КОМЕНТАР

органом, а не суто великокнязівською радою.

До складу Пани-Ради у середині XV ст. входили: канцлер, що завідував канцелярією великого князя; підскарбій земський, що відав усіма фінансами князівства, і підскарбій двірний, його помічник; гетьман вищий, заступник великого князя як головнокомандуючого армією, і гетьман польний, його заступник; маршалок земський, охоронець порядку у великокнязівській резиденції, і маршалок двірний, його помічник. Також до складу Пани-Ради входили особи, які обіймали придворні посади: чашник, підчаший, стольник, підстолій, крайчий, конюший, ловчий, а також намісники-воєводи і старости, які управляли окремими землями Великого князівства Литовського, і духовні власті - біскупи Віленський, Луцький, Жмудський і Київський^[245].

У повному складі Пани-Рада збиралася нечасто. Справи зазвичай вирішував вузький склад Ради, який включав тих сановників, що знаходилися у Вільно.

На з’їзди всіх радних панів запрошували спеціальними «позовами». На них могли бути присутніми і ті феодали, які офіційно не входили до складу Пани-Ради, у тому числі і православні руські магнати.

У літературі поширена думка, що можливості участі православних князів у політичному житті Великого князівства Литовського були обмежені ще Городельським привілеєм 1413 р. М. Владимирський- Буданов пояснював малу кількість православних феодалів у Пани-Раді тим, що руські магнати були байдужі до державних справ^[246]. Але М. Любавський пояснював перевагу католицького елементу у Пани- Раді тим, що у XV-XVI ст.

Функції Пани-Ради були юридично оформлені вже при наступникові Казимира Олександрі у привілеї 1492 р. На думку О. Малиновського, привілей закріпив правові звичаї, які склалися у ході діяльності Пани-Ради протягом другої половини XV ст.^[248] До повноважень Пани-Ради у часи правління Казимира входило ухвалення законів і затвердження податків. Так, у всіх законодавчих актах є посилання на присутність радних панів під час обговорення текстів законів. Що ж до податків, то, наприклад, за Казимира Пани- Рада ухвалила накласти «серебщизну» на маєтки всіх приватних землевласників.

Поспільство - представники місцевого населення. Видання «устав» і «ухвал», надання привілеїв відбувалося у присутності поспільства.

Вказівка у преамбулі на те, що Судебник було прийнято у присутності численних осіб, не випадкова. Довір’я і любов до ради у середньовічному суспільстві вважалися особливою чеснотою, одним із дарів Святого Духу, що мав убезпечити людину від гордині^[249]. Отже, за звичаєм, великий князь при вирішенні державних питань збирав представників різних верств населення держави, що надавало прийнятим рішенням більшого авторитету і ваги.

Давній звичай підтримувався і нормами римського права, яке набувало все більшого поширення у Центральній і Східній Європі у XV ст.: «De minoribus rebus principes consultant, de maioribus omnes (про справи меншої важливості радяться правителі, про справи більш важливі - всі, тобто народ)».

За твердженням О. Малиновського, під поспільством тут треба розуміти мешканців Вільни, що брали участь у зборах князів та панів.

Стаття 1^[251]

Ця стаття відкриває цикл статей, присвячених крадіжці - «татьбі». Очевидно, у XV ст. даний злочин посідав провідне місце за частотою випадків. Дослідники Судебника вказують на те, що крадіжки були найпоширенішим злочином у селянському середовищі, яке складалося в основному з незаможних. Хоча у тексті статті не вказано, що ця норма поширюється лише на певну соціальну групу, з подальших статей, які пов’язані із даною статтею за змістом, із ст. 3 і 4, випливає, що суб’єктом є людина, залежна від феодала, «господаря його».

У статті йдеться про злодія, якого було доставлено до суду із лицем. Виділення такого виду крадіжки в особливу категорію було пов’язане із впливами римського права. Римські юристи розрізняли крадіжки manifestum, nec manifestum, conceptum і oblatum. Manifestum - це різновид крадіжки, при якій злодій був упійманий на місці злочину; у тому числі і з поличним; дехто відносив до manifestum також крадіжку будь-якої речі, доки вона не перенесена у те місце, куди злодій вирішив її перенести. ^nceptum вважалася крадіжка, при якій крадена річ була знайдена у будь-кого в присутності свідків; oblatum - коли крадене було принесене будь-ким до третьої особи і в неї ж знайдено^[252].

Водночас Судебник зазнав потужного впливу звичаєвого права, що, зокрема, відбилося на класифікації крадіжок. Литовсько-руське право розрізняло крадіжку першу, повторну, на велику суму, на незначну, крадіжку коня або корови, крадіжку, коли злодій був впійманий на місці злочину, коли він встиг заховати крадене, скористатися ним. Залежно від обставин крадіжки вона передбачала різну відпові­дальність. Тут ми можемо переконатися у певній казуальності норм середньовічного права. Водночас зробимо висновок щодо того, що литовсько-руське право розрізняло крадіжку звичайну (просту) і з обтяжуючими обставинами (кваліфіковану).

У статті розглядається випадок, коли злодій не був упійманий з лицем на місці злочину, а крадене було знайдене у його дворі або домівці пізніше (відповідає крадіжці conceptum за римським правом). Такого злодія судові акти того часу називають «злодієм приличним», «злодієм лицованим».

Санкцією для злодія, приведеного до суду з лицем, було відшкодування матеріальних збитків потерпілому. Така санкція є типовою для феодального права з його приватноправовим поглядом на злочин. Нагадаємо, що основним покаранням за Руською Правдою була сплата вири - судового штрафу - потерпілому. З давньоруським правом цю норму зближує і те, що сама крадена річ йшла на користь суду як винагорода суддям. Однак дана стаття свідчить про зародок публічно-правового сприймання злочину: для злодія, що неспромож­ний сплатити штраф потерпілому, встановлюється смертна кара через повішення.

Цікаво порівняти покарання, передбачене Руською Правдою і Судебником за крадіжку, із таким у праві інших народів. Ще римське право знало принцип: «Qui non habet in aere, luat in cute», тобто «Хто не має грошей, відповідає власною шкурою». За Законами ХІІ таблиць, за крадіжку вільний громадянин після тілесного покарання віддавався у рабство потерпілому, а раб - підлягав смертній карі. Пізніше преторським едиктом було встановлено особливий позов проти вільної особи і проти раба із штрафом, який учетверо перевищував вартість украденої речі^[253]. За законами угорського короля Стефана І Святого (ХІ ст.), вільна людина, яка вкрала вперше, могла відкупитися за злочин, якщо ж у неї не було грошей, то її навертали у рабство (гл. 41)^[254]. Отже, в законодавстві європейських народів можна прослідкувати таку градацію покарань залежно від соціального і майнового статусу злочинця: для вільної заможної людини - штраф, для вільної незаможної - втрата волі, для невільної - втрата життя.

У статті визначається відповідальність родини злодія - дружини і дітей - за злочин чоловіка і батька. Дослідники-представники школи західноруського права вбачали аналогію цієї статті зі ст. 7 Руської Правди, в якій встановлювалося, що розбійника видають на потік та пограбування (віддають у холопи з конфіскацією майна) разом із дружиною і дітьми^[255]. Слід, однак, вказати, що дана стаття має безпосередню аналогію з іншою статтею Руської Правди - ст. 121 Поширеної редакції (Троїцький І список), де вказано: «Аже холоп крадет... выдати... с ким будетъ крал, а жене и детем не надобе; но оже будутъ с нимъ крали и хоронили, то всех выдати.»^[256]. За ст. 121 Руської Правди, відповідальність родини злодія набуває принципово нових засад. У ст. 7 видача дружини і дітей злочинця потерпілому є матеріальною компенсацією за спричинені збитки. Члени родини злочинця навічно ставали холопами потерпілого і мали відпрацювати завдану шкоду так само, як і безпосередній злочинець. Суб’єктом злочину вважалася родина, а не окрема особа, яка вчинила протиправне діяння. У ст. 121, як і у Судебнику, дружина і діти караються лише у випадку, якщо знали про злочин глави родини і споживали крадене; крім того, у Судебнику передбачається, що у них не було матеріальної можливості розплатитися із потерпілим. Можемо визначити, що члени родини злодія, які знали про вчинений злочин, каралися як співучасники; за даною статтею Судебника, вони не підлягали смертній карі, на відміну від безпосереднього виконавця. Отже, тут бачимо свідчення формування публічно-правового погляду на злочин у Литовсько-Руській державі. Ставлення до злочину не як до приватної справи потерпілого, а як до діяння, що становить небезпеку для спільноти, робило перші кроки. Безумовно, залишався актуальним момент матеріальної вигоди потерпілого: дружина і діти злодія мали відпрацювати вартість збитків.

Вперше у литовсько-руському праві визначається вік притягування до відповідальності - 7 років. Встановлення такого віку не було довільним. Діти до 7 років за римським правом не підлягали відповідальності (у Давньому Римі існувало поняття ιnfans - дитина, що не досягла 7-річного віку; infantia називався період від народження до досягнення 7-річного віку). За дослідженням І. Старостіної, ця норма була реципована правом християнської церкви (так, право­славна церква приписувала покаяння з 7 років), а звідти перейшла у світське законодавство країн християнської Європи. Невідпові- дальність дітей до 7 років у випадку вбивства встановлена у титулі 39 про страти, гл. 81 Прохирона. Переклад його тексту був відомим на Русі з другої половини ХІІІ ст., а у XV ст. зустрічався на українських і білоруських землях Великого князівства Литовського.

У XV ст. в Литовсько-Руській державі були сильними впливи і католицькі, і православні. Встановлений у Судебнику вік осудності не суперечив прийнятому у канонічному праві православної і католицької 257

церков.

За М. Владимирським-Будановим, 7-річний вік названий під впливом давніх народних уявлень про повноліття^{[257] [258].}

Впровадження у литовсько-руське право даних норм відбиває якісно новий етап його розвитку.

Лице - литовсько-руське право, як і право давньоруське, не знало поняття особи. Термін «лице», вживаний у пам’ятках давньоруського права, зокрема, у Руській Правді, означав речовий доказ, поличне. У такому значенні він вживається і у даному Судебнику.

Тать - злодій. Вживання у тексті статті руського терміна «тать» замість загальновживаного «злодій» свідчить про руське походження норми.

Платити - як і в Київській Русі, у Великому князівстві Литовському впійманий злодій мав сплатити потерпілому вартість вкраденої речі.

Істинну - тобто вартість вкраденого, яку належить сплатити позивачу, потерпілому (пор. із рос. «истцу»). Сама крадена річ йшла на користь суддів.

Стаття 2

Стаття є продовженням попередньої. Встановлюється, що у ви­падку, коли злодій не має достатньо майна, щоб сплатити вартість краденого потерпілому, останній отримує не грошовий еквівалент краденого, а саму крадену річ.

В умовах поглиблення соціального і майнового розшарування у Великому князівстві Литовському збільшилася кількість незаможного населення, переважно із селянського середовища. Закономірним наслідком цих процесів стало посилення уваги держави до охорони власності. Впровадження смертної кари для злодіїв, які не мали достатньо майна, щоб сплатити судовий штраф (у переважній більшості випадків це були селяни) і, як наслідок, позбавляли традиційного прибутку суддів, свідчить про початок формування нової мети покарання: залякування. Водночас у призначенні смертної кари для злодія, що не має змоги сплатити вартість краденого потерпілому, помітний давній принцип таліону: не маючи майна, винний мав розплатитися власним життям.

Впровадження смертної кари було новим для литовсько-руського права: Руська Правда не знала такого покарання, замінивши його системою композицій - судовими штрафами-вирами. Однак наявний зв’язок із давнім звичаєвим правом слов’ян: у статті згадується про просоку, крім того, місцем суду, як і в Київській Русі, залишається двір - великокнязівський або панський. Смертна кара через повішення, можливо, була впроваджена внаслідок впливу магдебурзького права: ст. 13 § 1 вказує, що для злодія застосовується саме такий вид 259 страти.

Двір - резиденція великого князя, політичний центр держави, місце відправлення господарем судових і адміністративних функцій (суд у Великому князівстві Литовському не був відділений від адміністрації), центр надходження та перерозподілу податків, судових штрафів^{[259] [260].}

Термін «двір» для позначення місця, де переважно реалізуються державні, у тому числі і судові, а також фінансові прерогативи князя, вжитий вже у Руській Правді: за ст. 38 Короткої редакції, злодія ведуть на княжий двір для здійснення судової процедури^[261]. Характерною

Судебник великого князя Казимира Ягайловича рисою феодалізму є делегування верховним сюзереном права реалізації державних функцій вотчинникам. Із зростанням вотчинної власності магнатів і шляхти двори утворювалися у приватних володіннях. В актах XV - початку XVE ст. крім великокнязівського двору згадуються двори панський, шляхетський, зем’янський, старостинський, духовних осіб та ін. Функції цих дворів аналогічні функціям двору великого князя.

За ст. 29 Поширеної редакції, потерпілий має звертатися із позовом до княжого двору^[262]. У такому значенні цей термін вжито у даній статті. Ф. Леонтович вказав, що двір здійснював ті ж функції, що й уряд - судив, отримував вини і мита; саме у цьому значенні двір згадується у Судебнику^[263].

Просока - (від «сок», «сочити». «сочіння») один із видів судової платні, винагорода за сочіння. Сочити означало давати показання, свідчити проти кого-небудь. Соком називалася особа, яка давала потерпілому відомості про того, ким була заподіяна шкода, або допомагала напасти на слід шкідника^[264]. Ф.І. Леонтович писав, що за старочеським правом сок належав до нижчих врядників, які спеціально займалися так званим сочінням, тобто відшукуванням і видачею злодіїв і краденого, а також виявленням слідів злодія. Найдавніше значення сока у слов’ян, на думку автора, було таким: «соки» слідкували за злочинами, доносили на злочинців і з’являлися на суд як звинувачі^[265].

Польський дослідник Ю. Бардах, проаналізувавши велику кількість порівняльно-історичного матеріалу, дійшов висновку, що соком називали спеціальну особу в практиці судового процесу, яка відшукувала зникле майно або злочинця і водночас була особливо важливим свідком у суді^[266]. І.П. Старостіна пише, що у Литовсько- Руській державі сок був не урядником, а поважною людиною, яку наймав потерпілий для відшукування краденого і пред’явлення доказів у суді^[267].

Сочіння є елементом давнього звичаєвого права слов’ян, що підтверджується наявністю зазначеного інституту в праві інших

слов’янських народів (чеському, польському). Цей термін відомий і Руській Правді: «... а не отсочат от собе следа...» (Поширена Правда, ст. 77 за Троїцьким списком), «аже кто свого холопа сам досочится в чьем любо городе...» (Поширена Правда, ст. 114 за Троїцьким списком, ст. 101 за Синодальним списком, ст. 100 за Пушкінським списком)^[268]. У Псковській Судній Грамоті (ст. 9) також згадується сок^[269]. У сучасній болгарській мові «сочити» означає «показувати», «вказу­вати», сербсько-хорватській - «розшукувати і викривати злочинця», у білоруській - «сачыць» означає «слідкувати», «вистежувати», у російській мові, за словником В.І. Даля, - «шукати», «слідкувати», «сочевая собака» - «гончак»^[270].

А. Яковлів висловив думку, що із Судебника інститут сочіння був реципований копним судочинством^[271]. Вважаємо малоймовірним, що правосвідомість селян, які складали переважну більшість у копах і відправляли копне судочинство, могла такою мірою сприймати норму писаного права, щоб широко і беззаперечно вживати її. На користь нашої точки зору наведемо фрагмент запису, поміщеного у списку соковому в Литовській Метриці від 1510 р.: «Я, сок, Милушич, Богданов человек, сочу на Окранчина человека, на Мартинца. Приходило ми ся видети, штож тот Юдис шол з торгу и тот Мартинец сам-третей с товарищи своими... догонили на дорозе подле гаю соснового Ондреева на ростанях; в Мартинца был вяз, а в его товаришов было по мечу, а под Мартинцом был конь пег, а под другим был ворон, а под третим рыж, и забивши того человека, поехали через гаевище Ондреево...»^[272]. Навряд чи залежна людина могла засвоїти цю норму з Судебника, скоріше вона знала її як норму звичаєвого права.

Як і інститут сочіння, інститут просоки походить із звичаєвого права. На доказ такого твердження зауважимо, що з тексту Судебника залишається незрозумілим, чи був розмір просоки визначеним (наприклад, становив певну частину вартості майна, яке вдалося відшукати завдяки сочінню), чи був довільним. Також прямо не вказано, з якого джерела виплачується просока (однак з тексту статті випливає, що оплата сочіння здійснювалася з майна злодія). Відсутність зазначених вказівок можна пояснити тим, що норми, які регулювали порядок виплати просоки, були настільки відомими людності, загалу, що не виникало потреби у докладних вказівках; законодавець обмежився зауваженням «просока по-старому», що є свідченням давнього походження просоки.

Див. також статті 16, 17, 18, 24.

Стаття 3

Стаття є доповненням і уточненням ст. 12 привілею 1447 р., яка разом із правом вотчинної юстиції надавала право стягнення судових штрафів-вин з селян на користь феодалів-землевласників. Внесення даної статті до Судебника, очевидно, диктувалося вимогами судової практики. Оскільки за литовсько-руським правом крадена річ конфісковувалася на користь суду, а потерпілий отримував її грошовий еквівалент, то могли виникати ситуації, коли майна злодія не вистачало для компенсації потерпілому. Необхідно було упорядкувати черговість отримання платні з майна злочинця. Стаття закріплює давню мету покарання, відому ще Руській Правді: матеріальне задоволення потерпілого. Встановлюється, що першим отримує сплату (як компенсацію за збитки) потерпілий.

У статті згадується про господаря татя, що дало підстави І. Старостіній вбачати у цій статті відбиток імунітетної політики держави^[273]. Варто підкреслити, що у тексті статті йдеться про всіх вотчинників, землевласників, а не тільки про великого князя. Тож твердження М. Любавського, С. Борисенка, І. Старостіної щодо призначення Судебника для власне литовської землі не знаходить підтвердження.

Вина - різновид судової платні, відомий ще з часів Руської Правди. Спершу вини йшли на користь великого князя, але згодом вони стягувалися на користь тих осіб, які відправляли суд на місцях. Із поширенням вотчинної юрисдикції (див. ком. до ст. 9, 10, 11) вини стягувалися на користь вотчинників.

Стаття 4

Ця стаття є продовженням ст. 2. Явно помітний її генетичний зв’язок із ст. 121 Поширеної Руської Правди (Троїцький список): «Аже холоп крадет кого любо, то господину выкупати и любо выдати и с ким будет крал, а жене и детем не надобе; но оже будут с ним крали и хоронили, то всех выдати...» (див. також ст. 108 Синодального списку, ст. 107 Пушкінського списку).

Стаття містить норму, згідно з якою дружині і дітям злочинця, виданим потерпілому (див. коментар до ст. 1), надається змога викупитися з неволі. Вказівка, що право викупити їх надається їхньому господарю, свідчить про те, що йдеться про родину залежної людини - підданого феодала.

Передача людей, які перебувають у залежності від феодала, іншому володільцю як компенсацію за спричинені крадіжкою збитки, у свою чергу, завдавала збитків першому володільцю. В умовах консолідації суспільної феодальної верхівки законодавець мав подбати про збереження майна магнатів і шляхти. Тому перебування дружини і дітей злодія у нового володільця - потерпілого - могло не залишатися довічним. Викупивши їх, перший господар фактично сплачував потер­пілому вартість збитків так, як це мав сплатити злодій. Для першого володільця це було вигідно: викупивши своїх невільників, він отримував від них у подальшому (у XV ст. - в основному за рахунок різних податків) більше, ніж витратив на викуп.

Маючи на меті не допускати невиправданої втрати феодалами підданих, законодавець забороняє суду видачу жружини і дітей злочинця, якщо майна останнього було достатньо, щоб сплатити потерпілому збитки.

Як і попередні, стаття свідчить про посилення захисту майна феодалів з боку держави і врегулювання приналежності селян до феодальної вотчини.

В колце - у розумінні значення цього терміну немає одностайності. М. Владимирський-Буданов вважав, що йдеться про суму, яку судді присудять як сплату позову, тобто «у колце» слід розуміти як «у кількості». Вчений навів і думку І. Даниловича: той переклав «в колце» як «у кайдани»^[274].

Статки - литовсько-руське право, як і право Київської Русі, не знало поділу майна на рухоме і нерухоме. З пам’яток права і текстів судових актів XIV-XVI ст. можна зробити висновок, що класифікація майна скоріше наближалася до класифікації, прийнятої в римському праві, за якою речі поділялися на манциповані і неманциповані. До першої категорії належали речі, які мали першорядну значущість для середньовічного господарства: земля, коні та інша худоба, залежні люди, будівлі. Гроші, домашні речі відносилися до другої категорії. Із тексту статті зрозуміло, що за відсутністю статків, тобто домашніх речей, злодій мав віддавати у холопство дружину і дітей. Ця норма близька до норми Руської Правди, згідно з якою за злочин глави сім’ї всі її члени каралися потоком і пограбуванням, тобто конфіскацією майна і віддачею у холопи (ст. 7 Троїцького списку).

Термін «статки» руського походження, він застосовується і у Псковській Судовій Грамоті, і у Судебнику Івана ІІІ 1497 р.

Стаття 5

У статті проголошується принцип одноосібної відповідальності за злочин. Поява такої норми у литовсько-руському праві не випадкова. З кінця ХІІІ ст. у праві європейських країн поступово зникає кругова відповідальність общин, родів та сімей і замінюється відповідальністю особистою. Водночас зникала неподільність майна у сімейних відносинах. Такі тенденції були зумовлені впливом канонічного і римського права, норми якого у XIV-XV ст. набували все більшого поширення в державах континентальної Європи^[275]. У Польщі принцип індивідуальної відповідальності був зафіксований у виданому Казимиром Малопольському Статуті (із посиланням на Священне писання)^[276]. У литовсько-руському праві ця норма знайшла відобра­ження у загальноземському привілеї 1447 року^[277], Полоцькому, Київському обласних привілеях і Привілеї київським міщанам^[278]. Дублювання норми в Судебнику є логічним і виправданим: привілеї поширювали дію даної норми на магнатів, шляхту, духовенство, міщан, тоді як Судебник призначався для відправлення суду над залежними селянами.

Виходячи з визнання Судебника збіркою норм власне литовського права, І. Старостіна відносно цієї норми стверджує, що литовські законодавці уніфікували місцеве право, використавши правові терміни і поняття юридичної мови східнослов’янських областей, враховуючи, наскільки це було можливим, загальноєвропейські правові традиції^[279].

Однак слід звернути увагу на те, що, як і попередня, ця стаття має аналогії із ст. 121 Поширеної Руської Правди (Троїцький список). Отже, не слід пов’язувати появу цієї статті лише із загально­європейськими тенденціями; засади одноосібної відповідальності були закладені ще у давньоруському праві.

У Судебнику встановлюється невинуватість родини злодія, впійманого з лицем на місці злочину. Зрозуміло, що дружина і діти могли не знати про злочин чоловіка і батька, а отже не споживати краденого. Встановлення одноосібної відповідальності за злочин було, безумовно, прогресивним кроком у розвитку права. Водночас звільнення від відповідальності дружини і дітей злочинця сприяло збереженню майна їхнього власника (див. ком. до ст. 4).

Стаття 6

Із тексту статті випливає, що сплата відбувалася не тільки грошима, а й речами на суму, еквівалентну вартості краденого. Така практика є закономірною для Литовсько-Руської держави XV ст., коли рівень розвитку товарно-грошових відносин був відносно низьким.

Давньоруське право передбачало, що спільно нажите у шлюбі майно було спільною власністю подружжя, але перебувало у розпо­рядженні чоловіка. Однак ще за звичаєвим правом посаг дружини належав їй особисто і був невідчужуваним. Він складав так звану матерню частку (у литовсько-руському праві - материзну), тобто майно, яке належало особисто дружині і після її смерті відходило у спадок дітям (ст. 94, 102, 103 Поширеної редакції, Троїцький І список). Це були речі хатнього вжитку (постіль, посуд, одяг, рушники, скрині), дрібна свійська худоба, птиця тощо. До материзни представниць суспільної верхівки входили і маєтки. У 1484 р. Казимир розглядав судову справу між Махном Доркгевичем і його вітчимом Яном Довойновичем: «Искал пан Михно Доркгевич на пане Яне Довойновиче материзны своее». Під час слухання сторін з’ясувалося, що мати Доркгевича після смерті першого чоловіка вийшла заміж

Судебник великого князя Казимира Ягайловича вдруге «з тыми именьи, ее отъчиною». За рішенням великого князя, кожен з дітей (від двох шлюбів їх було 8) отримав по рівній частці маєтку, «как то право земъское уставено»^[280].

Дана стаття за змістом тісно пов’язана з попередньою і є її своєрідним доповненням. Дружина злодія, яка не брала участі у крадіжці, не знала про її вчинення і не споживала краденого - основною кваліфікуючою обставиною було те, що злодій додому краденого не приносив, - не повинна сплачувати збитки потерпілому із свого майна. Із контексту зрозуміло, що збитки, завдані крадіжкою, невеликі: вкрадені або їжа, або дрібні речі (які можна випадково загубити і не помітити цього).

Недосконалість юридичної техніки XV ст. зумовила недостатньо чітке формулювання норми. Законодавець підкреслив, що злочинець відповідає лише власним майном, однак не вказав, чи мається на увазі й спільне сімейне майно, чи йдеться тільки про майно, яке належало злодію до шлюбу або було придбане ним особисто, наприклад, на заробітках.

Стаття 7

У попередніх статтях йшлося в основному про суб’єктів злочину - залежних селян. Однак у XV ст. в Литовсько-Руській державі існувала феодальна ієрархія, система сюзеренітету-васалітету: великий князь - удільні князі (наприклад, Слуцький, Мстиславський) - інші князі та пани - шляхта-рицарство - васали всіх названих господарів і самі господарі над населенням своїх маєтків тощо. Дана стаття встановлює відповідальність феодалів-васалів і підвасалів, які були співучас­никами злочину своїх людей - як невільників (холопів і челяді), так і підданих-селян. Визначені два види співучасті: потурання (сфор­мульовано як «господар те відав», тобто знав і не вжив заходів для припинення злочинної діяльності) і пособництво. Покарання для співучасників встановлене таке ж, як і для безпосередніх виконавців злочину. Але спеціально вказується, що для визнання вини пана необхідні докази. В цій статті докази не конкретизовані, однак з інших статей ясно, що ними є власне зізнання (див. ст. 18), речові докази (ст. 1, 5), показання свідків (ст. 17). Слід відмітити, що для отримання власного зізнання катування не застосовувалося, адже підозрюваними були представники привілейованих верств.

Те, що тяжкість покарання за злодійство не залежала від соціального становища суб’єкта, є прогресивним. Однак, на нашу думку, суворість покарання для злодія-представника привілейованої верстви пояснюється також тим, що він зганьбив свою шляхетську честь.

М. Владимирський-Буданов, який вважав Судебник кодексом, призначеним для всіх судів держави, зазначив, що відповідальність господаря-співучасника у злочині у той час, коли той же господар був суддею по кримінальних справах своїх людей (див. ст. 9 і 11), була, у більшості випадків, удаваною^[281]. Однак логіка статті стає зрозумілою, якщо визнати Судебник кодексом, призначеним для відправлення правосуддя у вотчинних судах. Суддя - господар і над васалом- співучасником, і над селянином.

Як і ст. 5 і 6, дана стаття має аналогії у Руській Правді: «Ажо крадет холоп... аже будут свободнии с ним крали или хоронили, то князю в продаже» (ст. 121 за Троїцьким списком). Однак у такому формулюванні стаття має очевидний зв’язок із ст. 13 § 6 Саксонського дзеркала, в якій сказано: «Хто зберігає крадене чи награбоване і здійснює цьому допомогу, і якщо він викритий у цьому, його слід покарати, як тих»^[282].

Порівняння норми, викладеної у статті, із нормою польського права, виявляє відмінність. За ст. ХІХ Статутів Казимира Великого, у випадку, якщо залежна людина, засуджена за злочин або делікт, заявить на суді, ніби діяла за наказом і з волі свого пана, то судді мають карати не пана, а лише виконавця^[283].

Можна говорити про певний зв’язок даної норми із приписом римського права: Nullus dicitur felo principalis nisi actor, aut qui praesens est, abettans aut auxilians actorem ad felonian faciendam (нікого не називають головним винуватцем, за винятком виконавця або ж особи, яка присутня у місці скоєння злочину, й виконавця, що підбурює до скоєння злочину або пособляє йому в цьому).

Чиясь людина - 1) невільна особа, яка знаходиться в особистій залежності від пана. Праву Литовсько-Руської держави були відомі такі категорії невільних осіб, як челядь і «роби» (холопи). Челядники були особистою прислугою феодалів, а холопи працювали у феодальних господарствах. Ще Руська Правда вказує на «ролейних» і «обєльних» холопів (ст. 57, 63, 64, 110 Поширеної редакції, Троїцький І список). Перші були посаджені на землю (пор. із рілля), останні були цілковитими холопами;

2) селянин, який проживав на землях, що належали феодалу. У XV ст. продовжується практика надання великим князем землі магнатам і шляхті, а також церквам і монастирям; часто земля надавалася разом із селянами, які мешкали на ній. Право власності на землю і селян набувалося також за заповітом, шляхом купівлі або отримання подарунку від приватних осіб. Так, у XIV ст. Лук’ян Шуба заповідав Лаврашову монастирю «чоловіка на имя Крічю и діти его и землею и со всими уходы»^[284]. У 1486 р. пані Агафія Олехновая пред’явила великому князю заповіт свого чоловіка, в якому вказу­валося, що «небожъчик записал дядьковичу своему Олехну Пугачу отчизну свою, именье на имя Сутьковъское... и теж люди тые, што мы ему придали к тому именью., а сыну своему пану Юрию в том именю отъписал люди, кушнера а сокольника, а Войновича, Лабеничане а Синъковычи, а Яневичи...»^[285]. Господарські або панські люди складали найчисельнішу категорію трудового населення, яке мешкало у великокнязівській або панській вотчині. В актах того періоду вони називаються люди, мужі, мужики, смерди, чорні люди, кмети, хлопи, піддані. Серед селян були тяглі, ремісники, ловці, млинарі, бортники, дігтярі, пташники та інші^[286].

У першій половині XV ст. всі селяни мали землю, якою вони володіли і якою користувалися майже як власники, мали особисті і майнові права. Таких прав не мала челядь. Її особисті і майнові правопорушення розглядалися як збитки господарського двору, і як збитки перекладалися і відшкодовувалися на гроші^[287]. Протягом другої половини XV - першої половини XVI ст. відбувалося зближення правового статусу невільників і селян, які мешкали на землях феодалів.

Стаття 8

Вільне сільське населення Литовсько-Руської держави було організовано в общини, околиці (див. нижче). Община була усталеною соціальною і територіальною одиницею, члени якої були пов’язані круговою порукою. Репутація кожного з членів общини була добре відомою всьому загалу. Репутації, «доброму імені», надавалося великого значення. Існувала презумпція винуватості мешканців общини, які мали погану, чимось заплямовану репутацію: якщо на території общини було вчинено злочин, то такі люди вважалися першими підозрюваними, «подейзреними». Таке ж ставлення було і до прийшлого елементу, оскільки їхня репутація була невідомою. Крім того, майнова і соціальна диференціація, посилення залежності селян від панів-землевласників сприяли більш інтенсивній міграції селянського елементу. Зубожіння маси селян зумовило той факт, що почастішали випадки крадіжок (див. ком. до ст. 1). Впровадження презумпції винуватості лежнів було наслідком вказаних процесів.

М. Владимирський-Буданов вказував, що той, хто тримав таємно волоцюгу, ставав поручителем за нього у явці до суду, а у випадку неявки - у сплаті за всякий злочин, вчинений в околиці. Як всякий поручитель, він надалі міг пред’явити позов до волоцюги. На думку вченого, стаття вказує на традиційний для руського права юридичний зв’язок членів общини і на її адміністративні права^[288].

Слід зауважити, що у даній статті йдеться про прийдешню людину, яка не жила постійно на землі феодала, а отже, не була безпосередньо залежною від нього, тож де-юре він не міг її судити і карати. Законодавець надає феодалам право судити і стягувати штрафи із таких селян. Давня традиція підозрілості по відношенню до «чужих» у даному випадку співпала із прагненням пануючої верхівки встановити контроль над всією селянською масою.

Дана стаття містить процесуальні норми. Як і обласні привілеї, Судебник встановлює, що при триразовій неявці до суду сторона програє справу. Очевидно, дана норма має зв’язок із відповідною нормою римського права, згідно з якою сторона, яка не з’явилася на суд, автоматично програє справу.

Лежні (лезні) - прийдешні особи; ті, які походили не з даної місцевості. Термін «лежні» у Судебнику згадується вперше у литовсько-руському праві. У Руській Правді він не вживається. Походження цього слова А. Яковлів виводив із чеського терміна «lezaky» («Aby zadny z panov, z rytierstva a ni z mest lezakov takovych aby neprechovyvali» - Zrizeni zemske, § 544). Дослідник вважав, що вплив чеської термінології на термінологію литовсько-руського (вчений називає його українським) права відбувався опосередковано - через польські мовні і правові впливи^[289].

У польських документах з ХІІІ ст. зустрічається термін «лазенки». Польський дослідник О. Бальцер вважав, що лазенки - це селяни, землі яких пан захопив для себе, а їх самих вигнав, тому вони мали шукати собі місця проживання в іншому селі^[290]. Ф. Буяк запропонував своє тлумачення цього терміна: лазенки - це не соціальна група селян, а професія, представники якої пересувалися з місця на місце, займаючись «лазом» - випалюванням лісу під поля^[291]. Радянська дослідниця Л. Разумовська вважає більш вірогідною точку зору О. Бальцера. Вона вказує, що спільне для всіх слов’ян дієслово «лазити» означає «ходити», «волочитися» і саме це його значення дало можливість для утворення терміну «лазенки». У сучасній польській мові, додає Л. Разумовська, існує слово lazeka, яке означає «волоцюга»^[292]. Сучасна польська наука визначає лезнів, лежнів як вільне, неосідле, не зв’язане населення, яке не несло постійних повинностей на користь феодалів ^[293].

Не викликає сумнівів зв’язок названих чеського, польського і литовсько-руського термінів. Однак навряд чи можна однозначно стверджувати про «первинність» чеського або польського впливу: маємо справу не лише із суто лінгвістичними, а і, насамперед, з подібними соціальними явищами у чеському, польському і литовсько- руському суспільствах, тож для позначення нового явища законодавець просто використав термін, вже існуючий у чеській і польській мовах.

Сусіди - це мешканці околиці (див. нижче), особи, що мають окреме майно, самостійні майнові права, а також безпосередню територіальну близькість мешкання. Сусідство, сусідські зв’язки встановлювалися безпосередньо між певними особами, які мали граничну спільність між домівками, земельними ділянками, і опосередковано - між всіма мешканцями поселення (міста, села). Сусідніми селами, на відміну від сусідів-фізичних осіб, вважалися такі, що мали спільну межу («сусіди сіл околичних, сугранних»).

Околиця - у Х-ХІІІ ст. у слов’янських землях околицею називали неукріплене сільське поселення, в якому будівлі тісно прилягають одна до одної і утворюють замкнене коло або еліпс. Околиця є давнім типом поселення. Її виникнення звичайно пов’язується із потребами оборони: для перетворення її на укріплений пункт, «грод», достатньо 294 тільки оточити її частоколом і ровом.

У XIV-XV ст. околицею називали общину, територіальну одиницю з певними межами, до якої «прислухали» точно означені села^{[294] [295]. У такому значенні околиця відповідає верві Руської Правди. На підставі судових актів В. Іванішев стверджував, у Володимирському та Луцькому повітах були наявні 10 околиць[296].}

Точка зору І. Черкаського, згідно з якою околиці не були усталеними одиницями, а визначалися у кожному випадку злочину окремо як осередок, епіцентром якого було місце вчинення злочину^[297], не знайшла підтримки у дослідників.

Рок - тут: строк для явки до суду. Терміни «rok», «roky» для позначення суду, а також судової сесії знають польське і чеське право. Вірогідним є запозичення цих юридичних термінів.

К праву поставити - доставити до суду; термін «право» тут вжито у значенні «суд».

Стаття 9

Цією статтею відкривається цикл статей (9-11), які встановлюють межі компетенції доменіальних судів за колом осіб. Підтверджується положення земського привілею 1447 р.: у випадку, коли сторони є підданими різних панів, судить і стягує платню пан звинуваченого селянина. За загальним правилом, пан потерпілого селянина мав послати урядника - службовця, - до господаря звинуваченого із повідомленням про факт злочину. Пан звинуваченого селянина мав вчинити правосуддя над винуватим і отримати судові прибутки. Норма діє і у відношенні селян великокнязівської вотчини: законодавець гарантує невтручання великого князя в суд іншого феодала.

Обчій суд - суд, який мав складатися із обох вотчинників або, за домовленістю, їхніх представників (спільний суд). Практика спільного суду відома руському праву як Литовської, так і Московської Русі^[298]. В деяких випадках надання землі, особливо на українських землях, Казимиром спеціально оговорювалося право спільного суду. При підтвердженні надання земель Онуфрієвському монастирю від 2 липня 1468 р. зазначалось: «а коли будет которому чоловеку нашому [великокнязівському] дело до монастырского чоловека, ино нашим наместником и тивуном тых людей судити з архимандритом Онуфрейским...»^[299].

З тексту статті неясно, хто міг бути ініціатором скликання спільного суду. Навряд чи бралися до уваги побажання селянина, скоріше за все, це були пани.

Наша, князівська, панська, боярська - суспільна верхівка Великого князівства Литовського у XV ст. не була однорідною. Н. Яковенко наводить таку її класифікацію: князі, пани, зем’яни-шляхта, шляхта- голота і панцирні бояри^[300]. Провідною верствою у державі були магнати - князі і пани, що з давніх-давен володіли отчиною - не жалуваною, а родовою земельною власністю. Отчинне боярське землеволодіння існувало в Русі з першої половини ХІІ ст. Присяга на вірність новому сюзерену - великому литовському князю - не ламала звичної суспільної моделі, створеної у давньоруські часи. Визнання литовськими правителями права князів і панів на спадкове землеволодіння було вирішальною підставою для мирного входження українських земель до складу Великого князівства Литовського^[301].

Із поглибленням зв’язків Литви із Польщею набуває все більших прав у державі ще одна верства - шляхетство. Її високе соціальне і правове становище у князівстві закріплюється низкою привілеїв. У XV ст. шляхта являла собою строкатий стан, прошарки якого відрізнялися за маєтковим статусом, традиціями і престижем роду^[302].

Боярами у XV ст. називалися володільці сіл. На бояр, що прийняли католицьку віру, поширювалися положення привілеїв Ягайла 1387 р. Їм було підтверджено право власності на землю, обіцяно судову реформу. Городельський привілей 1413 р. надав окремим литовським боярам герби, внаслідок чого з-поміж них виокремилася «шляхта з гербом», бояри-шляхта. Бояри-шляхта повинні були брати участь у військових походах у супроводі слуг, які називалися боярами-слугами. Бояри-шляхта належали до шляхетського стану, мали громадянські і навіть політичні права; вони вважалися підданими великого князя, а не панів, були власниками землі і підлягали суду воєвод і старост^[303].

Консолідація шляхетської верстви тривала у XV ст. і закінчилася вже після Люблінської унії.

Намісництво - в Київській Русі органами місцевого загального управління були призначені Київським князем намісники й тивуни (див. нижче), яким належало і право суду. Інститут намісництва зберігся і у Великому князівстві Литовському. Маєтки великого князя були розташовані у різних місцях держави; Казимира, який водночас був і польським королем, могло і не бути у Литві. За відсутності великого князя управління його вотчиною, у тому числі і відправлення суду, належало намісникам. Вони виконували різноманітні господарчі та управлінські функції (у тому числі судові й фінансові), відали ремонтом, побудовою дворів і палаців, влаштуванням ставків і млинів, накладанням повинностей на селян і контролем за їх виконанням, наглядом за коморами, збором данин, мит тощо.

Притаманна феодалізму нерозмежованість державного госпо­дарства і особистого господарства великого князя як вотчинника відбилася і у тому, що адміністрація великокнязівських маєтків за назвою не відрізнялася від державних урядників. Призначення особи намісником, особливо у маєток, який з тих чи інших причин відвідувався великим князем нечасто, могло бути і своєрідною винагородою, оскільки служебники у Литовсько-Руській державі утримувалися за запозиченою у Київській Русі системою кормління - коштом місцевого населення, з якого на користь урядника стягувалися грошові і натуральні сплати.

Див. ком. до ст. 10.

Тивунство - інститут, відомий ще Київській Русі. Висловлена польською дослідницею М.Т. Лизісовою думка, що цей інститут був реципований Руссю від варягів^{[304] [305], не отримала підтвердження і підтримки.}

За дорученням великого князя тивуни, які призначалися із наближених до князя осіб, виконували різноманітні обов’язки, коло яких не було юридично встановлено. Тивунство зберігається у Литовсько-Руській державі. Як і намісники, у XZV ст. тивуни призначалися великим князем у землі держави і у великокнязівські маєтки. Утримання тивунів, як і інших служебників, відбувалося за системою кормління. За відсутності великого князя у маєтку тивун міг здійснювати адміністративні і судові функції. Його повноваження і авторитет ґрунтувалися на підтримці з боку великого князя. У дарчій грамоті Борисовцям тивунського прибутку (із правом суду) Вітовт зазначає: «А кто иметь черезъ сюю нашу грамоту в чом их обидити, 305 того и сказним».

У XV ст. тивуни як органи місцевого управління і суду були замінені намісниками. Посада збереглася тільки у Жмудської землі, що дало підстави І. Старостіній вважати Судебник призначеним для суто литовської території. Однак у Київській, Смоленській землях, у Литві намісники призначали собі помічників із селян «ліпших служби», і навіть із челяді, які також називалися тивунами^[306]; отже, вказівка на цю посаду не може бути свідченням обласного призначення кодексу. «Нові» тивуни, про яких йдеться у даній статті, розпоряджалися селянами і челяддю, у тому числі відправляли суд.

Див. також ком. до ст. 10.

Стаття 10

Є продовженням попередньої статті. Норма поширюється і на селян-мешканців великокнязівських маєтків: правопорушника-підда- ного великого князя судить сам великий князь, однак не як монарх, а як землевласник. Нерозмежованість вотчинного і державного начала у судовій діяльності монарха на практиці виявлялася, зокрема, у тому, що судові справи селян записувалися до актових книг державної канцелярії. Так, у Литовській Метриці вміщено запис від 22 липня 1484 р. про розгляд Казимиром справи «господарського чоловіка» Свирка^[307].

Великий князь Казимир, який водночас був і королем Польщі, не міг перебувати весь час у Литві. Крім того, до його домену входили землі, які були розташовані на відстані одна від одної. У статті уточнюється, що за відсутності великого князя у маєтку судові повноваження делегуються його служебникам: при виникненні справи між селянами великокнязівських маєтків і селянами інших панів судити мають великокнязівські намісники і тивуни.

М. Владимирський-Буданов вказував, що намісники і тивуни суміщали у своїй діяльності вотчинний характер із державним. Різниця полягала у тому, що у повноваженнях намісника переважав державний характер, а вотчинний був на другому плані; у тивунстві - навпаки^[308]. Наявність судових функцій у службовців, яким делегувалися адміністративні повноваження, пояснюється тим, що у феодальній державі суд не був відокремлений від адміністрації.

Які від нас що держать - тобто: отримали держання, тимчасове умовне управління земельною одиницею. Як вказує Н. Яковенко, литовсько-руське держання перегукується із інститутом бенефіція у Західній Європі. Феодальна природа держання полягала у передачі прерогатив державної влади у так звану посадову сеньйорію^[309]. За загальноземським привілеєм 1447 р., право отримувати держання закріплювалося лише за шляхтою; у привілеях, наданих землям Київській, Волинській, Жмудській, Полоцькій, Смоленській, Вітеб­ській, вказувалося, що в цих землях держання може отримувати лише місцева шляхта. Див. також Намісництво (ком. до ст. 9).

Стаття 11

Стаття закінчує визначення правил підсудності доменіальним судам у випадку виникнення справи між підданими різних феодалів. Якщо пан звинуваченого селянина відмовиться від вчинення правосуддя, законодавець дозволяє переносити розгляд справи на спільний суд. У статті вперше в литовсько-руському праві помітна спроба забезпечити виконання феодалами судових обов’язків: у випадку злісного ухиляння від відправлення суду великий князь або його намісники посилають діцького.

Утвердження доменіального суду є яскравим свідченням поглиб­лення феодалізму у Литовсько-Руській державі: однією із головних ознак феодального ладу є поєднання в особі володільця права власності і права верховної влади у межах землі, що йому належить^[310].

Див. ком. до ст. 9, 10.

Діцький - посада при великокнязівській центральній і місцевій адміністрації. Ця посада існувала ще у Київській Русі^[311]. Діцький брав участь у судовому процесі. До його функцій входило доставити певну сторону приводом до суду або здійснити майнове стягнення за рішенням суду.

У цій статті вказано, що діцький висилається у випадку, коли пан відмовляється «уделати справедливость», тобто вчинити правосуддя у відношенні до свого підданого.

Воєвода - намісник великого князя.

Використання законодавцем цього терміну стало однією з підстав для виникнення дискусії навколо питання призначення Судебника. І. Старостіна, яка вважає, що Судебник призначався суто для литов­ської землі (Віленської і Трокської), вказує на те, що воєводства там були впроваджені у 1413 р. Правителями Полоцька, Смоленська, Вітебська на час видання Судебника були намісники, які стали називатися воєводами на початку XVI ст. Старшим урядником на Волині при Казимирі був луцький староста, воєводство там було утво­рене лише у 1566 р. Правитель Жемайтії називався «старостою» до XVIH ст. Київська земля під час видання Судебника була вотчиною київ­ського князя Семена Олельковича, воєводи там з’явилися тільки після ліквідації удільного князівства. Титул воєводи у Новогрудку затвердився на початку XVI ст.^[312]. Для дослідниці це є одним із найва­гоміших аргументів на користь обласного призначення Судебника.

Видатний литовський дослідник А. Янулайтіс не погоджувався із тим, що згадка про воєвод є аргументом проти загальнодержавного характеру Судебника^[313]. М. Любавський вважав, що воєводами у ст. 11 і 21 названі члени Пани-Ради^[314]. Такої ж думки дотримувався і Ф. Леонтович^[315]. М. Любавський, крім того, вказував, що воєводами у XV ст. називалися королівські та великокнязівські намісники, оскільки вони водночас були і військовими начальниками областей. Такі воєводи сиділи по містах Галицької землі у часи приєднання її до Польщі, по містах Волинської землі за правління там Любарта Гедиміновича, у Чернігово-Сіверській землі при Дмитрі-Корибуті Ольгердовичі, в удільних князівствах Острозькому, Кобринському тощо^[316]. Зауважимо, що у грамоті князя Олександра Коріятовича, датованій 17 березня 1375 р., згадуються свідки: «Гринко пан староста подольский, смотрицкии воіевода Рогозка Прокоп...»^[317]. Тож згадка у статті про воєвод не може свідчити про місцевий характер Судебника.

Стаття 12

Цією статтею відкривається цикл статей, що стосуються процесуального права і кваліфікації крадіжок у доменіальних судах. Встановлюється, що виконати вирок суду має пан звинуваченого.

Для феодального права характерним є погляд на злочин, як на приватну справу між винуватим і потерпілим. Зокрема це знайшло вираження у тому, що кримінальні делікти - справи про крадіжку, покалі­чення, навіть убивство можна було залагодити шляхом договору між сторонами. Допускалося припинення справи на будь-якій стадії

Судебник великого князя Казимира Ягайловича судового процесу, вибачення злочинця. Прояви приватноправового ставлення до злочину були настільки сильними у литовсько-руському суспільстві, що законодавець вважав за потрібне зазначити: пан не може замінити кару звичними способами: обернути винуватого селянина на невільного - холопа чи челядина, замінити покарання грошовою компенсацією тощо. Феодал, який порушив дану норму, сам вчинив процесуальне правопорушення і підлягає суду великого князя і Пани-Ради.

Відповідальність за самоуправство встановлювалася і Волинським обласним привілеєм: «А приличного злодея не пускати, а хто бы его пустил, або на откуп дал, и на него бы довод справный был: тот мает вину заплатити по давному, как перед тым было»^[318]. Подібна норма була відома і праву Московської Русі. Так, у ст. 13 Білозерської уставної грамоти (1488 р.) відпущення злодія, впійманого на місці злочину з поличним, кваліфікується як самосуд і карається штрафом у два рублі^[319]. Слід зазначити, що заборона відпускати злодія за домовленістю існувала і у південних слов’ян: у Статуті острова Корчула (ХІІІ ст.) сказано, що потерпілий від крадіжки, який домовиться із злодієм будь-яким способом, втрачає «всі свої права у добрі і покаранні»; якщо той, у кого спустошили виноградник, дійде згоди із злодієм, то позбавляється «всякого права свого та штрафів, які всі відходять общині»^[320]. Впровадження цих норм В. Пашуто та І. Шталь пояснюють тим, що законодавець намагався привчити населення у випадках вчинення злочину звертатися до суду, а не закінчувати справу примиренням^[321]. Очевидно, таку ж мету пере­слідував і Казимир.

Стаття має аналогію із ст. 13 § 8 Саксонського дзеркала, яке застосовувалося в магдебургіях Великого князівства Литовського і чий вплив на статтю також не виключений. За німецьким правом, суддя, який не покарав засудженого злочинця, сам вважався злочинцем. Крім того, ніхто не був зобов’язаний відвідувати судові засідання такого

судді, оскільки той сам знехтував правосуддям^[322]. Однак доповнювати статтю Судебника такою нормою не було сенсу, оскільки кодекс призначався для вотчинного суду, альтернативи якому для селян не існувало.

Цілком вірогідно, що дана норма у європейських народів склалася під впливом римського права, згідно з нормами якого, nemo delictis exuitor (нікого не можна звільнити від відповідальності за правопорушення), maleficia non debens remanere impunita et impunitas continuum affectum tribuit delinquendi (погані вчинки не повинні залишатися безкарними, бо безкарність є постійним заохоченням злочинців).

Стаття свідчить про зародки публічно-правового погляду на злочин як на суспільно небезпечне діяння, а не як на приватну шкоду. Метою покарання поступово стає не тільки відшкодування збитків потерпілому, а і відплата злочинцю.

Дана норма була внесена до Статуту Великого князівства Литовського 1529 року (розд. ХІІІ, арт. 6 і 25).

Казнити - йдеться не про смертну кару, а про будь-яке покарання взагалі.

Сплату отримати - очевидно, йдеться не тільки про заміну присудженого покарання штрафом, а і про випадки, коли пан обмежувався стягуванням вини (див. ст. 3), а самого покарання не виконував.

У неволю взяти - тобто замінити присуджене покарання неволею.

Ис права выступает - порушити право. У нормативно-правових і правозастосовчих актах XV-XVI ст. зустрічається вираз «виступ» у значенні «злочин».

Стаття 13

Встановлюється смертна кара за кваліфіковану крадіжку. Як випливає із статей 14 і 17, перша крадіжка не каралася смертю. Однак у випадку, коли сума вкраденого була високою, рівною вартості корови (така сума вказана як вартість корови в арт. 8 розд. ХІІ Статуту Великого князівства Литовського 1529 р.^[323]), або об’єктом крадіжки була корова, крадіжка вважалася кваліфікованою і каралася смертю. Очевидно, ця норма склалася не без впливу ст. 40 Руської Правди (Поширена редакція, Карамзинський список), за якою крадіжка речей, чия втрата становила загрозу для існування селянської родини, каралася найвищою вирою - 12 гривень - або продажем злочинця у холопи.

Крадіжка худоби вважалася тяжким злочином і в інших народів. За албанським правом XV ст., злодієм вважався «той, хто власною рукою вкраде чужу худобу»; крадіжка худоби каралася штрафом, що удвічі перевищував вартість вкраденого^[324].

Див. ком. до ст. 14.

Півкопа - Велике князівство Литовське не знало примусового вилучення іноземної монети з обігу. Внаслідок цього грошовий ринок держави був насичений найрізноманітнішими монетами^[325]. Очевидно, для уніфікації судової платні в Судебнику, як і в обласних привілеях, вказаний еквівалент платні у грошових одиницях держави. Копа грошей - лічильна одиниця в 60 грошів, відповідно півкопи дорівнювало 30 грошам. Гріш - срібна, а з XV ст. - білонова монета, яка карбувалася у Великому князівстві Литовському (грош карбувався також у Польщі, Пруссії та інших європейських країнах)^[326].

Стаття 14

Продовження попередньої статті. У руському праві розрізняли просту і кваліфіковану крадіжку. Простою вважалася перша крадіжка, вона не каралася смертю. Повторне вчинення злочину, рецидив, були підставою для того, щоб крадіжка розцінювалася як кваліфікована. Однак крадіжка на велику суму, навіть якщо була вчинена вперше, вважалася кваліфікованою і каралася смертю. Подібним чином кваліфікувалася і каралася крадіжка на велику суму за законодавством інших слов’янських народів. За Поліцьким статутом (Далмація, XV ст.), «хто вкраде щось, що перевищує вартістю 100 лібр, страчується через повішення» (ст. 78-а)^[327].

За першу крадіжку злодій має сплатити вину (див. ст. 3), смертною карою його не карають. У ст. 4 і 6 вказувалося, що сплата збитків потерпілому має здійснюватися із речей злочинця. Дана стаття доповнює, що сплата вини - штрафу на користь суддів - також здійснюється із майна злодія.

Як і у попередніх статтях, у даній статті простежується зародження публічно-правового погляду на злочин: злодій-рецидивіст становить небезпеку спільноті, всьому загалу. Отже, покарання для такого злочинця має на меті не тільки відновити майно потерпілого, а і позбутися злочинця.

Полтина - сума, в яку Статут Великого князівства Литовського 1529 року (арт. 8, розд. ХІІ) оцінював корову, вепра, кнура - худобу, чиє м’ясо вживалося в їжу.

Стаття 15

Стаття є продовженням ст. 13 і 14. У статті розглядається випадок, коли поєднуються дві кваліфікуючих обставини: наявність лиця і крадіжка на велику суму. За таких обставин злочинець підлягає смертній карі, навіть якщо вкрав вперше.

Кінська татьба - 1) крадіжка коня; 2) крадіжка в особливо великих розмірах. На Русі конокрадство здавна вважалося одним із найтяжчих злочинів: в умовах постійної військової небезпеки втрата коня різко знижувала шанси людини залишитися живою. У Руській Правді не згадується смертна кара як різновид покарання, її замінює система композицій, тобто судових штрафів. Однак за конокрадство злочинця віддають на «потік» - піддають вигнанню. На практиці смертю каралися за підпал, вбивство у розбої, конокрадство - злочини, що були особливо небезпечними для суспільства (перелік злочинів, які вважалися найтяжчими, був запозиченим руським правом із візантійського).

У великокнязівських (а згодом і у магнатських) маєтках Литовсько- Руської держави конярство було найважливішою галуззю скотарства. Коні не тільки використовувалися як робочий інвентар у господарстві, а й надавалися як винагорода за службу служилим людям. Книги великокнязівських надань містять чимало записів про пожалування князям, панам, боярам, шляхтичам, слугам коней або лошат з того чи іншого господарського двору^[328]. Тож конокрадство кваліфікувалося як особливо тяжка крадіжка. Кінською татьбою також стали називати крадіжку будь-яких речей великої вартості, тобто такої, що могла бути співставлена із вартістю коня. Як видно із тексту статті, така крадіжка вважалася кваліфікованою, навіть якщо вона була вчинена вперше, і каралася смертю (пор. із ст. 14).

Зауважимо, що за середньовічним правом європейських країн конокрадство також каралося повішенням.

Стаття 16

У статті вказана ще одна кваліфікуюча ознака злочину: репутація злочинця, думка про нього околиці (див. ком. до ст. 8). Сусіди, околиця тут виступають як свідки доброї чи поганої попередньої поведінки підозрюваного, а не самого факту злочину. Їхня роль у визнанні підозрюваного винуватим подібна до ролі послухів у давньоруському праві та праві інших слов’янських народів.

За руським правом, надана спільнотою загальна оцінка особистості мала важливе значення для подальшої долі підозрюваного. У договірній грамоті Новгорода з тверським князем Борисом Олек­сандровичем, датованій 1446-1447 рр., вказується: «А на кого взъговорят из Новгорочкых волостей на тферского татя или на разбойника, а възмолвят нет, ино ему и потом не быти во Тферских волостях»^[329]. За результатами повального обшуку, тобто опитування людності у місцевості, де стався злочин, визначали «лихих людей», які і були першими підозрюваними. Навіть якщо їхня вина не була доведена і вони не зізнавалися у скоєному (для отримання власного зізнання застосовувалися тортури), «облиховану» особу карали смертю (Соборне Уложення, гл. ХХІ, ст. 41)^[330].

Для порушення кримінальної справи проти особи, яка вже раніше притягувалася до відповідальності за крадіжку, достатньо заяви сока (див. ком. до ст. 2). Подібна норма існувала у середньовічному чеському праві: звинувачення за показаннями сока бралися до уваги, якщо були підтверджені думкою сусідів про звинуваченого^[331].

За відсутності речових доказів для отримання власного зізнання підозрюваний видається на тортури. При зізнанні підозрюваного у злодійстві його страчують, навіть якщо речових доказів і не знайдено. (Див. ком. до ст. 17.)

Подібні за змістом норми наявні у законодавствах слов’янських і німецькому: при звинуваченні у крадіжці за відсутності речових доказів звинувачений підлягає судовому випробуванню, що вказує на давність цих норм. За Саксонським дзеркалом, до ордаліїв присуджували людину при повторному звинуваченні без наявності доказів (гл. 39 кн. 1 «Земського права»)^[332]. За ст. 152 Законника Стефана Душана, звину­вачений у крадіжці без доказів «хай витягне [розпечене залізо] з вогню біля церковних воріт і [понесе і] покладе його на святий олтар»^[333].

Домучаться татьби - встановлять факт злодійства шляхом застосування тортур. Тортури, як і ордалії в Київській Русі, були не покаранням, а способом здобуття судових доказів. У XV ст. в євро­пейських країнах ордалії вже не застосовувалися. Кримінальне право Європи було знайоме із тортурами, взятими з канонічного права. Їх використовували і у світському праві як «засіб методичного встановлення істини», тобто сприймали як заміну ордаліїв.

У Судебнику не вказані ні знаряддя, ні різновид тортур, але, на думку сучасного литовського вченого С. Лазутки, такі «деталі» були вироблені судовою практикою і добре відомі катам^[334], отже, не потребували уточнення у тексті статті.

Стаття 17

Як і у попередній статті, регламентується прецедент, коли кримінальна справа проти злодія порушується за заявою сока. Навіть у випадку, коли інших доказів немає, такої заяви достатньо, щоб визнати підозрюваного таким, що має сплатити вартість збитків потерпілому і судову платню на користь суду. Ця санкція свідчить про основну мету покарання у праві XV ст.: відшкодування збитків потерпілому; шукали не того, хто винний, а того, хто має сплатити.

У статті названа сукупність обставин, відсутність яких дозволяє кваліфікувати крадіжку як просту і замінити смертну кару на майнове покарання. Такими обставинами є: наявність речових доказів, повторність крадіжки або підозри у крадіжці (був «мучиван» за підозрою, але не зізнався), погана репутація в очах околиці.

Никому не плачивал - не був присуджений до сплати штрафу за крадіжку.

Татьба - тут: судовий штраф за крадіжку.

Стаття 18

Для середньовічної людини характерним був релігійний тип свідомості, якому притаманна віра у потойбічні сили, чари тощо. Забобонна людина допускала, що підозрюваний, виданий на тортури, міг не зізнаватися у скоєному злочині тому, що був чаклуном або вдався до допомоги чаклунського зілля і під тортурами спав, не відчуваючи болю. Цікаво, що сам факт застосування зілля не брався до уваги як підстава для кримінального переслідування; законодавець занепокоєний тим, що підозрюваний намагався перешкодити отриманню достовірних доказів стосовно факту крадіжки.

Стаття приписує призначення смертної кари такому підозрю­ваному, якщо наявна сукупність обставин: показання сока, перебу­вання під підозрою раніше, повторність крадіжки, погана репутація. Тож вказані обставини можна розглядати як ознаки кваліфікованої крадіжки.

Для порівняння зауважимо, що у сусідній з Великим князівством Литовським Лівонії у ХІІІ-ХV ст. неодноразово видавалися постанови щодо боротьби з забобонами, магією чорною і білою, що поясню­валося наявністю залишків язичництва у селянському середовищі^[335]. У Новгороді ХІІІ-ХУ ст. були дуже стійкими пережитки язичництва навіть серед православного населення: при розкопках часто знаходять дерев’яні фігурки домовиків^{[336] [337]. За магдебурзьким правом, застосу­вання чар, магії каралося спаленням на вогнищі, однак за місцевим правом і у Лівонії, і у Великому князівстві Литовському на практиці до такого покарання не вдавалися.}

Зілля - магічні предмети, трави тощо, які дозволяють не відчувати болю. У Судебнику не вказано, яким чином можна довідатися про застосування зілля. У Статуті Великого князівства Литовського ця норма розширена: перед тортурами приписується перевірити, чи не ховає підозрюваний зілля у волоссі, під пахвою тощо.

Зелейник - знавець зілля. У язичницькі часи зілейниками називали волхвів, які вивчали лікувальні властивості трав і коріння. При лікуванні травами зілейники застосовували замовляння та шептання. Серед зілейників були вмілі костоправи, вони з успіхом лікували від 337 укусу змії тощо.

Як показують Судебник і Статути Великого князівства Литов­ського, у литовсько-руському суспільстві ще у XV-XVI ст. зберігалося зілейництво.

Стаття 19

Ця стаття за змістом прилягає до циклу статей, регламентуючих порядок накладання майнових покарань і смертної кари на панських селян-злочинців. Згідно зі статтею, для невільників - паробків - встановлюється така ж відповідальність. За Руською Правдою, холопи і челядь були позбавлені правоздатності, за злочин невільника ніс відповідальність його господар, якому надавалося право самому судити «роба». Судебник уперше в литовсько-руському праві зафіксу­вав правоздатність невільника. Це стало одним із перших чинників зближення і вирівнювання правового статусу селян, що поступово втрачали незалежність, і невільників.

Стаття встановлює, що рецидив крадіжки карається повішенням. Подібна санкція передбачена і у законодавстві південних слов’ян: за Поліцьким статутом, злодій-меусобець (рецидивіст) підлягає пові­шенню, а його майно конфісковується частково на користь близьких родичів, частково - на користь общини. Якщо злодій - кмет (невільник), то половина конфіскованого майна відходить общині, а половина - господарю^[338]. Римське право також встановлювало більш жорсткі санкції для повторних злочинів: Multiplicita transgressione crescat poenae inflictio (застосування покарання повинно зростати разом із повторенням злочину).

Паробки - невільники. За давньоруським правом, невільниками були челядь і холопи («роби»), в литовсько-руських актах XIV-XVI ст. невільники йменуються «паробки» і «жонки». Різнобій у термінології В. Пічета пояснив тим, що протягом ХV - початку XV! ст. процес консолідації населення ще не закінчився^[339].

Джерелами невільництва, як і у Київській Русі, були купівля, полон, народження від невільників, шлюб з невільником, видача злочинця (крім злодія) потерпілому «головою». Невільники складали основну робочу силу панського господарства. Крім роботи у домівці і дворі, невільники займалися городництвом, садівництвом для свого хазяїна, стерегли стада, поля тощо. Жінки ткали, пряли для хазяйки. Жили невільники у дворі феодала, або за його межами, на селі, у своїх домівках; мали своє рухоме майно - «бонду»^[340].

Бонда - за традиційним визначенням дослідників литовсько- руського права, це особисте рухоме майно невільника. Можемо припустити, що термін «бонда» походить від латинського bona - майно.

Руське право такого терміна не знало; не вживається він і у пізніших пам’ятках литовсько-руського права, зокрема, у Статутах Великого князівства Литовського. Очевидно, цей термін побутував переважно в литовських землях. Не маючи підстав говорити однозначно про наявність правових взаємовпливів між Сканди­навськими країнами і Литвою, зауважимо, однак, що у норвезьких правових пам’ятках XIII-XIV ст. бондами називаються особисто вільні незаможні селяни.

Додамо, що у звичаєвому праві Естонії у XIII-XV ст. розрізнявся такий різновид земельного володіння, як банда - земельна ділянка, яку обробляв селянин-общинник на територіях, не зайнятих общинами; ця ділянка вважалася власністю такого селянина^[341]. Не виключена можливість зв’язку між названими термінами.

Сказнити и пробити - покарати побиттям.

Стаття 20

Включення до Судебника циклу статей, які регулюють відносини між землевласниками, є зрозумілим і виправданим: кодекс був адресований землевласникам, тож законодавець обрав ефективний спосіб оприлюднення правил земельного судочинства.

В умовах поширення практики надання землі, зростання магнат­ського і шляхетського землеволодіння, консолідації суспільної вер­хівки частішали випадки земельних спорів між власниками земель. У феодальному суспільстві ці спори вирішувалися здебільшого насильницькими методами. Поширеними були так звані наїзди - озброєні напади на землі і домівки супротивної сторони. Наїзди супроводжувалися пограбуванням маєтку, вбивствами, покаліченням (порубами) і насильством над супротивником, його родиною і його людьми. Влада неодноразово намагалася ввести вирішення проблеми у правові рамки, але в умовах відсутності дієвих механізмів забез­печення виконання судових рішень владнати питання було неможливо.

У даній статті знайшли відображення норми руського звичаєвого права. Для вирішення земельних суперечок обом сторонам пропонувалося разом із свідками і суддями виїхати безпосередньо на місце спору. Сама процедура у статті не регламентується, але це не було потрібно, оскільки вона добре була знайома учасникам процесу. Для встановлення меж у спірному місці сторони мали пред’явити докази права володіння землею. Такими доказами були письмові документи, межові знаки, про які говорилося у цих документах, а також свідчення «людей добрих, віри гідних». Вигравала та із сторін, чиї межові знаки були чіткішими, а свідки - поважнішими^[342].

Свідченням давності походження земельного судочинства є той факт, що процедура вирішення земельних суперечок обставлялася урочисто, а сторони та свідки, приносячи присягу, ходили по межі із землею на голові (пізніше землю замінили іконою).

Для вирішення земельної справи сторонам у Судебнику пропо­нується взяти їздоків - осіб, яким довіряють обидві сторони. Фактично йшлося про створення третейських судів, в яких їздокам відводилася роль третейських суддів, атЬіґтіит. Вкорінення на литовсько-руському ґрунті інституту третейських (полюбовних, приятельських) судів не випадкове. Ф. Леонтович зазначив, що «в литовсько-руському праві ніколи не зникав один із докорінних поглядів давньоруського права про посередницький характер суду і наряду як князя, так і інших органів суспільної влади»^{[343] [344]. Практика вирішення земельних суперечок третейськими суддями була поширеною серед литовсько- руської суспільної верхівки: «А так мы з розсудку своего нашли, абы они, упросивши собе приятелей своих, кого хотячи, на кгрунт певный сами выехали и приятелей своих вывели, хто кого может собе 344 звести».}

Стаття 21

Слабкість механізмів забезпечення виконання судового рішення зумовлювала часті випадки самоуправства з боку феодалів при виник­ненні земельних справ. Стаття стоїть на заваді практиці порубів і наїздів. Фактично це означало заборону феодальних війн і посилення центральної влади. Зміст статті вказує на існування у Великому князівстві Литовському суду великого князя - найвищого суду в державі.

З волі великого князя у державі практикувалось надання певним верствам і особам судового імунітету - права виключної підсудності центральному (великокнязівському) суду, що було значною пільгою, оскільки великокнязівське правосуддя було відносно швидким, недорогим і неупередженим, а крім того панував погляд на голову держави як на носія вищої справедливості^[345]. Уже в привілеях Київському, Волинському було встановлено судовий імунітет магнатів по відношенню до місцевих судів. Однак за бажанням сторони могли звернутися і до регіонального суду, який чинили великокнязівські намісники. Дана стаття встановлює, що справи по наїздах і порубах межових знаків мають розглядатися великокнязівським судом. М. Вла- димирський-Буданов вказав, що право володіння для нерухомих речей було однією із основ старого речового права; оскільки володіння захищалося як ознака права власності, то насильницьке заволодіння передбачало надзвичайні державні заходи (суд виключно великого князя), навіть коли б той, хто заволодів, був судом визнаний таким, що •346

має право власності.

Оскільки великий князь Казимир був одночасно і королем польським (обраний у 1445 р., коронований у 1447 р.), то він більшість часу перебував у Польщі, приїжджаючи до Литви на порівняно короткий час. У статті встановлюється, що за відсутності великого князя у державі потерпілий має подавати позов Пани-Раді. Делегування судових повноважень цьому органу не означало, що він став судовою установою. Через перевантаженість державними справами великий князь не міг своєчасно розглянути всі судові справи, які накопичувалися за час його відсутності, отже, доручення суду радним панам було вимушеним і мало на меті допомогти князю швидше вчинити правосуддя. Із комісією - дорученням розглянути судову справу - великий князь міг відправити на місце подій будь-кого із своїх придворних. Такого посланця називали комісаром, а його суд - комісарським. За М. Любавським, перші згадки про комісарський суд відносяться до 1475 р.^{[346] [347], тобто до часів правління Казимира. Згодом судова місія закріпилася переважно за маршалком, чий суд стали називати маршалківським судом. Однак спеціальних постійних судових установ у XV ст. не створювалося, доручення вчинити суд мали одноразовий характер і не змінювали природу суду, який по суті залишався великокнязівським. Із тексту статті ясно, що радні пани мали лише встановити сам факт правопорушення за поданою скаргою, після чого правопорушника слід було ув’язнити до повернення великого князя у Литву. Князь сам мав винести вирок по справі, а радні пани могли лише висловити свою думку, яку князь міг і не брати до уваги.}

Слід підкреслити, що Пани-Раді надавалося право доставляти винного у наїзді до великокнязівського суду силоміць, для чого у маєток правопорушника висилався діцький. Щоправда, судова практика XV і XVI ст. знає безліч прикладів опору діцьким (пізніше - возним) з боку землевласників - як чоловіків, так і жінок.

Пани воєводи - згадка у тексті Судебника про воєвод стала вирішальним доказом в аргументації сучасної російської дослідниці І.П. Старостіної, яка вбачала у ньому кодекс, створений для суто литовської землі. Аналіз посадової титулатури Великого князівства Литовського дав І.П. Старостіній підстави стверджувати, що, хоча титул «воєвода» був у державі поширеним, однак у документах Литовської Метрики другої половини XV ст. цей титул застосовувався, як правило, для позначення правителів Вільно і Трок, що, на думку І.П. Старостіної, вказує на локальний характер Судебника^[348] (Див. ком. до ст. 11).

Всадити у казнь - затримати до приїзду великого князя, який і має вирішити судову справу. Спеціальних пенітенціарних закладів у Литовсько-Руській державі не було, в актах XV ст. як місця ув’язнення фігурують «замки», «вежи», тобто пристосовані приміщення при судових дворах, в яких відбувався суд (див. ст. 2).

Ис права земского выступил - вчинив злочин. У праві XV ст. не було сформульоване поняття злочину, однак для позначення протиправного діяння вживається вираз «виступ з права». Можна припустити, що цей термін склався під певним впливом римського права, де «ехіех» («за межі закону») називали злочинця, оголошеного поза законом.

Стаття 22

Стаття є продовженням попередньої. У ній регламентується порядок розгляду земельних суперечок. Сторонам надається термін у чотири тижні, щоб підготувалися до судового процесу. Досить довгий термін пояснюється тим, що у процесі брали участь чимало осіб: крім сторін, на місце суду мали прибути їздоки, судді, свідки, появу яких на місце розгляду справи потрібно було забезпечити сторонам. За руським звичаєвим правом, суд по земельних справах відбувався на місці спору. Точність і організованість усіх учасників процесу була запорукою успішного вирішення справи, отже, сторона, яка без поважних причин не з’явилася на суд, вважалася такою, що програла справу. Новелою для литовсько-руського права є перелік причин, які можуть вважатися поважними: великокнязівська або земська служба, а також хвороба.

Статті 20-22 свідчать про зрілість землевласницьких відносин у Великому князівстві Литовському. Земельні спори вирішувалися на підставі норм, які сформувалися ще у давньоруські часи, але у литовсько-руському праві зазнали змін і доповнень.

Стаття 23

Згідно із статтею, знайдена річ не стає власністю того, хто її знайшов: її або повертають власнику, або, якщо власника відшукати неможливо, вона відходить державі. Отже, знахідка за литовсько- руським правом не є способом набуття власності. Предмет знахідки - це не res nullius, а, навпаки, res alterius, але невідомо чия^[349]. Таким чином, давність володіння у литовсько-руському праві не поширю­валася на рухомі речі.

Ця норма походить із звичаєвого права, про що, зокрема, свідчить вираз «по давному» у тексті статті, а також наявність подібної норми у Нільському обласному привілеї (1501 р.): «Русином на ся жалуючим о быдло блудно, кони и далей, такове земянин третего дня на замок ма отдать, а староста таковому земянинови, который оно блудно до замку бы привел, от кожного быдлятя ма грошъ дать»^[350]. У Судебнику вказується, що знахідник має оповістити околицю про факт знахідки; кожний, хто приховав знахідку, карається як злодій. Аналогічна за змістом норма є у сербському праві: знахідника на царській землі вважати злодієм, якщо він не повернув знахідку «перед царя і перед воєводу» (Законник Стефана Душана, ст. 117). За Саксонським дзер­калом, про знайдену річ селянин мав оповістити односільчан і оголосити у церкві. Особа, яка заявила претензії на річ, мала представити двох свідків, які підтвердили б її право власності; вона мала сплатити тому, хто знайшов, за витрати на утримання, якщо знайдені були кінь чи худоба^[351].

На думку М. Товстоліса, у питанні про знахідку Судебник відтворює ті юридичні норми, які у вигляді загальновизнаних звичаїв мали силу і застосування на терені всієї держави^[352].

А всхочет собе покормствовать - намагатиметься використати коня для прибутку. Система кормління відома ще з часів Київської Русі (див. ком. до ст. 25).

Переєм - тут: винагорода, яка виплачувалася тому, хто знайшов худобу або річ. Є. Чарнецький вважав, що особа, що знайшла річ, могла забрати її, сплативши переєм^[353]. М. Товстоліс вказував, що термін «переєм» походить від слова «переймати», знайти. У руському звичаєвому праві селянин, що застав у своєму полі (городі) чужу коняку, бере її собі (переймає)^[354]. Однак дослідник не погоджувався із тим, що той, хто знайшов, міг забрати річ, вважаючи, що він міг отримати лише компенсацію за завдані збитки за її зберігання до пред’явлення її владі. М. Владимирський-Буданов вважав переєм винагородою, яка виплачувалася тому, хто знайшов річ, за повернення її до цивільного обігу^[355]. С. Юшков у коментарі до ст. 113 Поширеної Правди (Троїцький список) вказував, що переєм - це винагорода, яку виплачував володілець холопа третій особі, яка «перейняла» (схопила) холопа-втікача^[356].

Про функціонування інституту переєму в руському праві свідчить, наприклад, новгородська берестяна грамота, датована першою чвертю ХІІІ ст.: «Від Семнунової жінки до Ігучка. Тому, чия у тебе корова, скажи: Якщо хочеш корову і їдеш за коровою, то вези три гривні»^[357].

Стаття 24

Невільна челядь була відома вже суспільству Київської Русі. В. Пічета визначив юридичне і соціальне становище челяді у литовсько-руському суспільстві як невід’ємної частини того чи іншого земельного володіння^[358] (див. ком. до ст. 19).

Челядь розглядалася як рухоме майно маєтку в судових актах того часу: «... съ челядью неволною того двора...»^[359]. У загальноземському привілеї 1447 р. феодалам було заборонено приймати у маєтки чужу челядь, яка втекла від своїх панів. С. Лазутка вважає, що подальша судова практика суворо дотримувалася вказаної норми, внаслідок чого втікачі поверталися до своїх володільців. Суди виносили різні рішення по таких справах, отже, стаття покликана була уніфікувати розбіж­ності^[360].

Аналогічна норма міститься у Нешавському Статуті (ст. 24), де вказано, що орендарі королівських маєтків, королівські люди і шляхта повинні видавати втікачів; якщо вказані особи не видавали втікачів, то мали сплатити штрафи хазяїну втікача і суду, а також повернути втікача хазяїну ^[361]. Однак пов’язувати появу даної норми у Судебнику виключно з польськими впливами було б помилковим. Ще у договорі Русі з Візантією 944 р. сторони зобов’язувалися не приймати холопів- втікачів^[362]. Ст. 32 Поширеної редакції Руської Правди (Троїцький список) забороняє переховувати челядь, що втекла.

Стаття 25

Дослідники Судебника вказували на подібність цієї, останньої в Судебнику, статті до останньої статті Короткої редакції Руської Правди, яка містить урок мостникам - пам’ятки новгородського адміністративного законодавства. Урок мостникам визначає розмір утримання чиновникам, що відали підтримкою у належному стані мостів і мостінням (забруківкою) головних торгових магістралей Новгорода і доріг, які вели до пристані і на міський торг^[363]. У Київській Русі діяла система кормління: обов’язок утримувати чиновників покладався на населення місцевості, в якій перебував чиновник. Система кормління зберігалася і у Великому князівстві Литовському.

Слід, однак, зауважити, що дана стаття Судебника і ст. 43 Короткої редакції Руської Правди мають різний за суттю зміст. Дана стаття скоріше є логічним продовженням статті загальноземського привілею, виданого Казимиром 2 травня 1447 р. Стаття привілею звільнила підданих князів, панів і бояр, а також міщан від виконання всіх повинностей на користь великого князя (reditus), від сплати

Судебник великого князя Казимира Ягайловича серебщизни, постачання дякла, від підводної повинності, везіння каменю, дерев для палива, цегли і вапна до міст. Однак зберігався обов’язок сплачувати стацію, будувати мости і направи для замків. Останні два обов’язки разом із участю у військовому поході становлять «три обов’язки васала», tria munera vassalorum.

Аналогічну за змістом норму містить Смоленський привілей 1505 року, який підтверджує попередній привілей, наданий Казимиром: «А хто коли помостное заведает на городе, тот бы с тых людей, которых делница сказится, а зася замостит, по грошу брал; а чыя делница мосту будет цела, на том бы ничего не брал»^[364].

Увага законодавця до мостової повинності пояснюється значенням підтримки шляхів сполучення у робочому стані для державних і суспільних потреб. У статті вказані санкції у вигляді штрафу у 10 рублів за невиконання повинності. Саме таке невиконання розці­нюється як злочин, на що вказує вжитий для кваліфікації діяння вираз «з права виступив» (див. ком. до ст. 21).

У визначенні осіб, на яких накладалася мостова повинність, влада мала керуватися принципом збереження старовини, проголошеним у якості головного принципу державної політики: «Ми старини не рухаємо, новини не вводимо». Дотримання «давніх звичаїв» вимагало від влади, насамперед, руське населення, яке вбачало в цьому гарантії збереження своїх прав. У привілеях руським землям - Київській, Волинській, Полоцькій, Вітебській, Смоленській - наявні посилання на давні звичаї цих земель. Дана стаття закріплює мостову повинність за тими особами, які виконували цю повинність «за часів... великого князя Вітовта, і за великого князя Жигимонта».

У статті вперше у праві Великого князівства Литовського йдеться про джерело підвищеної небезпеки: якщо несвоєчасне і неналежне виконання повинності призведе до того, що кінь проїжджаючого поранить ногу, то вартість коня сплачує власнику той, на чиїй дільниці це сталося.

Про тож, как у сем нашом листу выписано, по тому бы есте рядили, а ис того не выступали - традиційне за змістом завершення тексту нормативного правового акта. Так, Нешавські статути, видані Казимиром у Польщі, закінчуються вказівкою: «Всі судді мають судити писаним правом за Статутами короля Казимира»^[365].