§ 2. Особливості відповідальності урядів та інших вищих суб'єктів виконавчої влади.

Важливе значення для характеристики організації виконавчої влади мають питання конституційної відповідальності уряду. Сюди, насамперед, слід віднести політичну відповідальність уряду перед парламентом і відповідальність у порядку імпічменту або в рамках подібних до нього процедур.

Власне політичну відповідальність уряду перед парламентом часто називають парламентською відповідальністю, пов'язуючи це визначення з тим, що всі відповідні процедури відбуваються у представницькому органі. Можливість такої відповідальності конституційне визнана у країнах з парламентарною та змішаною формами правління. У президентських республіках кабінет несе політичну відповідальність перед самим президентом, який може відправити у відставку його членів у разі, якщо їхні дії не схвалено.

На відміну від відповідальності у порядку імпічменту, коли її підстави прямо встановлюються у конституціях, власне політична відповідальність уряду значною мірою суб'єктивна. Необхідність застосування такої форми відповідальності визначається не критеріями законності, а потребами конкретної політики, відображеними у волевиявленні депутатів парламенту. Уряд здійснює свої функції доти, доки його діяльність задовольняє парламент. При цьому уряд діє за власним правом, і його члени не розглядаються як довірені особи представницького органу, що виконують його волю. Насправді характер і значення такої відповідальності визначаються реальними політичними інтересами.

Конституційна теорія і практика розвинених країн в основному знає два різновиди політичної відповідальності уряду — колективну й індивідуальну. Питання щодо їх взаємозв'язку та співвідношення, як правило, не регламентується нормами права і має бути віднесене до сфери реальної політики. В Іспанії, Росії, Франції, ФРН, Чехії, Японії, в деяких інших країнах припускається тільки колективна відповідальність урядів.

В Основному законі ФРН йдеться про відповідальність глави уряду:

«Федеральний канцлер встановлює основні положення політики і несе за них відповідальність» (ст. 65). Однак відставка канцлера тягне за собою відставку самого уряду. З іншого боку, принцип колективної відповідальності уряду навіть у наведеному прикладі теоретично не суперечить індивідуальній відповідальності його членів. У тій же ст. 65 основного закону ФРН зазначено, що «в межах основних положень політики кожен міністр самостійно веде справи галузі під свою відповідальність». Якщо ж припустити можливість поєднання колективної та індивідуальної відповідальності, залишається неясною відповідь на запитання, який між ними може бути зворотній зв'язок, у яких випадках можливе притягнення міністрів до індивідуальної політичної відповідальності перед парламентом.

Певні особливості має практика Великобританії, а також інших країн, котрі сприйняли засади британської конституційної системи. Формально тут припускається можливість як колективної, так і індивідуальної відповідальності. При цьому, якщо нижня палата парламенту висловлює недовіру будь-якому міністру, глава уряду має вирішити: подавати у відставку конкретному міністру чи уряду в цілому. Такий підхід до політичної відповідальності уряду грунтується на ідеї солідарності його членів. Вважається, що всі члени уряду (кабінету) несуть відповідальність за його політику навіть у тих випадках, коли хтось із них не погоджується з конкретними урядовими рішеннями та діями. Окремі ж міністерства відповідають за діяльність своїх міністерств.

Однак і у цьому випадку важко з'ясувати, за яких умов висловлення недовіри окремому міністру призводить до відставки всього уряду. Практично це майже завжди вирішує прем'єр-міністр, хоча його рішення буде детерміноване політичною ситуацією, що склалася у парламенті та поза його межами. Стосовно ж відставки окремих міністрів, такі питання в умовах, коли палата контролюється певною партійною більшістю, виникають і вирішуються переважно у зв'язку з їх персональними діями, що призвели до політичного скандалу.

Наведені умови колективної та індивідуальної відповідальності віднесені також і до тих країн, де обидва ці різновиди власне політичної відповідальності уряду прямо передбачені в конституціях. Але основні закони також не дають прямої відповіді на запитання, як взаємовіднесеиі індивідуальна і колективна відповідальність, у якій мірі перша може бути наслідком другої. Ця проблема не суто теоретична. Вона має вагоме практичне значення: невизначеність характеру взаємозв'язків двох різновидів політичної відповідальності уряду призводить до того, що повноваження щодо вирішення питання про відставку уряду узурпуються його верхівкою і насамперед прем'єр-міністром.

Аналізуючи природу політичної відповідальності уряду, слід також звернути увагу на її механізм. Необхідно враховувати, що у переважній більшості країн з відповідними формами правління і двопалатною побудовою парламентів уряд несе відповідальність тільки перед нижньою палатою. Виняток становлять лише Італія та Румунія, де уряд несе політичну відповідальність перед обома палатами.

У деяких країнах прийняті різні способи постановки питання про політичну відповідальність уряду. Насамперед слід зазначити, що у конституційній теорії, поширеній на теренах ряду країн, це питання може виникнути в кожному випадку у разі розгляду у парламентом будь-якої урядової пропозиції або такої, що стосується політики уряду.

Ілюстрацією до сказаного є досвід Великобританії. Тут кожне голосування в нижній палаті парламенту з питань реалізації урядової політики формально розглядається як визначення відповідного ставлення до уряду

Такий спосіб не потребує спеціальної форми постановки питання щодо довіри або недовіри уряду.

Проте відсутність у цих випадках конкретних правил, які б зумовлювали обов'язковість відповідальності уряду, зовсім не означає, що його доля постійно перебуває під загрозою. У парламентській практиці прийнято, що уряд має піти у відставку тоді, коли несприятливе для нього голосування відбулося з важливих питань загальної політики.

Водночас у відповідних країнах припускається можливість постановки питання з голосування по резолюції осуду (недовіри) уряду. Такий спосіб часто застосовується у зв'язку із загальною оцінкою у парламенті урядової політики. Опозиція вносить пропозицію про прийняття резолюції осуду, після чого відбуваються дебати та голосування. Якщо палата приймає таку резолюцію, то уряд має піти у відставку.

В ряді країн альтернативою такої відставки уряду є розпуск палати главою держави за ініціативою самого уряду. З іншого боку, із тактичних міркувань уряд сам може поставити у палаті питання щодо довіри до нього, яке звичайно розглядається за тією ж процедурою, що й пропозиція резолюції осуду. Але реальне значення таких процедур також є відносним, оскільки уряд здебільшого спирається на партійну більшість у нижній палаті.

Розглянуті процедури притягнення уряду до політичної відповідальності все таки можуть нести в собі загрозу певних несподіванок для правлячої партії. Теоретики конституціоналізму вже давно ведуть пошуки засобів, які б забезпечили необхідну стабільність урядів за відсутності її головної передумови — твердої парламентської більшості.

Як результат, у більшості країн конституційне запроваджені тільки формалізовані процедури притягнення уряду до політичної відповідальності. Вони, звичайно, мають назву вотуму недовіри. За їх змістом питання щодо недовіри уряду не може ставитися і розглядатися спонтанно, а розглядатися парламентом за ініціативою опозиції з використанням визначеної в конституції або у парламентському регламенті досить деталізованої спеціальної процедури. Трапляється, що ця процедура прямо співвідноситься з такою формою парламентського контролю за урядовою діяльністю, як інтерпеляція (та інші подібні форми).

Конкретні формалізовані процедури притягнення уряду до політичної відповідальності в кожній країні з парламентарною та змішаною формами правління часто відмінні. Водночас є і певні типові риси.

Зокрема, в усіх без винятку відповідних країнах рішення щодо недовіри уряду має бути прийняте абсолютною більшістю голосів у парламенті (нижній палаті). Недовіра главі уряду означає і недовіру всьому його складу та тягне за собою їх відставку. Конституції ряду держав обмежують можливості повторного внесення питання щодо недовіри протягом певного терміну роботи представницького органу. В Португалії, Румунії та Франції питання щодо недовіри уряду не може бути двічі поставлене у період однієї парламентської сесії; у Болгарії і Греції відповідний строк дорівнює шести, а в Естонії, Хорватії і Польщі — трьом місяцям. Разом з тим у Польщі повторна пропозиція щодо недовіри уряду може бути внесена і раніше визначеного строку за умов Її висунення від імені депутатів, які складають чверть складу нижньої палати парламенту.

Іншою формою конституційної відповідальності уряду (органів виконавчої влади) є відповідальність з використанням процедури імпічменту або інших подібних процедур. Характерною рисою такої відповідальності є те, що вона завжди індивідуалізована. У деяких країнах відповідальності у порядку імпічменту або інших подібних процедур підлягають не тільки вищі суб'єкти виконавчої влади, а й судді.

Особливістю такої відповідальності є й те, що вона може мати місце за різних форм державного правління.

У деяких країнах з парламентарною формою правління відповідальність із застосуванням процедури імпічменту історично передувала власне політичній відповідальності уряду перед парламентом, але в наш час перша майже повністю втратила своє значення та поступилася місцем другій. У країнах зі змішаною формою правління процедура імпічменту зберігає своє значення щодо президентів. У президентських республіках, де не передбачено політичної відповідальності уряду (кабінету) перед представницьким органом, імпічмент є важливим засобом взаємодії законодавчої та виконавчої влади і розглядається як один з компонентів у системі стримувань і противаг.

Відповідальність у порядку імпічменту інколи визначають як судову, але це не точно. Не викликає сумнівів те, що тут має місце певна взаємодія між представницьким органом і судом. Часто застосування процедури імпічменту передбачається у зв'язку із вчиненням певних злочинів, хоча підставами для цього звичайно є досить невизначені дії, сформульовані як порушення конституції. Процесуальне імпічмент у принципі подібний до процедури судового розгляду. Але головним змістом відповідальності у порядку імпічменту є політична оцінка дій відповідної посадової особи, а наслідком — можливе усунення її з посади (посту).

Стосовно ж самої процедури імпічменту, то вона можлива тільки за умов двопалатної побудови парламенту. За спрощеною схемою, нижня палата виступає в ролі слідчого й обвинувача, а верхня палата приймає остаточне рішення (кваліфікованою більшістю голосів) щодо усунення відповідної особи з посади або посту. Однак на цьому юридичні наслідки вчиненого не закінчуються. У подальшому може бути проведене розслідування загального характеру, справа може бути передана до суду, а особа за певних умов понесе кримінальне покарання.

Суттєво відмінною від розглянутої є парламентська процедура усунення президентів, прийнята в деяких країнах, де має місце згадуваний дуалізм виконавчої влади. Головну роль у здійсненні такої процедури відіграє однопалатний парламент, який у своєму рішенні спирається на попередньо сформульований висновок конституційного суду. Відповідні процедури встановлені конституціями Латвії, Литви, Молдови, Румунії, Туреччини та деяких інших держав.

Значні особливості має і процедура усунення президентів парламентами спільно з конституційними судами. Ця процедура, як і розглянута вище, іноді визначається як імпічмент, що не відповідає значенню. Вона передбачає, що парламент або одна з його палат формулює звинувачення проти президента, а конституційний суд на основі цього звинувачення може прийняти рішення щодо його зміщення. У таких випадках точніше говорити не про парламентську відповідальність президентів, а про їх спеціальну судову відповідальність, ініційовану представницькими органами.

Подібну процедуру встановлено за основними законами Австрії, Болгарії, Італії, Словаччини, ФРН, Хорватії та Чехії. У деяких з них реальні повноваження виконавчої влади має як глава уряду та уряд в цілому, так і президент. Застосування відповідних конституційних процедур не заперечує у подальшому можливостей притягнення до відповідальності у звичайному суді. У такий спосіб може поєднуватися конституційна та кримінальна відповідальність вищих суб'єктів виконавчої влади.

Додатки.

Додаток 1. Рекомендована програма курсу " Правові основи державного управління"

(автор – Д.М. Диновський, кандидат педагогічних наук, доцент)

Тема 1.Поняття та види соціального управління.

1.1. Походження та значення понять «управління», «організація».

1.2. Управління — соціальний інститут.

1.3. Сутність управлінського впливу.

1.4. Багатогранність управління.

Тема 2. Державне управління: поняття і зміст.

2.1. Державне управління — вид державної діяльності.

2.2. Ознаки державного управління.

2.3. Мста, види і зміст управлінської діяльності.

Тема 3. Конституційні засади державного управління.

З 1. Організація виконавчої влади за Конституцією України

3.2. Законність в державному управлінні.

3.3. Рівноправність громадян в державному управлінні.

3.4. Гласність в державному управлінні.

3.5. Участь громадян та їх об'єднань в державному управлінні.

Тема 4. Принципи державного управління.

4.1. Поняття принципів державного управління.

4.2. Класифікація принципів державного управління.

4.3. Застосування принципів державного управління.

Тема 5. Основні функції, методи і форми державного управління.

5.1. Загальні та спеціалізовані функції державного управління.

5.2. Поняття і види методів державного управління.

5.3. Методи переконання і примусу в державному управлінні, їх співвідношення.

5.4. Поняття, види та характеристика форм державного управління.

Тема 6. Органи виконавчої влади — суб'єкти державного управління.

6.1 Поняття органів виконавчої влади.

6.2. Принципи побудови системи органів виконавчої влади.

6.3. Види та правовий статус органів виконавчої влади.

6.4. Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади.

6.5. Кабінет Міністрів України.

6.6. Центральні органи виконавчої влади України.

6.7. Місцеві органи виконавчої влади.

Тема 7. Перспективи реформування державного управління та адміністративного права в Україні.

7.1. Державне управління перед майбутнім: основні фактори ефективності та раціоналізації.

7.2. Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування.

7.3. Концепція адміністративної реформи в Україні.

7.4. Концепція реформи адміністративного права України.

Тема 8. Державне управління в регіоні.

8.1. Поняття регіональної політики та регіонального управління.

8.2. Співвідношення централізації та децентралізації в регіональному управлінні 8 3 Місцеві державні адміністрації, функції, права, обов'язки, зміст роботи

8 4 Органи місцевого самоврядування.

8 5 Правове регулювання взаємовідносин місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Тема 9. Державне управління в соціально-культурній сфері.

9.1. Поняття та суть соціально-культурної сфери.

9.2. Державне управління у сфері освіти.

9.3. Державне управління у сфері молодіжної політики, культури, науки, туризму, спорту, охорони здоров'я.

9.4. Правове забезпечення державного управління соціально-культурною сферою.

Тема 10. Раціоналізація та ефективність державного управління.

10.1. Ініциатива і відповідальність в державному управлінні.

10.2. Вдосконалення стилю і методів державного управління.

10.3 Об'єктивація і законність державного управління.

10.4. Основні фактори ефективності державного управління.

10.5. Визначення та оцінка ефективності державного управління.

10.6. Організаційно-правові проблеми раціоналізації та підвищення ефективності державного управління.

ПЛАН семінарських занять з курсу «Правові основи державного управління»

Тема 1. Державне управління — системне явище.

1.1. Поняття державного управління.

1.2. Держава як суб'єкт управління суспільними процесами.

1.3. Об'єктивні основи і суб'єктивні фактори державного управління.

1.4. Суспільні процеси як об'єкти державного управління.

1.5. Системні та правові характеристики державного управління.

Тема 2. Організація державного управління.

2.1. Принципи державного управління.

2 2. "Дерево" цілей і функціональна структура державного управління.

2.3. Організаційна структура державного управління.

2.4. Форми державного управління.

2.5. Структура управлінської діяльності.

Тема 3. Забезпечення державного управління.

З 1. Правове регулювання державного управління.

3.2. Законність в державному управлінні.

3.3. Інформаційне забезпечення державного управління.

3.4. Людський (кадровий) потенціал державного управління.

3.5. Демократичні засади державного управління.

3.6. Подолання бюрократизму у державному управлінні.

Тема 4. Раціоналізація та ефективність державного управління.

4.1. Свобода і відповідальність в державному управлінні.

4.2. Вдосконалення стилю державного управління

4.3. Об'єктивація державного управління

4.4. Визначення та оцінка ефективності державного управління.

4.5. Розвиток і засвоєння можливостей державного управління.

Тема 5. Сучасний стан і напрями реформування державного управління.

5.1. Організаційно-правові проблеми державного управління.

5.2. Основні передумови реформування державної влади.

5.3. Адміністративне право: оновлення поглядів на його роль і зміст в сучасній державі та доктринальні аспекти реформування.

5.4. Концепція реформи адміністративного права України.

5.5. Положення про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи.

Література:

Конституція України. — Київ, 1996.

Закон України »Про Кабінет Міністрів україни».

Закон України »Про місцеві державні адміністрації».

Закон України »Про місцеве самоврядування».

Закон України »Про державну службу».

Указ Президента України № 1089/97 від 2 жовтня 1997 р.

Указ Президента України № 1114/96 від 6 жовтня 1998 р.

Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування // Матеріали першої національної науково - теоретичної конференції.— Яремче, 1998.

Концепція реформи адміністративного права України // Підготовлена робочою групою Кабінету Міністрів Украни. — К., 1998.

Гегель Т. Философия права. —М., 1990.

Авер 'ячов В.Б. Адміністративне право України і доктринальні аспекти реформування // Право України. — 1998, № 8.

Авер 'янов В. Б. Органи виконавчої влади України. — К., 1997. Авер'яное В.Б., Крупчан О.Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування.—X., 1998.

Андрийко О.Ф. Государственньїй контроль: пути й тенденции развития. — К., 1994.

Атамаччук Г.В. Теория государственного управлення. Курс лекций. М., 1997.

БахрахД.Н. Административное право. Учебник для вузов. — М., 1997.

Битяк Ю.П.. Зуй В.В Адміністративне право. — X., 1996.

Бернар Гурне. Державне управління.—К., 1993.

Гаєвський Б.А. Основи науки управління: навч. посібник. — К., 1997.

Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії та поняття). Посібник, — Ірпінь, 1998.

Державне управління: теорія і практика. За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. В.Б. Авер'янова. — К., 1998 р.

Коваль Л. В Адміністративне право.— 1996. Коліушко 1. Адміністративна реформа в Україні // Право України.—1998, № 2. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності.—К., 1996. Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні:

політико-правові проблеми організації виконавчої влади // Право України.— 1997,

№1.

Щекин Г В. Теория социального управлення. — К., 1996. 220

Завдання для самостійної роботи.

1. Держава як суб'єкт управління соціальними процесами.

1.1. Основні характеристики держави.

1.2. Типологія держав.

1.3. Соціальні функції держави.

1.4. Державна політика в соціальному суспільстві.

2. Об'єктивні основи і суб'єктивні фактори державного управління.

2.1. Об'єктивна детермінація державного управління

2.2. Види суб'єктивних факторів державного управління.

2.3. Організованість державного управління.

3. Соціальні процеси як об'єкти державного управління.

3.1. Сутність керованих об'єктів.

3.2. Властивості і структура керованих об'єктів.

3.3. Соціальний механізм формування і реалізації державного управління.

4. Системні характеристики державного управління.

4.1. Система державного управління.

4.2. Прямі та зворотні зв'язки в системі державного управління.

4.3. Типове та унікальне в державному управлінні.

4.4. Багатогранність — умова стійкості та динамічності системи державного управління.

5. Наукові основи державного управління.

6. Державне управління в зарубіжних країнах.

6.1. Державне управління у Франції.

6.2. Державне управління в Німеччині.

6.3. Державне управління в США.

6.4. Державне управління в Росії.

6.5. Державне управління в Польщі

Додаток 2. Основні наукові юридичні видання українських учених за проблематикою державного управління (1980—1999 р.р.)

АВЕРЬЯНОВ В.Б. Организация государственного управлення, структурно-функциональньїй аспект. — К., 1985. — 146 с.

АВЕРЬЯНОВ В.Б. Аппарат государственного управлення: содержание деятель-ности й организационньїе структурм. — К., 1990. — 145 с.

АВЕР'ЯНОВ В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 1997. — 48 с.

АВЕР'ЯНОВ В.Б., КРУПЧАН О.Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. — X., 1998. — 40 с.

АВЕР'ЯНОВ В.Б., АНДРІЙКО О.Ф. Виконавча влада і державний контроль. — К, 1999.—48с.

Адміністративне право: сучасний стан і напрями рефрмування. Матеріали Першої науково-практичної конференції. 18—21 червня 1998р. в м. Яремче Івано-Франківської області. - 82 с.

АНДРІЙКО О.Ф. Державний контроль: теорія і практика. Наукова доповідь. -К., 1999.-24с.

АНДРІЙКО О.Ф. Державний контроль в Україні-К.,1999-48 с. Аппарат государственного управлення: интересьі й деятельность. - К.„ 1993. -165с.

БАНДУРКА О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. - X., 1996. - 398с.

БІТЯК Ю.П., ЗУЙ В.В. Адміністративне право (Загальна частина). — X., 1997.

—137с.

васильєв А.С. Управленческие решения в производственньїх организациях (правовой аспект).— К.,1986,—198 с.

ГЛАДУН 3. Поняття і зміст державного управління: адміністративно-правовий аналіз. — Львів, 1996. —21с.

ГОЛОСНІЧЕНКО І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття). — К, 1998. — 108 с.

Демократизация аппарата управления. — К., 1990. — 304 с.

Державне управління: теорія і практика.—К., 1998.— 432 с.

Державне управління в Україні: централізація і децентралізація. — К., 1997. — 448с.

Державне управління та адміністративне право в незалежній Україні: актуальні проблеми реформування. Наукова доповідь. — К., 1999. — 56 с.

ДОДИН Е.В. Административная деликтология. Курс лекций. — Одесса, 1997.

—115с.

ДУБЕНКО С.Д. Державна служба в Україні. Навчальний посібник. — К., 1998.

КАЛЮЖНИЙ Р.А. Научно-технический прогресе в деятельности правоохрани-тельньїх органов. — К., 1990. — 160 с.

КАМПО В.М. Українські реформи: політика і право. — К., 1994. — 29 с.

КАРПЕНКО О.Д. Держава та промислова власність: організаційно-правові питання.—К., 1999.—155с.

КИВАЛОВ С.В. Организационно-правовьіе основи таможенного дела в Украи-не. — Одесса, 1994. — 78 с

КИВАЛОВ С.В Таможенное право /Администраї ивная ответственность за на-рушение таможенньїх правил/. — Одесса, 1996. — 147 с

КИСІЛЬ Л.Є. Керівник підприємства: компетенція та адміністративна відповідальність. — К., 1998. — 82 с

КОВАЛЬ Л.В. Адміністративне право України: Курс лекцій. — К., 1994 — 154 с

КОЛПАКОВ В.А. Адміністративне право України. Підручник. — К., 1999. — 478с.

КУБКО Е.Б. Программно-целевая организация государственного управления (сущность, правовая основа, хозяйственная практика) // АН УССР, Ин-т гос-ва й права. — К., 1988. — 231 с.

МАРЧУК В.М. Основи научной организации государственного управления (Административно-правовой аспект. Обш. часть). — К., 1979. — 87 с.

МИРОНЕНКО Н.М. Правовьіе проблеми государственного управления НТП в промьішленности. — К., 1992. — 227 с.

НАГРЕБЕЛЬНИЙ В.П. Управление материально-техническим обеспечением се-льского хозяйства. — К., 1985. — 114с.

НИЖНИК Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе. — К., 1995. — 207 с.

ОМЕЛЬЧЕНКО А.В. Правове регулювання іноземних інвестицій в Україні. — К., 1996.—288с.

ОНИЩУК Н.В. Методи государствекного управления внедрением научно-технических достижений. — К., 1990. — 95 с.

ОПРИШКО В.Ф. Государственное управление качеством продукции. — К., 1980. —103 с.

ПАВЛОВИЧ З.А. Государственное управление агропромьішленньїм комплексом.—К., 1984.—^232 с.

ПАВЛОВСКИЙ Р.С. Советское административное право. — К., 1986.

ПАВЛОВСЬКИЙ Р.С. Органи державної влади і управління в СРСР. — К., 1978.—45с.

ПОЛЮХОВИЧ В.І. Державна податкова служба в Україні: організація і діяльність. — К., 1999. — 110 с.

ПЕТРИШИН А.В. Государственная служба. Историко-теоретические предпоси-лки, сравнительно-правовой й логико-понятийньїй анализ. — X., 1998.—158 с.

ПУХТИНСКИИ Н.А. й др. Аппарат исполкома местного Совета й информаци-онное обеспечение его работьі. —К.,1982.— 208 с.

Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи. — К., 1998. — 364 с.

Руководитель в аппарате государственного управления (организационно-правовьіе проблеми). — К., 1988. — 343 с.

САМСОНОВ В.М. Административное законодательство: понятие, содержание, реформа. — Харьков, 1991. — 117с.

СЕЛИВОН Н.Ф. Контрольная функция местньїх Советов народних депутатов. —К„ 1980.—145с.

СЕЛІВАНОВ А.О. Будуємо нову державу. — К., 1997. — 255 с.

СЕЛИВАНОВ А.А. Государственное управление зкономикой союзной респуб-лики. Организационно-правовьіе проблеми. — К., 1988. — 168 с.

СЕЛИВАНОВ В.Н. США: монополии й Государственное управление. — К., 1989.—212с.

СИРЕНКО В.Ф. Интересьі—вдасть—управление.—К.,1991- 156 с