ДЖЕРЕЛА СУДЕБНИКА

В історико-правовій науці не вироблено єдиної позиції щодо питання походження норм Судебника. Представниками школи західноруського права була закладена традиція, згідно з якою Судебник вважається пам’яткою руського права і має тісний зв’язок з Руською Правдою^[55].

Білоруські науковці декларують походження норм Судебника з білоруського звичаєвого права^[60]. Литовська наукова думка одностайна у визнанні кодексу таким, що складається з норм литовського звичаєвого права^[61].

Встановлення походження норм Судебника Казимира неможливе без застосування порівняльно-правового методу у синхронному і діа- хронному аспектах. Цей метод застосовувався І. Старостіною, що дозволило їй зробити висновки щодо подібності пам’яток права Західної та Східної Русі. Однак для того, щоб зробити більш об’єктивні висновки, необхідно розглянути Судебник Казимира у ширшому контексті, залучивши до порівняння пам’ятки римського та

Судебник великого князя Казимира Ягайловича канонічного права, а також права народів Центрально-Східної Європи XIV-XV ст. Для отримання більш об’єктивних результатів доцільним є порівняння норм Судебника із нормами обласних та земських привілеїв Литовсько-Руської держави, а також із нормами Руської Правди.

Основу Судебника складало звичаєве право, добре відоме тодішньому литовсько-руському суспільству. Оскільки призначенням кодексу було надати землевласникам - литовським і руським магнатам і шляхті - інструкції для відправлення правосуддя у доменах, то цілком зрозуміло, що логічним було систематизувати в основному знайомі, звичні норми, які не входили у протиріччя з правосвідомістю населення. Однак навряд чи буде коректним однозначно оцінювати правові норми Судебника як такі, що належать до виключно литовського або виключно руського звичаєвого права. Брак відповідних письмових джерел не дозволяє точно встановити або заперечити суто литовське походження норм Судебника. Що ж до підстав беззаперечно вважати ці норми такими, що мають тільки руське походження, то варто і тут переглянути ті твердження, що з легкої руки представників школи західноруського права стали своєрідною аксіомою.

Встановити, які норми походять із руського звичаєвого права, допоможе співставлення Судебника із привілеями, наданими руським землям Великого князівства Литовського. Таке співставлення вважаємо коректним, незважаючи на те, що до нас дійшли тільки підтвердні привілеї. Смоленський привілей, підтверджений Сигізмундом Старим у 1505 р., містить вказівку, що є підтвердженням привілею, наданого Казимиром^[62]. Надаючи у 1529 р. підтвердний привілей Київській землі, Сигізмунд вказує, що попередні привілеї були надані Київщині Казимиром і Олександром^[63]. Вітебський привілей був наданий Сигізмундом Старим на підтвердження привілеїв Казимира і Олександра^[64]. У Полоцькому привілеї 1547 р.

вказано, що він підтверджує попередні привілеї, надані Казимиром, Олександром і Сигізмундом Старим, а їм, у свою чергу, передували грамоти Вітовта, Сигізмунда Кейстутьєвича і Скиргайла^[65]. У тому ж році Сигізмунд Август підтвердив привілей землі Волинській, вказавши, що попередні привілеї були надані Волині Казимиром та Олександром^[66].

Вважається, що обласні привілеї надавалися землям Литовсько- Руської держави для підтвердження вже існуючого місцевого права^[67]. Проте більш ретельний аналіз актів показує, що в них поряд із нормами звичаєвого права земель вміщено і ті норми, що походять із загальноземських привілеїв (наприклад, підтвердження того, що посади і землі будуть надаватися виключно місцевим феодалам), і ті, що походять із магдебурзького права (наприклад, про правила проведення ярмарок), і нові норми. Отже, кожний з привілеїв складається з декількох різних за часом походження шарів. Зауваживши, що питання походження норм обласних привілеїв потребує докладнішого вивчення, спробуємо співставити ті з норм Судебника і привілеїв руським землям Великого князівства Литовського, які регулюють однакові суспільні відносини.

Звертає на себе увагу той факт, що таких норм небагато: у Смоленському привілеї їх 3, у Полоцькому - 3, у Київському - 6, у Волинському - 5, у Вітебському - 2. В усіх привілеях наявна норма, яка стосується покарання за крадіжку. На відміну від Судебника, суб’єкт цього злочину в привілеях, - особа будь-якого стану, а не тільки залежна. Це є свідченням давності походження норми і її глибокого вкорінення у народну правосвідомість.

У Смоленському привілеї вказано: «...в татиное беремя нам не вступатися, ни наместнику Смоленському, нижли опять отдати тому, в кого што украдено.»^[68]. У Полоцькому привілеї читаємо: «А станет ся в которого Полочанина татьба, а доищут ли ся татьбы, ино господару отдати...»^[69]. За Вітебським привілеєм, «а станеться в которого Видблянина тадьба, а доищутся лицом тадьбы, ино Видблянину тадба вся лицом вернути...»^[70]. Згідно з Київським привілеєм, «... тать што в кого вкрадет. а коли уможет заплатити, ино истцу заплатити татиным именьемъ, а лице на двор»^[71]. У Волинському привілеї зазначено, що «... злодея приличного, где колвекъ имут на чием именьи... поличное тому, на чием именьми зымаютъ»^[72].

Ситуація, коли злодій неспроможний сплатити вартість краденого потерпілому, передбачена у привілеях Полоцькому, Вітебському, Київському. У Полоцькому передбачено: «а чого не достанет, ино татя выдати». Згідно з Вітебським, «а чого лицом не доищутца которое тадбы, ино истьцу с татиного дому жоною и детьми заплатити гибель его, а в том тати мы вольни; а не будеть в татя чым платити тадбы, ино его истцу выдати: и где его усхочет, там его денет». За Київським привілеєм, «а татьба будет великая, не уможет ли того заплатити, ино татя на виселицу, а што взял, то господару вернути, в кого вкрадено; а к жоне будет носил, а жона будет ведала а поживала з детьми, ино и жона винъна з детьми». Судебник встановляє: при недостатній вартості майна приймається «сплата» жінкою і дітьми злочинця (однак, у випадку, якщо вони знали про злочин чоловіка і батька і вживали крадене; діти до 7 років від покарання звільнялися), а сам злодій підлягає смертній карі; якщо статків злодія недостатньо для покриття збитків потерпілого, тільки тоді крадене повертається потерпілому, а злодій карається повішенням (ст.

У тексті деяких норм є прямі вказівки на давність їхнього походження: «.а просока по старому» (ст. 2), «а коли бы кто коня, а любо клячу блудящою. ино оповедати околици: не изнайдеть ли ся истець до трех днев, ино повести на королевскый двор, по давному...» (ст. 23) (Тут і далі курсив мій - С.К.).

Процедура розгляду земельної суперечки між землевласниками- феодалами (ст. 20 і 22) відображена у Судебнику в загальних рисах, але правозастосовчі акти XV ст. доводять, що земельні справи магнатів і шляхти мали усталений порядок вирішення, який зберігся ще з давньоруських часів^[74]. Тож законодавець лише побіжно торкнувся цього питання в кодексі, оскільки процедура була і без того добре відома загалу.

Свідченням руського походження багатьох норм Судебника можна вважати і те, що вони виявляють безсумнівний зв’язок із нормами права XIV-XV ст. народів Центрально-Східної Європи, зокрема, слов’янських. Так, крадіжка на велику суму, навіть вчинена вперше, каралася смертю (ст. 14); подібна норма міститься у Псковській Судовій грамоті і у Поліцькому статуті (Далмація). У ст. 16 Судебника вказано, що при звинуваченні у крадіжці без доказів звинувачений для отримання зізнання має бути підданий тортурам. За сербським правом, у подібній ситуації підозрюваний піддавався випробуванням розпе­ченим залізом. Слід вказати, що застосування ордаліїв у випадку звинувачення без наявності речових доказів приписувалося і Руською Правдою (ст. 22 Поширеної редакції, Троїцький І список). Повторна крадіжка, за яку Судебником встановлена смертна кара через повішення (ст. 19), каралася смертю і у Пскові, у Далмації. За ст. 22 Судебника, знахідка худоби не була підставою для набуття на неї права власності; знайдену тварину треба було відвести на панський двір.

Помітна аналогія норм про мостову повинність у ст. 25 Судебника («А також, где которыи мосты мощивали за дядю нашого, за великого князя Витовта, и за великого князя Жикгимонта, тут бы и ныне каждый свои мостьници замостили и заделали, как надобе; а штобы не мешкали, сего ж лета уделали. А на чией делници шькода ся станеть, конь ся образить, ногу зломить: тому платити. А пак ли которыи не заделають своих делниць сего лета, а исполошаться: тот ис права выступил, на том нам вины десять рублев») і у Смоленському привілеї («А хто коли помостное заведает на городе, тот бы с тых людей, которых делница сказится, а зася замостит, по грошу брал; а чыя делница мосту будет цела, на том бы ничего не брал»^[75]). Проте приписувати цій нормі руське походження було б не точним. Дана стаття скоріше є логічним продовженням статті загальноземського привілею, виданого Казимиром 2 травня 1447 р. Стаття привілею звільнила підданих князів, панів і бояр, а також міщан від виконання всіх повинностей на користь великого князя (reditus), від сплати серебщизни, постачання дякла, від підводної повинності, везіння каменю, дерев для палива, цегли і вапна до міст. Однак зберігався обов’язок сплачувати стацію, будувати мости і направи для замків. Останні два обов’язки разом із участю у військовому поході становлять «три обов’язки васала», tria munera vassalorum, і є спільними для середньовічного права Європи.

Низка норм Судебника створена під впливом римського права. Рецепція римських правових норм і принципів литовсько-руським правом не була випадковою. Як відомо, цей процес мав загально­європейський характер. Осередками вивчення і тлумачення римського права стали університети, які почали виникати у Західній Європі у ХІІ- ХІІІ ст., а в Центральній Європі - в XIV-XV ст. В 1364 р. був заснований університет у Кракові. З самого початку заснування у складі університету був юридичний факультет, на якому вивчалося римське право. Завдяки зв’язкам, що склалися між Литвою і Польщею, литовці не лишалися осторонь університетських справ. Збереглися відомості про те, що литовська аристократія - Михайло Кезгайло і його дружина Олена, Ян Гаштольд і його дружина Доротея, Станіслав Валімонт, Володислав Бутрим - надавала матеріальну допомогу університетові. За 1442-1492 рр. у Краківському університеті отримали освіту 120 студентів із Великого князівства Литовського^[76].

Вихідці з Литовсько-Руської держави навчалися в багатьох університетах Європи. У 1387 р. у Празькому університеті була навіть створена Литовська колегія - Collegium Lithuanicum^[77]. Вивчення римської спадщини набувало для литовської суспільної верхівки особливого значення: ще з кінця XIV - початку XV ст. серед литовської соціальної еліти стала популярною легенда про походження литовського народу від римлян, які прийшли у І ст. до Литви із ватажком Палемоном, родичем імператора Нерона^[78].

Тож з упевненістю можна говорити, що серед великокняжого оточення були знавці римського права. Можливо, з ним був знайомий і сам Казимир, який мав непогану освіту. Як би там не було, вплив римського права на право Великого князівства Литовського помітний з половини XV ст.: принципи одноосібної відповідальності за злочин, недопустимості подання позову невільником на хазяїна зафіксовані ще в обласних привілеях, значна кількість яких була видана за часів правління Казимира. Цікаво, що формулювання цих принципів у привілеях є майже калькою з латинської мови: «сит servo nulla actio est» (рабу не можна вчиняти позов) у Київському, Вітебському, Полоцькому привілеях^[79]. З римського ж права взятий принцип nullum patris delictum innocenti filio poenae est (безвинного сина не можна карати за злочин батька), який знайшов відображення і у привілеях XtV-XV ст., і у Судебнику (ст. 5, 6). Цей принцип вкоренився у литовсько-руському праві через право польське.

Рецепція норм римського права могла здійснюватися і через магдебурзьке право, яке поширювалося у Литовсько-Руській державі протягом XV ст. Певну роль відігравало і канонічне право, яке запозичувало багато римських правових принципів. Так, з римського канонічного права взяте застосування тортур для отримання зізнання («quaestio» у римському праві), очевидно, з магдебурзького права стали відомими такі види покарання, як fustigatio (побиття дрючком або палицею), in custodian dare (тримання під арештом).

Специфіка впливу римського права на право литовсько-руське у XV ст. полягала у тому, що запозичувалися в основному норми- принципи, а не норми-правила. Так, у протоколі кодексу читаємо: с князьми и с паны радою нашею великого князьства Литовьскаго и с всим поспольством согадавши, урядили есмо.». Така формула перегукується із римським «de minonbus rebus princιpes consultant, de maionbus omnes» (про справи меншої важливості радяться правителі, про справи більш важливі - увесь народ)^[80]. Для порівняння наведемо початок грамот руських і литовсько-руських монархів XIV - початку XV ст. У грамоті Лева Даниловича, датованій приблизно 1301 р., вказано: «А се я князь Левь снъ короля Данила згадавшися емъ снашими бояры.».^[81] У грамоті Вітовта від 5 травня 1383 р. читаємо: «.мы велики князь Витовть. на веки вечньїє то єсмо оучинили, с паны радами нашими.»^[82]. Про участь поспільства грамоти не згадують.

У переважній більшості статей Судебника суб’єктом злочину є феодально залежна людина. Однак у ст. 7 суб’єктом злочину визнається і феодал, який брав участь у вчиненні злочину разом із своїми людьми; для них встановлюється однакове покарання: «А коли чий человек у злодейство упадеть, а будет осподар его тое ведал, а любо и с ним удел имел, а будеть на то довод; и тот так терпи, как который злодей». Аналогічну норму-принцип знало і римське право: facinus quos inquinat aequat (злочин або лиха справа рівняє тих, хто бере в них участь).

У Руській Правді панує приватноправовий погляд на злочин, норми, які регламентують застосування покарання, диспозитивні: винуватця нерідко видають потерпілому для розправи, останній може залагодити справу на власний розсуд, як правило, взявши із злодія вартість вкраденої речі. Статті давньоруського кодексу лише вказують на розмір матеріальної компенсації, яку може отримати потерпілий за «обиду». Судебник свідчить про еволюцію сприйняття злочину в литовсько-руському суспільстві: «А кому татя выдадуть, а тот не всхочеть его казнити, а усхочеть на нем заплату побрати, а его пустити, а любо его собе в неволю взяти... тот уже ис права выступаеть... А над злодеем милости не надобе» (ст. 12). Порівняєм із римським правом: nemo delictis exuitor (нікого не можна звільнити від відповідальності за правопорушення), maleficia non debens remanere impunfta et impunftas continuum affectum tribuit delinquendi (погані вчинки не повинні залишатися безкарними, бо безкарність є постійним заохоченням злочинців). Зв’язок римської та литовсько-руських норм очевидний.

Згідно з римським правом, застосування покарання повинно зростати разом із повторенням злочину: multiplicita transgressione crescat poenae inflictio. У ст. 19 Судебника читаємо: «А коли чии паробькы украдуть што у кого. коли первой украдеть, ино его не вешати, а заплатити бондою его. а коли иметь часто красти после того... ино паробка узвесити».

За римським правом, fatetur facinoris, qui iudicium fugit (зізнається у злочині той, хто уникає суду). У ст. 22 Судебника вперше у литовсько- руському праві встановлюється: «А который бы из дву тых сутяжаев не выехал, тот без суда виноват; а который выехал, того оправити в том, чого будет искати».

Однак не можна говорити про сліпе копіювання норм римського права. Запозичуючи іноземні за походженням норми, литовсько-руське право критично відбирало те, що відповідало суспільним потребам. За римським правом, ιbi de crimιne agendum, ubi admissum est (злочин слід розбирати там, де він був скоєний), ubi quis delinquit, ibi punietur (де хто скоїв злочин, там він і буде покараний). Впроваджуючи доме- ніальний суд, Судебник встановлює, що розглядати справу і отриму­вати за це судову платню має пан звинуваченого селянина, отже суд має відбуватися за місцем проживання звинуваченого, а не за місцем скоєння злочину.

Слід також підкреслити, що деякі норми Судебника мають аналогії у римському праві, однак походять із руського звичаєвого права. Так, римський правовий принцип роепа non potest, culpa perennis erit (покарання не може бути вічним, але провина залишається навіки) перегукується із ст. 16, згідно з якою «...а будеть перво того крадывал и кому плачивал, а околица то будеть ведала: и без лица обесити». Таку подібність можна пояснити не рецепцією, а тим, що правосвідомість обох народів самостійно виробила аналогічні норми, виходячи із здорового глузду і відчуття справедливості.

Низка норм литовсько-руського права, яким воно відображене у Судебнику, складалася під впливом права християнської церкви - і православної, і католицької, які, у свою чергу, запозичували римські правові норми. Римський принцип fere in omnibus poenalibus indiciis est aetati et imprudentiae succurritur (майже у всіх кримінальних справах обставинами, що пом’якшують провину, є вік і недосвідченість) вплинув на формування поняття про вік притягування до відповідальності. За титулом 39 про страти гл. 81 Прохирона, як і за класичним римським правом, діти до 7 років не відповідали за вбивство. Судебник при звільненні від відповідальності враховує обидві обставини - і вік, і недосвідченість: «.а будеть ли то жона ведала з детми ужо взрослыми... а што будуть малый дети, ниже семи годов, тыи в том невинни».

Під впливом права церкви у литовсько-руському праві еволюціонує поняття сутності і мети покарання. Якщо у давньоруському праві покарання мало на меті компенсувати матеріальні та моральні збитки, яких зазнав потерпілий, то у тексті Судебника помітне сприйняття покарання як відплати за злочин. З цього логічно випливає затвердження принципу відповідності між тяжкістю злочину і мірою покарання: «.злодея выдадуть ис права, а чим его взвелять, казнити по его делом.», «сказнити его, чого будеть достоин» (ст. 12). Християнські ідеї відплати, спокути гріха були поширені у руському суспільстві XV ст. і Західної, і Східної Русі. Так, у листі Кирила Бєлозерського до можайського князя Андрія Дмитровича (1413 р.) читаємо: «.аще не уймути свого злого дела, и ты их вели наказывать своим наказаніем, чему будут достойны...»^[83].

У церковному праві ці норми затвердилися не без впливу рим­ського права, де існували такі норми: poena est noxae vindicta (покарання - відплата за якесь злодіяння), pro mensura cuiusque delicti

Constituendum est (покарання за будь-який злочин повинно бути відповідним), culpae poena par esto (нехай покарання відповідає злочину), crescente militia crescere debet et poena (із зростанням злодіяння повинне зростати і покарання).

Писане право Великого князівства Литовського, яким воно формувалося протягом XV ст., було гнучким і досить оперативно реагувало на суспільні потреби. Законодавець не копіював норми римського права, без змін переносячи їх на литовсько-руський ґрунт, а використовував загальні правові принципи для створення ефективної системи законодавства. Так, у литовсько-руському праві знайшов утілення сформульований римським юристом Гаєм принцип еt quidem summa divisio de iure personarum haec est, quod omnes homines aut liberi sunt aut servi (найважливішим поділом у праві осіб є те, що всі люди - або вільні, або раби). Зростаюча станова диференціація литовсько- руського суспільства призводила і до диференціації правового статусу суспільних груп. Прикладом може бути підхід законодавця до відповідальності особи за заочним звинуваченням. У Судебнику вказано, що відповідальність паробка - залежної людини - може наставати за заявою сока^[84] і при відсутності речових доказів крадіжки (ст. 16 і 17). Водночас існувала норма, за якою при звинуваченні представника суспільної еліти від особи, яка звинувачувала, вимагалися беззаперечні докази вини магната або шляхтича. Якщо таких доказів не знаходилося, то особа, яка звинувачувала, вважалася наклепником, і діяв принцип повернення звинувачення: її карали так само, як мав бути покараний звинувачений. Невільна людина взагалі виключалася з кола суб’єктів, що могли сочити проти свого пана. Така норма є у привілеї 1447 р., у привілеї Київській землі. Тож писане литовсько-руське право XV ст. мало становий характер.

Відтак можна говорити про рецепцію литовсько-руським правом норм римського права не з XVI, як це є загальновизнаним^[85], а з XV ст., причому не тільки у царині сімейних відносин (зокрема, опіки і спадкування, як це традиційно стверджують дослідники^[86]), а й в інших сферах суспільного життя.

Досить широка рецепція норм римського права скасовує сформульовану представниками школи західноруського права ХІХ ст. і не оспорювану дослідниками ХХ ст. тезу про консерватизм литовсько-руського права, його вперте дотримання «старовини».

Вважаємо, що джерелом Судебника була і судова практика. Так, у ст. 20 Судебника вказано, що для вирішення судової справи сторони можуть за власним вибором «побрати» собі їздоків (по земельних справах) або суддів (по інших справах). Тож законодавець санкціонував застосування третейського судочинства, яке практику­валося в Литовсько-Руській державі з середини XV ст.^[87]

Окремі норми Судебника розвивали положення загальноземських привілеїв кінця XIV - першої половини XV ст. Так, впровадження вотчинної юстиції у Великому князівстві Литовському відбувалося у декілька етапів. Привілей Ягайла 1387 року надав право суду над селянами, що мешкали на їхніх землях, землевласникам-католикам. За Городельським привілеєм 1413 року, суб’єктами вотчинної юстиції ставали і ті з феодалів, хто приймав католицьку віру. Привілей 1447 року поширив право доменіального суду на всіх феодалів- християн - як католиків, так і православних. Судебник підтвердив і закріпив це право.

Запозичуючи норми з уже існуючих нормативних правових актів, Судебник коригує їх, пристосовує до тих змін, які відбулися у литовсько-руському суспільстві з кінця 40-х до кінця 60-х рр. XV ст. У ст. 11 привілею 1447 року землевласникам заборонялося приймати у свої маєтки «непохожих» людей. Зростаюча станова диференціація призводила до масового збезземелювання та зубожіння селян, тож кількість «непохожих» «лежнів» швидко зростала. Судебник вже не забороняє приймати їх у маєтки, але впроваджує презумпцію їхньої винуватості та відповідальність хазяїв за тримання «лежня» (ст. 8).

Як і право будь-якої іншої європейської держави, литовсько-руське право було динамічним, реагувало на потреби суспільного і державного життя. Ціла низка норм Судебника була знов створена для врегулювання нових, раніше не існуючих суспільних відносин. Виникнення інституту доменіальних судів вимагало упорядкування вотчинного судочинства та його уніфікації. Ст. 10-12 Судебника є результатом оригінальної правотворчості, а не записом вже існуючих норм. Так само новими були заборони порубів і наїздів, які чинили землевласники, відстоюючи своє право на землю, встановлення нових видів покарання за порушення великокняжих розпоряджень і переліку причин, які можуть вважатися поважними при нез’явленні до суду: великокнязівська або земська служба, а також хвороба. Практика частих від’їздів монарха до Польщі та зростаюча роль Пани-Ради знайшли відображення у передачі їй судових повноважень на час відсутності господаря у державі (ст. 20-22).

Так само навряд чи можна вважати такою, що має давнє руське або литовське походження, процедуру притягування землевласників до великокнязівського суду за «грабежи безправне», яка наведена у ст. 21 Судебника (проти її литовського походження свідчить хоча б і той факт, що подібна норма є і у Київському привілеї^[88]). Ця норма була також новою для литовсько-руського права. Вона була створена для врегулювання порядку судочинства для представників магнатсько- шляхетської верстви, що мала право судитися у великокнязівському суді^[89].

Статті 20-22, по суті, забороняли феодальні війни між земле­власниками, тим самим укріплюючи владу господаря, який набував ролі арбітра при вирішенні земельних та інших суперечок магнатів і шляхти.

Дослідивши норми Судебника, отримуємо підстави стверджувати, що кодекс не можна вважати пам’яткою литовського або руського звичаєвого права. Кодекс знаменував появу литовсько-руського права - якісно нового права поліетнічного суспільства, яке вступило у добу розвиненого феодалізму, і держави, яка еволюціонувала від ранньо­феодальної до станово-представницької монархії. Це право не втратило генетичного зв’язку із руським звичаєвим правом, органічно засвоївши спадщину, вироблену на попередніх етапах правового розвитку. Разом з тим воно увібрало в себе надбання римського права, використовувало інститути середньовічного міського права, права народів Центрально-Східної Європи - сусідів Великого князівства Литовського. Його норми формувалися під впливом судової практики, що мала місце у судах на теренах і етнічної Литви, і руських земель. Судебник слід вважати пам’яткою права і литовського, і українського, і білоруського народів.