МЕДИЧНА ДОПОМОГА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
Ні в Галичині, ні в Закарпатті протягом майже всього XIX ст. не було вищої медичної школи. Лише в 1894 р. у Львові відкрито при університеті медичний факультет, вступ до якого українцям було обмежено '.
За 25 років існування за часів Австро-Угорщини цього факультету було випущено 544 лікарі, серед них лише 40 українців. За часів буржуазної Польщі вступ українців на медичний факультет Львівського університету допускався в межах 5 %. Українці, як правило, могли працювати лише як приватні лікарі. Не маючи змоги працювати на штатних посадах у клініках, лікарнях, вони не могли досягти високої кваліфікації, а до науково-педагогічної діяльності українців зовсім не допускали.У Львові за панування Австро-Угорщини, а з 1919 р. буржуазної Польщі деякий час існував підпільний український університет з двома теоретичними курсами медичного факультету. Студентів цього університету приймали на третій курс університетів у Празі та Граці. Польська адміністрація припинила його існування.
Організація українських лікарів у Галичині оформилась в окреме товариство тільки наприкінці 1912 р. Головою було обрано Є. І. Озаркевича {1861 — 1916), почесним головою — професора медичної хімії в Празі І. Я. Горбачев- ського.
Професор Іван Якович Горбачевський (1854—1942) родом з Тернопільщини, протягом 35 років очолював кафедру біохімії Кардового університету в Празі. Після першої світової війни він був ректором українського університету в цьому ж місті; з 1925 р.— академік АН УРСР. Горбачевський перший синтезував із сечовини й гліцину сечову кислоту, встановив джерела і шляхи утворення її в організмі, відкрив фермент ксантиноксидазу; створив велику [40]
Сергій Миколайович Ігумнов (1864—1942)
Нестор Дмитрович Монастирський (1847—1888)
Федір Федорович Ерісман (1842—1915)
школу чеських біохіміків.
Змушений працювати на чужині, він ніколи не забував свого рідного народу, вивчав питання про харчування населення Поділля, розробляв українську хімічну термінологію, написав перший підручник s біохімії українською мовою.Товариство видавало свій журнал «Здоровлє», редактором якого і автором більшості статей в журналі був Є. І. Озаркєвич.
В журналі друкувалися статті наукового змісту з питань упорядкування української медичної термінології, популярні статті з питань гігієни, давались описи місцевих курортів. У статтях ішлося про тяжкий економічний стан українського населення, про поширення в народі соціальних хвороб, багатьох епідемічних захворювань. «Ясно є,— писалось в одній із статей,— до чого веде теперішня господарка в нашій країні: економічна, фізична і духовна руїна». З початком першої світової війни діяльність товариства і випуск журналу припинилися.
З окремих лікарів-українців із Закарпаття, які працювали в Росії, слід назвати І. С. Орлая та професора Н. Д. Монастирського.
І. С. Орлай (1771—1829) лікарську освіту здобув у Медико-хірургічній академії в Петербурзі, ступінь доктора — в Кенігсбергу. Працював Орлай у Медичній колегії та помічником начальника Медико-хірургічної академії, редагував «Всеобщий журнал медицинской науки» та друге видання «Воєнно-польової фармакопеї». З 1821 р. працював на Україні — очолював ліцей у Ніжині, з 1827 р.— Рішельєвський ліцей в Одесі, в якому багато зробив для вдосконалення методів викладання.
Н. Д. Монастирський (1847—1888) медичну освіту здобув у Відні. В наступні роки працював професором хірургії Клінічного інституту вдосконалення лікарів у Петербурзі. Йому належать праці про проказу, лікування ран. Монастирський перший розробив і успішно виконав операцію анастомозу жовчного міхура з тонкою кишкою. Одним з перших у світі виконав гастроентеростомію.
За часів Австро-Угорщини (1771—1918) ні в Галичині, ні в Закарпатті не було збудовано жодної лікарні на селі. Лікарні будувалися лише в повітових містах, і то не в усіх: з 46 повітових міст лікарні буліг тільки в 27.
Стаціонарна медична допомога була платна, недоступна для більшості селян, і тому значна кількість ліжок у лікарнях не використовувалась. Галичина і Закарпаття були постійними вогнищами таких епідемічних захворювань, як тйфи, віспа, дитячі інфекції; а у гірських районах значна кількість населення хворіла на туберкульоз і сифіліс. Санітарний стан жител, водопостачання в селах були вкрай незадовільні. Крайова рада здоров’я Галичини у звіті 1889 р. зазначала: «Більшість сіл така бідна, що побудова громадського колодязя перевищує фінансові можливості гміни». В гірських районах по селах було багато курних хат, без коминів.Фактично нічого не змінилося у справі медичного обслуговування населення західноукраїнських земель за часів панування буржуазної Польщі (1919—1939). Стаціонарна медична допомога залишалася платною і недоступною для переважної більшості населення. У 25 повітах не було навіть повітових державних лікарень.
Не буде перебільшенням визнати, що сільське населення західноукраїнських земель до возз’єднання з Радянською Україною в масі своїй лікувалося переважно засобами побутової медицини.