§ 3. СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА Й ЗАКОНУ

Питання щодо співвідношення права й закону викликає сьогодні багато суперечок в юридичній літературі. Щоб зрозуміти їх суть, необхідно врахувати, що термін "закон" достатньо багатозначний.

Бажання ототожнити право й закон має відповідну основу: в цьому випадку межі права суворо формалізуються, правом визначається лише те, що зведено в закон; поза законом права немає і бути не може. Слід зауважити, якщо під правом розуміти тільки норми права, то висновок щодо тотожності права й закону неминучий, оскільки поза джерелом права юридичні норми не існують. Проте право не слід зводити до норм. Крім норм, воно (повторимося) вміщує в собі соціально-правові домагання (природне право) і суб'єктивні права. Призначення норм полягає втому, щоб соціально-правові домагання трансформувались у суб'єктивні права — "юридичну комору" найрізноманітніших духовних і матеріальних благ. Отже, право охоплює не тільки сферу нормативних та індивідуальних приписів і рішень, а й реальне використання юридичних можливостей, реальне виконання обов'язків. Право, окрім цього, є і регулятор, і юридична форма суспільних відносин, які змальовують суспільне буття.

При такому широкому розумінні права стає очевидним, що його зміст створюється суспільством і лише надання цьому змісту нормативної форми, тобто "зведення його в закон", здійснюється державою. Формула — "право створюється суспільством, а закон — державою" найбільш точно виражає розмежування права й закону. Тут не треба забувати про єдність правового змісту і правової форми та можливі протиріччя між ними. Правовий зміст, не зведений у закон, не має гарантій реалізації, а значить не є правом уточному розумінні цього слова. Закон може бути неправовим, якщо зміст його стає свавіллям державної влади. Подібні закони слід визначити як формальне право, тобто право з точки зору форми, але не змісту. Життя показує, що і законодавство в цілому може не мати нічого спільного з правдивим правом.

Розмежування права й закону має великий гуманний зміст, оскільки право тоді розглядається як критерій якості закону, встановлення того, наскільки останній визнає право людини, її інтереси, свободу, потреби.