Клятва Гіппократа

Клянусь Аполлоном-лікарем, Асклепієм, Гігієєю і Панакеєю і всіма богами та богинями, беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до моїх сил і розуміння таку присягу і письмове зобов’язання: поважати особу, що навчила мене лікарського мистецтва, нарівні з моїми батьками і в разі потреби допомагати їй в її потребах; її нащадків вважати своїми братами, і це мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм безплатно і без усякого договору; настанови, усні уроки і все інше в науці передавати своїм синам, синам свого вчителя і учням, зв’язаним зобов’язанням і клятвою за законом медичним, і нікому іншому.

Що б при лікуванні — а також і без лікування — я не побачив і не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею. Мені, який непорушно виконує клятву, нехай буде щастя в житті і в мистецтві і слава поміж усіх людей на вічні часи; тому, хто порушить або дасть нещиро клятву, нехай буде протилежне цьому.

Учення Гіппократа відіграло велику позитивну роль у дальшому розвитку медицини. Основні його принципи — тобто, іншими словами, спадщина давньогрецької медицини класичного періоду — застерігали лікарів проти помилок, однобічних захоплень, яких було немало в дальшому багатовіковому розвитку медицини.

«Слід перенести мудрість (філософію) в медицину, а медицину в мудрість (філософію)»1. Іншими словами, необхідне тісне поєднання теорії і практики.

Відкидаючи вирішальну, на думку декого, роль випадкової удачі або щастя в успішній діяльності лікаря, Гіппократ протиставляв цьому вирішальне значення знання, можливого в тодішніх умовах. «Мати щастя — це означає чинити добре (правильно), а саме так роблять люди обізнані. Мати нещастя — це, не маючи знань, чинити недобре (неправильно); лишаючись невігласом, чи можна мати щастя?» [4] [5].

Лікар, за Гіппократом, має володіти певними прийомами, уміннями — «Techne» (звідси термін «техніка»). Переклад Techne терміном «мистецтво» — неточний. Гіппократ мав на увазі, мабуть, ремесло: «Інші працюють над деревом, шкірою, міддю, залізом; вони шукають способів правильного виконання»[6]. Та самих лише прийомів, уміння (Techne), вважав Гіппократ, не досить: «треба закликати на допомогу й розмірковування» [7].

Наведені судження Гіппократа свідчать про те, що ученню великого еллінського лікаря було властиве те дорогоцінне чуття міри, яке характеризує всю давньогрецьку культуру — і філософію, і мистецтво. У дальшому розвитку медицини траплялося однобічне захоплення тими чи іншими окремими положеннями, течіями; в певних умовах і межах вони могли бути правильними й корисними, але поза цими умовами неминуче призводили до помилок. Спадщина Гіппократа остерігала проти цих однобічностей і помилок.

Після Гіппократа давньогрецька медицина, як і культура Стародавньої Греції в цілому, набуває нових рис. В галузі медицини, як і в галузі філософії, розвиваються дві протилежні течії, представлені догматиками й емпіриками. Догматик Платон (427—347 рр. до н. е.), найвидатніший представник ідеалізму в античному світі, виходив з уявлення про первинність ідеї. Увесь реальний світ з усім, що в ньому відбувається, є, за Платоном, лише відображенням ідей.

Значною віхою в розвитку різноманітних знань — філософії, політики, естетики, природознавства, медицини — в стародавньому світі була постать Арістотеля із Стагіра (384—322 рр. до н. е.).

Арістотель був сином лікаря і сам займався лікуванням. З чотирьох основних елементів світу — землі, води, повітря, вогню — він окремо виділяв вогонь, як єдину стихію, що вільна від гниття, тимчасом як усі інші підлеглі гниттю, ЩО є для них їхнім природним кінцем. Поняття «гниття», про яке не згадується в «Кодексі Гіппократа», з часу Арістотеля ввійшло в медичну науку і було замінене лише через віки поняттям «інфекція».

У своїх творах, що охопили майже всі галузі знань того часу, прагнув узагальнити досягнення античної науки. Для нас особливий інтерес становить того трактат «Jteplacoov (axoptag» («Історія тварин»), в якому він подає великий матеріал з тваринного і рослинного світу, правильно витлумачуючи багато процесів у розвитку тваринного організму, як-от: запліднення, роль плаценти, пуповини тощо. Розвиток тварин, утворення видів він пояснював цілеспрямованістю в природі, яка зумовлюється існуванням надприродної сили — ентелехії. Схоласти у середньовічній Європі однобічно використовували це учення Арістотеля і зробили його, разом з ученням Платона про передіснуючі ідеї, однією з головних засад схоластичної філософії і медицини.