Інститут омбудсмена в системі АВС[1]

Омбудсман є спеціально призначеним, незалежним і нейтральним посередником, що надає конфіденційне і неупереджене сприяння в урегулюванні правових спорів та інших видів конфліктів.

Вперше на законодавчому рівні інститут омбудсмана було регламентовано у Швеції в Конституції 1809 р. Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції. Так, омбудсман Швеції здійснює контроль не лише за центральними органами влади та управління, а й за судами та місцевими органами адміністрації, а також збройними силами та навіть посадовими особами державних підприємств у тому обсязі, в якому вони виконують державно-владні функції. Для цього в арсеналі омбудсмана є чимало засобів впливу: право на необмежений доступ до протоколів та документів, у тому числі секретних; право законодавчої ініціативи; право ініціювати дисциплінарне провадження стосовно осіб, які не виконують його вимог, і навіть накладати штрафи; на правах надзвичайного прокурора розпочинати судове переслідування посадових осіб за неналежне виконання своїх обов’язків тощо. Вищезазначені характерні риси шведської моделі значною мірою сприяли успіху та подальшому поширенню концепції омбудсмана в Європі і світі^.

Договором про заснування Європейської Спільноти від 25 березня 1957 р. було передбачено обов’язок Європейського Парламенту, на час скликання останнього призначати омбудсмана, що має повноваження приймати від будь-якого громадянина Союзу чи будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка перебуває на території держави-члена чи має місце перебування, зазначене в установчих документах, скарги щодо випадків неефективного адміністрування в діяльності інституцій чи органів Спільноти, за винятком суду та суду першої інстанції, коли останні здійснюють свої судові повноваження (ст.ст.

За всієї різноманітності в найменуваннях діяльність омбудсмана в більшості країн характеризується спільними рисами: 1. Омбудсман функціонує на постійній основі, і сприяння у врегулюванні конфліктів він здійснює, головним чином, з метою контролю діяльності виконавчих та інших органів державної влади, з метою превенції порушення ними прав та свобод людини і громадянина;

2. Омбудсман є незалежним від зовнішнього, в т.ч. державного, впливу. Це виявляється, передусім, у високому статусі посади омбудсмана, яка в більшості країн закріплена Конституцією, а також в обранні омбудсмана парламентом держави, що забезпечує його незалежність від усіх гілок влади, включаючи законодавчу;

3. Допомога омбудсмана надається безоплатно. Незалежність омбудсмана передбачає і наявність у нього достатніх фінансових ресурсів для виконання своїх повноважень, тому його послуги не оплачуються сторонами спору;

4. Омбудсман може вступити в процес врегулювання конфлікту не лише на підставі звернення сторін спору, а й з власної ініціативи;

5. Відсутність формалізованих процедур розгляду скарг і звернень, що забезпечує індивідуальний підхід до врегулювання кожного конкретного випадку та широкий спектр можливостей омбудсмана щодо допомоги особі (особам), які до нього звертаються;

6. Відсутність імперативно-владних повноважень. Одним з головних факторів виконуваності рішень омбудсмана є не державний імператив, а здатність останнього впливати на громадську думку, передусім, шляхом оприлюднення щорічної та спеціальних доповідей. Вищевказані ознаки виділяють діяльність омбудсмана серед інших способів АВС.

Інститут омбудсмана створюється на різних рівнях: національному, регіональному та місцевому. Крім того, в багатьох країнах світу діють спеціалізовані омбудсмани.

Так, у науковій літературі розрізняють такі види омбудсманів, як: організаційні (корпоративні) омбудсмани та галузеві омбудсмани (сфери охорони здоров’я, житлової сфери та ін.) у приватноправовій сфері та фінансові омбудсмани, бізнес-омбудсмани, податкові омбудсмани, страхові омбудсмани тощо в публічних правовідносинах.

Діяльність організаційного (корпоративного) омбудсмана передбачає врегулювання внутрішньокорпоративних спорів за участі роботодавця, управлінського персоналу та працівників корпорації, а також зовнішньокорпоративних спорів між корпорацією та клієнтами. Зазвичай, організаційним (корпоративним) омбудсманом є посадова особа корпорації, рішення якої мають рекомендаційний характер.

Фінансовий омбудсман здійснює врегулювання спорів між фізичними та юридичними особами (споживачами послуг) та фінансовими установами: банками, страховими компаніями, кредитними союзами тощо. В Україні створення інституту фінансових омбудсменів передбачено Комплексною програмою розвитку фінансового сектору України до 2020 року, яка затверджена Національною радою реформ.

Характерними рисами інституту фінансового омбудсмана є:

1. Ініціалізація процедури розгляду спору фінансовим омбудсманом відбувається на підставі подання заявником скарги, при цьому заявник має право звернутись до саll-центру омбудсмана, де йому буде роз’яснено умови і порядок направлення скарги.

2. Непоодинокими є випадки встановлення обов’язкового порядку пред’явлення претензії постачальнику послуг, що передує зверненню до омбудсмана (наприклад, Бельгія, Франція, Італія).

3. У переважній більшості країн розгляд скарги омбудсманом є безкоштовним для заявника.

4. Письмова скарга, направлена фінансовому омбудсману, проходить перевірку на допустимість до розгляду. Якщо скарга не підлягає розгляду, про це повідомляється заявнику і надаються відповідні рекомендації щодо подальшого вирішення спору.

5. Рішення омбудсмана щодо фінансової установи може мати як обов’язковий, так і рекомендаційний характер, проте в більшості випадків для споживача рішення омбудсмана не є обов’язковим для виконання.

Бізнес-омбудсман — це особа, яка виконує функції медіатора між органами державної влади та представниками бізнес-кіл. Законом України «Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки» від 14 жовтня 2014 р.

У юридичній доктрині також висловлюються пропозиції щодо запровадження в Україні Уповноваженого в системі юрисдикційного захисту суб’єктивних прав дитини (дитячого омбудсмена).

2.