14.4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

Цивільний процесуальний закон з метою не допустити відволікання уваги суду на дослідження доказів, які не мають значення для справи, установлює вимогу про належність

170

доказів.

Такими, які мають значення для справи, визнаються фактичні дані, що пов'язані з фактами, які підлягають встановленню в справі, і в силу цього зв'язку можуть підтвердити чи спростувати їх. Наприклад, таким зв'язком по справах про стягнення заборгованості за договором позики з позичальника володіють наступні докази: письмовий договір позики; розписка позичальника в одержанні суми позики; лист позичальника, який свідчить про визнання позики. Ці докази можуть підтвердити чи спростувати факт укладення договору позики.

З метою полегшення суду визначення належності доказів закон вимагає від осіб, які клопочуть про виклик свідків, витребування документів або речових доказів, вказати, які обставини, що мають значення для справи, можуть бути встановлені з їх допомогою,

Суд, підбираючи докази для дослідження в судовому засіданні відповідно до правила належності доказів, повинен керуватися вимогами достатності доказів. Достатність доказів означає, що вони дозволяють зробити достовірний висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку зробити не можна, то це вказує на недостатність доказів.

Новий ЦПК України конкретизує поняття належності доказів. Згідно зі ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. При цьому сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не повинен брати до розгляду докази, які не відносяться до предмету доказування.