Претензійний порядок врегулювання спорів як особливий вид переговорів.

В Україні законодавче оформлення отримав такий вид переговорів, як претензійне врегулювання спору.

Претензійний порядок врегулювання спору є структурованими переговорами, втіленими у письмовій формі.

Арбітражний процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. містив Розділ II «Доарбітражне врегулювання господарських спорів», яким було закріплено таку умову судового розгляду господарського спору, як додержання сторонами встановленого для цієї категорії спорів порядку їх доарбітражного врегулювання. Тільки в деяких категоріях спорів існувала можливість звернення до суду незалежно від проведення досудового врегулювання.

У згаданому розділі АПК України було врегульовано порядок пред’явлення претензії та строки її розгляду. У радянському законодавстві існували норми, згідно з якими досудовий порядок урегулювання спору був обов’язковим. Для прикладу, відповідно до ст. 136 ЦПК УРСР 1963 р., суддя відмовляв у прийнятті позовної заяви, якщо позивачем не було дотримано встановлений законом для цієї категорії справ обов’язковий порядок попереднього позасудового вирішення спору, зокрема і стосовно претензійного порядку вирішення спорів, що виникали з договорів перевезення. У таких категоріях справ попередній позасудовий порядок вирішення спору був спеціальною об’єктивною передумовою виникнення права на пред’явлення позову.

Після здобуття Україною незалежності та після прийняття Конституції України 28.06.1996 р. судами було вироблено низку правових позицій щодо застосування норм Конституції України, які фактично скасували необхідність будь-якого попереднього позасудового вирішення спору.

Згодом Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб»» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 09.07.2002 р. № 15-рп/2002 вирішив, що встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист, і, як наслідок, до ГПК України були внесені зміни, згідно з якими досудовий претензійний порядок перестав бути обов’язковим.

Поступове збільшення навантаження на суди, які, маючи значну кількість справ, не мають можливості ефективно та своєчасно їх розглядати, змусило законодавця повернутися до правової норми про можливість обов’язкового досудового врегулювання спорів, яка була закріплена Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 р. № 1401-VIII.

Із положення ч. 4 ст. 124 Конституції України, яка була викладена у новій редакції відповідно до Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 р.: «Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору», а також положень процесуальних кодексів (ст. 16 ЦПК України, ст. 19 ГПК України, ст. 17 КАС України) випливає, що сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, якщо такі заходи є обов’язковими згідно із законом.

Норми про врегулювання претензійного порядку містяться у: Монреальській конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень від 28.05.1999 р.; Конвенції про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ) від 09.05.1980 р.; Угоді про міжнародне залізничне вантажне сполучення (СМГС) від 01.11.1951 р.; ст.ст.

Ефективність претензійного порядку вирішення спорів у сфері господарювання визначається не тільки і не стільки питомою вагою задоволених претензій у загальній їх кількості. Існування чітких правил претензійного порядку вирішення спорів упорядковує відносини між контрагентами у разі порушень договірної дисципліни, дає можливість одній зі сторін конфлікту донести до іншої суть своїх вимог, а другій – надати пояснення стосовно отриманої претензії.

Претензія у письмовій формі є формальним актом, який вимагає від іншої сторони конфлікту формальної дії у відповідь, з чого можна зробити висновок про добросовісність особи, якій надіслано претензію. Вирішення спору в претензійному порядку сприяє економії ресурсів і збереженню добрих відносин між контрагентами. Пред’явлення претензії доводить наявність юридичного спору між сторонами, у певних випадках також може бути точкою відліку строку позовної давності (коли неможливо довести, що стороні стало відомо про порушення її прав раніше).

Претензія є письмовим документом, що надсилається особою, яка вважає, що її права та законні інтереси порушені, до порушника з вимогою відновити у цих правах та інтересах без втручання юрисдикційних органів.

Мін’юст затвердив Рекомендації «Про порядок ведення претензійної та позовної роботи на підприємстві, в установі, організації» від 23.01.2007 р. № 35-14/7. Деякі міністерства, інші органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства та організації мають свої інструкції про порядок ведення претензійної роботи, але такі акти є локальними, тому не можуть встановлювати обов’язків для іншої сторони стосовно порядку та строків розгляду претензій.

Особливістю претензійної процедури, яка дозволяє чітко кваліфікувати і відрізняти її від інших схожих досудових способів врегулювання спорів — обов’язкова письмова форма.

Законодавче визначення претензії не закріплено, але під претензією у правовій сфері розуміють письмовий документ, що надсилається особою, яка вважає, що її права та законні інтереси порушені, до порушника з вимогою відновити ці права та інтереси без втручання юрисдикційних органів.

Претензія (від лат. praetendo — тримати попереду, бути перед чимось) — вимога, що висувається до іншої особи, перш ніж звертатись за вирішення відповідного питання до судових або інших компетентних органів.

Претензійний порядок врегулювання спорів поряд з іншими примирними процедурами має загальну мету. Ця мета полягає в знятті правової або фактичної невизначеності та встановленні (визначенні) цивільних (матеріальних) прав, яка досягається в результаті звернення суб’єкта до відповідної процедури.

Вимоги до обов’язкової претензійної процедури вирішення спору можуть бути визначені в законі або договорі між сторонами.

Сама суть претензії полягає в тому, що одна зі сторін договору вказує іншій на вчинені дії або бездіяльність, які неправомірно обмежують її законні інтереси, і вимагає усунення в добровільному порядку цих порушень. Таким чином, якщо майнові права та інтереси сторони порушені, а в договорі передбачений обов’язковий претензійний досудовий порядок вирішення спору, є підстави для складення претензії.

Вимоги, що висуваються в претензії, повинні бути засновані на реальних фактах із зазначенням порушених норм права і / або пунктів договору. Претензія повинна бути підписана уповноваженою особою. Повноваження на підписання претензії і відповіді на неї повинні бути прописані в дорученні. Так, якщо претензія підписана юристом на підставі довіреності, в якій передбачено його право підписувати і подавати позовні заяви до господарських судів, але не вказані повноваження на представництво суб’єкта в його позасудових правовідносинах з контрагентом за договором, то суд може вважати, що обов’язковий досудовий претензійний порядок не дотримано.

Якщо в договорі є обов’язкові вимоги до змісту, форми і направлення претензії, вона повинна їм повністю відповідати, але якщо такі вимоги не передбачені в договорі з контрагентом, то доцільно включити в претензію такі положення:

— найменування суб’єкта, якому адресована претензія, і власне найменування із зазначенням адреси і платіжних реквізитів;

— номер претензії і її дата;

— посилання на конкретні порушені умови зобов’язань, норми законодавства;

— перелік доданих документів, які обґрунтовують претензійні вимоги;

— вимоги про усунення описаних порушень;

— строк (термін) розгляду претензії (направлення відповіді);

— грошові вимоги (сума і розрахунок).

Що стосується порядку направлення претензії, то в законодавстві немає імперативних норм про загальний термін їх пред’явлення та/або розгляду хоча окремі норми містять вказівки на спеціальні терміни. Так, п.п. 134, 135 Статуту залізниць України передбачено, що претензії до залізниць можуть бути заявлені протягом шести місяців і підлягають розгляду протягом одного місяця.

Пунктом 2.6. рекомендацій Міністерства юстиції України «Про порядок ведення претензійної та позовної роботи на підприємстві, в установі, організації» передбачено місячний строк розгляду претензій.

Водночас згідно з рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. № 15–рп/200299 обрання певного засобу правового захисту, в тому числі й досудового врегулювання спору, є правом а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів його використовує. Тому щодо застосування претензійного порядку як способу досудового врегулювання спору строки пред’явлення та розгляду претензій визначаються, як правило, самими сторонами спірних правовідносин з таким розрахунком, щоб у разі незадоволення претензії мати змогу в межах термінів позовної давності звернутися з позовом до суду. Згідно з цим рішенням Конституційного Суду України встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Водночас якщо в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору, і недотримання претензійного порядку може спричиняти настання несприятливих наслідків. Так, наприклад, відповідно до вимог ст. 30 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення недотримання порядку заявлення претензії у порядку, передбаченому цієї Угодою виключає можливість задоволення пред’явленого позову.

Отже, претензійний порядок врегулювання спору як різновид переговорів є способом досудового врегулювання правового спору і його застосування є правом, а не обов’язком суб’єктів спірних правовідносин. Проте в окремих випадках застосування цього порядку є обов’язковим.