МЕДИЦИНА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Медицина стародавніх греків бере свій початок з глибини віків. На розвиток її, безсумнівно, мали вплив Єгипет та країни Месопотамії.

Незважаючи на цей вплив, грецька медицина розвивалася своїм шляхом і досягла в теорії і практиці вищого рівня, ніж у всіх інших стародавніх народів світу.

Найстародавнішими літературними творами, звідки ми черпаємо відомості про медицину античних греків, є поеми «Іліа- да» і «Одіссея». З цих поем ми дізнаємося, що за часів Троянської війни (XII ст. до н. е.) в грецьких військах були лікарі, які користувалися великою пошаною.

«Багатьох воїнів вартий один лікар умілий.

Стрілу він вийме і рану присипле корінням цілющим»,— читаємо в «Іліаді». В «Іліаді» йдеться про двох лікарів — Махаона і Подалірія, які, за грецькою міфологією, були синами Асклепія— бога медицини (Ескулапа—у римлян). За цією ж міфологією, Асклепій був сином Аполлона. Батько витяг Асклепія за допомогою розтину з черева матері Кароніси. Асклепій крім двох названих синів мав ще дві дочки — Гігією і Пана- кею. Гігієя — богиня здоров’я — завжди супроводила батька, від її імені дістав назву розділ медицини — гігієна, Панакея — богиня лікування, від її імені походить назва універсального засобу від недуг — панацеї, якої протягом багатьох віків марно

Іліада.

(З стародавньої грецької вази).

шукали лікарі й алхіміки. Асклепія зображували з великою патерицею, обвитою змією. Змія у всіх народів вважається уособленням мудрості. Звідки говірка: «Будьте мудрі як змії» — «Estote prudentes sient serpentes». Походження такого погляду пов’язане з первісним культом тварин — тотемізмом.

Основу медицини античних греків, на противагу медицині Єгипту й Месопотамії, які розвивалися під впливом жерців, становили не заклики до богів, заклинання, магічні дії, а спостереження за хворою людиною. В цьому корінна відмінність медицини античних греків від медицини інших народів тих часів. Виняткову увагу вони приділяли фізичним вправам, загартуванню, особистій гігієні. Культові тіла античні греки надавали такого значення, якого не надавав жоден з народів протягом багатьох наступних віків.

■ Були у греків храми, присвячені богові-зцілителю Асклепію. До цих храмів-асклепейонів стікалися хворі. їм радили провести ніч у сусідньому з святилищем приміщенні. Сон, який їм снився в цю ніч, тлумачили жерці, призначаючи відповідне лікування. На подяку за вилікування крім подарунків жерцям хворі приносили до храму зображення хворого органа з металу, слонової кості, мармуру та інших матеріалів. Багато цих зображень знаходять при розкопках асклепейонів.

Асклепій і Гігієя. (Рим. Музей Ватікану).

Уже за античних часів освічені греки ставилися до лікування в асклепейонах дуже критично. В комедіях славнозвісного сатирика Арі- стофана цей метод лікування дуже гостро й дотепно висміюється.

Крім асклепейонів по містах були цивільні лікарні — ятреї, які утримувались окремими лікарями. В V ст. до н. е. в Стародавній Греції були лікарі різних спеціальностей. Поліси подекуди своїм коштом утримували лікарів, здебільшого під час епідемій. Коштом міст наймалися лікарі і для обслуговування військ під час походів. Міських лікарів приймали за попереднім конкурсом, затверджували на зборах громадян.

Найпоширенішим типом медиків за цих часів у Стародавній Греції були мандрівні лікарі (періодевти), які ходили з одного населеного пункту до іншого, рекламуючи своє ремесло. Серед жерців були свої лікарі, їх готували в асклепейонах. Здебільшого ж лікарів готували у приватних школах, основу яких частіше становили споріднені родини, де заняття медициною було фамільним ремеслом і професія лікаря передавалася з роду в рід.

З таких шкіл основними були школи в малоазійському м. Кнідосі і на о. Кос. Кнідоська школа найдавніша, вона поклала початок ще школам на о. Родос і в Південній Італії в м. Кротоні. Лікарі Кротонської школи називалися пневматиками, оскільки вони вважали першоосновою всього пневму, якій надавали, як уже зазначалося, великого значення в медицині Єгипту, Вавілонії. Розквіт Кротонської школи пов’язують з іменем лікаря Алкмеона (VI—V ст. до н. е.). Він поділяв погляди філософа Анаксімена, за яким повітрю властиві такі протилежні стани, як згущення й розрідження. Повітря, згущаючись, стає вологим, перетворюється на туман, хмару, дощ; згущаючись далі — перетворюється на холодний сніг, твердий лід; розріджуючись — робиться сухим, теплим і, нарешті, спалахує вогнем. Так, за Алкмеоном, і людський організм є поєднанням протилежних сил — «вологого і сухого, холодного і теплого, гіркого і солодкого та ін.». Зберігається здоров’я завдяки рівновазі цих сил, перевага однієї з них викликає недугу.

Погляд на недугу як на наслідок переваги однієї протилежності над іншою .зумовлював і основу терапії пневматиків — лікування протилежним. Цей погляд поділяли також інші школи. В праці Алкмеона «Про природу», від якої збереглися лише уривки, йдеться про його досліди на тваринах. Роблячи розтин, він описує на основі мозку «дві світові доріжки» з перехрестям, що сполучають мозок з очними ямками.

Мозок може бути, за Алкмеоном, і причиною недуг, коли він виділяє надмір слизу, який, стікаючи в ніс, шлунок, кишки, викликає запалення їх.

Про Родоську школу пам’яток не збереглося.

Представники Кнідоської школи дотримувались погляду на медицину як на науку-ремесло, що ним може оволодіти кожна людина. Вони намагалися виявити, з’ясувати основні причини походження хвороб взагалі, створити єдину теорію медицини, грунтуючись на якій можна було б виділити окремі форми захворювань з певними ознаками для розпізнавання і лікування їх. Не маючи, зрозуміло, в ті часи відповідних точних знань, представники цієї школи змушені були будувати свої погляди умоглядно, провадити лікування за схемами, не мали змоги приділяти належної уваги індивідуальним властивостям хворих. Незважаючи на такі істотні недоліки, прагнення представників цієї школи зрозуміти основні причини виникнення недуг, виділити окреслені форми захворювань, особливо розробити діагностику їх, були важливими позитивними факторами розвитку медицини.

Кнідоська школа, за свідченням Галена, розрізняла 7 різних захворювань жовчі, 12 — сечового міхура, 4 — нирок, різні види сухот. Історія медицини з пошаною зберігає імена видатних лікарів цієї школи Ейріфона, Ктезія.

Представники Коської школи дивилися на свої завдання інакше. Вони розуміли, що дати певну відповідь, чому виникають ті чи інші захворювання, дуже часто неможливо, але це не повинно обеззброювати лікаря. Будь-яка хвороба, незалежно від того, чим вона викликана, є боротьбою між цілющими силами організму і шкідливою причиною, що зумовила недугу. Головне призначення лікаря і полягає в тому, щоб усіма засобами зміцнити цілющі сили, допомогти організмові в боротьбі з хворобою, у своїх лікувальних заходах виходити з того, що перебіг однієї й тієї самої недуги неоднаковий у різних людей

Лікар Язон досліджує хворого.

залежно від їхніх особистих властивостей і тому вимагає специфічних засобів лікування.

Коська школа уславилась лікуванням різних гарячкових захворювань, і особливо лікуванням поранень, переломів, вивихів.

З Коської школи вийшов славнозвісний лікар античної медицини Гіппократ, за яким історія зберігає віками почесне ім’я батька медицини.

Гіппократ жив між 459 і 377 рр. до н. е. Батько його Герак- літ був лікар, походив із стародавнього роду асклепіадів, мати— акушерка Фенарета. За традицією сім’ї Гіппократ вивчав медицину з дитячих років. У зрілому віці він, за звичаєм тих часів, багато подорожував. Крім міст Греції він побував у містах Малої Азії, в окремих містах на узбережжі Чорного моря. Як лікар-періодевт, він ознайомився з відомими асклепейонами, приватними школами, відвідав видатних учених-філософів, які в ті часи дуже часто займалися медициною. Політичним і науковим центром Греції за його часів була Афінська республіка, яка перебувала в зеніті свого розквіту,— то був «золотий вік Перікла», як називають цей період історії. На ці часи припадають життя і праця славнозвісних істориків Геродота, Фукіді- да, філософів Демокріта, Анаксагора, драматургів Софокла, Арістофана, поета Піндара, скульпторів Фідія, Поліклета.

Різні галузі знання у давніх греків,ще не були розчленовані на окремі науки і об’єднувались загальним поняттям філософії ( фіАєй) — бути Прихильником, СГОфІЯ — мудрість, знання).

Для багатьох стародавніх грецьких філософів, деякі з яких займались медициною, характерна стихійна діалектика.

З грецьких філософів найбільший вплив на Гіппократа мав його друг Демокріт (460—370 рр. до н. е.) — найвидатніший представник античної грецької матеріалістичної школи. Демокріт, слідом за своїм учителем Левкіппом, первоматерією всього вважав неподільні рухомі частинки — атоми.

У відомому афоризмі Демокріта «Ніщо не може виникнути з нічого, і жодна річ не може перетворитися в ніщо» вперше висловлена так ясно ідея вічності матерії, яка лежить в основі сучасного наукового матеріалістичного розуміння природи.

Гіппократ робив розтини трупів тварин з науковою метою, вишукував у навколишній природі засоби лікування хвороб, не сподіваючись на богів. «Здоров’я просять у богів у своїх молитвах люди, а не знають, що самі мають у своєму розпорядженні засоби для нього»,— учив він. До наших часів зберігся збірник медичних праць, відомий під назвою «Corpus Hippocraticum» («Кодекс Гіппократа»), до складу якого відносять різну кількість праць — від 53 до 72'. Раніше всі ці праці приписувалися Гіппократу, але тепер доведено, що з них самому Гіппократу належить не більше десяти, а інші написані або до його часів, або після нього. Гіппократу належить велика історична заслуга: він зібрав і систематизував, долучивши свій величезний досвід, ті медичні знання, які за його часів, можливо, передавалися з роду в рід лише переказами.

У «Кодексі Гіппократа» висвітлюються найрізноманітніші питання: питання анатомії й ембріології, обов’язки лікаря, 15 книг присвячено внутрішнім хворобам, 8 — хірургії, 9 — жіночим хворобам. Людське тіло, за Гіппократом, містить у собі чотири основні соки (humores): кров, слиз, чорну і жовту жовч. Перевага в організмі того або іншого соку зумовлює темперамент людини. Відповідно до цього Гіппократ розрізняв чотири темпераменти: сангвінічний (переважає кров), флегма-

1 За радянських часів твори Гіппократа перекладено з грецьких оригіналів на російську мову професором В. І. Руднєвим (1936). Один із стародавніх збірників Гіппократа після завоювання Константинополя турками (1453) грецький патріарх передав до Москви, де він зберігався в синодальному книгосховищі до початку XIX ст., коли збірник викрав професор Московського університету німець Маттеї і продав за кордон.

тичний (флегма — слиз), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч). І. П. Павлов про такий поділ писав: «Гіппократ вловив у масі численних варіантів людської поведінки капітальні риси».

Сприятливе для здоров’я змішання соків називалося _ещфД.?,. зіею, а несприятливе — дискразією. Хвороба виникає тоді, коли одного з цих начал обмаль чи надмір або коли воно, відокремлюючись, не сполучається, як належало б, з іншими. Самі причини цих порушень природного характеру. «Кожна хвороба має свою природну причину, і все відбувається лише згідно з природою».

У виникненні недуг величезну роль відіграють зовнішні фактори. Одні з них залежать від умов життя колективу в цілому, інші — від індивідуальних особливостей. Гіппократ радить лікареві, який прибуває в нове для нього місто, спочатку ознайомитися з особливостями місцевого клімату, грунту, води, заняттями та характером харчування населення, що дуже допоможе йому в лікувальній роботі. За вченням Гіппократа, не може бути шаблону в медицині. Мало назвати хворобу, важливо знати всебічно організм хворого, знати його минуле і сучасне, що допомагає лікареві передбачити перебіг недуги, поставити прогноз. Останнє — найважче, і саме за умінням ставити прогнози люди судять про майстерність лікаря. Терапія, режим хворого залежатиме від усіх цих факторів. Лікуючи хворого, лікар повинен призначити такі засоби і так застосовувати їх, щоб вони підсилювали лікувальні сили самої природи — vis medicatrix naturae. Разом з тим не можна бути надмірно пасивним, вдаючись до лікувальних засобів, в разі потреби слід вчасно і належним чином втручатися у перебіг хвороби. «Природа виліковує, але лікує лікар»,— учив він. Кожний лікар повинен пам’ятати, що своїми засобами він повинен лише допомагати хворому, але ніколи не шкодити — Noli nocere!

За Гіппократом, лікар повинен мати гостру спостережливість. Про спостережливість Гіппократа дають уявлення його влучні порівняння. Так, дрібнопухирчасті хрипи в легенях він порівнював з кипінням оцту, шум тертя при плевриті — з рипінням шкіряного ременя. Гіппократ іноді вислуховував вухом грудну клітку; цей прийом не знайшов після нього достатнього розвитку у стародавній медицині. Усі добуті від хворого розпитуванням і оглядом відомості лікар повинен уміло об’єднати і зробити свій висновок. Своїм характером, підходом до людей лікар повинен викликати до себе довіру і повагу. Якщо представники Кнідоської школи вважали, що кожна людина може бути лікарем, то, за Гіппократом, медицина, будучи наукою, одночасно значною мірою є мистецтвом, і тому справжній лікар, як і поет, скульптор, співак, повинен мати деякі природжені здібності. (За Коською школою, «лікар-філософ богові подібний. Де є любов до людини, там є любов до мистецтва»).

Для Коської школи, представником якої був Гіппократ, характерна відмова від систематизації хвороб за групами й видами на відміну від Кнідоської школи, по суті — відмова від діагнозу: після уважного спостереження лікарі Коської школи переходили безпосередньо до прогнозу і лікування згідно з виявленими у даного хворого симптомами. Детально розроблений прогноз займав велике місце у медичній діяльності цієї школи. «Для лікаря найкраще — подбати про здатність передбачення» — навчав Гіппократ у своїй «Прогностиці» '.

У великому трактаті «Про священну хворобу» — одному з творів, який, безсумнівно, належить особисто йому,— Гіппократ пише про епілепсію: «Наскільки, мені здається, вона ні божественна, ні більш священна, ніж інші, природне її походження таке ж, як і інших хвороб. Мені здається, що першими, хто визнав цю хворобу священною, були такі ж люди, якими й тепер виявляються маги, шарлатани й дурисвіти. А якщо знати її причини, будь-яка святість виключається... Отож аніскільки не божественне, а щось людське вбачається мені в усьому цьому... Причина ж цієї хвороби... є мозок» [1] [2].

Основним принципом, якого дотримувався Гіппократ у терапії, було лікування «протилежного протилежним». «Переповнення виліковується спорожненням, спорожнення — переповненням; праця лікує відпочинок, спокій — працю. Одним словом, протилежне є ліками для протилежного, бо медицина є додаванням і відніманням: відніманням всього того, що надмірне, додаванням того, чого бракує. І хто це найкраще робить, той найліпший лікар» («Про вітри»). Цей погляд відіграв позитивну роль у дальшому історичному розвитку медицини, незважаючи на механічне спрощення всіх складних можливостей терапевтичного втручання. Це основне правило еллінської медицини і всієї наступної матеріалістичної терапії протиставляють протилежному положенню — лікування подібного подібним (Contraria contrariis — similia similibus), яке широко використовується гомеопатією, про що ми далі скажемо докладніше.

Хірургічні праці Гіппократа, які стосуються переважно травматології, свідчать, про його великий досвід у цій галузі медицини. Багато його вказівок щодо пов’язок, методів лікування переломів, вивихів зберігають своє значення до наших днів.

У разі свіжих поранень радили спочатку дати можливість рані промитись кров’ю. Зупиняли кровотечу високим положенням, тиском, холодом, рідко — розпеченим залізом; перев’язування судин було невідоме. Свіжі рани дозволялось промивати лише вином, прикладати до них м’які тонкі губки (краще сухі), листя, зверху пов’язка; підкреслювали необхідність цілковитого спокою для пораненого органа, шкідливість зайвих досліджень; якщо на місці поранення з’являвся опух, робили надрізи, прикладали примочки з вина, селітри, мазь із суміші бичачої жовчі з ладаном. Смертельними вважались поранення мозку, серця, печінки, кишок, сечового міхура. Іммобілізація простих переломів досягалась лубками; крепітація як діагностична ознака перелому не засвідчена.

В разі ускладнених переломів накладали пов’язку з вощаної мазі зі смолою. Якщо відламки виступали з рани і зблизити їх було неможливо,— їх спилювали чи відкушували.

Медична термінологія «Кодексу Гіппократа» є основою наукової медичної термінології всіх народів. Звідти взято такі терміни, як хірургія (хейр-ургія, дослівно «рукодія»), педіатрія (лікування дітей), психіатрія (лікування душ), дерматологія (учення про шкіру), офтальмологія (учення про очі), неврологія, терапія, плеврит, пневмонія, емпієма, гепатит, нефрит, діарея, дизентерія, офтальмія, екзантема, фліктена, тетанус, опісто- тонус, параплегія, епілепсія та багато інших. Незважаючи на те що в «Кодексі Гіппократа» немає нових відомостей з анатомії і фізіології порівняно з медициною інших стародавніх народів, значення його праць для всесвітньої медицини виняткове. У своїх працях Гіппократ показав, як зовнішнє середовище впливає на людину і як людина відповідає на дію тих чи інших чинників. Він уперше переконливо довів, що лікування потрібно проводити лише за індивідуальними особливостями кожного хворого; цією майстерністю лікар може оволодіти лише завдяки досвіду, набутому біля ліжка хворого. Разом з тим він підкреслював, що сам досвід може бути оманливим, його потрібно глибоко осмислювати, що є справою нелегкою. Останню думку він яскраво висловив у своєму першому загальновідомому афоризмі: «Життя коротке, шлях до майстерності довгий, зручний випадок швидкоплинний, досвід оманливий, судження трудне. Тому не тільки сам лікар повинен використовувати все необхідне, а й хворий, і довколишні, і всі зовнішні обставини мають сприяти лікареві в його діяльності».

Гіппократ своїми працями показав шляхи вивчення хворої людини, план дослідження її, завдання діагнозу, прогнозу, лікування '. Його вказівки щодо цього не втратили свого значення, змінюється лише зміст їх залежно від розвитку науки. Історія медицини знає періоди беззастережного захоплення тими або іншими методами лікування, в яких вбачали панацею. З часом наставало розчарування, зневір’я в прогресі науки, висувався заклик: «Назад до Гіппократа!» Радянська медицина не відчуває потреби повернутися «назад до Гіппократа». Глибоко переконані в силі людського розуму, вірячи в науку, прогрес, радянські медики, використовуючи всі здобутки споріднених наук, нові досягнення в розумінні функцій організму й терапії, йдуть уперед, не забуваючи і великих заповітів Гіппократа.

Наводимо так звану «Клятву Гіппократа». Зміст її дає уявлення про те, як розуміли в ті часи обов’язки лікаря щодо хворих і своїх колег. Медичні знання, як і майстерність в інших галузях, розглядали тоді як власність певного кола осіб, пов’язаних між собою родинними чи професійними інтересами, [3]

Гіппократ

(460—377 рр. до н. е.)

Асклепіад (124—56 рр. до н.

Клавдій Гален (131—210)

і зберігали від можливих конкурентів у таємниці. На медичних факультетах університетів до наших часів зберігся звичай, початок якому було покладено уже в дореволюційній Росії: декан факультету читає з деякими змінами «Клятву Гіппократа» перед випускниками на церемонії одержання ними лікарського диплома. Текст клятви, надрукований у дипломі, підписує дипломник. [В СРСР з 1971 р. для випускників медичних інститутів введена присяга радянського лікаря.]