Англії, де він зустрічається з К. Марксом і Ф. Енгельсом, потім в Румунії здобути вищу медичну освіту і одержати диплом на прізвище Русселя. В Румунії і Болгарії він організовує перші революційні гуртки. Таку ж роботу Судзиловський проводить у США та на Гавайських островах. Для боротьби з американськими колонізаторами Судзиловський (Руссель) організовує з місцевого населення національну політичну партію, яка на перших парламентських виборах здобуває перемогу, і він стає членом парламенту Гавайської республіки. Особливо велика заслуга Судзиловського в організації революційної пропаганди серед російських полонених в Японії. Використовуючи російську нелегальну революційну літературу, яку він одержував з Америки, Європи, зокрема від більшовицької організації в Женеві, Судзиловський (Руссель) досяг виняткових успіхів, що викликало серйозне занепокоєння царського уряду. Він розробив план захоплення революційною армією Владивостока. Але цей план було видано царському уряду провокатором Азефом. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Судзиловський (Руссель) організував у Китаї Товариство допомоги Радянській республіці, вів активну агітацію в пресі. Радянський уряд призначив йому персональну пенсію. Помер Судзиловський у Тяньцзіні у 1930 р. на 80-му році життя.

У Чернігові лікар Степан Данилович Ніс очолював гурток, який мав зв’язок з революційною організацією «Земля і воля». Він пропагував ідеї народників. Після арешту у 1863 р. його було відправлено на заслання. Повернувшись на Україну із заслання в 1872 р., С. Д. Ніс до кінця життя прожив у рідному селі Понори, вивчав народну творчість, безплатно лікував своїх односельців.

З середини 90-х років, з часу зародження марксизму в Росії, деякі медичні працівники почали відходити від народництва, ставали прихильниками вчення Карла Маркса. Організаторами перших марксистських гуртків, пов’язаних з революційним рухом, у Москві, Тулі, Воронежі, Нижньому Новгороді, Катеринославі були й лікарі.

Одним з перших пропагандистів учення К. Маркса на Україні був лікар С. А. Подолинський. Він спілкувався з К. Марксом і Ф. Енгельсом, був учасником V конгресу І Інтернаціоналу, автором докладної роботи з історії міжнародного об’єднання робітників (1880), ряду робіт про санітарні умови життя українських селян.

У Петербурзі в марксистських гуртках, що увійшли до складу «Союзу боротьби за звільнення робітничого класу», брали участь медики В. А. Обух, М. А. Алексеев, П. Г. Дауге, М. О. Богораз,

B. П. Краснуха, М. А. Плаксій, О. Б. Лепешинська та ін. У Києві соціал-демократичний гурток було створено студентами-медика- ми, пізніше лікарями, Я. М. Ляховським, Б. Л. Ейдельманом, М. А. Вигдорчиком і Ф. М. Петровим, який керував марксистським гуртком на заводі «Арсенал». В Москві у створеному «Робітничому союзі» та соціал-демократичних гуртках брали активну участь медики А. Н. Винокуров, С. І. Міцкевич, Д. І. Ульянов, М. В. Владимирський, І. В. Русаков, П. В. Луна- чарський (брат А. В. Луначарського). Медики входили також до складу революційних гуртків і в інших містах Росії.

У першій російській революції 1905—1907 рр. медичні працівники брали активну участь. О. Г. Яновський зібрав документальні відомості про участь в цій революції 2759 медиків. З них лікарів — 954, середніх медичних працівників — 824. Було створено професійні спілки лікарів, фельдшерів, фармацевтів, які відіграли певну роль у захисті інтересів медиків. Лікарі використовували з’їзди медичних працівників, товариства, друковані органи для пропаганди безплатної медичної допомоги для широких верств населення, наполягали на необхідності змін у соціальному житті країни. Свою професійну роботу лікарі-біль- шовики поєднували з революційною діяльністю, розповсюджували революційну літературу, працювали в нелегальних друкарнях, давали притулок у лікарнях революціонерам, організовували в разі потреби санітарні дружини.

Трибуною прогресивних лікарів був журнал «Общественный врач», в якому в розділі «Хроника» друкували відомості про переслідування медиків за політичну діяльність. Так, за відомостями журналу, в 1905—1907 рр. від переслідувань потерпіло 2500 медиків, з них 26 чоловік померло.

Перед Великою Жовтневою соціалістичною революцією ліка- рі-більшовики й студенти-медики провадили революційну пропаганду серед солдатів і матросів (М. С. Кауров, Д. І. Ульянов,

C. М. Нахімсон, Л. В. Громашевський та ін.).

Безпосередню активну участь у Жовтневому збройному повстанні в Петрограді брали М. І. Барсуков, М. С. Кедров, Е. М. Склянський; у Москві — М. В. Владимирський, М. О. Семашко, 3. П. Соловйов, В. А. Обух, І. В. Русаков та ін.

Слід підкреслити, що лікарська діяльність завжди притягала до себе представників демократичної інтелігенції. Робота лікаря давала можливість бути ближче до життя трудового народу, надавати йому посильну в тих умовах допомогу. Передова громадська медицина в Росії висунула плеяду глибок відданих інтересам народу лікарів, які поєднували професійну медичну діяльність з широкою суспільною. Кращі з них ставали на тяжкий, небезпечний шлях боротьба з самодержавством, за демократію та світлу долю народу.